Василь Чумак (1901 - 1919)

Михайло ДРАЙ-ХМАРА

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

Євген Гуцало (1937 - 1995)

Олександр Довженко (12 вересня 1894 - 25 листопада 1956)

Юхим @ЕДЗЬ

ВалерIан ПолIщук (1898-1936) Валерiан Львович Полiщук народився 1 жовтня 1897 року в селi Бiльче Дубенського повiту на Волинi (тепер - Млинiвський район Рiвненськоï областi) в сiм'ï хлiборобiв. Пiсля закiнчення Мирогащанськоï двокласноï школи навчався в мiському училищi, згодом - у Катеринославськiй гiмназiï. 1917 року вступив до Петербурзького iнституту цивiльних iнженерiв, але, захопившись лiтературою, перейшов на iсторично-фiлологiчний факультет тодiшнього Кам'янець-Подiльського унiверситету. Працював у газетах "Селянська правда", "Вiстi". Був у творчих вiдрядженнях у Францiï, Нiмеччинi, Чехословаччинi, Скандинавiï. Власну поетичну творчiсть розпочинав з переспiвiв лiрики Олександра Олеся, С.Надюка та iн. 1919-го року видав поему "Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила", написану за мотивами вiдомого лiтопису та пiд впливом реалiй громадянськоï вiйни. Згодом переïздить до Києва, де знайомиться з творчою молоддю. Особисте знайомство й спiлкування з Павлом Тичиною спонукало Валерiана Полiщука переглянути пiдхiд до власних поезiй. Тичина заохотив його до пошукiв новоï художньоï якостi в лiрицi. То були часи повного взаєморозумiння поетiв. Вони навiть хотiли видавати спiльний альманах або збiрник, утворити Киïвську фiлiю Всеукраïнськоï федерацiï пролетарських письменникiв, яку мав очолити Павло Тичина. Невдовзi керiвником цiєï ефемерноï органiзацiï став Микола Хвильовий, з яким Валерiан Полiщук опублiкував спiльну збiрку "2" (1922). Раннiй Валерiан Полiщук декларував "неореалiзм пролетарського змiсту, що виростав з революцiйного романтизму", мрiяв створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонiйно поєдналися всi iснуючi течiï. Водночас у своєму пориваннi до синтетичного мистецтва, мистецтва революцiйного динамiзму, вiн обстоював iдею мистецтва унiверсального, поза часом i простором ("мистецтво не залежить вiд мiсця або нацiï, яка його створила"). Таку надiю вiн покладав на альманах "Гроно" (1920), що було спробою "бодай хоч наблизитися до того iстинного шляху" в мистецтвi, який би вiдповiдав духовнiй структурi "нашоï доби великих соцiальних зрушень". Прагнучи пiднести поетичне слово до рiвня запитiв сучасностi, поет великi надiï покладав на верлiбр як єдину вiршовану систему, здатну передати стрiмку ритмiку новоï доби. Вiршованi верлiбри склали основу першоï збiрки Полiщука "Сонячна мiць" (1920), якою вiн вперше по-справжньому заявив про себе. Полiщук спершу належав до лiтературноï органiзацiï "Гарт", але 1925 року заснував у Харковi модернiстську групу "Авангард", що обстоювала програму конструктивного динамiзму (за нею поезiï належало оспiвувати модерну цивiлiзацiю i свiт технiчноï революцiï). Проте Полiщук долав межi суто авангардистських постанов. I тому в його творчому доробку знаходимо поетичнi пейзажi ("Цвiркуни", "Лан", "Нуга") зi збiрки "Радiо в житах" (1923), якi по своïй музичностi i глибокому чуттю, можливо навiть не поступляться Тичинi" (О.Бiлецький). Виступає В.Полiщук i як прозаïк, критик i теоретик лiтератури. Окремими виданнями побачили свiт понад 50 його книжок, серед яких найпомiтнiшi - "Книга повстань" (1922), "Ленiн" (1922), "Дума про Бурмашиху" (1922), "Розкол Європи" (1925), "Пульс епохи" (1927), "Григорiй Сковорода" (1929) та iншi.

Абрам КАГАН

ОСТАП ВИШНЯ (1889-1956) Справжнє iм'я Ї Павло Михайлович Губенко. Iнший псевдонiм: Павло Грунський. Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторi Чечва бiля с. Грунь Зiнькiвського повiту на Полтавщинi (нинi Охтирський район Сумськоï областi) в багатодiтнiй селянськiй родинi. Навчався в початковiй школi, у 1903р. закiнчив Зiнькiвську двокласну школу, отримав свiдоцтво поштово-телеграфного чиновника. У 1907 р. закiнчив вiйськово-фельдшерську школу в Києвi, працював фельдшером у армiï, а пiзнiше - в хiрургiчному вiддiлi лiкарнi Пiвденно-Захiдних залiзниць. Склавши екстерном екзамени за гiмназiю, у 1917р. вступив на iсторико-фiлологiчний факультет Киïвського унiверситету, однак залишив навчання й зайнявся журналiстською та лiтературною дiяльнiстю. У 1919р. П. Губенко, як i чимало ентузiастiв вiдродження нацiональноï культури, дiячiв, урядовцiв УНР, потрапив до Кам'янця-Подiльського, де написав перший твiр - фейлетон "Демократичнi реформи Денiкiна (Фейлетон. Матерiалом для конституцiï бути не може)", який за пiдписом "П. Грунський" був надрукований у кам'янець-подiльськiй газетi "Народна воля". У 1920 р. вiн повернувся до Києва. Восени був заарештований органами ЧК i як "особливо важливий контрреволюцiонер" вiдправлений на додаткове розслiдування до Харкова. Не виявивши "компромату" в дiях П. Губенка нi за гетьманщини, нi за петлюрiвщини, у 1921 р. його випустили iз в'язницi. У квiтнi цього року П. Губенко став працiвником республiканськоï газети "Вiстi ВУЦВК" (редагував ïï В. Блакитний), а кiлькома мiсяцями пiзнiше - вiдповiдальним секретарем "Селянськоï правди" (редагував С. Пилипенко), на сторiнках якоï 22 липня 1921 р. пiд фейлетоном "Чудака, ïй-богу!" вперше з'явився пiдпис Остап Вишня. Слово гумориста користувалося дедалi бiльшою популярнiстю. Виходили одна за одною збiрки усмiшок: "Дiли небеснi" (1923), "Кому веселе, а кому й сумне" (1924), "Реп'яшки", "Вишневi усмiшки (сiльськi)" (1924), "Вишневi усмiшки кримськi" (1925), "Щоб i хлiб родився, щоб i скот плодився", "Лицем до села", "Украïнiзуємось" (1926), "Вишневi усмiшки кооперативнi", "Вишневi усмiшки театральнi" (1927), "Ну, й народ", "Вишневi усмiшки закордоннi" (1930); двома виданнями (1928 i 1930) побачило свiт зiбрання "Усмiшок" у чотирьох томах тощо.

БАГЛЮК ГРИГОРIЙ МИКИТОВИЧ

Євген Маланюк (1897-1968) Євген Маланюк - один з небагатьох, кому вдалося, емiгрувавши, уникнути трагiчноï долi, що спiткала найкращих представникiв новоï украïнськоï культури. Вiн народився в Ново-Архангельську (тодi - Архангород) на Херсонщинi 20 сiчня 1897 року. Як пише сам Євген Маланюк, його прiзвище фiгурувало ще в реєстрах старшини часiв Богдана Хмельницького. Батько Євгена помер, коли письменнику виповнилось 20 рокiв. Саме йому завдячує письменник своïми основами iнтелектуального та свiтоглядного розвитку. В колишньому Єлисаветградi Маланюк закiнчує реальну гiмназiю (ранiше тут навчалися брати Тобiлевичi, Марко Кропивницький, Є. Чикаленко та Юрiй Яновський). Потiм вчиться у Полiтехнiчному iнститутi в Петербурзi. Мобiлiзацiя у зв'язку з першою свiтовою вiйною, Киïвська вiйськова школа i поручник Євген Маланюк стає командиром сотнi 2-го Туркестанського стрiлецького полку. Далi - повне пригод i романтики життя: демобiлiзацiя в Луцьку, бiльшовицький ревком, нiмецькi окупанти i, врештi, у листопадi 1917 року молодий офiцер з росiйського солдата перетворюється на украïнського вояка. Зi встановленням Гетьманщини вiн переходить у розпорядження полковника Мєшковського, керiвника оперативного вiддiлу Генштабу, i стає старшиною армiï УНР. Болiсно сприймає молодий офiцер поступовий занепад УНР. У 1920 роцi, пiсля трагiчних спроб реставрацiï державностi, разом з тисячами таких як сам, подається на емiграцiю. У Калушi, в польському таборi для iнтернованих, разом з Юрiєм Дараганом засновує лiтературний журнал "Веселка" (1922-1923). Далi - новi поневiряння. В Чехо-Словаччинi вiн навчається в Подебрадськiй академiï (отримує диплом iнженера), потiм - робота в Польщi. У тi часи з'являється перша поетична збiрка Є.Маланюка - "Стилет i стилос" (1925). Їï назва нiби ввiбрала в себе програму життя i творчостi письменника: стилет - зброя в руках воïна, стилос - перо лiтописця. Яскравою сторiнкою його творчостi стала "Варязька балада", написана 26-28 червня 1925 року. У цiй поемi - вся трагiчна iсторiя Украïни та заклик до ïï пробудження. Апогеєм балади є типове для творчостi поета дiалектичне сплетiння любовi та ненавистi, що будить свiдомiсть землякiв виконати найвищий заповiт: здобути волю i державнiсть.

Довженко Олександр Петрович (1894-1956) письменник, кiнорежисер Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянськiй родинi на Чернiгiвщинi, в мальовничому мiстечку Сосниця. Дитинство його проходило серед казковоï природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедiй i свят своïх землякiв. Пiзнiше цей побачений, почутий, пережитий у дитинствi свiт знайде своє втiлення у довженкiвських фiльмах, що золотими лiтерами впишуться у скарбницю свiтового кiно. У Сосницi Сашко, як звали його рiднi, здобуває початкову освiту. З сiмнадцяти рокiв вiн - студент Глухiвського учительського iнституту, закiнчивши який у 1914 роцi, отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до лiта 1917 року й включало в себе природознавство й гiмнастику, географiю й фiзику, iсторiю й малювання. Згодом вiн переïздить на роботу до Києва. Тут вiн вчителює i вчиться в Киïвському комерцiйному iнститутi на економiчному факультетi. Коли ж у Києвi вiдкрилася Академiя мистецтв, Довженко стає ïï слухачем. У буремне лихолiття 1918 - 1920 рокiв Довженко на службi у Червонiй Армiï. Пiсля визволення Києва вiд польських iнтервентiв працює в губернському управлiннi народноï освiти завiдуючим вiддiлом мистецтва. Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано спiвробiтником цього поважного вiдомства i направлено на роботу за кордон - спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлiн. Там вiн продовжує малювати й студiювати малярство. У 1923 роцi О.Довженко повертається в Украïну. Доля заносить його до Харкова, на той час столицi Украïни, де вiн влаштовується на роботу в газету "Вiстi", працюючи там карикатуристом та художником-iлюстратором. На тридцять третьому роцi життя О.Довженка круто змiнюється. Вiн приïжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кiностудiï. Першою пробою став фiльм "Ягiдка кохання", що мав комедiйний характер, але Олександр Петрович нiколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою вiдлiку свого кiнематографiчного життя вiн справедливо розпочинав зi стрiчки "Сумка дипкур Їєра", в якiй окрiм всього ще знявся i в ролi кочегара. Мрiєю О.Довженка було нацiональне кiно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 роцi вiн за сто днiв знiмає фiльм "Звенигора" - iсторiю украïнського народу вiд сивоï давнини до сучасностi. "Картину я не зробив, а проспiвав, як птах", - казав митець. Наступною роботою О.Довженка стає стрiчка "Арсенал", а ще через рiк, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр свiтовоï кiнокласики

МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ (1912 - 1983)

Олекса СлIсаренко (1891-1937) Слiсаренко Олекса Андрiйович народився 28 березня 1891 р. на хуторi Конiвцов, Шатовськоï волостi, Вовчанського повiту на Харкiвщинi (нинi село Шипутове, Великобурлуцького району). Батько майбутнього письменника, Андрiй Прокопович Снiсар, назвав свого сина, свою п'яту дитину, Олексою. А пiд час хрестин глухуватий пiп записав хлопчика сином Слiсаря (звiдси й пiшло Слiсаренко). Багатодiтна сiм'я Снiсарiв, в якiй пiзнiше народилося ще двоє дiтей, недовго затрималася на хуторi. В зв'язку з матерiальними нестатками, батько, який працював майстром на панськiй лимарнi, змушений був шукати новi заробiтки й переïхав у хатнянськiй маєток Генрихова. Олексi на ту пору виповнилося дев'ять рокiв. Настав час подумати про його освiту. Хлопчика вiддали до сiльськоï школи. Наука давалася Олексi легко. Вiн виявляв неабиякi математичнi здiбностi. 1901 року батько черговий раз змiнив мiсце роботи. Цього разу родина переïхала до села Засупаïвки, що розкинулося на березi мальовничого озера неподалiк вiд Яготина. Саме в Яготинi Олекса й продовжив своє навчання: став учнем мiсцевоï двокласноï школи. Учився, як i ранiше, добре. Та невдовзi йому довелося розлучатися зi своïми новими друзями - батько ще раз помiняв мiсце роботи. На цей раз шлях багатодiтноï сiм'ï Снiсарiв пролiг у село Сергiïвку Лебединського повiту. Тут Олексу вiддали до церковно-приходськоï школи. Роки навчання в нiй залишились у пам'ятi Слiсаренка надовго: жадiбний до знань хлопчина нарештi зустрiв людину, яка багато в чому вирiшила його майбутню долю. Йдеться про вчительку словесностi С.А Люмiнарську. Вона мала значний вплив на смаки та вподобання пiдлiтка, вiдкриваючи перед ним чарiвний свiт лiтератури украïнських та росiйських класикiв. Пiсля закiнчення церковно-приходськоï школи хлопчину вiддали на службу до мiсцевоï контори - треба було заробляти на хлiб. Почалися нуднi й сiрi буднi. Проте Олексин дядько, рiдний материн брат Н.В Кисельов, знаючи про здiбностi племiнника, вирiшив допомогти йому влаштувати життя iнакше - Через деякий час юнак вступив до Кучерiвськоï сiльськогосподарськоï школи. Однак навчався вiн у цьому закладi недовго. Не мiг витримувати байдужiсть i рутину, яка панувала в усьому: i в системi викладання предметiв, i в стосунках примiтивних педагогiв та безталанних учнiв. Однак Олексу чи не найбiльше вражала тупiсть i самодурство директора. Вразливий юнак кидає школу i починає самотужки готуватися до вступу в Харкiвську середню хлiборобську школу. Сподiвання здiйснилися: 1906 року Олекса Слiсаренко став учнем "хлiборобки". Нове оточення, незвичнi умови життя, бурхливi подiï, пiд час яких не лише десь у мiстi, а й у самiй школi вiдбувалися полiтичнi сходки, що закiнчувалися спiвом революцiйних пiсень. Вiн дорослiшав й незабаром почав брати активну участь в обговореннi не тiльки художньоï, а й фiлософськоï та полiтичноï лiтератури. Тогочасну атмосферу життя учнiв "хлiборобки" О.Слiсаренко пiзнiше змалював у повiстi "Страйк". На час навчання в школi припали й першi спроби вiршувати. Як i бiльшiсть початкiвцiв юний Слiсаренко наслiдує тих, ким захоплюється - Бальмонт, Бунiн, Олесь, популярнi поети-символiсти. Їхнiми мотивами та настроями пройнятi першi вiршi Слiсаренка. Декiлька з цих раннiх вiршiв 1910 року з'явилось у пiдпiльному студентському журналi "До працi". 1912 року, пiсля закiнчення "хлiборобки", Слiсаренко перейшов на практичну роботу. Але працював недовго. Перша свiтова вiйна. Двадцятилiтнiй Олекса Слiсаренко змiнив цивiльний одяг на солдатський мундир. Вiд рядового - до офiцера-артилериста - такий шлях письменника у роки вiйни. Шiсть рокiв перебування у вiйську були творчо безплiдними. Натомiсть на фронтi його захоплює вир революцiйноï боротьби. Разом з багатьма iншими по-революцiйному настроєними однополчанами вiн самовiльно демобiлiзується з фронту й вирушає до Києва. Йшов 1918 рiк. Пiсля нетривалоï роботи агрономом, Олекса Слiсаренко стає до лiтературноï працi.

ЮРIЙ ФЕДЬКОВИЧ (1834 - 1888)

ОЛЕСЬ ДОНЧЕНКО (1902 - 1954)

Мойсей АЛЬТМАН

Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ

IВАН МИКИТЕНКО (1897 - 1937)

ДМИТРО ПАВЛИЧКО (рiк народження 1929) Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. у с. Стопчатовi Яблунiвського району на Iвано-Франкiвщинi в багатодiтнiй селянськiй родинi. Спочатку навчався в польськiй школi с Яблунева, потiм у Коломийськiй гiмназiï та радянськiй десятирiчцi. У 1948р. вiн вступив до Львiвського унiверситету, з 1953 р. навчався в аспiрантурi, але невдовзi залишив наукову роботу.

Микола Хвильовий (1893-1933) "Iстинно: Хвильовий. Сам хвилюється, i нас усiх хвилює, п'янить i непокоïть, дратує, знесилює i полонить. Аскет i фанатик, жорстокий до себе i до iнших, хворобливо вразливий i гордий, недоторканий, i суворий, а часом нiжний i сором'язливий, химерник i характерник, залюблений у слово, у форму, мрiйник".

ВОЛОДИМИР СОСЮРА (1898 -1965) Володимир Миколайович Сосюра народився на станцiï Дебальцеве (нинi Донецькоï обл.) 6 сiчня 1898р. Дитячi роки поета минали в с Третя Рота (нинi м. Верхнє), у старiй хворостянцi над берегом Дiнця. Про цей край Сосюра пiзнiше образно розповiв у автобiографiчному романi "Третя Рота". Одинадцяти рокiв хлопець пiшов працювати до бондарного цеху содового заводу, потiм телефонiстом, чорноробом, не цурався випадкових заробiткiв. Початкову освiту здобував пiд опiкою батька, кресляра за фахом, який працював i вчителем, i писарем, i адвокатом, i шахтарем. У 1911р. В. Сосюра вступає до мiнiстерського двокласного училища в с Третя Рота.

Сава БОЖКО

ГРИГIР ТЮТЮННИК (1931 - 1980) Григiр Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в селi Шилiвка Зiнькiвського району на Полтавщинi в сiм'ï селян. Батько Григора, заарештований органами НКВС у 1937 р., iз заслання не повернувся. Мати вийшла вдруге замiж, а малого Григора забрав до себе на Донбас батькiв брат

Михайль Семенко (1892-1937)

ГригорIй Лютий

Заньковецька МарIя КостянтинIвна (1854-1934) актриса, громадська дiячка Народилася Марiя Костянтинiвна Заньковецька (справжнє прiзвище - Адасовська) 22 липня 1854 року в селi Заньки Нiжинського повiту Чернiгiвськоï губернiï. Вона була п Їятою дитиною в сiм Їï збiднiлих помiщикiв Адасовських. З десяти рокiв Марiя почала навчання у приватному пансiонi Осовськоï в Чернiговi. На той час програма цього закладу вiдзначалася досить серйозним рiвнем викладання широкого спектра дисциплiн. Дiвчинка з великим задоволенням поринула у свiт знань, але бiльше за все любила iмпровiзувати зi своïми подругами на уроках танцiв, занять пантомiмою. Дiвчатка самi собi ставили невеличкi п Їєси, рiзнi етюди i з великим задоволенням ïх виконували. Сiм

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

Микола Хвильовий (1893 - 1933)

Архип Тесленко (2. III. 1882 - 28. VI. 1911)

Борис Харчук (1931 - 1988)

ВалерIй Шевчук (Народився 20 серпня 1939)

Панас Мирний (1849 - 1920)

Туптало Данило Савич

АНАТОЛIЙ ДАВИДОВ (нар. 1938)

Сухомлинський Василь Олександрович (1918-1970) педагог, публiцист, письменник Закiнчив Полтавський педагогiчний iнститут (1939). 1935 р. розпочав педагогiчну дiяльнiсть. Працював учителем у Василiвськiй школi Онуфрiïвського району, учителем i завучем в Онуфрiïвськiй середнiй школi. Багаторiчний (1947

Дмитро Загул (1890 - 1944)

Тодось Осьмачка (1895 - 1962)

IВАН ШАПОВАЛ

Кесар АНДРIЙЧУК

Олена ЖУРЛИВА

IВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838-1918) Iван Семенович Левицький народився в мiстечку Стеблевi, тепер Корсунь-Шевченкiвського району на Черкащинi в родинi священика 25 листопада 1838 р. Першi знання отримав вiд батька, який навчав грамотi селянських дiтей. У 1845р. майбутнiй письменник розпочав навчання в дядька Є. Трезвинського, вчителя Богуславського духовного училища, а 1847р. вступив до Богуславського духовного училища. По закiнченнi у 1853 р. Богуславськоï бурси вiн вступив до Киïвськоï духовноï семiнарiï. Пiсля духовноï семiнарiï вчителював у Богуславському духовному училищi.

ЗИМНИЙ ЛеонIд Якович (1907-1942) (справжнє прiзвище ПИСАРЕВСЬКИЙ) Народився Леонiд Якович 5 (18) лютого 1907 року в мiстi Костянтиноградi. З 1922 року Костянтиноград йменується Красноградом. Пiсля закiнчення Костянтиноградськоï Вищоï початковоï школи освiту здобував самостiйно, користуючись домашньою бiблiотекою. Його батько i дядько були власниками книжкового магазину. Трудове життя почав робiтником на залiзницi. Пiзнiше, працюючи пiонервожатим у харкiвських школах, почав писати вiршi. Друкуватися почав у 1929 роцi. А вже в 1930 роцi вийшла його перша збiрка вiршiв "Не в днi ювiлеïв".

ОЛЕНА ТЕЛIГА (1907 -1942) Справжнє iм'я - Олена Iванiвна Шовгенева. Олена Iванiвна Шовгенева народилася 21 липня 1907р. в сiм'ï iнженера-гiдротехнiка професора I. Шовгенева (Телiга - це прiзвище чоловiка Олени Iванiвни, яке вона взяла пiсля одруження). У 1917 р. пiсля Лютневоï революцiï родина Шовгеневих повернулась до Києва, де батько став мiнiстром Украïнськоï Народноï Республiки. Протягом 1917 -1919 pp. Олена навчалась у гiмназiï Дучинськоï. У 1919р. пiсля наступу бiльшовикiв Центральна Рада змушена була залишити Киïв, а разом з нею виïхав I. Шовгенiв, який оселився з родиною в Чехiï, згодом ставши ректором Украïнськоï господарськоï академiï в Подєбрадах.

