<< Главная страница

Роман АндрIяшик (1933 р. нар.)


P. Андрiяшик народився 9 травня 1933р. в селi Королiвцi на Тернопiльщинi. У 1964p. закiнчив факультет журналiстики Львiвського унiверситету, працював на журналiстськiй та видавничiй роботi. Характерною особливiстю творчостi письменника є те, що вiн одразу ж заявив себе як талановитий романiст. Першою його книжкою став роман "Люди зi страху" (1966). Проза Андрiяшика — антимонументальна. В нiй немає нi епохальних подiй, нi епохальних героïв, нi iдей-пам'ятникiв. Суб'єктивне