ЛIНА КОСТЕНКО (Нар. 1930 p.)

Iван ПIльгук

Василь Бобинський (1898-1938) Василь Петрович Бобинський народився 11 березня 1898 року в Кристополi (тепер м.Червоноград) на Львiвщинi у родинi залiзничника. Освiту здобув у гiмназiях Львова та Вiдня. Брав участь у першiй свiтовiй вiйнi: з 1916 року перебував у лавах Украïнських Сiчових Стрiльцiв. На цей час припадають i його першi публiкацiï. З 1920 р. Бобинський переходить на бiк Червоноï Армiï i стає комунiстом. Опинившись в Києвi, Бобинський знайомиться з украïнськими поетами-модернiстами, зокрема, з Я.Савченком та Д.Загулом. Восени 1921 р. повертається до Львова, що на той час уже входив до складу Польщi. Займається редагуванням рiзних легальних й нелегальних видань органiв ЦК КПЗУ. Захоплюється французькими поетами-модернiстами. Перекладає Артюра Рембо. За свою видавничу дiяльнiсть двiчi (1923 i 1926 рр.) потрапляє до в'язницi. З листопада 1927 р. Василь Бобинський - редактор мiсячника "Вiкна", довкола якого гуртуються пролетарськi письменники Галичини. Завдяки дiяльностi журналу в травнi 1929 р. проводиться перша нарада пролетарських письменникiв Захiдноï Украïни та формується лiтературне угрупування "Гроно". Влiтку 1930 р., переслiдуваний польською полiцiєю, В.Бобинський з родиною переïздить в УРСР до Харкова, де його приймають на навчання в аспiрантуру Iнституту лiтератури iм. Т.Г. Шевченка АН УРСР. Бобинського сповнює вiра у новий шлях, у соцiалiстичне й украïнське вiдродження в УРСР. "Одначе цей витончений iнтелектуалiст, войовничий гуманiст, естет i в персональному життi скромний джентльмен потрапив на Радянську Украïну запiзно, коли там уже шалiла московська полiцiйна машина i заносилось вiко над домовиною молодого вiдродження" - говорить Юрiй Лаврiненко у своïй збiрцi "Розстрiляне вiдродження". Як i бiльшiсть iнших письменникiв групи "Захiдна Украïна", Василь Бобинський на початку 30-х рокiв зазнає безпiдставних репресiй. 25.12.1933 органами ДПУ був виписаний ордер на його арешт. В "анкетi звинуваченого" в графi "соцiальне i полiтичне минуле" зазначено: "служив в австрiйськiй армiï 1916-1918 рр. в ранзi молодшого офiцера; в УГА - хорунжим з 1918 р. по 1919 р." У постановi про арешт В.Бобинського зазначено: "звинувачується у злочинах, передбачених ст. 54-11 КК УРСР, належить до украïнськоï контрреволюцiйноï органiзацiï, яка ставила своєю метою повалення Радянськоï влади шляхом збройного повстання, групує повстанськi кадри у вузiвських колах, зв'язаний iз польським консульством у Харковi, є учасником ряду нарад контрреволюцiйноï органiзацiï, перебуває у зв'язках з видатними дiячами цiєï органiзацiï". Ухвалено: В.Бобинського необхiдно взяти пiд арешт i тримати в спецкорпусi ДПУ УРСР. 27.12.1933 В.Бобинський подав органам ДПУ заяву, в якiй рiшуче заперечив свою приналежнiсть до Украïнськоï Вiйськовоï Органiзацiï: "Членом УВО я нiколи не був". В протоколах допитiв зазначено, що В.Бобинський "зiзнався, що з 1922 р. i до дня арешту був членом Украïнськоï Вiйськовоï Органiзацiï (УВО), яка ставила своєю метою шляхом збройного повстання скинути Радянську владу на Украïнi i встановити фашистську диктатуру". В обвинувальному висновку, пiдписаному оперуповноваженим секретно-полiтичного вiддiлення Соколовим 24.02.1934, констатується: "Бобинський як за кордоном, так i на Радянськiй Украïнi займався розвiдувальною дiяльнiстю на користь УВО. Був зв'язаний з самим Донцовим i його групою". Справу В.Бобинського було передано на розгляд судовоï "трiйки" ДПУ УРСР з пропозицiєю ув'язнити його у концентрацiйний табiр строком на п'ять рокiв. Заступник прокурора ДПУ УРСР Крайнiй 28.02.1934, допитавши В.Бобинського, запропонував засудити його на три роки концтаборiв. Судова "трiйка" погодилася з висновком заступника прокурора i винесла рiшення: "Бобинського Василя Петровича заслати у виправно-трудовий табiр строком на три роки". В.Бобинського було направлено на будiвництво каналу Москва-Волга. Вже там - новий арешт i, згiдно зi статтею 58-6 Кримiнального Кодексу РРСФСР, вища мiра покарання (розстрiл). Вирок було виконано 28 сiчня 1938 р.

ВОЛОДИМИР СОСЮРА (1898 - 1965)

ГРИГОРIЙ КВIТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО (1778 -1843) Григорiй Федорович Квiтка народився 29 листопада 1778 р. в слободi Основа поблизу Харкова в дворянськiй родинi (вiд назви слободи й походить його псевдонiм

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

Василь Стус (1938 - 1985)

Василь Барка

БОБЕНКО (БIБИК) АндрIй Михайлович (1854-1920) Народився 12 серпня 1854 року в с. Добренька Костянтиноградського повiту Полтавськоï губернiï в сiм'ï селянина-бiдняка. Шести рокiв Андрiй залишився без матерi. В хату прийшла зла мачуха. У вiршi "Було" поет згадує тяжке дитинство: Раз я малим колись тiкав, Побила мачуха сердита. По полю мокрому блукав I вiд дощу ховався в житi. З десяти рокiв Андрiй пiшов заробляти на хлiб. Батько вiддав його за 20 крб. на 4 роки працювати наймитом у крамаря. В згаданому вже вiршi поет писав:

СВIТЛИЧНИЙ IВАН ОЛЕКСIЙОВИЧ 1929 (20.09) - 1993 (?) Життєвий i творчий шлях нашого письменника-земляка багато в чому схожий на долi тих "шiстдесятникiв", якi, зрозумiвши кричущi протирiччя хрущовсько-брежнєвськоï епохи, не змогли прийняти подвiйну мораль радянського суспiльства.

ЮХИМОВИЧ Василь Лукич

Т. Г. ШЕВЧЕНКО (1814 - 1861)

ЮрIй ВУХНАЛЬ

Олександр Олесь

Михайло Яловий (1895-1937)

Улас Самчук (1905 - 1987)

Петро Петрович ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ (1790 - 1865)

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893 -1933) Iншi псевдонiми - Юлiя Уманець, Стефан Кароль. Справжнє iм'я - Микола Григорович Фiтiльов. Микола Хвильовий народився 13 грудня 1893 р. в селищi Тростянець на Харкiвщинi (тепер Сумськоï областi) в родинi робiтника. Навчався в початковiй школi, в Богодухiвськiй гiмназiï. Проте освiту здобував здебiльшого самоосвiтою. У 1914 - 1916рр. воював на фронтах Першоï свiтовоï вiйни, де саме в окопах, серед солдатськоï маси, усталюються його демократичнi, частково й бiльшовицькi симпатiï. Першi поезiï почав друкувати в 1917 р. ("Шляхи мистецтва"), а далi - прозу. Був органiзатором збройноï боротьби проти гетьманських вiйськ на Харкiвщинi. Був iнiцiатором, органiзатором i активним членом низки лiтературних органiзацiй ("Гарт", "Ваплiте", "Пролiтфронт"). У столичному Харковi у 1921р. Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичнi книги: "В електричний вiк", "Молодiсть". У 1923 р. окремим виданням вийшла славетна збiрка оповiдань "Синi етюди", наступного року - збiрка новел та оповiдань "Осiнь". Статтею "Про "сатану в бочцi", або про графоманiв, спекулянтiв та iнших "просвiтян"" письменнику 1925р. розпочав знамениту лiтературну дискусiю.

ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897 -1968) Євген Филимонович Маланюк народився 20 сiчня 1897р. в Ново-Архангельську на Херсонщинi в родинi украïнських iнтелiгентiв. Спочатку вiн навчався в реальнiй школi в Єлисаветградi, а потiм - у Петербурзькому полiтехнiчному iнститутi. У1914 р. юнак подав документи до Киïвськоï вiйськовоï школи, яку закiнчив, отримавши звання офiцера, i став начальником кулеметноï команди 2-го Туркестанського стрiлецького полку на Пiвденно-Захiдному фронтi. 1917 р. вiн перейшов у розпорядження полковника Мiшковського, котрий пiд час встановлення гетьманськоï влади в Украïнi став керiвником оперативного вiддiлу Генерального штабу (побачене в цей час потiм вiдбивалось i на творчостi Є. Маланюка). У 1920р. разом з Армiєю УНР (Украïнськоï Народноï Республiки) Є. Маланюк емiгрував, спочатку жив у Калiшi в таборi для iнтернованих украïнських частин. У 1922 р. вiн разом з Ю. Дараганом заснував журнал "Веселка". Наступного року вiн закiнчив Подєбрадську академiю в Чехо-Словаччинi, отримав диплом iнженера, працював за фахом у Польщi. У 1925р. у Подєбрадах вийшла поетична збiрка Є. Маланюка "Стилет i стилос", у 1926р. у Гамбурзi вийшла книжка "Гербарiй". 1929р. - Є. Маланюк очолив у Варшавi лiтературне угруповання "Танк". Протягом" 1930 -1939 pp. у Парижi та Львовi виходили збiрки "Земля й залiзо", "Земна мадонна"г "Перстень Полiкрата". У 1945р. Є. Маланюк опинився в Захiднiй Нiмеччинi, увiйшов до складу МУРу (Мистецький украïнський рух), 1949 р. - переïхав до США. У 1951 -1966 pp. вийшли його твори: збiрки "Влада" (Фiладельфiя, 1951); "Поезiï в одному томi" (Нью-Йорк, 1954); "Остання весна" (Нью-Йорк, 1959); "Серпень" (Нью-Йорк, 1964); поема "П'ята симфонiя" (Нью-Йорк, 1953), два томи

Франко Iван Якович

ВенIамIн ГУТЯНСЬКИЙ

Котляревський Iван Петрович (1769-1838) письменник, драматург, перший класик новоï украïнськоï лiтератури

СПИРИДОН ФЕДОСIЙОВИЧ ЧЕРКАСЕНКО 1876 (24.12) - 1940 (7.02)

Олена Матушек

Микола Магера

МИКОЛА ВОРОНИЙ

Степан Литвин (1931 р. нар.)

МЕДВIДЬ (Медвєдєв) В'ячеслав Григорович

БУДЯК (ПОКОС) ЮрIй Якович (1879-1943) Народився в с. Красногiрка Костянтиноградського повiту Полтавськоï губернiï. Молодим офiцером росiйськоï армiï добровольцем брав участь в англо-бурзькiй вiйнi 1899-1901 рр. на боцi бурiв. Врятував життя вiд розтерзання бурами полоненого молодого англiйського вiйськового журналiста Уiнстона Черчiлля. Пiзнiше сам потрапив у полон до англiйцiв i разом з У. Черчiллем поïхав до Великобританiï, де навчався (за рахунок батькiв Черчiлля) в одному з англiйських унiверситетiв, зробив подорож до Сполучених Штатiв Америки. Повернувшись на батькiвщину, Юрiй Якович перейшов на цивiльну службу i займався лiтературною дiяльнiстю. Працюючи педагогом, написав iсторичнi поеми: "Невольниця-украïнка" i "Пан Базалей", "Записки вчителя". Вiн автор ряду повiстей, п'єс, оповiдань, в яких вiдобразив життя Украïни. Належав до лiтературноï органiзацiï "Плуг". Писав вiршi й оповiдання для дiтей. Сорочечка Ой, гуц-гуца, Сорочечка куца, Треба робити, Щоб доточити, Треба ще тiпати, Щоб льолю придбати, Треба й напрясти, Щоб рубям не трясти... Треба й наткати, Треба й пошити Щоб було носити. Ои,гуц та гуца - Сорочечка до лиця. Пiсля 1917 року Ю. Я. Будяк оселився в Києвi, тривалий час працював учителем украïнськоï мови. Помер Юрiй Якович 23 вересня 1943 року в Києвi.

Микола СингаÏвський

Михайло Драй-Хмара (1889-1939) Михайло Опанасович Драй-Хмара народився 10 жовтня 1889 року у козацькiй родинi в селi Малi Канiвцi на Золотонощинi (нинi - Чорнобаïвський район Черкаськоï областi). Рано залишився без матерi. Початкову освiту здобув у Золотоношi, потiм - чотири класи Черкаськоï гiмназiï. Блискучi знання дали змогу перемогти у конкурсному iспитi до престижноï Колегiï (коледжу) Павла Галагана у Києвi, де вiн навчався разом з П.Филиповичем. Пiд час навчання (1908-1910 рр.) виявив схильнiсть до фiлологiчних наук, опанував французьку, нiмецьку, латинську й грецьку мови. У 1910-15рр. навчається на iсторико-фiлологiчному факультетi Киïвського унiверситету. 1912 року за вiдрядженням Киïвського вiддiлу Слов'янського Товариства ïде за кордон, де збирає матерiали про хорватського письменника А.Качiча-Мiошича. Михайло Драй-Хмара працює у бiблiотеках та архiвах Львова, Будапешта, Загреба, Бєлграда, Бухареста. За цiнну наукову роботу отримує золоту медаль Товариства. У Києвi вiдвiдує семiнар професора В.Перетца. Закiнчивши унiверситет, починає готуватися до професури, однак закiнчувати цю пiдготовку доводиться в Петербурзi, адже у зв'язку з першою свiтовою вiйною унiверситет евакуйовано до Саратова. Пiсля заснування урядом УНР унiверситету в Кам'янцi-Подiльському, молодий учений, прагнучи активно включитися в процес вiдродження й становлення молодоï держави, повертається на батькiвщину i стає професором славiстики нового унiверситету. Одночасно керує лiнгвiстичною секцiєю кафедри iсторiï та економiки Подiлля (1918-1923 рр.), редагує "Записки Кам'янець-Подiльського унiверситету". 1923 року Драй-Хмара повертається до Києва, де працює професором мови i лiтератури в Медичному iнститутi. В цей час активно спiвпрацює з рядом науково-дослiдних та культурно-освiтнiх органiзацiй. У 1926 виходить його монографiя - "Леся Украïнка. Життя i творчiсть". Як науковець-славiст, знавець багатьох мов (його дочка Оксана Ашер стверджує, що Михайло Опанасович вiльно володiв 19-ма мовами) Драй-Хмара зробив неоцiненний внесок в розвиток лiтератури своïми перекладами. Вiн перекладає поезiю Верлена, Маллярме, Метерлiнка, М.Богдановича та iнших. На жаль, багато перекладiв Драй-Хмари було знищено в застiнках НКВД. Блискуче знання захiдно-європейськоï лiтератури мало вплив на формування Драй-Хмари як поета. Вiн належить до групи "неокласикiв". Робить вагомий внесок у пiдготовку антологiï французькоï поезiï. Перший оригiнальний поетичний твiр Драй-Хмари з'явився у 1920 роцi в Кам'янцi-Подiльському (ж. "Нова думка"). Перша книга вiршiв - збiрка поезiй "Проростень" (Киïв, "Слово", 1926, 43 стор.) - виходить порiвняно пiзно. Зате в нiй перед читачами постає вже зрiлий поет зi сформованим свiтоглядом, складним естетичним та глибоким фiлософським змiстом. Свiт поезiï Драй-Хмари складний, що частково зумовлено впливом французького символiзму (передусiм - Верлена). Складна символiка - характерна риса поезiй М.Драй-Хмари. Найчастiше вживанi символiчнi образи - вiтер, у якому свобода, прогресивний поступ та iмпульс творення дiалектично поєднуються з незатишнiстю, незбагненнiстю, передчуттям раптових фатальних змiн - Для образно-символiчного свiту Драй-Хмари характерна природна стихiйнiсть, можливо, навiть, певна "недисциплiнованiсть", що промовляє про химернiсть соцiального буття. "Поезiя Драй-Хмари належить до найбагатших своєю мовою, з ïï запашними архаïзмами i смiливими життєздатними новотворами. В цiлому Драй-Хмара репрезентує типовий для людей 1920-х рокiв волюнтаристичний гуманiзм культури i високоï етики, що вмiє битися за своє". В час тотального винищення iнтелектуального генофонду украïнського народу М. Драй-Хмара також не змiг оминути гiльйотини бiльшовицького безумства. Плiдна праця на теренi науки i лiтературноï творчостi раптово обривається пiсля опублiкування його славнозвiсного сонету "Лебедi", в якому цензори в символiчному образi лебедiв - "грона п'ятiрного нездоланих спiвцiв", якi вiдважно боролися проти сiрого обледенiння маленького чистого озерця, - "впiзнали" групу неокласикiв. У 1933 р. вченого i поета позбавляють можливостi нормально жити й працювати. Пiсля тримiсячного ув'язнення його випускають (слiдчим так i не вдалося "переконати" Драй-Хмару, що вiн належить до контрреволюцiйноï нацiоналiстичноï органiзацiï), але звiльняють з iнституту мовознавства при ВУАН, забороняють читати лекцiï в рядi iнших iнститутiв, виключають iз Спiлки наукових працiвникiв, забороняють друкуватися i навiть вилучають його книги з бiблiотек. Проте iнтелектуальне знищення людини - лише початок репресiй. Фiзичне i психiчне знищення почалося 5 вересня 1935 року, коли Драй-Хмару кинули до Лук'янiвськоï в'язницi як терориста. 30 жовтня 1935 року його справу об'єднують зi справою П.Филиповича, друга з юнацьких лiт, пiд N 99. Але згодом i цю справу приєднують до справи N 1377, по якiй проходили всi неокласики на чолi з М. Зеровим. Проте вчений не здається, i саме тому через вiдсутнiсть доказiв його передають до Москви, де 28 березня 1936 року Особлива нарада ухвалює ув'язнити поета на 5 рокiв в пiвнiчно-схiдних концтаборах. Не знав Драй-Хмара й того, що його унiкальний переклад "Божественноï комедiï" Данте також конфiскований. Так i не вийшла друга книга його поезiй "Сонячнi маршi", яку вiн готував у 1933-35 рр. На засланнi Драй-Хмара працював або в шахтi, або промиваючи золотий пiсок у крижанiй водi. Про тортури, якi вiн пережив, можна судити за листами "Працюю на Бурарi, дерев'янiм коритi, що мiститься високо, де промивають метал, працюю вночi, - з 9 години вечора до 7 години ранку Ї" Останнi листи та телеграми свiдчать, що Микола Опанасович втратив надiю повернутися додому, що вiн уже був практично знищений сталiнською машиною: "Я не можу тобi писати - Якщо я не спочину, я падаю на роботi, i тодi мене пiдвiшують - Ноги опухли Ї" Можливо, М.Драй-Хмара й спромiгся б витримати надлюдську напругу, але бiльшовицька влада завдала нового удару по полiтичних в'язнях: пiд час "десяткування" (розбиття на десятки) кожного десятого в'язня вбивали... Це тривало з 1937 по 1938 рiк. За цей час було вбито бiльше одного мiльйона людей.

БIЛЯЇВ ВОЛОДИМИР IВАНОВИЧ

ВОЛОДИМИР САМIЙЛЕНКО (1864 - 1925)

Павло Глазовий (1922 р. нар.)

Микола Зеров (1890-1937)

Кузьма ГРИБ

Iван ВИРГАН

СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ

ГригIр Тютюнник (5 грудня 1931 - 6 березня 1980)

Микола ОлIйник (1923 р. нар.)

Борис Антоненко-Давидович (1899-1984)

ЧАБАНIВСЬКИЙ Михайло Iванович (1910-1973) (справжнє прiзвище - ЦИБА) Народився Михайло Iванович 5 вересня 1910 року в селi Лигiвка Костянтиноградського повiту Полтавськоï губернiï (тепер Сахновщинського району Харкiвськоï областi). Друкуватися Чабанiвський почав 1931 року. Творчу дiяльнiсть його перервала Велика Вiтчизняна вiйна. участь у бойових дiях вiн нагороджений орденом Вiтчизняноï вiйнï 2-го ступеня, орденом Червоноï Зiрки та багатьма медалями. У повоєнний час Чабанiвський М. I. написав романи "Балканська весна", "Тече вода в синє морс", повiстi "Стоïть явiр над водою", "Катюша", "За пiвгодини до щастя", "Дорога додому", "За повiт" та iншi. Помер Чабанiвський М. I. 4 квiтня 1973 року у Києвi.

ТИМОФIЙ БОРДУЛЯК (1863 - 1936)

Нечуй-Левицький Iван Семенович (1838-1918) письменник, перекладач Iван Семенович Левицький (лiтературний псевдонiм - Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблевi, в сiм Їï сiльського священика. Батько його був освiченою людиною прогресивних поглядiв, мав велику домашню книгозбiрню i на власнi кошти влаштував школу для селян, в якiй його син i навчився читати й писати. Змалку I.Левицький познайомився з iсторiєю Украïни з книжок у батькiвськiй бiблiотецi. На сьомому роцi життя хлопця вiддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищi при Богуславському монастирi. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов

АНДРIЙ ГОЛОВКО (1897 - 1972)

Петро ВАНЧЕНКО

IВАН ФРАНКО

Анголенко В'ячеслав Володимирович

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) публiцист, iсторик, лiтературознавець, фольклорист, економiст, фiлософ, громадський дiяч Народився Михайло Петрович Драгоманов 18 вересня 1841 року в Гадячi на Полтавщинi. Батьки, дрiбнопомiснi дворяни, нащадки козацькоï старшини, були освiченими людьми, подiляли лiберальнi для свого часу погляди. "Я надто зобов

ВАДИМ КОСТЯНТИНОВИЧ ПЕУНОВ Замiсть бiографiï Комiтет з Нацiональноï премiï Украïни iменi Тараса Шевченка розглянув i обговорив (2002 рiк) у двох турах представленi на здобуття Нацiональноï премiï 50 творiв i робiт в галузi лiтератури i мистецтва, публiцистики i документалiстики i повiдомляє, що за пiдсумками таємного голосування до третього завершального туру конкурсного вiдбору допущенi таки кандидатури:

Микола Хвильовий (1893 - 1933)

IВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (1845 - 1907)

Лесь ГОМIН

Олесь ДосвIтнIй (1891-1934) Олесь Досвiтнiй (Скрипаль-Мiщенко Олександр Федорович) народився 8 листопада 1891 року в багатодiтнiй родинi дрiбного крамаря, в повiтовому мiстечку Вовча (теперiшнiй Вовчанськ) на Харкiвщинi. Змалечку Олександр був привчений до самостiйностi й працьовитостi, тому за два роки закiнчив земську чотирирiчну школу i став працювати писарчуком земськоï управи. Захоплений революцiйним пiднесенням 1905 року, Олександр прагне особисто брати участь в суспiльних подiях, виступаючи з кореспонденцiями у мiсцевiй пресi, а також у киïвськiй газетi "Рада". Певне, змiст i спрямування цих виступiв не вiдповiдали статусу навiть дрiбного чиновника, i його було звiльнено з посади. Довелося шукати iншого заробiтку i, водночас, наполегливо займатися самоосвiтою, щоб здобути атестат зрiлостi. Склавши екстерном iспити, вiн успiшно подолав ще один житейський екзамен: вступив на фiзико-математичний факультет Петербурзького унiверситету. Та вчитися довелося недовго - за участь у революцiйних гуртках та поширення нелегальноï лiтератури його виключають з унiверситету. Довелося знову повертатися додому i влаштовуватись на роботу в цукроварнi. Початок першоï свiтовоï вiйни вносить нову змiну в життя юнака - вiн одягає шинель солдата i два роки служить писарем у штабi Кавказького корпусу. Тут знову виявилася давня революцiйна "закваска": за пiдбурювання солдатiв вiйськово-польовий суд ухвалює найвище покарання небезпечному злочинцевi - розстрiл. Олександру пощастило втекти з-пiд арешту та емiгрувати. Через Киргизiю, Китай, пiсля виснажливих випробувань О. Досвiтнiй дiстався до Сан-Франциско, а пiсля революцiï повернувся в Украïну. 1918 року за дорученням Харкiвського ревкому Досвiтнiй проводить агiтацiйну роботу серед нiмецьких, денiкiнських i гетьманських вiйськ, доводячи новим товаришам свою вiдданiсть революцiйним iдеалам. 1919 року Досвiтнiй вступає до лав Комунiстичноï партiï, виконує ряд вiдповiдальних доручень партiï та Украïнського Радянського уряду. Одна з найважливiших серед них - робота в Тимчасовому Комiтетi Компартiï Схiдноï Галичини й Буковини: спершу в Києвi, а згодом - у глибокому революцiйному пiдпiллi на територiï Галичини, захопленоï Польщею. У Києвi О.Досвiтнiй протягом кiлькох мiсяцiв очолює партiйне прес-бюро i друкований орган Тимчасового комiтету - газету "Галицький комунiст". Основним завданням комунiстичноï органiзацiï, а, отже, i ïï газети, було спростування безпiдставних зазiхань Польщi на Захiдноукраïнськi землi, розвiнчання буржуазно-помiщицького галицько-буковинського уряду, пiднесення класовоï й нацiональноï боротьби за возз'єднання з Радянською Украïною. Змiст i характер тодiшньоï публiцистично-пропагандистськоï дiяльностi Досвiтнього iлюструють його численнi публiкацiï. Пiд час наступу на Киïв вiйськ Денiкiна, а згодом i Петлюри, Досвiтнiй переходить на пiдпiльне становище. Разом iз своєю дружиною Марiєю Курською-Досвiтньою, О.Досвiтнiй, в числi iнших професiйних пропагандистiв i органiзаторiв, ïде в Галичину, де дiяло захiдноукраïнське i польське пiдпiлля. Проте як слiд розгорнути запрограмовану роботу не вдалося. Внаслiдок дiяльностi провокатора група Досвiтнього опинилася в руках польськоï дефензиви. Письменника спершу було кинуто до в'язницi мiста Люблiна, а згодом - Варшави. Пiзнiше цi подiï згодом ляжуть в основу його роману "Нас було троє" (1928). В сiчнi 1920 року у в'язничнiй камерi О.Досвiтнiй пише своє перше оповiдання - "Розкаяння". Пiсля семи мiсяцiв ув'язнення Досвiтнього було звiльнено внаслiдок обмiну полоненими мiж польською та радянською сторонами. У березнi 1920 року письменник повертається в Украïну. Був полiткомiсаром i головним редактором лiтературно-агiтацiйного поïзду "Бiльшовик", редагував газети "Хлiб i залiзо", "Большевик в пути", "Селянська правда" i "Зiрка" (Катеринослав). 1924 рiк став своєрiдною межею в життєвiй бiографiï Досвiтнього: вiд партiйно-громадськоï та журналiстськоï роботи вiн переходить до творчо-лiтературноï. Вiдкликаний 1924 року ЦК КП(б)У з Катеринослава до Харкова, Досвiтнiй очолює Украïнське товариство драматургiв та композиторiв. I хоча на цiй посадi йому також передусiм доводилося займатися органiзаторською роботою, однак Досвiтнiй потрапив уже в зовсiм iнше оточення. Перша книга оповiдань О.Досвiтнього - "Розкаяння" та "Чия вiра краща" - вийшла ще 1920 року. У 1924-му виходить нова збiрка оповiдань "Тюнгуй" (пiзнiша назва - "Чжунгожень"), яка здобула широку популярнiсть, i за життя автора мала чотири перевидання та була перекладена росiйською мовою. Так О.Досвiтнiй увiйшов до когорти зачинателiв молодоï украïнськоï лiтератури. Вiн стає членом близьких йому письменницьких органiзацiй: "Гарт", ВАПЛIТЕ, ВУСПП, а з 1932 року - пiсля вiдомоï постанови ЦК ВКП(б) вiд 23 квiтня "Про перебудову лiтературно-художнiх органiзацiй" - членом Спiлки радянських письменникiв.

ЄВГЕН ПЛУЖНИК (1898 -1936) Псевдонiм - Кантемирянин. Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 р. у слободi: Кантемирiвцi Воронезькоï губернiï в родинi дрiбного купця: Закiнчивши гiмназiю в м. Бобровi, у 1918 -1920 pp. жив на Полтавщинi, працював учителем, вiв театральний гурток, був актором. У 1920 р. Плужник переïхав до Києва, де навчався в Киïвському ветеринарно-зоотехнiчному iнститутi (1920-1921рр.). У 1921р. вiн вступив до Киïвського музично-драматичного iнституту iм. Лисенка, але вищоï освiти не здобув. У 1923 р. пiд псевдонiмом Кантемирянин Плужник опублiкував першi вiршi в газетi "Бiльшовик" i журналi "Глобус". У 1926р. вийшла його збiрка "Днi". Поет став членом лiтературного угруповання "Ланка". У цей час загострилась його хвороба на туберкульоз, але Є. Плужник продовжував працювати: разом з В. Пiдмогильним видав словник "Фразеологiя дiловоï мови", редагував твори iнших письменникiв, перекладав росiйську класику. У цей час Є. Плужник написав п'єсу "Болото", текст якоï не зберiгся. У 1927 р. з'явилась збiрка його поезiй "Рання осiнь", наступного року був надрукований його перший i єдиний прозовий твiр - побутово-психологiчний роман "Недуга" (про любов комунiста, керiвника пiдприємства Iвана Орловця до жiнки з ворожого йому буржуазного свiту. Заводськоï); У 1929р. письменник опублiкував п'єси "Професор Сухо-раб" i "У дворi на передмiстi". У наступнi три роки вiн написав вiршовану драму "Змова в Києвi" (мала робочi назви "Iнженери", "Фашисти", "Шкiдники", "Брати"), яка завдяки Леонiду Черевагенку побачила свiт аж у 1992 р. Закiнчив у цей час роботу над третьою збiркою поезiй

Максимович Михайло Олександрович (1804-1873) вчений-природознавець, iсторик, фольклорист, письменник Народився 3 вересня 1804 року на хуторi Тимкiвщина Золотонiського повiту Полтавськоï губернiï у родинi збiднiлого дворянина, предки якого у XVII

Микола КулIш (1892-1937) Микола Кулiш - один з найяскравiших та найбiльш оригiнальних украïнських драматургiв першоï половини минулого столiття. Розквiт його творчоï активностi припав на 20-тi - початок 30-х рокiв - перiод вiдродження, розвитку та трагедiï Украïни. М.Кулiш - один з засновникiв украïнськоï модерноï драматургiï. Його п'єси нiчим не поступаються кращим свiтовим зразкам. Їх постановка у "Березолi" Леся Курбаса дала можливiсть двом корифеям украïнського театру в синтезi тексту i режисерського таланту показати найболючiшi проблеми тих рокiв. Микола Гурович Кулiш народився 6 грудня 1892 року в селi Чаплинка Херсонськоï областi. Родина його батькiв жила бiдно: батько майже все життя провiв у наймах, мати вiд важкого життя (теж у наймах) передчасно померла. Миколi з дитинства довелося служити у панських економiях. "Люблю - голоту. Серцем ïï люблю", - напише згодом драматург. Матерiальнi нестатки, життя в сирiтському будинку все ж не перешкодили здiбному хлопцевi закiнчити сiльську школу (1901-1905). 1905 року мiсцева iнтелiгенцiя, зважаючи на неординарнi здiбностi Миколи та його прагнення до навчання, зiбрала грошi i послала хлопця вчитися у вищу початкову школу в Олешкiв (тепер - Цюрюпiнськ). Але коштiв на закiнчення навчання не вистачило, i Микола опинився в притулку олешкiвського благодiйного товариства. Через його бунтарський дух М, Кулiша 1908 року виключили зi школи. Тут вдруге на допомогу майбутньому драматурговi приходить прогресивна iнтелiгенцiя. Завдяки турботам молодих вчителiв Микола Гурович вступає до громадськоï чоловiчоï гiмназiï. Вiн виявляє себе як талановитий та всебiчно розвинений юнак. Випускає рукописний журнал, пише вiршi, ставить аматорськi вистави. В гiмназiï Микола знайомиться i починає товаришувати з I. Шевченком (гiмназiйна кличка "Жан"), майбутнiм драматургом i прозаïком, вiдомим пiд iм'ям Iвана Днiпровського. 1913 року гiмназiю було закрито, i Микола, маючи надiю таки отримати атестат про закiнчення гiмназiï, ïде на Кавказ, де було легше скласти екзамени екстерном. Пiдготовку до вступу в унiверситет (Микола хотiв навчатися в Одеському унiверситетi, куди i приïхав пiсля закiнчення гiмназiï) перервала свiтова вiйна. М. Кулiш пiшов у Одеську школу прапорщикiв. Закiнчивши ïï 1915 року, ïде на фронт. Незважаючи на загрозу трибуналу, вiн залишає вiйськову частину i ïде до Олешок, щоб заручитися i попрощатися зi своєю дiвчиною Антонiною. Вже на фронтi вiн знаходить можливiсть взяти з нею шлюб.

Марко ВОРОНИЙ

МАРКIЯН ШАШКЕВИЧ (1811 - 1843)

Iван КАЛЯННИК

Євген Павлович ГРЕБIНКА (1812 - 1848)

ГордIй БРАСЮК

Павло Филипович (1891-1937) Павло Петрович Филипович народився 2 вересня (20 серпня за ст. ст.) 1891 року в с. Кайтанiвцi на Киïвщинi (тепер Черкаська обл.) у сiм'ï священика. Успiшно закiнчивши чотири класи гiмназiï в м. Златополi, вiн складає iспити в престижну Колегiю (коледж) Павла Галагана. Навчається разом з Драй-Хмарою, i, як i той, в майбутньому прилучається до угрупування неокласикiв, прихильникiв орiєнтацiï на захiдну та античну лiтературу. Спершу пише вiршi росiйською мовою, пiдписуючи ïх псевдонiмом Павло Зорєв. 1915 року блискуче завершує навчання на iсторико-фiлологiчному факультетi (на який перейшов пiсля першого курсу з правознавчого) Киïвського унiверситету. Обдарованого юнака залишають в унiверситетi як професорського стипендiата.

Василь Шевчук (1932 р. нар.)

АркадIй КАЗКА

IВАН БАГРЯНИЙ

КРИВЕНКО Наталя

ГНАТ ХОТКЕВИЧ (1877 - 1938)

ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ СОСЮРА 1898 (6.01) - 1965 (8.01)

Володимир Малик (нар. 1921 р.)

ХОРУНЖИЙ ЮрIй Михайлович

Олесь ДОСВIТНIЙ

ОЛIЙНИК ЮрIй Миколайович - поет - прозаïк - перекладач (член НСПУ). Автор збiрки поезiй ЇЛюди i дерева - (1983) - поем ЇЗодчий - (1985) - ЇКров музики - (1988) - повiстей та романiв ЇДерева ростуть до зiрок - (1985) - ЇПодорож навколо динозавра - (1986) - ЇХто бачив бiлу ромашку? - (1986) - ЇЖити - завтра - (198Одiссея Лукула-Ворожбита - (1996) - ЇЛисти з потойбiччя - (2000) - ЇХронiка абсурду - - оповiдань та публiкацiй у перiодицi. Автор концепцiï ЇСимультанноï iсторiï - (статичноï моделi минулого). Переклав фундаментальнi працi Омеляна Прiцака ЇПоходження Русi - (1996 - у спiвавторствi з О.Буценком) - Патрицiï Герлиги ЇIсторiя Одеси - та iн. Лауреат конкурсу ЇСлово Украïни - (Австралiя - 1994).

О. I. ТИХИЙ

Дмитро Загул (1890-1944) Дмитро Юрiйович Загул народився 28 серпня 1890 року в буковинському селi Мiлiєвi. Родина майбутнього поета жила дуже бiдно. Дмитро Загул так пiзнiше писатиме про це в "Автобiографiï": "Заробiток у "пана-дiдича" не мiг вистачити, а своєï землi - клаптик суглинку та супiску. Доводилось жати на панському лану за п'ятнадцять снiп або працювати за 40 копiйок з досвiта до ночi. Важке було наше життя". Батька постiйно гнiтили нестатки й борги, турбота про те, як прогодувати сiм'ю. Вiн був неписьменний, але умiв цiкаво розповiдати рiзнi життєвi iсторiï та грати на флоярi. Довгими зимовими вечорами це збирало у ïхнiй хатi багатьох людей, що вели жвавi розмови про героïчне минуле Украïни, про опришкiв Довбуша, Петрiя та Мухи, про важке тодiшнє життя. Хлопчик з жадiбнiстю вбирав цю iнформацiю. Мати Сафта i сестра Марiя знали багато народних пiсень i часто спiвали ïх. Наслiдуючи коломийки, Загул почав складати першi власнi пiснi. Сестра Марiя навчила його читати ще до школи. Учився хлопчик старанно, рано зацiкавився художньою лiтературою. Спершу - пригодницько-фантастичними романами, пiзнiше - творами Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Юрiя Федьковича, Пантелеймона Кулiша, Iвана Франка. 1902 року помер батько Дмитра, i жити стало ще важче. На здiбностi Дмитрика звернув увагу директор школи i послав його на навчання до Чернiвецькоï класичноï гiмназiï, яку той закiнчив 1912 року. Пiд час навчання в таємному гуртку вiн знайомиться з творами К. Маркса, Л. Феєрбаха, Г. Плеханова, М. Драгоманова, М. Бакунiна, М. Штiрнера, Ф. Нiцше та iн. Цiкавиться соцiологiєю. Очолює творчий гурток, у роботi якого брали участь вiдомi потiм лiтератори - В. Кобилянський, П. Галензовський, I. Киявчук, М. Лютик та iн. До ïхньоï поетичноï творчостi, крiм вчителiв-словесникiв, виявили увагу О. Маковей, Ольга Кобилянська, С. Яричевський, а також популярнi тодi "молодомузiвцi".

Тодось Осьмачка (1895-1962) Народився Тодось Осьмачка 4 травня 1895 року в селi Куцiвка на Черкащинi в родинi сiльського робiтника Степана, який працював у маєтку помiщика Терещенка, а потiм самотужки здобув фах i славу хорошого ветеринара. З великого гурту своïх дiтей батько спромiгся дати середню освiту лише найстаршому синовi - Тодосю. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Пiд час свiтовоï вiйни за свою поему "Думи солдата" був вiдданий пiд вiйськово-полiтичний суд. Але революцiя внесла своï корективи. З 1920 року вiн iнструктор з пiдготовки робiтникiв освiти в Кременчуку. Навчається в Киïвському Iнститутi народноï освiти (так тодi звався унiверситет). В студентськi роки почалася його участь у лiтературному життi. Спершу вiн був членом Асоцiацiï Письменникiв (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потiм "Ланки" (МАРС), до якоï входили Г.Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, В.Пiдмогильний. Перша збiрка поезiй Т.Осьмачки "Круча" з'явилася друком 1922 року, засвiдчивши "може, одну з найнадiйнiших сил", писав С.Єфремов у "Iсторiï украïнського письменства". Їï вiдзначала глибина образностi, блискуча народна мова та епiчний стиль дум. 1925 року виходить друга книжка поезiй - "Скитськi вогнi", яку можна було б назвати гiмном украïнському степовi:

Кропивницький Марко Лукич (1840-1910) драматург, актор, режисер, композитор Народився 10(22) травня 1840 р. у селi Бежбайраки Бобринецького повiту Херсонськоï губернiï (тепер с. Кропивницьке Новоукраïнського району Кiровоградськоï областi). Початкову освiту здобув у приватнiй школi шляхтича М.К.Рудковського в слободi Олександрiвка. 1856 року iз похвальною грамотою закiнчив трикласне повiтове училище в м. Бобринцi. Служив там же у повiтовому судi. У 1862-1863 рр. - вiльний слухач юридичного факультету Киïвського унiверситету. З лютого 1864 р. - знову на службi в Бобринецькому повiтовому судi. З 1865 - у м. Єлисаветградi (тепер м. Кiровоград), куди перенесено повiтовий центр. Працює секретарем полiцiйного управлiння, згодом - у Єлисаветградському сирiтському судi. На 28-му роцi життя одружився з Олександрою Костянтинiвною Вукотич (1851-1880). З 1869 р. - секретар Бобринецькоï мiськоï думи. 1871 р. виходить у вiдставку й перебирається до Одеси, де 12 листопада 1871 р. дебютує як актор-професiонал у складi трупи народного росiйського театру графiв Маркових i Чернишова (вистава за п Їєсою Квiтки-Основ Їяненка "Сватання на Гончарiвцi"). З 1873 р. - у складi Харкiвського театру Александрова ЇКолюпанова. На лiтнiй театральний сезон 1874 р. М.Л.Кропивницький отримує запрошення до Петербурга, де виступає з великим успiхом. У лютому 1875 р. вирушає на гастролi в Галичину, де стає наставником i режисером галицького театру "Руська бесiда", привносить ряд новацiй у його дiяльнiсть. В 1876 -1881 рр. - у складi росiйських труп Сiмферополя, Єлисаветграда, Кременчука. 1882 року засновує театральне товариство, до якого згодом приєднуються кращi тогочаснi украïнськi актори. З 1885 р. М.Л.Кропивницький очолював рiзнi украïнськi театральнi трупи, якi гастролювали по бiльшостi губернiй Росiйськоï iмперiï. 1890 р. оселився на хуторi Затишок пiд Харковом; одночасно з працею на хуторi очолював украïнськi трупи, часто виïздив iз ними на гастролi. Помер у вагонi залiзничного поïзда, прямуючи з гастролей в Одесi до Харкова. Похований у Харковi. Лiтературнi здiбностi проявилися у М.Л.Кропивницького дуже рано: ще в дитячi роки вiн писав вiршi, складав пiснi. Над першою п Їєсою "Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобiжить" почав працювати 1863 року в Києвi, а завершив ïï в Бобринцi. 1873 року автор цю п

Тиждень 21 серпня - 27 серпня 1998 р., Ї34 Осип Маковей - галицький Орфей 23 серпня 1867 року в Яворовi на Львiвщинi народився Осип Маковей - поет, прозаïк, сатирик, публiцист, науковець, педагог, громадський дiяч.

Василь Симоненко

АНДРIЙ МАЛИШКО (1912 -1970) Андрiй Самiйлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухiв Киïвськоï областi в багатодiтнiй сiм'ï сiльського шевця. У 1930 р. юнак надрукував першi вiршi в журналах "Молодий бiльшовик" та "Глобус". Закiнчивши у 1932р. Киïвський iнститут народноï освiти, працював учителем в Овручi. Вiдслуживши рiк у армiï, переïхав до Харкова й працював журналiстом. Протягом 1935 -1940 pp. А. Малишко видав збiрки: "Батькiвщина" (1936), "Лiрика", "З книги життя" (1938), "Народження синiв" (1939), "Листи червоноармiйця Опанаса Байди", "Березень", "Зоревiднi", "Жайворонки" (усi - 1940). У цей же перiод написав поеми "Трипiлля" (надруковано лише уривки), "Ярина", "Кармалюк", "Дума про козака Данила". У 1941 - 1944 pp. поет служив вiйськовим кореспондентом у газетах "Красная Армия", "За Радянську Украïну", "За честь Батькiвщини", де виступав i як поет, i як публiцист; видав сiм збiрок поезiй: "До бою вставайте!" (1941), "Украïно моя!" (1942, виходила двiчi), "Понад пожари" (1942), "Слово о полку" (1943), "Битва" (1943), "Полонянка" (1944), "Ярославна" (1946). Героïко-трагiчний пафос циклу з п'яти вiршiв "Украïно моя!", написаного 1941 p., передавав щирий особистий бiль за рiдну землю, вiру в ïï визволення. "Украïно моя!" - одне з найяскравiших поетичних явищ рокiв вiйни. У 1944 -1947 рр. Малишко працював вiдповiдальним редактором журналу "Днiпро".

ЮрIй БУДЯК

СЕНЧЕНКО Iван Юхимович (1901-1975) Справжнi лiтературнi майстри завжди з нами, вони вiчно залишаються для нас живими, молодими й прекрасними, як 'ïх чудовi твори. Таким майстром слова є i буде для нас, красноградцiв, вiдомий украïнський письменник, наш земляк I. Ю. Сенченко з його неповторними творами про життя селян Украïни, про життя робiтництва, про нашу Красноградщину, про ïï чудову природу, проï людей - простих трудiвникiв, яких дуже любив i поважав письменник. "Сенченко вийшов з народу i не вiдiйшов вiд нього бодай на крок упродовж довгих своïх творчих рокiв. Мабуть, важко в нашiй лiтературi знайти письменника, що так послiдовно-вперто намагався б осягнути художнiй змiст людськоï працi, письменника, який би досягнув у цьому напрямку таких висот, якi судилися на долю Iвана Сенченка". (П. Загребельний) Народившись 12 лютого 1901 року, I. Ю. Сенченко належить до ровесникiв нашого бурхливого вiку. В молодостi вiн був i робiтником, i вчителем. Прийшовши в лiтературу iз села, з трудових надр селянства, прийшов, зрозумiло, з "селянською" темою у своïй творчостi: образи людей села - найбiльш знанi - потреби, запити, проблеми села були йому найближчими. Ця тема - ставлення до неï, вивчення та осмислення ïï - так i залишилася на все його пiвстолiтнє творче життя, але ж - не поглинула його, як це буває iнодi з письменниками, що походять iз селянських верств. "Нi. Нiхто iнший, як саме Сенченко, одним iз перших, у кожному разi

ОЛЕСЬ ГОНЧАР (1918 -1995) Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квiтня 1918р. у слободi Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавськоï областi у сiм'ï робiтникiв Терапiя Сидоровича i Тетяни Гаврилiвни Гончарiв; батько перед вiйною працював у примiському колгоспi (де й загинув вiд нiмецькоï авiабомби), мати

IВАН ДРАЧ (рiк народження 1936) Iван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с Телiжинцi Тетiïвського району на Киïвщинi. У 1951 р. у районнiй газетi був надрукований його перший вiрш. Пiсля закiнчення ТетiïвськоI середньоï школи I. Драч викладав росiйську мову та лiтературу в семирiчцi сусiднього села Дзвiнячого, був iнструктором райкому комсомолу, служив у армiï i у вiцi, коли iншi закiнчують унiверситет, вступив на перший курс фiлологiчного факультету Киïвського унiверситету, але навчання не закiнчив, був виключений пiдтиском каральних органiв. Влаштувався на роботу в "Лiтературну Украïну". Закiнчив дворiчнi Вищi сценарнi курси в Москвi, працював сценаристом на кiностудiï художнiх фiльмiв iм. О. Довженка, потiм у редакцiï журналу "Вiтчизна". У 1961 р. I. Драч опублiкував у "Лiтературнiй газетi" драму-феєрiю "Нiж у сонцi", яка вiдразу привернула увагу критики. Протягом 1962^-1988 pp. виходили його збiрки: "Соняшник" (1962), "Протуберанцi серця" (1965), "Балади буднiв" (1967), "До джерел" (1972), "Корiнь i крона" (1974), "Киïвське небо" (1976), "Шабля i хустина" (1981), "Драматичнi поеми" (1982), "Телiжинцi" (1985), "Чорнобильська мадонна" (1987), "Храм серця" (1988). Збiрка I. Драча "Корiнь i крона" була вiдзначена Державною премiєю Украïни iм. Т. Шевченка у 1976р. У серединi 80-х pp. поет був обраний до правлiння Киïвськоï органiзацiï Спiлки письменникiв Украïни, далi - його головою, а ще згодом - Головою Народного руху Украïни та депутатом Верховноï Ради Украïни, керував товариством "Украïна", очолював Свiтовий конгрес украïнцiв та Конгрес украïнськоï iнтелiгенцiï (КУIн), був мiнiстром в урядi В.А. Ющенка, брав активну участь у подiях Помаранчевоï революцiï. Сьогоднi I. Драч продовжує активну громадсько-полiтичну дiяльнiсть, є головою багатьох республiканських i мiжнародних органiзацiй, органiзатором i членом кiлькох рухiв.

МАЛИШКО Валентина АндрIÏвна

Тичина Павло Григорович

ВIктор ЗабIла (1808 - 1869)

Наталена Королева (3 березня 1888 - 1 липня 1966)

Рильський Максим Тадейович

Iван Сенченко (12 лютого 1901 - 9 листопада 1975)

БОРИС ОЛIЙНИК (Нар. 1935 p.)

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

Василь Еллан-Блакитний (1894-1925) Василь Михайлович Елланський народився 12 сiчня 1894 року у родинi священика в селi Козлi (тепер - Михайло-Коцюбинське) на Чернiгiвщинi. Михайло Елланський - батько письменника - рано помер i залишив трьох синiв i дочку на утриманнi матерi. Почалося тяжке, нужденне життя, в якому єдиним джерелом iснування була материна пенсiя. Дiтей треба було вчити, тому за два роки до початку революцiï 1905 року сiм'я Елланських переïхала до Чернiгова. Спершу жили в дешевiй найманiй квартирi в Холоднiм Яру, на околицi мiста. 1906 року з допомогою родичiв матерi вдалося купити невеличкий будинок, що мiстився в глухому завулковi на вулицi Селюка, - 24-а. Тут i прожив Василь аж до вiд'ïзду в Киïв, тобто до осенi 1914 року. Та й пiсля того частенько навiдувався вiн сюди, а 1917 року майже цiлий рiк разом з родиною мешкав у Чернiговi. Ще за життя, батько Василя категорично запевняв, що не пустить дiтей попiвською стежкою. Тiєï ж думки була й мати, але матерiальнi умови були такi злиденнi, що вона мусила вiддати дiтей до духовноï школи, де ïм було гарантоване безкоштовне навчання. Старший брат Василя, що жив у Чернiговi при бурсi, захворiв i помер. Тому, оселившись у Чернiговi, мати тримала Василя при собi. Вчитись Василь почав рано, але до духовноï семiнарiï вступив лише в десять рокiв, бо мати, пригнiчена смертю старшого сина, тремтiла над слабим на здоров'я Василем. У школi вiн вчився погано i двiчi залишався в одному класi. Перешкоджало навчанню погане здоров'я, а ще бiльше - читання книжок. Навiть обiдаючи, вiн мав коло себе книжку.

Євген Плужник (1898-1936) Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року в слобiдцi Кантемирiвка Богучарського повiту Воронезькоï губернiï в сiм'ï дрiбного торговця. Вчився у сiльськiй школi, потiм у кiлькох гiмназiях - в Богучарi, Ростовi, Бобровi. 1918 року разом з родиною переïхав на Полтавщину. Пiд час громадянськоï вiйни вчителював у селi Багачка Миргородського повiту на Полтавщинi. Навчаючи дiтей, вiн одночасно поглиблював i своï знання. Але самоосвiта його не задовольняла, i вiн ïде до Києва, де навчається у Ветеринарно-зоотехнiчному iнститутi. Невдовзi вiн вступає до Киïвського музично-драматичного iнституту iм. Лисенка. Акторськi здiбностi Плужника, його гумор та дотепнiсть цiнують викладачi й товаришi, пророкують перспективне сценiчне майбутнє. 1923 року Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоцiацiï письменникiв (Аспис), що об'єднувала тодi всю "непролетарську" лiтературу Києва. 1924 року Плужник стає членом письменницькоï групи "Ланка", яка 1926 року перетворюється на "Марс" (майстерня революцiйного слова). На чолi "Марсу", як i "Ланки", стояли Борис Антоненко-Давидович, Валерiан Пiдмогильний, Григорiй Косинка. "Марс" вважали за киïвську неофiцiйну фiлiю харкiвськоï ВАПЛIТЕ. Обидвi органiзацiï були розгромленi i лiквiдованi одночасно.

Олена ТелIга (1907 - 1942)

ОЛЕКСАНДР БIЛЕЦЬКИЙ (1884 - 1961)

Олег Ольжич (1907 - 1944)

ОСТАП ВИШНЯ (1889 - 1956)

IВАНИЧУК Роман Iванович народився 27 травня 1929 р. в с. Трач КосIвського р-ну на Iвано-Франкiвщинi в сiм'ï сiльського вчителя. Закiнчив фiлологiчний факультет Львiвського унiверситету (1957). Працював викладачем мови й лiтератури на Львiвщинi. Нинi - в редакцiï журналу "Жовтень" ("Дзвiн"). Обирався народним депутатом Украïни 1-го скликання. Автор збiрок новел "Прут несе кригу" (1958), "Не рубайте ясенiв" (1961), "Тополина заметiль" (1965), "Дiм на горi" (1969), "Сивi ночi" (1975), "На перевалi" (1981); повiстей "Мiсто" (1977), °"Сьоме небо" (1985); роману-трилогiï "Край битого шляху" (1964); iсторичних романiв "Мальви" (1968), "Черлене вино" (1977), "Манускрипт з вулицi Руськоï" (1979), "Вода з каменю" (1982), "Четвертий вимiр" (1984), "Штрами на скалi", "Журавлиний крик", "Бо вiйна-вiйною", "Орда"; книг-есе "Чистий метал людського слова" та "Благослови, душе моя, Господа". Твори Романа Iваничука виданi росiйською, польською, словацькою та iншими мовами. За роман "Манускрипт з вулицi Руськоï" удостоєний премiï iм. Андрiя Головка (1979), а за романи "Вода з каменю" та "Четвертий вимiр" - Державноï премiï Украïнськоï РСР iм. Т.Г.Шевченка (1985). Член Нацiональноï Спiлки письменникiв Украïни з 1960 р.

Семен Скляренко (1901 - 1962)

МОСКАЛЕНКО Михайло Никонович

Дмитро ГОРДIЄНКО

СергIй ЄФРЕМОВ

Василь ВРАЖЛИВИЙ

БУЦЕНКО Олександр АлIмович

БОГДАН-IГОР АНТОНИЧ

Микола ЗЕРОВ

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО

Олена ТелIга (1907 - 1942)

Чубинський Павло Платонович (1839-1884) етнограф, фольклорист, поет Народився 27 сiчня 1839 року на хуторi, що нинi входить у межi мiста Борисполя поблизу Києва, в сiм Їï бiдного дворянина. Закiнчив Другу Киïвську гiмназiю, навчався у Петербурзькому унiверситетi на юридичному факультетi. В студентськi роки брав участь у дiяльностi петербурзькоï украïнськоï громади. Був автором журналу "Основа", де познайомився з Т.Шевченком, М.Костомаровим. Пiсля мiтингу проти розправи над учасниками варшавськоï манiфестацiï Чубинського виключають з унiверситету, i вiн деякий час живе на Чернiгiвщинi, в селi Ропша. 1861 року захищає в Петербурзi дисертацiю "Нариси народних юридичних звичаïв i понять з цивiльного права Малоросiï" й одержує вчений ступiнь кандидата правознавства. Повернувшись в Украïну, впродовж 1861 -1862 рокiв пише статтi для "Основи": "Значення могорича у договорi, господарськi товариства, найм робiтникiв", "Украïнський спектакль у Чернiговi", "Два слова про сiльське училище", "Ярмарок у Борисполi", спiвпрацює у "Черниговском листке", де публiкує матерiал "Декiлька слiв про значення казок, прислiв Їïв та пiсень для кримiналiста", та у "Киевских губернских ведомостях", в яких побачила свiт його "Програма для вивчення народних юридичних звичаïв у Малоросiï" (1862). У цей час намагається вiдкрити безплатну сiльську школу в Борисполi, але не добився дозволу влади. 1862 року в Києвi кiлька украïнофiльських гурткiв об Їєдналися в Громаду, серед перших членiв якоï були П.Чубинський, В.Антонович, П.Житецький, Тадей Рильський та iн. Проти Громади невдовзi було заведено кримiнальну справу, почалося слiдство. У вереснi того року в Золотонiському повiтi полiцiя виявила прокламацiю украïнською мовою "Усiм добрим людям". Тiєï осенi 1862 року П.Чубинський пише вiрш "Ще не вмерла Украïна", що став нацiональним гiмном украïнського народу. 20 жовтня шеф жандармiв князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського "за вредное влияние на умы простолюдинов" на проживання в Архангельську губернiю пiд нагляд полiцiï. Туди ж висилають громадiвця Петра Єфименка та його дружину, iсторика Олександру Єфименко. Через рiк вiн оселяється в Архангельську, де працює слiдчим, потiм секретарем статистичного комiтету, редактором губернськоï газети, чиновником з особливих доручень при губернаторi. За сiм рокiв заслання в Архангельську украïнець Чубинський зробив чимало для росiйськоï науки, зокрема написав дослiдження про ярмарки в архангельському краï, про смертнiсть на Архангельщинi, про печорський край, торгiвлю в пiвнiчних губернiях Росiï, дослiдив юридичнi звичаï в губернiï та iн. 1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а потiм i в Украïну, щоб очолити експедицiю в Пiвденно-Захiдний край для етнографiчних та статистичних дослiджень. Протягом двох рокiв експедицiя дослiджувала Киïвську, Волинську, Подiльську губернiï, частину Мiнськоï, Гродненськоï, Люблiнськоï, Седлецькоï губернiй та Бессарабiю, де автохтонно проживали украïнцi. Матерiали експедицiï увiйшли до семитомника, виданого протягом 1872 -1879 рокiв. У 1872 роцi Чубинський засновує Пiвденно-Захiдний вiддiл Росiйського Географiчного товариства. У серпнi-вереснi 1874 року в Києвi вiдбувся III Археологiчний з Їïзд, що мав велике значення в активiзацiï украïнознавчих дослiджень. 1873 року Росiйське Географiчне товариство нагородило Чубинського золотою медаллю. 1875 року вiн одержав золоту медаль Мiжнародного етнографiч-ного конгресу в Парижi. Почалася кампанiя, пiднята реакцiйним украïнофобським "Киевлянином" проти дiяльностi громадiвцiв. Помiчник попечителя Киïвського навчального округу М.Юзефович, учасник арештiв Т.Шевченка та кириломефодiïвцiв, послав Олександру II донос про украïнофiльство й сепаратизм Громад, що зазiхали "на державну єднiсть Росiï". У вiдповiдь цар видав так званий Емський акт (18 травня 1876 року), який заборонив дiяльнiсть украïнських товариств, видання лiтератури, театральнi та концертнi програми украïнською мовою. Чимало дiячiв украïнськоï культури змушенi залишити Украïну. На початку 1877 року Чубинський знову у Петербурзi, де працює чиновником Мiнiстерства шляхiв. У той час вiн тяжко захворiв, у квiтнi 1879 року йде у вiдставку й пiсля наполегливих клопотань дiстає дозвiл повернутися в Украïну. Живе у Борисполi та на своєму хуторi неподалiк. 1880 року його розбив паралiч, i вiн до кiнця життя був прикутий до лiжка. Помер Чубинський 26 сiчня 1884 року. Похований у Борисполi. Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслiдування царським урядом украïнськоï культури i за своє недовге життя встиг зробити стiльки, що, за висловом його друга i спiвробiтника Федора Вовка, його заслуг вистачило б i на декiлькох професiональних учених. Один лише вiрш "Ще не вмерла Украïна" зробив його iм Їя безсмертним навiки. Що вже казати про титанiчну працю його в галузi етнографiï. За словами академiка Л.Берга, експедицiя, очолювана Павлом Чубинським у Пiвденно-Захiдний край, була найвидатнiшим явищем в iсторiï тогочасноï етнографiï. Вже в наш час академiк Олександр Бiлецький писав, що видання етнографiчних та фольклорних праць П.Чубинського було надзвичайним фактором у галузi збирання пам Їяток. Вражає обсяг i глибина дослiдницькоï працi експедицiï, як вражають i тi незлiченнi скарби народноï культури, зiбранi в семи томах ( дев

ЖИЛЕНКО Iрина ВолодимирIвна

ГРИГОРIЙ СКОВОРОДА (1722 -1794) Григорiй Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селi Чорнухах на Полтавщинi в сiм'ï малоземельного козака. У 1738 р. вiн вступив до Києво-Могилянськоï академiï. З 1742 по 1744 pp. жив у Петербурзi, був спiваком придворноï капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипцi, флейтi, бандурi, цимбалах i сопiлцi та композиторським талантом, створював музику на власнi вiршi. Навчання продовжив в Киïвськiй академiï. У 1750 р. у складi росiйськоï мiсiï Сковорода виïжджав за кордон i три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, вiдвiдав Братиславу, Вiдень, Будапешт; бував в унiверситетах, слухав лекцiï знаменитих професорiв, працював у бiблiотеках, студiював фiлософськi працi й, володiючи багатьма мовами, дискутував iз ученими рiзних краïн. Повернувся в Украïну у 1753р., викладав поетику в Переяславському колегiумi. Написав для слухачiв курс поетики "Роздуми про поезiю i порадник до майстерностi оноï". Протягом 1754 -1759 pp. жив у селi Коврай на Переяславщинi, працюючи домашнiм учителем у помiщика Степана Томари. Написав значну частину вiршiв збiрки "Сад божественних пiсень". Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харкiвському колегiумi. Учителюючи в Харковi, латинськими i украïнськими вiршами написав "Байку Езопову" (1760 р.), склав двi вступнi лекцiï-проповiдi до курсу етики.

РаÏса Iванченко

МИКОЛА КУЛIШ (1892 -1937) Микола Гурович Кулiш народився 19 грудня 1892 р. у селi Чаплинцi Днiпровського повiту Таврiйськоï губернiï (зараз - Херсонська область) в бiднiй селянськiй сiм'ï. Закiнчив церковно-парафiяльну школу. 1905 р. на зiбранi односельцями грошi продовжив навчання в Олешкiвському мiському училищi, звiдки Кулiша неодноразово вiдраховували, як вiн писав в автобiографiï, "за организацию кружков молодежи и непочтение к начальству". В Олешках юнак почав писати: спочатку вiршi, фейлетони, епiграми, гострi статтi, сатиричнi поеми, якi розмiщав в учнiвських часописах "Наша жизнь", "Колючка", "Стрела", "Веселое язычество". За часiв навчання в Олешкiвському мiському училищi Кулiш створив учнiвський драмгурток, в якому був i режисером, i актором, i драматургом. У 1908 р. Микола вступив до Олешкiвськоï прогiмназiï. Але заклад було закрито, тому Кулiш поïхав на Кавказ, де склав екстерном екзамени на атестат зрiлостi. У 1913 р. написав росiйською мовою п'єсу, що не збереглася до нашого часу, - комедiю "На рыбной ловле", яка стала основою для створення комедiï "Отак загинув Гуска". М. Кулiш вступив на iсторико-фiлологiчний факультет Одеського унiверситету у 1914 р., але з початком Першоï свiтовоï вiйни був мобiлiзований на фронт, де зробив вiйськову кар'єру, дослужившись до поручика. 1915 -1917 pp. вiн провiв на передовiй. У 1917р. в армiйськiй газетi надрукував своï вiршi на громадсько-полiтичнi теми. Одним з перших серед офiцерiв полку перейшов на бiк революцiонерiв. У 1919р. М. Кулiш сформував у Херсонi Днiпровський селянський полк, з яким воював проти Денiкiна на боцi Червоноï армiï. Враження вiд цього перiоду вiдбились у драматичнiй поемi "Патетична соната". Завершивши у 1921р. вiйськову службу вiйськовим керiвником Херсонського та Днiпровського повiтових вiйськкоматiв, М. Кулiш перейшов на цивiльну службу. Цього року вiн був заарештований i помилково звинувачений у хабарництвi на посадi члена лiкарськоï вiйськовоï комiсiï, але через кiлька днiв був звiльнений з-пiд арешту. Пiсля цього завiдував Днiпропетровським вiддiлом народноï освiти, редагував газету. Протягом 1921 -1922 pp. Вiн написав лiтературно-публiцистичний твiр "По весям и селам", де вiдбив враження вiд побаченого в цей перiод, у 1922 р. переïхав до Одеси, де працював iнспектором шкiл. В Одесi Кулiш став членом письменницькоï спiлки "Гарт", захопився iдеями лiтературного угрупування М. Хвильового "Урбiно", закiнчив п'єсу "97", яка зробила його знаменитим драматургом. З 1925р. письменник жив у Харковi, тут вiн плiдно спiвпрацював з режисером театру "Березiль" Лесем Курбасом, був обраний другим (пiсля М. Ялового) президентом ВАПЛIТЕ - найбiльшоï на той час лiтературноï органiзацiï, входив до складу редколегiï провiдного часопису Украïни "Червоний шлях". За десятилiття творчоï працi створив понад десять п'єс, якi принесли йому свiтову славу: "97", "Мина Мазайло", "Народний Малахiй", "Патетична соната", "Маклена Граса", а ще "Комуна в степах", "Прощай, село", "Вiчний бунт", "Хулiй Хурина", "Зона", "Закут". Щоб побачити, що вiдбувається в суспiльствi, у 1933р. драматург вирушив з Харкова до рiдноï Херсонщини. Через два тижнi повернувся додому пригнiченим вiд побаченого. У 1934 р. на першому Всесоюзному з'ïздi радянських письменникiв за п'єси "Народний Малахiй", "Мина Мазайло", "Патетична соната" М. Кулiш був звинувачений у буржуазному нацiоналiзмi. У1935 р. на похоронах друга I. Днiпровського вiн був заарештований. Драматурга звинуватили в участi в "контрреволюцiйнiй боротьбист -еькiй органiзацiï", яка нiбито ставила перед собою мету повалити радянську владу в Украïнi. Микола Кулiш розстрiляний 3 листопада 1937 р. на Соловках на вiдзначення 20-ï рiчницi бiльшовицького жовтневого перевороту. На початку творчого життя Кулiш не ставив перед собою великих i масштабних цiлей. Проте досяг найбiльших вершин. Вiн був вiд природи щедро обдарованою особистiстю: талановитим вiйськовим, громадським дiячем, редактором, публiцистом, дiячем украïнськоï освiти, соцiальним педагогом, нарисовцем i прозаïком, полемiстом, естетиком i теоретиком художньоï культури, лiтератури, органiзатором лiтературного процесу в Украïнi. Але насамперед Микола Кулiш ;

ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА (1895 -1962) Тодось Степанович Осьмачка народився 3 травня 1895р. в с. Куцiвка на Черкащинi. Тут же здобув середню освiту. Писати поем розпочав ще в школi. У 20-х pp. закiнчив Киïвський iнститут народноï освiти, працював учителем у киïвських школах, увiйшов до лiтературного угрупування "Ланка". Видав три збiрки -поезiй: "Круча" (1922), "Скитськi вогнi" (1925), "Клекiт" (1929). З 1926р. Осьмачка належав до органiзацiï МАРС (Майстерня революцiйного слова). У 30-х pp. з початком сталiнських репресiй намагався перейти захiдний кордон, але був спiйманий, вiдсидiв у Бутирцi, Лук'янiвськiй в'язницi, проходив курс примусового лiкування в Кирилiвськiй психiатричнiй лiкарнi, звiдки втiк i переховувався в рiдному селi. У 1942 р. Осьмачка приïхав до Львова, а звiдти потрапив на Захiд. Жив у таборах для перемiщених осiб, гнаний манiєю переслiдування, постiйно переïжджав з мiсця на мiсце: жив у краïнах Європи, США, "Поет" (1947, 1954), "Китицi часу" (1953), "Iз-пiд свiту" (1954) та три повiстi: "Старший боярин" (1946), "План до двору" (1951) та "Ротонда душогубцiв" (1956). Активно спiвпрацював в органiзацiєю письменникiв-емiгрантiв "Мистецький украïнський рух" (МУР). Здiйснив блискучi переклади iз О. Уайльда та У Шекспiра.

Микола КулIш (18 грудня 1892 - 3 листопада 1937)

Iван БIлик

Василь БОБИНСЬКИЙ

Перетц Володимир Миколайович (1870-1935) лiтературознавець Народився 1870 р. у Петербурзi. Пiсля закiнчення Петербурзького унiверситету (1893 р.) був залишений на посадi приват-доцента на кафедрi росiйськоï мови i словесностi. У 1900 р. захистив дисертацiю на ступiнь магiстра, 1902 р.

Роман ФедорIв (1930 р. нар.) Вiн прийшов у прозу з журналiстики й через журналiстику. I це виразно помiтно на його перших книжках - "Жовтнева соната" (1959), "Таємниця подвигу" (1961), "Колумби", "Капелан жовтого лева" (1962). Хоча критика зустрiла ïх загалом прихильно, але й не бралася стверджувати, що в особi автора визрiває справдi серйозний прозаïк.

ВIктор Близнець (1933 - 1981)

ПЕРВОМАЙСЬКИЙ ЛеонIд Соломонович у пешому ряду другий злiва (1908 - 1973) "Все своє життя вiн чесно завойовував право засвiтiггись в сузiр'ï Поезiï - в сузiр'ï Лiри. I час пiдтверджує це ного високе право". (Б. Олiйник "В сузiр'ï Лiри"). Леонiд Соломонович Первомайський (Iлля Шльомович Гуревич) народився 17 травня 1908 року в родинi ремiсника-палiтурника в мiстi Костянтиноградi (тепер Красноград) на Полтавщинi, Тут i пройшли його дитинство i юнiсть. Грамоти Iлля навчився дуже рано з розрiзних абеток для шкiл, якi виготовлялися в батьковiй майстернi. Учився скрiзь потроху: в початковiй школi, в мiськiй чоловiчiй гiмназiï i в трудовiй семирiчцi. Багато й жадiбно читав

ХИЖНЯК Антон Федорович (1907-1993) Народився 8 грудня 1907 року в с. Зачепилiвка, Костянтиноградського повiту (тепер Зачепилiвський район Харкiвськоï областi). Украïнський письменник. На початку 30-х рокiв працював редактором газети Красноградськоï МТС. У 1941 роцi закiнчив Харкiвський педiнститут. Друкуватися почав у 1927 роцi. Свою першу повiсть "Голуба кров" написав у стiнах Красноградського краєзнавчого музею, в якому вiн користувався багатою бiблiотекою.

Iлля ДУБИНСЬКИЙ

МАРКО ВОВЧОК (1833 -1907)

Михайло ДУБОВИК

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

КулIш Пантелеймон Олександрович (1819-1897) письменник, iсторик, фольклорист, етнограф, перекладач Народився Пантелеймон Олександрович Кулiш 7 серпня 1819 року в мiстечку Воронiж колишнього Глухiвського повiту Чернiгiвськоï губернiï (тепер

ОРОВЕЦЬКИЙ Павло АндрIйович (1905 - 1976) Народився 17 березня 1905 року в с. Єлизаветiвка (тепер Царичанського району Днiпропетровськоï областi). Лiтературну дiяльнiсть почав у 1930 роцi як нарисовець. У боротьбi за вирощування високих врожаïв на колгоспних ланах значну роботу проводила Красноградська районна газета "Соцiалiстична перебудова", редактором якоï був талановитий журналiст Павло Андрiйович Оровецький, працiвник газети Iван Антонович Цюпа, Володимир Якович П'янов, Олексiй Павлович Приходько.

Дмитро ФалькIвський (1898-1934) Дмитро Никанорович Фалькiвський (справжнє прiзвище - Левчук) народився 3 листопада 1898 року у селi Великi Липеси (тепер Кобринського району Брестськоï областi) в бiднiй селянськiй родинi. Батько працював робiтником у цегельнi. Дмитро спочатку вчився в сiльськiй школi, потiм у гiмназiï в Брест-Литовську, яку не закiнчив, бо 1915 саме там пролiг один з фронтiв Першоï свiтовоï вiйни.

ГРИГОРIЙ КОСИНКА (1899 -1934) Справжнє iм'я - Григорiй Михайлович Стрiлець. Григорiй Косинка народився 29 листопада 1899 р. в селi Щербанiвка Обухiвського району Киïвськоï областi в родинi малоземельних селян.

СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ (1834 - 1873)

Карпенко-Карий Iван Карпович (1845-1907) драматург, актор, режисер, театральний дiяч Народився Iван Карпович Тобiлевич 17 (за старим стилем - 29) вересня 1845 р., с. Арсенiвка Бобринецького повiту Херсонськоï губернiï (тепер Новомиргородського району Кiровоградськоï областi) у родинi збiднiлого шляхтича - управителя помiщицьких маєткiв. З 1859 року, закiнчивши з вiдзнакою Бобринецьке трикласне повiтове училище, служив писарем у канцелярiï полiцiйного пристава (м. Мала Виска, тепер Кiровоградськоï областi), в мiськiй ратушi Бобринця, канцелярським служителем, потiм писарем Бобринецького повiтового суду. З 1965 р.

Остап Вишня (13 листопада 1889 - 28 вересня 1956)

Борис ЛевIн

КАЛИТКО Катерина

ВАЛЕРIЙ ШЕВЧУК (рiк народження 1939) Шевчук Валерiй Олександрович народився 20 серпня 1939 р. у родинi шевця в Житомирi. Пiсля закiнчення в 1956р. школи хотiв стати геологом, але, розчарувавшись у геологiï, поïхав до Львова вступати в Лiсотехнiчний iнститут. Не вступив i повернувся додому. Працював при ремонтi Житомирського сiльсько-господарського iнституту будiвельним пiдсобником. У цей перiод захоплювався вивченням лiтератури, зокрема украïнськоï. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалiя "Григорiй Сковорода

ГОЛОБОРОДЬКО ВАСИЛЬ IВАНОВИЧ 1945 (7.04) Любов до свого народу, батькiвщини проявляється у поетiв по-рiзному. Виражається вона не тiльки у схиляннi перед героïчним минулим та чеснотами Украïни. Часто поети гострим словом таврували недолiки свого краю, недалекогляднiсть народних мас, бажаючи добра усiм. Так, Леся Украïнка не побоялася назвати свiй народ покiрним рабом за те, що вiн "На себе самохiть кладе кайдани" (вiрш "Слов'янин - раб"). А наш земляк М. Чернявський називав украïнцiв словами "хлоп", "слiпi раби слiпоï сили" за те, що цей хлоп в революцiю

Коцюбинський Михайло Михайлович

Iван Багряний

МАРКО ВОВЧОК (1833 -1907) Справжнє iм'я - Марiя Олександрiвна Вiлiнська. Марiя Олександрiвна Вiлiнська народилася 22 грудня 1833 р. в селi Єкатерининське Єлецького повiту Орловськоï губернiï в родинi збiднiлого дворянина.

Iван Франко

Iван ГНАТЮК

КавалерIдзе Iван Петрович (1887-1978) скульптор, кiнорежисер, драматург Народився 14 квiтня 1887 року на хуторi Ладанському (тепер село Новопетрiвка Роменського району Сумськоï областi). Походив вiн iз давнього грузинського роду, батько його, Васо Кхварiдзе, був переселений росiйською владою у серединi ХIХ столiття, пiсля закiнчення Кавказькоï вiйни, на Полтавщину. Дитинство Кавалерiдзе минало в селi Талалаïвцi, де вiн навчався у початковiй земськiй школi. 1899 року, пiсля трьох рокiв навчання в земськiй школi, його забрав до Києва дядько, художник i археолог, хранитель скiфського вiддiлу Киïвського археологiчного музею Сергiй Мазаракi. Вiн добре знав I.Рєпiна, приятелював з А.Куïнджi, в його домi часто бували артисти Киïвського оперного театру, художники П.Мартинович, О.Сластьон, I.Селезньов, С.Василькiвський, С.Свiтославський, Ф.Красицький, I.Труш. Творча атмосфера в домi Сергiя Мазаракi сприяла формуванню смакiв i творчих захоплень юнака. У Києвi Кавалерiдзе спочатку понад шiсть рокiв навчався у приватнiй гiмназiï Валькера, яку змушений був залишити через переслiдування полiцiєю за участь у студентських заворушеннях 1905 року. 1906 року Кавалерiдзе вступає до Киïвського художнього училища в клас архiтектури, потiм переходить у клас лiплення скульптора Ф.Балавенського. Щоб добути кошти на прожиття та навчання в училищi, Кавалерiдзе мусив вечорами працювати статистом у Киïвському оперному театрi, де познайомився з Ф.Шаляпiним, з якого 1909 року лiпить погруддя. У 1909 -1910 роках Кавалерiдзе навчається у Петербурзькiй Академiï мистецтв, у 1910

Давид ГОФШТЕЙН

ПАШКОВСЬКИЙ Євген Володимирович

IВАН КОЧЕРГА (1881 - 1952)

ЛЕОНIД ГЛIБОВ (1827 - 1893)

IВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ (1838 - 1918)

ВЛАД (Ганцяк) МарIя МиколаÏвна

ГригорIй ГРИГОР'ЄВ

Олекса БЛИЗЬКО

В. Стус - герой Украины Новое поколение свободных украинцев всегда будет в неоплаченном долгу перед теми, кто отстаивал права и свободы своих сограждан, и теми, кто отдал свою жизнь за независимость Родины. Этот тезис из политической программы нынешнего президента Украины Виктора Ющенко взяло на вооружение так называемое "оранжевое правительство". По официальной информации, глава украинского государства после долгих консультаций с представителями Кабмина страны объявил о намерении наградить (посмертно) выдающегося украинского поэта, правозащитника и общественного деятеля Василия (Василя) Стуса званием Героя Украины. По мнению Виктора Андреевича, именно так сейчас можно привлечь внимание общественности к тем ценностям, о которых страна, находящаяся в водовороте новых событий, иногда забывает. Присуждение Стусу высшей награды Украины многие местные аналитики называют "необходимым, но запоздавшим". Следует отметить, что ранее преставители общественных организаций неоднократно обращались к украинскому правительству с просьбой об увековечении памяти Стуса - одного из самых талантливых украинских писателей, известного поистине сыновней любовью к Украине. Василь Стус у большинства украинцев ассоциируется с национальной гордостью и стремлением приблизить Киев к цивилизованной Европе. Василий Семенович родился 6 января 1938 г. в селе Раховка Винницкой области. После окончания школы он поступил на историко-филологический факультет Донецкого государственного педагогического университета. Затем - работа в сельских школах и служба в армии. В 1963 г. Стус становится аспирантом Института литературы им. Т.Шевченко. Так называемая "хрущевская оттепель" стала для Стуса новой отправной точкой, с которой он начал свою активную творческую и политическую деятельность. После целого ряда выступлений против натиска КГБ и МВД его исключили из альма-матер, и он был вынужден искать временную работу. 7 сентября 1972 г. его арестовали за антисоветскую деятельность. Отбыв семь лет тюремного заключения, поэт вернулся в Киев, где продолжил свою деятельность, выступая при поддержке западных организаций в защиту "узников совести". Уже в начале 1980 г. Стуса задержали во второй раз, и он получил 10 лет лишения свободы. Стус умер 3 сентября 1985 г. во время голодовки в карцере, не дожив всего несколько месяцев до реализации основных положений "горбачевской перестройки".

ЮрIй Клен (4 жовтня 1891 - 30 жовтня 1947)

КАПЛАН ЮрIй Григорович

Василь Земляк (1923 - 1977)

ГРИГIР ТЮТЮННИК (1931 - 1980)

Микола Iванович Костомаров (1817 - 1885)

Майк Йогансен (1896-1937)

ЧЕРНЯВСЬКИЙ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (3.11868 - 19.1.1938)

ПАНАС МИРНИЙ (1849 -1923) Справжнє iм'я - Панас Якович Рудченко. Панас Мирний народився 13 травня 1849р. в родинi бухгалтера повiтового скарбництва в Миргородi на Полтавщинi. У сiм'ï дотримувалися патрiархальних звичаïв, вели натуральне господарство, багато працювали, не гордували селянами, домашньою челяддю, не вiдгороджували вiд них своïх дiтей.

Олег Ольжич (1907 - 1944)

Катря Гриневичева (1895 - 1947)

ПЛАТОН ВОРОНЬКО (Нар. 1913 р.)

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Василь Еллан-Блакитний (1894 - 1925)

УЛАС САМЧУК

Михайль Семенко

Микола Вороний

АндрIй Малишко (14 листопада 1912 - 17 лютого 1970)

Микола ДУКИН

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 -1963) Псевдонiми - В. Щербань, С. Василенко, Симон. Василь Симоненко народився в с Бiïвцi Лубенського р-ну на Полтавщинi 8 сiчня 1935 р. Рiс без батька, мати працювала в колгоспi. Протягом 1942 -1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи - у Бiïвцях (1942 -1946), решта - у сусiднiх селах Єнькiвцях (1946 -1947) i Тарандинцях (1947 -1952). У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Т. Шевченка. Брав участь у лiтературнiй студiï iменi Василя Чумака (СIЧ).

ТАЛАЛАЙ ЛЕОНIД МИКОЛАЙОВИЧ 1941 (11.11)

Нестор-лIтописець (бл. 1056 - бл.1113) святий; письменник, лiтописець Народився 1056 року в Києвi. У той час, коли преподобний Антонiй у безмовнiй тишi печери вимолював прощення для роду людського, а блаженний Феодосiй розбудовував монастир, прийшов Нестор сiмнадцятирiчним юнаком до святоï обителi. З молодих лiт вiн явив навики в усiх чернечих чеснотах: у постiйному прагненнi i дотриманнi чистоти тiлесноï й душевноï, в добровiльнiй бiдностi, глибокому смиреннi, безвiдмовнiй покорi, суворому постi, безперервнiй молитвi на вiчних рiвноангельських подвигах, яскравим прикладом яких служили життя перших святих Печерських - Антонiя i Феодосiя. Свiй постриг Нестор прийняв за iгумена Стефана (1074-1075) i згодом був висвячений на iєродиякона. Маючи перед собою великi праведнi дiла двох свiтил Православiя, вiн натхненно возвеличував i прославляв Бога "в тiлесi своïм i в душi своïй". З роками гамуючи тiлеснi пристрастi, чесноти його зростали, але ченцевi хотiлося зовсiм звiльнитися тiлесноï плотi i досягти абсолютноï духовностi, аби стати iстинним достойником Бога. Вiн добре пам

БРОВЧЕНКО Володимир Якович

МОВЧАН Павло

М. С. Грушевський

Грушевський Михайло СергIйович (1866-1934) iсторик, громадський i державний дiяч; голова Центральноï Ради (1917-1918)

СергIй Осока

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Богдан-Iгор Антонич

ЯРИНА ВIктор Степанович справжнє прiзвище ПИСАРЕВСЬКИЙ (1901-1928)

ГребIнка Євген Павлович (1812-1848) байкар, белетрист, видавець, громадський дiяч Євген Павлович Гребiнка народився 21 сiчня 1812 року на хуторi Убєжище Пирятинського повiту на Полтавщинi в сiм Їï вiдставного штаб-ротмiстра Павла Iвановича Гребiнки. Початкову освiту здобув у домашнiх умовах. У 1825 -1831 роках навчався у Нiжинськiй гiмназiï вищих наук. У гiмназiï почав писати вiршi. 1827 року написав драматичний твiр для самодiяльного театру "В чужие сани не садись". 1829 року почав працювати над перекладом на украïнську мову поеми Пушкiна "Полтава". Брав участь у виданнi рукописних журналiв, складених iз учнiвських творiв М.Гоголя, Н.Кукольника, М.Прокоповича, Г.Гребiнки. 1831 року закiнчив гiмназiю. Того року на сторiнках "Украинского альманаха" в Харковi побачив свiт перший друкований твiр Гребiнки - вiрш "Рогдаев пир". У вереснi 1831 року повiтове дворянство вiдрядило Гребiнку у званнi обер-офiцера у 8-й резервний Малоросiйський полк, сформований для придушення польського повстання, але полк з Пирятина не вийшов, i у вереснi, пiсля поразки повстанцiв у Варшавi, Гребiнка вийшов у вiдставку. 1834 року Гребiнка переïздить до Петербурга, де восени вийшла його збiрка байок "Малороссийские приказки", працює у комiсiï духовних училищ. 1836 року вийшов переклад поеми Пушкiна "Полтава" украïнською мовою. У червнi 1835 року Iван Сошенко познайомив Гребiнку з Тарасом Шевченком. З 1837 року працює вчителем росiйськоï мови у Дворянському полку. Бере участь в органiзацiï викупу Т.Шевченка з крiпацтва, збирає твори украïнською мовою й клопочеться про випуск ïх у додатках до журналу "Отечественные записки". Одержавши вiдмову, iз зiбраних для додаткiв матерiалiв укладає альманах "Ластiвка", який вийшов 27 квiтня 1841 року. 1840 року Гребiнка допомiг Шевченковi у виданнi "Кобзаря". Того ж року в журналi "Отечественные записки" вийшла Гребiнчина повiсть "Записки студента", а в "Утренней заре" - повiсть "Кулик". 1842 року пише повiсть "Сеня". У 1843 роцi Гребiнка вiдвiдав Украïну, був у Харковi, разом з Шевченком побував у маєтку Т.Волховськоï в селi Мосiвцi. Того ж року в журналi "Отечественные записки" надруковано роман "Чайковський" з епiграфами, взятими iз Шевченкових творiв. 1844 року Гребiнка одружився з Марiєю Василiвною Ростенберг. Того ж року вийшов його роман "Доктор". 1845 року познайомився з П.Кулiшем, написав нарис "Петербургская сторона". У 1847 роцi вiдкрив своïм коштом у селi Рудцi Лубенського повiту на Полтавщинi парафiяльне училище для селянських дiтей. Того ж року вийшли повiсть "Заборов" та "Приключения синей ассигнации". З 1846 року Гребiнка почав видавати зiбрання своïх прозових творiв. До кiнця 1848 року вiн видав вiсiм томiв. Помер Гребiнка 3 грудня 1848 року в Петербурзi. Тiло його перевезли в Убєжище, де й поховали. Украïнське суспiльство у 20 Ї30-х роках, коли зростав талант Євгена Гребiнки, розвивалося в умовах загострення суспiльно-полiтичних вiдносин, зростання лiберальних i радикальних настроïв. Пiсля наполеонiвськоï вiйни 1812 року, коли багато громадян Росiï та Украïни ознайомилися з життям Європи й порiвняли його зi своïм середньовiчним крiпацтвом, почали виникати таємнi полiтичнi товариства, з яких 14 грудня 1825 року виросло декабристське повстання в Петербурзi. 28 грудня це повстання вiдбулося в Украïнi, пiд Васильковом, де збунтувався пiхотний полк, загiтований декабристами. Новий спалах нацiональноï самосвiдомостi пiсля придушення декабристського руху вiдбувся пiд час польського повстання 1830 року, яке знайшло жвавий вiдгук у середовищi радикально настроєного украïнського громадянства. Прояви украïнського нацiонального вiдродження, зiнiцiйованi польським визвольним антиросiйським рухом, ширилися на Лiвобережнiй Украïнi. Водночас на Правобережнiй Украïнi, на колишнiх украïнських землях Польщi, розвиток нацiональноï самосвiдомостi вiдбувався пiд впливом украïнськоï школи польських письменникiв, найяскравiшими представниками якоï були Северин Гощинський, Богдан Залеський, Антiн Мальчевський, Юлiй Словацький, Тимко Падура. У тi часи починали свою дiяльнiсть Микола Костомаров, Пантелеймон Кулiш, Микола Гулак, Опанас Маркович. Уже було видано славнозвiсний збiрник украïнських пiсень Михайла Максимовича. Надзвичайною популярнiстю користувалася "Енеï-да" Iвана Котляревського, яка започаткувала нову украïнську лiтературу, писану живою народною мовою. Цi прояви нацiонального вiдродження в часи царювання Миколи I викликали непримиренну ворожiсть. Царизм в усiх проявах нацiонального життя вбачав сепаратизм i вживав заходiв щодо остаточноï асимiляцiï украïнських провiнцiй. У таких умовах виник так званий романтичний напрям украïнськоï лiтератури дошевченкiвського перiоду, яка живилася подiями народного життя й надихалася iдеями нацiонального вiдродження. Євген Гребiнка, як i багато хто в украïнськiй, росiйськiй та польськiй лiтературi, вдавався в умовах миколаïвськоï реакцiï до жанру байки, яка мала в Украïнi давнi традицiï й досягла найвищого рiвня у XVIII столiттi в "Баснях Харьковских" Григорiя Сковороди та в росiйських байках Iвана Крилова. Гребiнка творчо переосмислив здобутки попередникiв у жанрi байки й надав ïм ширшого жанрового звучання, ввiвши в них украïнськi реалiï та думки, що вiдображають свiтогляд украïнського селянина. У байках Гребiнки вiдбито соцiальнi суперечностi тогочасноï дiйсностi. Езопiвською, сповненою алегорiй мовою, вiн, бачачи соцiальну й нацiональну несправедливiсть тогочасноï царськоï Росiï, наважувався говорити сувору i смiливу правду. Майже в усiх його байках хижакам i гнобителям протистоïть простий чоловiк, який має здоровий глузд i мораль, i цим протиставляється автором багатим, крутiям, здирникам, чи- нодралам. Наприклад, у байцi "Ведмежий суд" вiн викриває тогочаснi порядки, продажнiсть i корупцiю в судових установах миколаïвськоï Росiï, де суддi, Ведмедi та Вовки, за доносом Лисицi готовi розтерзати жертву, бiдолашного Вола, за те, що той лиш "ïв сiно, i овес, i сiль". Вола за скоєнi злочини "справедливий" суд постановив ...четвертувать I м Їясо розiдрать суддям на рiвнi частi, Лисичцi ж ратицi оддать. Бiльшiсть байок Гребiнки - "Зозуля да Снiгир", "Сонце да Хмари", "Рожа да Хмiль", "Школяр Денис", "Грiшник", "Ворона i Ягня", "Вовк i Огонь" та iншi - своïм корiнням сягають у народну творчiсть i побудованi на зiставленнi двох моралей - панськоï i народноï, хижацькоï i гуманноï. Для своïх байок Гребiнка використовує традицiйнi в народнiй творчостi персонажi Ведмедя, Вовка, Лисицi, Орла, а з другого боку постають Вiл, Зозуля, Снiгир, Ягня, Конопляночка. Завдяки цьому образи й iдеï його творiв були зрозумiлими для народу й виконували свою моралiзаторську та повчальну роль. В однiй з кращих своïх байок - "Вовк i Огонь" Гребiнка у досить смiливiй критичнiй формi так висловлює характер взаємовiдносин мiж багатими i бiдними: З панами добре жить, Водиться з ними хай тобi господь поможе, Iз ними можна ïсти й пить, А цiлувать ïх - крий нас боже! У своïх байках, коротких мiнiатюрах, побудованих, як у драматичних творах, на протиставленнi й зiткненнi характерiв, добра i зла, Гребiнка досяг простоти й легкостi стилю, влучностi характеристики персонажiв, завдяки чому його твори стали явищем в украïнськiй лiтературi того часу. Євген Гребiнка успiшно виступав i як прозаïк, автор iсторичних повiстей, нарисiв та роману "Чайковський", присвяченого подiям визвольноï вiйни 1648 -1654 рокiв. Цей роман Iван Франко називав улюбленим твором галицько-руськоï молодi 60 Ї70-х рокiв. Створено його на основi родинних переказiв, оскiльки мати Гребiнки походила з роду Чайковських. У "Чайковському" Гребiнка, продовжуючи лiнiю М.Гоголя, творами якого тодi зачитувалися Росiя й Украïна, створив широке епiчне полотно, зобразив суворе життя козакiв, ïхню мужнiсть i вiрнiсть у дружбi. Гребiнка звертався й до так званих злободенних тем, дуже гостро вирiшуючи тему маленькоï людини у жорстокому суспiльствi. Недарма його роман "Доктор" майже через пiвстолiття пiсля смертi Гребiнки А.Чехов називав серед кращих творiв тогочасноï лiтератури, гiдних для перевидання й народного читання. Велику популярнiсть у другiй половинi XIX столiття мали також повiстi Гребiнки "Приключения синей ассигнации" та "Кулик", в яких вiн у традицiях гоголiвських творiв показав жорстоку владу грошей у тогочасному суспiльствi. Окремою, а, може, з сьогоднiшнього погляду, найяскравiшою гранню творчостi Гребiнки є його лiрична поезiя украïнською та росiйською мовами. Кращi з помiж украïнських поетичних мiнiатюр - "Украïнська мелодiя" ("Нi, мамо, не можна нелюба любить") стала народною пiснею. А росiйський романс на слова Гребiнки "Очи черные, очи страстные" принiс Гребiнцi ще й свiтову славу. В iсторiï украïнськоï культури Гребiнка залишився навiчно ще й як щирий учасник у вирiшеннi Шевченковоï долi, коли брав участь у викупленнi його з крiпацтва та допомiг видати "Кобзар" 1840 року. ** Як байкописець, займає Гребiнка перше мiсце в нашiм письменствi. Його байки визначаються ярким нацiональним i навiть спецiально лiвобережним украïнським колоритом, здоровим гумором i не менш здоровою суспiльною i лiберальною тенденцiєю. Вiн йшов шляхом, прокладеним в росiйськiй лiтературi Криловим, але йшов досить самостiйно, не наслiдуючи Крилова, вносячи в своï байки украïнський пейзаж i свiтогляд украïнського мужика. /**I.Франко.**/

Ганна Чубач

УкраÏнка Леся

Дмитро МIщенко

ОЛЕКСАНДР ПIДСУХА (нар. 1918)

Катерина Мотрич

IВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769 -1838) Iван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у Полтавi в родинi канцеляриста мiського магiстрату. У 1789 р. Котляревськi внесенi до списку дворян. Хлопець навчався в Катеринославськiй духовнiй семiнарiï Полтави, служив у Новоросiйськiй канцелярiï, учителював у помiщицьких сiм'ях Золотонiського повiту; вивчав фольклор та звичаï народу. Протягом 1796 -1808 pp. I. Котляревський перебував на вiйськовiй службi, у 1806

Чижевський Дмитро Iванович (1894-1977) учений-енциклопедист, славiст, культуролог, фiлософ, лiтературознавець, релiгiєзнавець, лiнгвiст. Народився Чижевський Дмитро Iванович 4 квiтня (23 березня) 1894 р. у мiстi Олександрiя Херсонськоï губернiï (тепер - Кiровоградськоï областi). Закiнчив Олександрiйську чоловiчу гiмназiю (1911). Вищу освiту здобував у Петербурзькому (1911 -1913) та Киïвському (1914 -1919) унiверситетах. 1921 року виïхав до Нiмеччини, де навчався в Гейдельберзькому та Фрейбурзькому унiверситетах. З 1924 року викладає в Украïнському педагогiчному iнститутi в Празi, а з 1929 - в Украïнському Вiльному унiверситетi в Мюнхенi. У 1949 -1956 роках працює на посадi професора Гарвардського унiверситету (США), завiдує фiлософським вiддiлом Украïнськоï Вiльноï Академiï наук у Нью-Йорку. З 1956 року й до кiнця життя обiймає посаду професора, керiвника Iнституту славiстики Гейдельберзького унiверситету (ФРН). Помер 18 квiтня 1977 року в м. Гейдельберг (ФРН). У росiйськiй Енциклопедiï Брок-гауза i Ефрона (т. 76,1903 р.) згадується Петро Чижевський, "придворний тенорист", який отримав дворянство 1843 року. Це був предок Д.Чижевського. З роду Чижевських вийшов вiдомий украïнський дiяч, член торговельноï мiсiï в Швейцарiï уряду УНР Павло Чижевський. Батька Д.Чижевського Iвана Костянтиновича, артилерiйського офiцера, за участь у народницькому гуртку було виключено з Вiйськовоï академiï, заарештовано й вислано з Петербурга на пiвнiч, а пiзнiше - на батькiвщину, в Олександрiю. Мати, украïнська дворянка Марiя Єршова, була талановитою художницею. I.Рєпiн, якого вона знала особисто, рекомендував ïй розшукувати в провiнцiï обдарованих дiтей i навчати ïх живопису, що вона й робила, поïхавши зi столицi за нареченим. Незважаючи на те, що Iван Костянтинович був членом земськоï управи, давав приватнi уроки, сiм

ЯкIв КАЛЬНИЦЬКИЙ

ГРIНЧЕНКО БОРИС ДМИТРОВИЧ 1863 (27.11) 1910(23.04 Вперше почув я про Б. Грiнченка вiд луганського скульптора Iлька Овча-ренка десь у 1964 роцi. Вiн тiльки-но закiнчив роботу над портретом Козака Лу-ганського i вже марив образом Грiнченка. У його майстернi збирався невеликий гурток свiдомих украïнцiв, серед яких найшановнiшим був вiдомий письменник Микита Чернявський. Саме вiд них дiзнався про тернистий i подвижницький життєвий шлях Бориса Дмитровича Грiнченка, про його вчителювання в Олексiï-вцi, в народнiй школi X. Д. Алчевськоï. У тi часи не могло бути й мови про вста-новлення пам'ятника письменнику, бо з новою силою працювала ярликова iдео-логiя, насувалась чергова хвиля украïнофобства, одна за одною закривалися на Луганщинi украïнськi школи. Та, незважаючи на цi гнiтючi обставини, I. Овчаре-нко збирав по крихтах необхiдний йому матерiал, читав i перечитував Грiнченкiв словник, робив першi скульптурнi ескiзи. Як релiквiю тих часiв, зберiгаю одну з таких моделей напiвфiгури письменника, який тримав Словник i мов iконою благословляє свiт. Оте перше знайомство з подвижницьким життям та творчiстю Б. Грiнченка у майстернi Iль-ка Овчаренка стало для мене подiєю, яка остаточно пробудила мою нацiональну самосвiдомiсть. Тодi ж пощастило менi придбати у букiнiста Грiнченкiв Сло-вник пiд редакцiєю академiка Сергiя Єфремова та Андрiя Нiковського. Три томи того Словника було випущено в свiт видавництвом "Горно" у 1927 -1928 роках. Четвертий том свiту не побачив, бо редакторiв звинуватили у причетностi до неiснуючоï "Спiлки визволення Украïни" i розстрiляли...

Натан ЗАБАРА

РУДЬ Микола Данилович (1912-1989) Народився 9 травня 1912 року в селi Олександрiвка Зачепилiвського району в багатодiтнiй хлiборобськiй сiм'ï. "Рудi (по-вуличному Панкрати, прозванi так по iменi мого дiда, який пiсля руйнацiï Сiчi осiв мiж Ореллю i Берестовою), - пише Микола Данилович в автобiографiï, - землi мали 8-9 десятин на 12 душ." "Я закiнчив досить успiшно Зачепилiвську семирiчку, дякуючи викладачевi мови та лiтератури, письменнику-плужанину Федору Євтихеєвичу Злидню, який взяв мене на постiй, завбачивши в моïх учнiвських писаннях щось гiдне уваги",

Володимир ГЖИЦЬКИЙ

Ребро Петро

Мечислав ГАСКО

ГЕРАСИМ ЇЮК Василь Дмитрович народився 18 серпня 1956 року в м.Карагандi (Казахстан) у родинi репресованих, яка того ж року повернулася в Карпати. З 1973 р. живе у Києвi. Закiнчив фiлологiчний факультет Киïвського унiверситету iменi Т.Шевченка (украïнський вiддiл). З 1978 р. - на видавничiй роботi (редагує поетичнi книги у ЇМолодi - i ЇДнiпрi Ї). З 1992 р. - ведучий лiтературних програм Нацiональноï радiокомпанiï Украïни

Валентин Чемерис

IBAH ВИШЕНСЬКИЙ

Денис ГАЛУШКА

Федоров Iван (бл. 1525-1583) засновник книгодрукування в Украïнi Народився близько 1525 року в Москвi. До 1553 року був дияконом у московськiй церквi Миколи Гостунського. 1551 року московський цар Iван Грозний i Стоглавий Собор, спираючись на думку просвiтителя Максима Грека, вирiшили з метою уникнення помилок у церковних книгах переписувачами запровадити друкування книг на взiрець тих, що виходили у Грецiï, Iталiï. Близько 1552 року в Москвi запроваджено друкарський верстат i лiтери, привезенi iз захiдноруських земель, i пiд керiвництвом данського мiсiонера-протестанта Мiсiнгейма та за допомогою диякона Iвана Федорова, його пiдмайстрiв Петра Мстиславця та Марушi Нефедьєва розпочато друкарську справу. 1564 року вийшла перша книга московського друку за участю Iвана Федорова та Петра Мстиславця - "Апостол". Пiсля смертi московського митрополита Макарiя, протектора друкарськоï справи, почалися конфлiкти мiж конкурентами, переписувачами книг i новозаснованою друкарнею, що переросли у ворожнечу, яка закiнчилася вигнанням друкарiв з Москви. Iван Федоров та Петро Мстиславець опинилися у Литвi. На початку 1566 року вигнанцi звернулися до гетьмана Великого князiвства Литовського Григорiя Ходкевича, мецената й просвiтителя, який планував заснувати друкарню в Заблудовi, з проханням прийняти ïх. Iван Федоров i Петро Мстиславець закладають друкарню в Заблудовi. 1568 року вийшло "Заблудiвське Євангелiє", пiзнiше "Псалтир" та "Часословець". 1570 року друкування книг у Заблудовi припинилося у зв

ПЕТРЕНКО МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ 1817(?) -1862 (27.12) ПОЕТ ЦIКАВИЙ, ТАЛАНОВИТИЙ Сьогоднi нашого земляка, украïнського поета-романтика прогресивного напряму Михайла Миколайовича Петренка ми знаємо як автора славнозвiсноï пiснi "Дивлюсь я на небо...". Зусиллями викладачiв i студентiв колишнього фiлологiчного факультету Слов'янського педiнституту майже тридцять рокiв тому iм'я Михайла Петренка було повернуто його землякам. Читачi дiзнались, що М. М. Петренко народився у 1817 роцi в Слов'янську i, як говорить його перший бiограф А. Метлинський, "проживав та вивчив мову i побут народу в мiстi Слов'янську i його околицях". 1836 року М. Петренко вступив до Харкiвського унiверситету i закiнчив його 1841 року. Потiм став працювати по цивiльному вiдомству. В лiтературi, зокрема, вказується, що якийсь час вiн був наглядачем повiтового училища в мiстi Лебединi (тепер Сумськоï областi). Iнших бiографiчних даних у лiтературi майже немає. Не залишилось навiть його портрета. М. Петренко - автор 19 поезiй, надрукованих протягом 1841 -1848 рокiв. Є вiдомостi, що вiн написав п'єсу "Панська любов", але вони не збереглась. У зв'язку з пiдготовкою в "Бiблiотецi поета" видання творiв Вiктора Забiли та Михайла Петренка в однiй книзi, завiдуючий вiддiлом Iнституту лiтератури АН УРСР, доктор фiлологiчних наук, професор С. А. Крижанiвський 18 вересня 1959 року в листi до автора цих рядкiв писав у Слов Їянськ: "Чи не пощастило вам i вашим товаришам по Iнституту здобути якi-небудь новi вiдомостi чи розшукати якiсь новi твори М. Петренка? Поет був цiкавий, талановитий, i прикро, . що ми так мало про нього знаємо. Чи, не можна вiдшукати метричнi книги, де записано всi данi про його народження - уже б знали батька i матiр, точну дату. А головне - не знаємо. коли, чому i де померла людина... Я весь час думаю: раптом щось нове вiдкриється!". Треба сказати, що за останнi роки, дякуючи лiтературознавцям, родичам, ентузiастам-краєзнавцям, деякi бiлi плями в бiографiï М. Петренка тепер уже якоюсь мiрою заповненi. Велику пошукову й дослiдницьку роботу по вивченню життя поета в Слов'янську провiв студентський гурток книголюбiв, яким тридцять рокiв беззмiнне керувала ветеран педагогiчноï працi Слов'янського педiнституту Надiя Митрофанiвна Корнiєнко. Вона розповiдала: . "Пошуками вiдомостей про Михайла Петренка в Слов'янську гурткiвцi займались давно. Першим, хто вiдгукнувся на наше прохання, був колишнiй археолог Абрамов Андрiй Iванович - добрий знавець минувшими мiста. Вiн пiдказав, що з роду поета в Слов'янську жила тодi правнучка Свiтлана Антонiвна Петренко, а в Краматорську - теж родич поета Антон Костянтинович Петренко. Вiд них ми й записали, на нашу думку, ряд цiкавих фактiв. Вони стосуються безпосередньо батька поета i рокiв дитинства та юностi самого Михайла. Ось що було нами встановлено. Мiж рiчками Торець i Бакай знаходився колись вигiн. Саме там, за рiшенням сходу мiщан Слов'янська, 10 березня 1809 року безземельному дворяниновi Миколi Гавриловичу Петренку, тодi ще нежонатому, було вiдведено три десятини землi Цей заселений куточок мiста опiсля стали називати хутором Торецьким. Тут i почав господарювати Микола Гаврилович". Зазначу, що ленiнградський письменник i шевченкознавець П. Жур у книзi "Третья встреча" пiдтверджує, що "М. Петренко происходил из личных дворян. В г. Славянске за ним и другими наследниками числилось два дома и при них четыре души крестьян".

АнатолIй ДIмаров (1922 р. нар.)

АндрIй Чайковський (1857 - 1935)

ЮРIЙ ЯНОВСЬКИЙ (1902 - 1954)

Айзик ГУБЕРМАН

Кость БуревIй (1888-1934) Кость Степанович Буревiй (псевдонiми - Едвард Стрiха, Кость Соколовський, Варвара Жукова, Нехтенборенг) народився 2 серпня 1888 року в селi Великi Меженки на Воронiжчинi в украïнськiй родинi. Формувався у росiйськомовному середовищi. Батько Костя - Степан Буревiй - мав багато дiтей i мало землi. Тому Кость змiг закiнчити тiльки сiльську чотирирiчку. Подальшу освiту здобував самотужки, переважно в тюрмi та на каторзi. К.Буревiй став членом росiйськоï Партiï соцiалiстiв-революцiонерiв i дописувачем нелегальних росiйських есерiвських газет вже в 15-лiтньому вiцi (Воронiж був визнаним центром есерiвського руху, натомiсть iнформацiï про дiяльнiсть украïнських полiтичних органiзацiй на пiвденну Воронiжчину майже не надходило). Пiд час першого заслання за революцiйну дiяльнiсть товаришi К.Буревiя по неволi (переважно студенти), що були в захопленнi вiд таланту простого сiльського парубка, допомогли йому пiдготуватися до гiмназiйного iспиту на атестат зрiлостi. Тодi ж вiн вивчив польську i французьку мови. Увесь час, що провiв у мiсцях позбавлення волi, багато читав. Пiсля другого заслання вчився на Вищих комерцiйних курсах у Петербурзi. Буревiй був активним дiячем обох революцiй - 1905 i 1917 рокiв. 1905 р. вперше заарештований за звинуваченням в участi в аграрних заворушеннях. Арешт наблизив Костя до пiдпiлля й до участi в замаху на воронiзького генерал-губернатора. 1907 року Кость стає членом Острогорського повiтового комiтету ПСР. В 1911 р. вдруге заарештований Буревiй сидить на лавi пiдсудних серед 300 селян. Вироком суду засланий в Олонецьку губернiю на острiв Большой Куганаволок. Iз заслання ïде не додому, а до Петербургу, де здає iспити на атестат зрiлостi й виконує вiдповiдальну роботу в напiвлегальнiй газетi "Мысль". В липнi 1914 року - третiй арешт. Спочатку Петербурзька тюрма, потiм заслання на Єнiсеï (Схiдний Сибiр). Звiдти К.Буревiй тiкає за допомогою Григорiя Петровського (майбутнiй президент Радянськоï Украïни). Красноярськ, Москва, i знову Петербург, де вiн стає органiзатором робiтничого забезпечення - лiкарень, страхкас, страйкових комiтетiв. Пiдпiлля, постiйна змiна паспортiв, помешкань, прiзвищ - Участь у пiдготовцi замаху на Кабiнет мiнiстрiв. Водночас Буревiй навчається на вищих комерцiйних курсах. В жовтнi 1916 року - четвертий арешт i заслання до Сибiру на 5 рокiв. Довгi арештантськi етапи, той самий Туруханський тракт i глуха сибiрська тайга. Пiдготовку новоï втечi "зiрвала" лютнева революцiя 1917 р.

КОВАЛЕНКО Неля СергIÏвна Народилася 1935 року в сiм'ï красноградських вчителiв. Пiсля закiнчення Красноградськоï СШ - ЗО (тепер це СШ - 3) працювала пiонервожатою Хрестнщенськоï школи. В 1954 роцi вступила до Харкiвського педiнституту на фiлологiчний факультет. Пiсля закiнчення педiнституту все життя працює в Тишенкiвськiй школi вчителькою украïнськоï мови та лiтератури. Любов до рiдноï слова, поезiï успадкувала вiд матерi, а в шкiльнi роки мала добрï наставникiв

ВIНГРАНОВСЬКИЙ Микола Степанович

АДРIАН КАЩЕНKО (1858 - 1921)

КАГАРЛИЦЬКИЙ Микола ФедосIйович

ПАВЛО ТИЧИНА

РУДЕНКО МИКОЛА ДАНИЛОВИЧ 1920 (19.12)

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

СЕРГIЙ ПЛАЧИНДА

МИХАЙЛО ЧАБАНIВСЬКИЙ (1910 р. нар.)

КОРДУН ВIктор Максимович

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Яр Славутич

ЛIНА КОСТЕНКО (рiк народження 1930) Лiна Василiвна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищевi на Киïвщинi в родинi вчителiв. У 1936р. родина переïхала до Києва, де Лiна закiнчила школу на Куренiвцi i ще школяркою почала вiдвiдувати лiтературну студiю при журналi "Днiпро", який редагував Андрiй Малишко. У 1946р. опублiкованi першi вiршi Лiни. Дiвчина поступила в Киïвський педагогiчний iнститут iм. М. Горького (тепер педагогiчний унiверситет ïм. М. Драгоманова), але залишила його i поïхала навчатися в Московський лiтературний iнститут iм. М. Горького.

Оксана Iваненко

АНАТОЛIЙ ДIМАРОВ (рiк народження 1922) Анатолiй Андрiйович Дiмаров народився 5.05.1922 р. у Миргородi на Полтавщинi в учительськiй сiм'ï. Пiсля закiнчення середньоï школи був мобiлiзований до армiï. У цей час розпочалася Велика Вiтчизняна вiйна, письменник воював на Пiвденно-Захiдному фронтi побував у окупацiï, був поранений, пiсля одужання деякий час партизанив. Увесь цей життєвий досвiд пiзнiше вiдбився в його творах.

ЮРIЙ МУШКЕТИК (Нар. 1929 p.)

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894 -1956) Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В'юнище (тепер м. Сосницi Чернiгiвськоï областi) в селянськiй родинi. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищi, був вiдмiнником, потiм у Глухiвському учительському iнститутi. Протягом 1914 Ї-1917 pp. Олександр викладав фiзику, природознавство, географiю, iсторiю та гiмнастику в 2-му Житомирському змiшаному вищому початковому училищi, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, органiзував украïнський етнографiчний хор в одному з ближчих до Глухова сiл. У 1917р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва i вступив на економiчний факультет Комерцiйного iнституту, був головою громади iнституту. У 1920 р. вiн брав активну участь у суспiльно-полiтичному життi краïни: як бiльшовик боровся проти бiлополякiв у житомирському та киïвському пiдпiллi. О. Довженко в 1921 р. працював завiдуючим загальним вiддiлом при украïнському посольствi у Варшавi. Наступного року - в Нiмеччинi на посадi секретаря консульського вiддiлу торгового представництва УНР Тут вiн вступив до приватноï художньоï майстернi й одночасно вiдвiдував лекцiï в берлiнськiй Академiчнiй вищiй школi образотворчого мистецтва. У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став вiдомим як художник-iлюстратор "Вiстей", автор полiтичних карикатур, який пiдписувався псевдонiмом "Сашко". О. Довженко належав до лiтературних органiзацiй "Гарт" та "ВАПЛIТЕ". Протягом 1926

БОГДАН-IГОР АНТОНИЧ

ЯЛОВИЙ Михайло Омелянович

МУЦ ВIктор Миколайович Народився 7 квiтня 1953 року. Вiршi почав писати у четвертому класi. В 1976 роцi закiнчив Львiвську школу мiлiцiï, а в 1983 роцi Волгоградську вищу слiдчу академiю. Мiлiцейська наука i службi не порвали його поетичну струну. Вiктор Миколайович працював вчителем iсторiï, робiтником газопромислу, а в душi залишається поетом. Поетами люди народ жуються. Вiршi В. М. Муца часто друкуються в районцi: Рiдна нене, свiтла доле, Не покинь мене нiколи, Не залиш в хвилини смутку. Дай про себе знати чутку, Пiдведи крило до мене, Понеси в село зелене. Де весною квiтнуть роки, Де знайдуть з дороги спокiй. В його поезiï звучить любов до матерi, до рiдного краю, мелодiя красивого кохання.

АнатолIй Шиян

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

ТИМОШИК Микола Степанович

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 - 1963)

Сковорода ГригорIй Савич (1722-1794) просвiтитель-гуманiст, фiлософ, поет, перекладач Народився 3 грудня 1722 року в селi Чорнухах на Полтавщинi в сiм Їï малоземельного козака. Батьки вiдзначалися побожнiстю, миролюбством, гостиннiстю, чеснiстю. Зростаючи у середовищi мудроï праведностi, ïхнiй син з раннiх лiт вiдзначався схильнiстю до зосередженостi на своєму внутрiшньому свiтi, твердiстю духу, великим бажанням до науки i знань. У 1738 роцi батьки вiддають Григорiя на навчання до Киïвськоï академiï. Досить швидко вiн став видiлятися успiхами серед своïх однолiткiв. У 1742 роцi його запрошують до придворноï спiвацькоï капели в Петербург. Пiсля двох рокiв перебування у пiвнiчнiй столицi вiн повертається продовжувати перерване навчання. Людина виняткових здiбностей i гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академiï глибокi знання з фiлософiï, вiтчизняноï, античноï, захiдноєвропейськоï лiтератур, досконало опанував кiлька iноземних мов, серед яких були латинська, грецька, нiмецька. У 1750 роцi трапляється нагода вирушити у тривалу поïздку за кордон, з якоï Григорiй Савич скористався. Вiн вiдвiдує Австрiю, Словаччину, Польщу, Нiмеччину, де знайомиться з життям тамтешнiх народiв, вивчає ïхнi звичаï i ближче знайомиться з культурою, передовими фiлософськими iдеями, лiтературними течiями. Безсумнiвно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядiв майбутнього фiлософа. Три роки тривала ця експедицiя, повернувшись пiсля якоï в Украïну, Г.Сковорода займається педагогiчною дiяльнiстю. Працює в Переяславському колегiумi, де запроваджує багато новаторських iдей, чим, звiсно, викликав невдоволення багатьох. Саме за недотримання усталених методiв викладання його звiльняють вiд цiєï дiяльностi. Пiсля цього Г.Сковорода тривалий час працює придворним учителем у помiщика Степана Томари на Переяславщинi. Вiн довго не погоджувався на таку службу, але, хитрощами заманений i заведений до панськоï садиби, змушений був усе-таки пристати на непривабливу пропозицiю. Любов, привiтна приязнь, якою вiдзначався колишнiй вельможа, бiльш за все впливали на Григорiя Савича. Залишаючись при дворi, вiн був сповнений щиросердним бажанням стати корисним людям. Цi роки вiдзначилися поглибленим зближенням з життям народу, його внутрiшнiм єством, i це допомагало йому у пiзнаннi як самого себе, так i навколишнього свiту. Часто у вiльнi вiд основних обов Їязкiв години вiн мандрував околицями села: гаï, дiброви, поля були спiврозмовниками або спiвучасниками його роздумiв. Усе бiльше i бiльше вiддаляючись вiд суєтностi, вiн з хвилюючим самозреченням наближався до найпривабливiшого свого пристанища - любомудростi. З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працює як викладач поетики i етики в Харкiвському колегiумi. Протест i несприйняття схоластичних догматiв навчального процесу послужили причиною його звiльнення. Понад чверть столiття, "переповнюючись живим вiдчуттям iстини", мандрує вiн мiстами i селами Лiвобережноï Украïни, часто перебираючись i в сусiднi губернiï, даруючи народовi знання й досвiд духовного самопiзнання. З 1753 по 1785 рiк Г.Сковорода пише переважну бiльшiсть своïх поетичних творiв, що склали збiрку "Сад Божественних пiсень". Простий i образний стрiй думок, доступнiсть вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистостi увагу всiєï спiльноти. Особливiсть же його подвижництва полягає в тому, що вiн прагнув збудити "мислячу силу" в свого народу, пiдняти в людинi все краще, закладене у неï природою й Богом, i розвивати, долучаючи до цiнностей вищих i вiчних. Досягнення ж ïх означає спасiння й дарує щастя. Так, у "трудах праведних", i скiнчив свiй життєвий шлях один з найгенiальнiших фiлософiв свiту Григорiй Савич Сковорода. Помер вiн 9 листопада 1794 року в селi Пан-Iванiвцi (нинi - Сковородинiвка) на Харкiвщинi. Перед смертю поет i фiлософ заповiдав поховати себе на пiдвищеннi бiля гаю, а на могилi зробити напис: "Свiт ловив мене, та не спiймав". Таким чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою вiдданiсть духовному спасенному життю перед земними суєтнiстю i марнотою. Серед загальноï атмосфери кволого духу украïнськоï нацiï XVIII столiття яскравим зблиском стало життя будителя нацiï, фiлософа i поета Григорiя Савича Сковороди. Здається, з самiсiнького дна полiтичного занепаду, в час майже повноï руïни колишньоï величi з Їявилася постать, що уособлювала найкращi якостi нашого народу: незламнiсть духу, волелюбство, мудрiсть, подвижництво. Генiй народу, втiлений у постать мандрiвного фiлософа-вчителя, пробуджував колективний розум i запалював його до прагнення й утвердження iснування в дусi. Вроджене вiдчуття i набутi знання досить швидко виробилися у Г.Сковороди у непохитне переконання, що животворящим началом людини є ïï дух. Самопiзнання, заглиблення у свiй внутрiшнiй свiт, умiння слухати себе, голос своєï совiстi дозволяють правильнiше й чiткiше осягнути покликання людини на цiй землi, викристалiзувати думки i почуття, аби навести духовний лад у своïй душi. Бо тiльки в чистотi, несуєтностi, благоговiйностi й мудростi можна почути iстинний голос свого внутрiшнього "я", голос духу. Феномен постатi Григорiя Савича Сковороди - у дивовижному гармонiйному поєднаннi краси тiлесноï й духовноï. У власному життi вiн сповiдував виразнi й твердi принципи: самопiзнання i внутрiшня згода з волею Бога. Окрiм того, фiлософ постiйно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенцiал, який лише необхiдно спрямувати у потрiбне русло, на справi Божi: пiзнання i творчiсть. У своïх фiлософських творах великий мислитель розмiрковував над основами буття. Вроджена чутливiсть, схильнiсть до роздумiв, здiбнiсть до знань, любов до працi - все це сприяло формуванню особ-ливого внутрiшнього свiту, наповненого iстинною мудрiстю, справ-жнiми почуттями. Це й дозволило йому визначити чiтку систему поглядiв на щоденне земне iснування. Показником такоï справжньоï мудростi стало його переймання загальним станом духовностi свого суспiльства, йому було замало того, що вiн збагнув, вiдкрив для себе сенс i радiсть буття, йому болiло зубожене iснування своєï нацiï. Бажання допомогти, наставити на путь iстинний своïх ближнiх штовхало його в новi й новi ман-дрiвки, аби нести просвiтницьке, рятiвне слово спасiння спраглим душам. "Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодноï речовини не стосується; вiн не золото, не срiбло, не дерево, не вогонь, не вода, не зiрки, не планети... Як здоров Їя має свою точку не зовнi, а всерединi тiла, так мир i щастя в найглибшiй точцi душi нашоï перебуває i є здоров Їям ïï та нашим блаженством. Здоров Їя тiла є не що iнше, як мир тiлесний, як мир сердечний є пожива на здоров

Микита ГОДОВАНЕЦЬ

ЮЩЕНКО Олекса Якович

АНДIЄВСЬКА ЕММА

ОЛЕКСIЙ КОЛОМIЄЦЬ (Нар. 1919 р.)

Яворницький Дмитро Iванович (1855-1940) iсторик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник Народився 7 листопада 1855 року в селi Сонцiвцi Харкiвського повiту (нинi село Борисiвка Дергачiвського району Харкiвськоï областi) в родинi сiльського псаломщика i селянки. З 1867 року навчався у Харкiвському повiтовому училищi. 1874 року вступив до Харкiвськоï духовноï семiнарiï, але не закiнчив ïï i 1877 року вступив до Харкiвського унiверситету на iсторико-фiлологiчний факультет. Слухав лекцiï Олександра Потебнi та Миколи Сумцова, вiльнолюбнi iдеï яких справили вплив на формування свiтогляду Яворницького в умовах заборони царським урядом у 70 Ї80-х роках украïнського слова та переслiдувань украïнських дiячiв культури. По закiнченнi унiверситету 1881 року був залишений як обдарований студент позаштатним стипендiатом для пiдготовки до професорського звання. Водночас працює у 3-й Харкiвськiй чоловiчiй гiмназiï викладачем iсторiï. З 1897 року, вiдмовившись вiд офiцiйно запропонованоï на факультетi теми з загальноï iсторiï, починає студiювати iсторiю Запорожжя. У 1881

Олекса Влизько (1908-1934) Влизько Олекса Федорович народився 17 лютого 1908 року на станцiï Боровйонка Крестецького повiту Новгородськоï губернiï, де його батько служив дяком, псаломщиком. Там i почав навчання, а продовжив його на батькiвщинi дiда - в с. Сингаïвка на Звенигородщинi. У 13 рокiв важко перехворiв на скарлатину i втратив слух. Ця травма компенсувалася вольовим розвитком пам'ятi, начитанiстю: книжка стала для нього одним iз основних джерел формування художньоï та соцiальноï свiдомостi. Вiн закiнчив мовно-лiтературний факультет Киïвського iнституту народноï освiти. 1928 року подорожував по Нiмеччинi, згодом - по нагiр'ях Памiру. В лiтературу його ввiв Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в Киïвському журналi "Глобус" (1925, ч. 22) вiрш "Серце на норд". З того часу вiршi Влизька починають систематично друкуватися у рiзних журналах i газетах УРСР. Найчастiше - у футуристичному органi Михайла Семенка "Нова Генерацiя". Влизько належав до лiтературноï органiзацiï "Молодняк" i УСПП. У першому номерi органу ВУСППу "Лiтературнiй газетi" були надрукованi напутнi рядки вiрша О. Влизька "Поетовi". "Не лицемiр, поете, серцем, i не роби iз нього шарж, - замало глянути крiзь скельця, на бунт, виспiвуючи марш" (1927).

ВалерIан ПIдмогильний (1901-1937) Валерiан Петрович Пiдмогильний народився 2 лютого 1901 року в селi Чаплях на Катеринославщинi (тепер - Днiпропетровська обл.) в селянськiй родинi. Батько його, Петро Пiдмогильний, який завiдував маєтком мiсцевого помiщика, помер дуже рано: "Так мало батькiвських пестощiв випало на мою долю". Односельчани також згадують лише про матiр письменника - звичайну селянку, без освiти, яка працювала в економiï графа Воронцова-Дашкова i "видiлялася надзвичайною природною iнтелiгентнiстю". Освiта В.Пiдмогильного почалася з вiдвiдин церковно-приходськоï школи. З 1910-го по 1918 рiк вiн навчається в Катеринославському реальному училищi. Про цей перiод життя Валерiана Петровича мешканка села Чаплi Ярушевська Г.Н. згадує так: "Валерiан був надзвичайно здiбним хлопцем. Було, послухає уважно урок i вже вдома не повторює. А натомiсть набере в учителiв i знайомих стоси книг i просиджує над ними цiлу нiч. Вiн дружив з моïм братом Степаном. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сiнокiс, на рибалку до Днiпра. I вже тодi мiй брат хвалився, що Валерiан пише вiршi i оповiдання". Перший вiдомий твiр Валерiана Пiдмогильного був написаний 1917 року. 1919 року в катеринославському журналi "Сiч" з'являються його "Гайдамаки" i "Ваня". Письменник захоплюється вивченням iноземних мов. Пiзнiше вiн настiльки удосконалить своï знання, що стане одним з найталановитiших перекладачiв зарубiжноï лiтератури 20-30-х рокiв. Того ж 1919 року Валерiан Петрович Пiдмогильний вступає на математичний факультет Катеринославського унiверситету, але матерiальна скрута змушує його облишити навчання i йти працювати в школу. Вчителює спочатку в Катеринославi та Павлоградi, потiм у Ворзелi, неподалiк Києва. 1920 року виходить збiрка його оповiдань "Твори" том 1, до якоï ввiйшли оповiдання "Старець", "Ваня", "Важке питання", "Пророк", "Добрий бог", "Гайдамаки", "На селi", "На iменинах", "Дiд Яким", написанi в 1917-1919 роках, переважно пiд час навчання в реальному училищi. 1921 року письменник одружується з донькою ворзелiвського священика Катрею Червiнською. Тодi ж створює цикл "Повстанцi". Частина оповiдань Валерiана Пiдмогильного друкується в катеринославськiй газетi "Украïнський пролетар", весь цикл вийшов лише за кордоном. Уже в цих оповiданнях письменник "став на вартi страждання людини", таким чином протиставивши себе майже всiй молодiй прозi, що пiддалася ейфорiï революцiйного романтизму з його сподiванням витворити нового iндивiда. Не дивно, що ортодоксальнi, соцiально заангажованi критики поставилися до молодого письменника досить стримано. 1922 року Валерiан разом з дружиною перебирається до Києва, де мешкає в будинку недалеко вiд Сiнного базару, на розi Великоï Житомирськоï. За свiдченням сучасникiв письменника, дверi цiєï квартири нiколи не зачинялися.

ШАПОВАЛ (СРIБЛЯНСЬКИЙ) МИКИТА ЮХИМОВИЧ 1882 (8.06) - 1932 (25.11)

IВАН ГНАТЮК

Винниченко Володимир Кирилович

Яворський Стефан (1658-1722) письменник, фiлософ, церковний дiяч Стефан Яворський (в миру - Семен Iванович Яворський) народився в мiстечку Яворi бiля Турки (тепер Львiвська область) у сiм Їï дрiбномаєтного шляхтича, можливо, родом з Надднiпрянськоï Украïни, бо пiзнiше родина Яворських оселяється у селi Красилiвцi неподалiк Нiжина. Початкову освiту Семен Яворський здобув, ймовiрно, у братськiй школi в Турцi або в Яворi. Вже в той час вiн отримав добру освiту, знання латинськоï та давньогрецькоï мов, умiв писати вiршi латиною. 1673 року Яворський вступає в Києво-Могилянський колегiум. У колегiумi мав добрi успiхи з усiх дисциплiн, завоював прихильнiсть ректора - Варлаама Ясинського, пiзнiше митрополита Киïвського i Галицького. Високо шануючи свого покровителя, Яворський складає йому панегiрики латинською мовою. Вирiшивши удосконалити освiту, Яворський з благословення Варлаама Ясинського ïде до Львова, де вступає до Львiв-ського єзуïтського колегiуму, перед цим прийнявши унiатство. Провчившись рiк у Львовi, удосконалює освiту в колегiумах Люблiна, Познанi, Вiльно, в яких бере участь у фiлософських диспутах, вивчає фiлософськi курси вiдомих у той час професорiв фiлософiï Яна Моравського та Яна Млодзяновського, складає власний курс фiлософiï. У Вiльно Яворського за великi успiхи в науцi призначають на посаду керiвника "Конгрегацiï пресвятоï Дiви". Яворський прийняв чернецтво пiд iменем Станiслава, але невдовзi, виступивши з критикою окремих положень католицизму, викликає цим невдоволення святих отцiв, залишає Вiльно й повертається до Києва, де 1698 року зрiкається унiатства i складає iспити перед духовною владою та професорами Колегiуму на магiстра вiльних мистецтв, фiлософiï i теологiï. З того року викладає у класi поетики, пише вiршi та складає орацiï. Згодом укладає власний курс фiлософiï. Стає популярним у Києвi оратором i поетом, знайомиться з гетьманом Iваном Мазепою, складає панегiрик його родичу полковниковi Iвану Обидовському. Пише курс психологiï, використавши новiтнi досягнення європейських учених у цiй галузi. Яворський в роки викладання написав також твори з догматики "Про святу Трiйцю" та "Про церкву". Пiд час одного з вiзитiв до Москви Яворський виголошує блискучу промову на похоронах боярина Шеïна, яка сподобалася Петровi I i молодого киïвського iєромонаха 1700 року залишають у Москвi. Згодом стає протектором Московськоï слов Їяно-греко-латинськоï академiï, в якiй вiн реформував навчальний процес на зразок Киïвського колегiуму, засновує при академiï театр i керує ним. Пiзнiше згуртовує навколо себе однодумцiв, здебiльшого вихiдцiв з Києва, бере активну участь у реформах Петра I, багато сил вiддає видавничiй дiяльностi як фаховий рецензент, редактор багатьох наукових видань, що виходили у Московськiй друкарнi. 1700 року Яворського висвячено на митрополита Рязанського та Муромського. 1702 року вiн стає екзархом та мiсцеблюстителем всеросiйського патрiаршого престолу. В той час починаються його суперечки й незгоди з Феофаном Прокоповичем. 1715 року закiнчив головну свою полемiчну працю "Камiнь вiри". 1721 року Яворського призначено главою Священного Синоду Росiйськоï православноï церкви, але, вже тяжко хворий, вiн майже не брав участi в його роботi, фактично керував Синодом вiце-президент Феофан Прокопович. Помер Стефан Яворський 24 листопада 1722 року. Поховано його у Переяславi-Рязанському, у Донському монастирi, пiд церквою Стрiтення. Стефан Яворський був одним з найосвiченiших дiячiв свого часу, автором цiлого ряду глибоких лiтературних, фiлософських i теологiчних праць, що вiдiграли помiтну роль в культурно-освiтньому життi Украïни кiнця XVII столiття. Стефан Яворський як викладач Києво-Могилянського колегiуму, поет i оратор був дуже популярний в освiчених колах киïвськоï елiти. Його вiршi цитували викладачi на лекцiях, зокрема, Феофан Прокопович, майбутнiй суперник у Москвi, цитував вiрш "Богородице Дiво, що вдягнена в сонце". Згадує його й Митрофан Довгалевський у своïй книзi "Сад поетичний". Стефан Яворський вiльно володiв i писав трьома мовами - латинською, польською та книжною украïнською. Знав грецьку та старослов

ОлексIй Павлович Приходько Олексiй Павлович ПРИХОДЬКО 50 рокiв працював у районнiй газетi, писав вiршi. Один з них - "Доля". Вiтер вiє вночi, Пiд вiкном завиває. Я сиджу в самотi I у вiтра питаю: Ой скажи менi правду, Де тепер моя доля, Чи у дебрях лiсних, Чи одна серед поля? Ой, скажи менi правду, Як же жити без долi? Як осiннiй той лист, Що валяється долi. Може вернеться доля, Як та пташка весною, Махне щиро крилом, Пролетить надi мною. I згадаються днi, Що так швидко минули. Тiльки в серцi моïм Вони ще не заснули. Освiту Олексiй Павлович здобував самостiйно. В 1934 роцi почав працювати в газетi "Соцiалiстична перебудова". В 1940 роцi виконував обов'язки редактора Красноградськоï районноï газети "Трибуна бiльшовика". З 1961 року Приходько О. П. член спiлки журналiстiв. В своï вiсiмдесят рокiв вiн ще зрiдка дописує в районну газету "Вiстi Красноградщини". За довголiтню й бездоганну роботу вiн нагороджений кiлькома медалями.

ЮрIй Клен (1891 - 1947)

ЮРIЙ ЯНОВСЬКИИ (1902 -1954) Псевдонiми - Георгiй Ней, Юрi Юрченко. Юрiй Iванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с Майєрове тепер Компанiïвського району Кiровоградськоï областi в селянськiй родинi.

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛIШ (1819 - 1897)

Прокопович Феофан (1681-1736) церковний i громадський дiяч, письменник, учений Феофан Прокопович (Єлеазар) народився у Києвi 7 червня 1681 року в родинi крамаря Церейського. Пiсля смертi батька й матерi його опiкуном став дядько по матерi Феофан Прокопович, намiсник киïвського Братського Богоявленського монастиря, професор i ректор Києво-Могилянського колегiуму. Дядько вiддав Єлеазара до початковоï школи при монастирi. По закiнченнi ïï, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегiуму. В роки навчання був одним з кращих учнiв, добре опанував церковнослов Їянську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крiм традицiйних для колегiуму дисциплiн вивчав твори європейських фiлософiв. Пiсля смертi дядька, Феофана Прокоповича, його пiдтримував киïвський митрополит Варлаам Ясинський. 1698 року Єлеазар закiнчує Києво-Могилянський колегiум i вирiшує продовжити освiту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського унiатського колегiуму, живе у базилiянському монастирi, де приймає унiю й постригається у ченцi пiд iменем Єлисея. Унiатський володимир-волинський єпископ Заленський помiтив незвичайнi здiбностi молодого ченця i сприяв його переведенню до Римськоï католицькоï академiï св. Афанасiя, в якiй готували богословiв для поширення католицтва серед прихильникiв схiдного православ

ЗЛИДЕНЬ ФедIр Євтихейович (1899-1941) Украïнський письменник Народився в с. Зачепилiвка Костянтиноградського повiту Полтавськоï губернiï (тепер Зачепилiвський район Харкiвськоï областi) в селянськiй сiм'ï. Закiнчив Зачепилiвське двокласне училище. Деякий час працював канцеляристом Костянтиноградського повiтового земства. У 1918 роцi вступив до Костянтиноградськоï учительськоï семнарiï. Пiсля ïï закiнчення працював вчителем початкових класiв Забаринськоï школи. У 1922 роцi почав друкуватися, а у 1923 роцi став студентом Полтавського iнституту народноï освiти. Федiр Євтихейович був членом лiтературноï органiзацiï "Плуг". З 1930 до 1938 року працював лiтпрацiвником газети "Бiльшовик Полтавщини", займається лiтературною творчiстю. Багато його творiв не опублiковано. Вони пропали пiсля того, як 17 березня 1938 року його репресували. Помер у 1941 роцi в концтаборi. Посмертно реабiлiтований у 1956 роцi. Окремими виданнями вийшли його твори: 1. "Яри загомонiли". 2. "Бригадир Ткач". 3. "Надiя Яремченко".

ЛЕОНIД ГЛIБОВ (1827 -1893) Лiтературнi псевдонiми - Простодушний, Непостоянный Сотрудник, Капитан Ботвиван. Леонiд Iванович Глiбов народився 5 березня 1827р. у селi Веселий Подiл на Полтавщинi в родинi управителя помiщицьким маєтком. Дитинство його минало в селi Горби Кременчуцького повiту, куди переïхав батько разом зi своïм паном. Проживаючи неподалiк вiд панського маєтку, малий Леонiд бiгав туди гратися й iнодi ставав свiдком жорстоких розправ пана над крiпаками, часто заступався за них

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ (Нар. 1924 р.)

П'ЯНОВ Володимир Якович лiтературний критик i перекладач У 30-тi роки працював у редакцiï Красноградськоï районноï газети "Соцiалiстична перебудова". Має тiсний зв'язок з Красноградом. Народився 1921 року в селi Крючки, Харкiвськоï областi. Пiсля закiнчення середньоï школи працює у редакцiях районних газет. Велика Вiтчизняна вiйна застала його на строковiй службi в Радянськiй Армiï. Пiсля поранення лежав у госпiталi на територiï Молдавiï. Там добре вивчив молдавську мову. Пiсля вiйни закiнчив факультет журналiстики Вищоï партiйноï школи при ЦК КПУ. Займався перекладом творiв молдавських i румунських письменникiв украïнською мовою. Кiлька книг подарував Красноградському краєзнавчому музею.

Роман Iваничук (1929 р. нар.)

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ (1907 -1944) Iншi псевдонiми - М. Запоночний, Д. Кардаш, К- Костянтин, О. Невiдомий, О. Свiтанок, О. Лелека.

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861) поет, художник, мислитель Народився майбутнiй великий поет Украïни 9 березня (25 лютого за ст. ст.) 1814 року в селi Моринцi Звенигородського повiту на Киïвщинi в родинi селян-крiпакiв Григорiя Iвановича та Катерини Якимiвнi Шевченкiв. З цього села походила мати поета, крiпачка пана Енгельгардта. Сюди пiсля одруження, за розпорядженням помiщика, переселилися вони з Кирилiвки на короткий час. Пiд час цього переселення у них народився син Тарас. У 1816 роцi родина Шевченкiв повертається до рiдноï Кирилiвки. У цьому селi проминуло все дитинство нашого поета, з ним пов Їязанi всi першi його дитячi спогади i життєвi враження. "I ось стоïть передi мною наша убога, стара бiла хата з потемнiлою солом Їяною покрiвлею та чорним димарем, а коло хати на причiпку яблуня з червонобокими яблуками, а круг яблунi квiтник - улюбленець моєï незамiжньоï сестри, моєï терплячоï, моєï нiжноï няньки! А коло ворiт стоïть стара розлога верба з засохлим верхiв Їям, а за вербою - клуня, омочена стiжками жита, пшеницi й рiзного, всякого збiжжя; а за клунею косогором пiде вже сад! Та який сад!.. густий, темний, тихий, одне слово, iншого такого саду немає на цiлому свiтi. А за садом левада, а за левадою долина, а в долинi тихий, ледве журкотить, струмок, оброслий вербами й калиною та окутаний широколистими темно-зеленими лопухами; а в цьому струмку пiд навислими лопухами купається опецькуватий бiлявий хлопчик..." До смертi матерi (у 1823 р.), живучи пiд ïï опiкою, здається, що хлопчик i горя не знає. Опiсля ж, почалися тi життєвi невзгоди, якi переслiдували Тараса до самоï могили. У овдовiлого батька на руках лишається п Їятеро дiтей, Микита, Катерина, Тарас, Ярина та Йосип, а згодом у ïхню хату ввiйшла мачуха зi своïми трьома малолiтнiми дiтьми. З гiрким болем згадуватиме пiзнiше поет цей перiод свого життя: злиднi, сварки, несправедливiсть, знущання. У 1825 роцi помирає батько, висловивши знаменне пророцтво щодо майбутнього сина: "Синовi Тарасу iз мого хазяйства нiчого не треба, вiн не буде абияким чоловiком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслiдство або нiчого не буде значить, або нiчого не поможе". Пiсля смертi батька, малого Тараса вiддали в школу до сiльського дяка, де вiн вчився читати й писати, засвоïв часослов i псалтир. Наука йому давалася легко, але вiдзначався вiн непосидючiстю й норовливiстю, за що часто бував битим. Уже з дитячих рокiв виявляється в ньому надзвичайна допитливiсть розуму, особлива вразливiсть натури. Наймилiшим же заняттям для нього, що перетворювалося на справжнє свято, були оповiдi про минуле. Вiн мiг слухати ïх годинами, живо уявляючи тi картини й подiï. Батько Тараса Григоровича був грамотний i досить обiзнаний як для свого середовища, вiдзначався побожнiстю. Часто й охоче вiн переказував житiя святих та подвижникiв благочестя. Iнший характер розповiдей був у дiда Iвана - живого свiдка Колiïвщини. Героï його оповiдань були добре вiдомими людьми, а подiï ще не стерлися з народноï пам Їятi. Безсумнiвно, це не могло не позначитися на формуваннi та творчому розвитку майбутнього поета. Тодi ж проявляється неабиякий його хист до малювання. Вуглиною чи крейдою малював вiн на стiнах, дверях, дошках, де тiльки можна було вмiстити образ, що поривався на волю з дитячоï уяви. Наснажений цiєю пристрастю i втративши всяке терпiння зносити знущання дяка Богорського, Шевченко робить спроби влаштуватися в науку до малярiв у Лисянцi, Тарасiвцi, наймитує згодом в кирилiвського священика Кошиця. З 1828 року Тарас деякий час живе у хлипнiвського маляра, той, запримiтивши його меткiсть, залишає при собi у прислуги. Незабаром вiд Їïхав на батькiвщину сам помiщик i доля поета була вирiшена: вiн був переведений до пана у кiмнатнi козачки. Вигадуючи вiльнi хвилини, хлопець копiює лубочнi картини суздальськоï школи, що прикрашали панськi покоï. Вiдомий факт, як заставши одного разу свого козачка за таким заняттям, Енгельгардт наказав влаштувати тому екзекуцiю, за те, що насмiлився малювати вночi, запаливши свiчку. З Вiльна Енгельгардти поïхали до Варшави. Там його вiддали в науку до якогось покоєвого маляра, який, розгледiвши в юнаковi великий талант, порадив пановi вiддати його вiдомому митцю Францу Лямпi молодшому. У 1830 роцi у Варшавi вибухнуло повстання, що змусило Енгельгардта покинути ïï разом iз своєю челяддю i виïхати до Петербурга. Вiсiмнадцятий рiк свого життя поет зустрiв уже в непривiтнiй, вологiй, закутiй в гранiт i оповитiй туманами пiвнiчнiй столицi. Спогади про Вiльно й Варшаву, про малярськi студiï видавалися далеким сном. Тараса уже нi на хвилину не полишає бажання навчитися "божественного мистецтва". Вiн ублагав пана вiддати його ("законтрактувати") на чотири роки живописцю В.Ширяєву для подальшого навчання, аби мати у майбутньому свого дворового художника. У 1836 роцi термiн контракту закiнчився, але Шевченко залишається в нього вже як найманий робiтник-пiдмайстер. Завантаження приходиться терпiти хлопцевi нещаднi. Помалювати для себе, дати вiдпочинок душi

ГригорIй Сковорода (1722 - 1794)

СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО (1879 - 1932)

Дмитро Чуб

Абрам ВЕЛЕДНИЦЬКИЙ

Роман IВАНИЧУК (рiк народження 1929) Роман Iванович Iваничук народився 27 травня 1929 р. у с. Трач, тепер Косiвського району Iвано-Франкiвськоï областi. У 1954р. у студентському альманасi Львiвського унiверситету, де вiн навчався, опублiкував першу новелу "Скиба землi", яку схвально зустрiла критика. У 1957 р. Iваничук закiнчив фiлологiчний факультет Львiвського державного унiверситету, працював викладачем мови й лiтератури. Протягом 1963

Гоголь Микола Васильович (1809-1852) письменник, драматург Народився Микола Васильович Гоголь 20 березня 1809 року в селi Великi Сорочинцi (тепер Миргородського району) на Полтавщинi. Батько його був праправнуком полковника козацького вiйська часiв Богдана Хмельницького Остапа Гоголя. Пiзнiше знаменитий нащадок звеличить його до легендарноï постатi й оспiває в образi Тараса Бульби. Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василiвцi (тепер Гоголеве) в маєтку батькiв. З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повiтовому училищi, а з 1821 по 1828 р. - у Нiжинськiй гiмназiï вищих наук. Мовно-музична культура рiдноï землi знаходила свiй вияв у виховнiй практицi бабусi Тетяни Семенiвни, маминоï мами. Любов до мови, вiдчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих лiт. Згодом вiн захопиться збиранням украïнських народних пiсень, прислiв Їïв та приказок, готуватиме матерiали до украïнсько-росiйського словника. Пiзнiше вiн так писав про украïнську пiсню: "Якби наш край не мав такоï скарбницi пiсень, я б нiколи не зрозумiв iсторiï його, тому що не збагнув би минулого..." "Моя радiсть, життя моє! Як я вас люблю! Що всi холоднi лiтописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвiнкими, живими лiтописами! Як менi допомагають в iсторiï пiснi!.." "Це народна iсторiя, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу". Ще в студентськi роки, глибоко переймаючись соцiальними негараздами, внутрiшньо противлячись найрiзноманiтнiшим виявам зла, вболiваючи за всю державу i свою "милу Украïну", М.Гоголь настроювався на таку дiяльнiсть, "щоб бути по-справжньому корисним для людства". Загалом же всю творчiсть великого письменника було спрямовано на "очищення серця", "розумiння серцем", щоб досягти хоч якоïсь подоби суспiльноï гармонiï. "Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрiбним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що менi перепинять шлях, завдавши менi глибокого суму. Я поклявся жодноï хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага",

ВАЛЕР'ЯН ПIДМОГИЛЬНИЙ (1901 - 1937) Валер'ян Пiдмогильний народився 2 лютого 1901 р. у великому степовому селi Чаплi Новомосковського повiту пiд Катеринославом у пересiчнiй селянськiй родинi.

Галина ЖУРБА (29 грудня 1888 - 9 квiтня 1979)

КАСIЛОВ ЮрIй Iванович Народився 1939 року в мiстi Бiлогорську Амурськоï областi. В Бiробiджанi закiнчив педучилище, а пiзнiше - iстфак Полтавського педiнституту. З 1963 року живе у Красноградi. Працював у середнiй школi Ї4, у профтехучилищi, а нинi в педагогiчному коледжi. Юрiй Iванович

Дмитро Павличко (нар. 1929)

ГригорIй Тютюнник (1920 - 1961)

Роман АндрIяшик (1933 р. нар.)

Максим Рильський

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛIШ (1819 - 1897)

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Володимир Дрозд (1939 р. нар.)

Борис Антоненко-Давидович

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛIШ (1819 -1897) Пантелеймон Олександрович Кулiш народився 8 серпня 1819р. на хуторi бiля м. Воронежа теперiшньоï Сумськоï областi в козацькiй родинi. Навчався в повiтовому училищi Новгород-Сiверська, у 1836р. закiнчив п'ять класiв Новгород-Сiверськоï гiмназiï. Протягом 1839 -1840 pp. Кулiш навчався на фiлософському та юридичному факультетах Киïвського унiверситету. Але не закiнчив його. У 1841 р. написав прозовi твори: "Циган", "Огненный змей. Повесть из народных преданий". У 1841 -1845 pp. Кулiш викладав росiйську словеснiсть у Луцькiй, Киïвськiй, Рiвненськiй та Петербурзькiй гiмназiях. Пiдтримував дiяльнiсть Кирило-Мефодiïвського братства. У 1846р. письменник опублiкував "Повiсть про украïнський нарiд", яка зiграла не останню роль у справi його арешту. 22 сiчня 1847 р. Кулiш одружився з сестрою В. Бiлозерського - Олександрою Михайлiвною (лiтературний псевдонiм - Ганна Барвiнок), боярином на цьому весiллi був Т. Шевченко. У квiтнi 1847 р. у Варшавi, де за вiдрядженням Петербузькоï Академiï вивчав слов'янськi мови та культури, письменник був заарештований у справi Кирило-Мефодiïвського братства i висланий спочатку до Вологди, а потiм до Тули iз забороною писати й друкуватися. Протягом 1847 -1850 рр. Кулiш перебував на засланнi, працював державним службовцем.

ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ СТУС 6.1.1938 - 4.9.1985 Поетична спадщина видатного украïнського поета Василя Стуса закономiрно увiйшла в украïнський лiтературний процес. Його поетичне слово

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

IВАН ВИШЕНСЬКИЙ (мiж 1545/1550 -1620) Iван Вишенський народився в серединi XVI ст. в мiстечку Судова Вишня на Львiвщинi в родинi мiщан (у творах називав себе "Iоан мних з Вишнi", "странник речений Вишенський", "Iз Вишнi"). Здобув початкову освiту, а потiм перебував у Луцьку та Острозi, I. Франко висував припущення, що сюди його мiг запросити князь Костянтин Острозький, який звернув увагу на здiбностi юнака й залишив його при дворi. Згодом I. Вишенський постригся в ченцi i жив деякий час в Уневському монастирi.

ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897 - 1968)

ВалерIй Марченко (1947 - 1984)

Дмитро БОРЗЯК

Олександр Iванович КОПИЛЕНКО - людина I письменник (1900-1958) 1 серпня 2000 року лiтературна громадськiсть Украïни вiдзначила 100 рокiв вiд дня народження вiдомого украïнського письменника - нашого земляка, автора понад 100 книжок О. I. Копиленка. Народився письменник в Костянтиноградi у родинi залiзничника, в будинку, який зберiгся до нашого часу i розташований по вулицi iм. Лєрмонтова. У нашому мiстi пройшло босоноге Сашко ве дитинство, тут закiнчив вiн школу та учительську семiнарiю. Наша красноградська земля надiлила його наснагою та творчим горiнням, любов'ю до природи, до людей, до життя. Людиною життєрадiсноï вдачi прийшов Копиленко у лiтературу в 20-i роки. Прийшов, щоб оспiвати у своïх книгах багатство душi людськоï, тайну природи, яку вiн спостерiгав та дуже любив, героïзм трудового народу в боротьбi за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасноï, тiльки сучасноï теми, вiдгукуючись на проблеми, котрi найбiльше хвилювали громадськiсть. Першi книги Копиленка "Кара-Круча", "Буйний хмiль", "Iменем украïнського народу" висунули письменника в першi лави молодоï украïнськоï лiтератури. Цi книги за короткий час кiлька разiв перевидавались.

Володимир ЗОРIН

Микола ВIнграновський (Народився 7 листопада 1936)

Дмитро Павличко (Народився 28 вересня 1929)

ЯкIв Качура (1897 - 1943)

Богдан Лепкий (9 листопада 1872 - 21 липня 1941)

Гео ШкурупIй (1903-1937) Народився Гео (Георгiй) Данилович Шкурупiй 20 квiтня 1903 року в м. Бендерах. Дитинство провiв на Подiллi. Мати вчителювала, батько був залiзничним машинiстом. Закiнчивши Другу Киïвську класичну гiмназiю (1920), вступив на медичний факультет Киïвського унiверситету, де провчився лише рiк. Згодом 2 мiсяцi провiв в Iнститутi зовнiшнiх зносин. Служив на залiзницi, працював редактором i сценаристом кiнофабрики, спiвпрацював з редакцiєю газети "Бiльшовик".

БОЖКО САВА ЗАХАРОВИЧ 1901 (24.04) - 1947 (27.04)

Iрма ДРУКЕР

БОРИС ГРIНЧЕНКО (1863 - 1910)

Аврам АБЧУК

ДМИТРО БIЛОУС (Народився 24. IV. 1920)

Микола Зеров (26 квiтня 1890 - 3 листопада 1927)

ЛУПIЙ Олесь Васильович

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ (рiк народження 1924) Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1824 р. у с Солошине на Полтавщинi. У 1941 p., щойно закiнчивши середню школу, пiшов добровольцем на фронт, був курсантом 2-го Киïвського артучилища, в серпнi цього ж року був поранений. Наступного року знову був тяжко поранений, потрапив у полон. У 1945 р. П. Загребельний працював у радянськiй воєннiй мiсiï в Захiднiй Нiмеччинi.

ВАСИЛЬ СТУС (1938 -1985) Псевдонiм - Василь Петрик. Василь Стус народився 6 сiчня 1938 р. на Вiнничинi в с. Рахнiвка Гайсинського району в сiм'ï Семена Дем'яновича та Їлини Якiвни Стусiв. Був четвертою дитиною в родинi. У 1940 р. родина переïздить до м. Сталiно (сучасний Донецьк), де батьки отримують роботу на одному з хiмiчних заводiв.

Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) сходознавець, славiст, письменник, перекладач Походив з татарського роду. Народився 15 сiчня 1871 року у м. Володимир-Волинський у родинi вчителя iсторiï та географiï. У дитячi роки його батьки переïхали у Звенигородку пiд Києвом. У трирiчному вiцi навчився читати, а через два роки батько вiддав його у мiсцеве училище, де Агатангел провчився п

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ (1864 - 1902)

СмIху Iскорки яснI...

Нестайко Всеволод ЗIновIйович Украïнський письменник. Народився 30 сiчня 1930 року в м. Бердичiв, тепер Житомирськоï областi. Закiнчив 1952 року Киïвський унiверситет. Працював у редакцiях журналiв Днiпро, Барвiнок, видавництвах Молодь, Веселка. Пише повiстi, оповiдання, казки для дiтей. Автор збiрок оповiдань Шурка i Шурко (1956), Це було в Києвi (1957), повiстей В Краïнi Сонячних Зайчикiв (1959), Пригоди Робiнзона Кукурузо (1964), Таємниця трьох невiдомих (1970), Тореадори з Васюкiвки (1973; однойменний телефiльм 1968р. за цим твором одержав Гран-прi на Мiжнародному кiнофестивалi в Мюнхенi i 1969р.

АркадIй ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ

БЕРДНИК Олександр (Олесь)

Iван Котляревський (1769 - 1838)

БОРИС ГРIНЧЕНКО (1863 -1910) Псевдонiми - В. Чайченко, Iван Перекотиполе, Вiльхiвський Б., Вартовий П., М. Гримич, Л. Яворенко. Борис Дмитрович Грiнченко народився 9 грудня I863 р. на хуторi Вiльховий Яр на Харкiвщинi (тепер Сумськоï областi) у збiднiлiй дворянськiй родинi Протягом 1874 -1879 pp. вiн учився в Харкiвськiй реальнiй школi, але з п'ятого класу був виключений i ув'язнений за зв'язки з пiдпiльною народницькою органiзацiєю. Пiсля двомiсячного ув'язнення Грiнченко працював дрiбним канцеляристом у Харкiвськiй казеннiй палатi. Екстерном склавши iспит на народного вчителя, у 1881

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

ОЛЕСЬ ГОНЧАР (1918 - 1995)
   ОРБIТИ ПОТУЖНОГО СЛОВА

АВТОБIОГРАФIЧНI НОТАТКИ I СПОГАДИ NOTICE (нотатка (лат.))
   АВТОБIОГРАФIЯ

ГУЖВА ВалерIй Федорович

Марко Лукич Кропивницький

МАРIЙКА ПIДГIРЯНКА (1881 - 1963)

ВАСИЛЬ БАРКА

Володимир Бровченко

ЛеонIд СмIлянський (1904 - 1966)

Микола Бажан

ГрIнченко Борис Дмитрович (1863-1910) письменник, вчений, публiцист, громадський дiяч Народився Борис Дмитрович Грiнченко 9 грудня 1863 року на хуторi Вiльховий Яр поблизу села Руськi Тишки, тепер Харкiвського району Харкiвськоï областi, в родинi збiднiлих дрiбнопомiсних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодiти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Вiн багато i натхненно читає. Iнтереси його рiзнобiчнi й грунтовнi. Тонка i вродлива дитяча уява насичувалася вабливим свiтом образiв, заохочувала до творчостi. I скоро, пiд враженням прочитаного, пiдлiток починає писати i сам. Вiн створює "самвидавiвський" рукописний журнал, який заповнює власними оповiданнями та вiршами. З 1874 по 1879 рiк Борис Грiнченко навчається у Харкiвському реальному училищi, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують i кiлька мiсяцiв тримають в ув

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ (1840 - 1910)

IВАН ДРАЧ (Нар. 1936 p.)

ПАВЛО ТИЧИНА

Михайло Петренко

Володимир Винниченко

Дмитро ЗАГУЛ

IВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (1845-1907) Справжнє iм'я - Iван Карпович Тобiлевич (псевдонiм Карпенко-Карий поєднує в собi iм'я батька та улюбленого лiтературного персонажа Гната Карого - героя п'єси Т. Шевченка Назар Стодоля).

ВАСИЛЬ КОРОЛIВ-СТАРИЙ (1879 -1943) Справжнє iм'я - Василь Костьович Королiв. Василь Королiв-Старий народився в с Ладан Прилуцького повiту на Полтавщинi 4 лютого 1879 р. Навчався в Полтавськiй духовнiй семiнарiï, продовжив освiту в Харкiвському ветеринарному iнститутi. Працював ветеринарним лiкарем, видав популярний посiбник з ветеринарiï. У 1906 р. пiд час революцiйних подiй в Украïнi В. Королiв-Старий був заарештований царським урядом. Звiльнившись, вiн стає активним дописувачем украïнських газет "Рада", "Хлiбороб", "Засiв". Згодом журналiстика та видавнича справа стають основними в дiяльностi молодого лiтератора: вiн працював редактором у видавництвi "Час", редагував журнал "Книгар", що виходив у Києвi. Революцiйнi подiï в Украïнi стали передумовою створення Украïнськоï Народноï Республiки, яка, на жаль, невдовзi була придушена росiйськими бiльшовицькими загонами Муравйова. Тому в 1919р. Королiв-Старий виïхав до Чехо-Словаччини, де викладав в Украïнськiй сiльськогосподарськiй академiï в Подебрадах i водночас займався лiтературною творчiстю. За кордоном почав писати й художнi твори. В 20-i роки з-пiд його пера виходять художнi твори: роман "Хмелик" (Прага, 1920), збiрка казок "Нечиста сила" (Калiш - Киïв, 1923), п'єса-казка "Русалка-жаба" (Львiв, 1923) та iн.

ЩЕГОЛЄВ Василь МатвIйович

Микола ВОРОНИЙ

Iван Чендей (1922 р. нар.)

ЦЮПА Iван Антонович Народився 29 жовтня 1911 року в с. Бiрки, (тепер Зiнькiвського району Полтавськоï областi). Як письменник формувався у Красноградi, працюючи в районнiй газетi "Соцiалiстична перебудова". Закiнчив Харкiвський комунiстичний iнститут журналiстики. Працював у пресi, на видавничiй роботi. Часто приïздив до Краснограда. Спiлкувався з працiвниками редакцiï райгазети, учнями шкiл, студентами середнiх навчальних закладiв. Iван Антонович подарував багато книг районнiй бiблiотецi i музею. Його твори користуються великою популярнiстю серед трудящих району. Нагороджений орденом Дружби народiв, медалями. У Iвана Антоновича надзвичайно багатий лiтературний дороб книжки оповiдань, нарисiв i повiстей: "Чотири вiтри", "Новели рiдного краю", "Василь Сухомлинський", "Миргородська криниця" та iншi романи "Брати", "Назустрiч долi", "Вiчний вогонь", "Через терни до зiрок", "Краяни", "Мужнiй вершник", "Дзвони янтарного лiта" та iншi. В 1995 роцi вийшла нова книга письменника "В пазурах єжовщини", яку вiн, репресований та реабiлiтований, присвятив "свiтлiй пам'ятi незабутнiх землякiв моïх, розчавлених на жорнах тиранiï, замучених голодомором, доведених до згуби по тюрмах i таборах, безневинно розстрiляних".

Остап ВИШНЯ

Г. В. КВIТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО (1778 - 1843)

ГАЙВОРОНСЬКИЙ ВАСИЛЬ АНДРIЙОВИЧ 1906 (14.01) - 1972 (13.11)

Василь АТАМАНЮК

ГригорIй Косинка (1899-1934) Григорiй Михайлович Косинка (справжнє прiзвище - Стрiлець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селi Щербакiвка Обухiвського району Киïвськоï областi. Батьки - малоземельнi селяни - намагалися полiпшити своє злиденне життя десь за Уралом, бiля Байкалу, але й там добра не знайшли. Повернулися назад до села i перебивалися батькiвським пiдробiтком на цукровому заводi в сусiдньому селi Григорiвка. Рано довелося йти на заробiтки й малому Григорiю - працювати в панських економiях. З чотирьох рокiв навчився грамоти вiд дiда, закiнчив двокласну школу в селi Красний кут. Особливо заохочував малого Григорiя до навчання брат матерi, згодом - вiдомий прозаïк Калiстрат Анищенко. Коли Григорiю минуло 14 рокiв, вiн вирушив до Києва, сподiваючись кращими заробiтками якось пiдтримати матiр, що пiсля смертi батька залишилася з п'ятьма малими дiтьми на руках.

ГригорIй ЕПIК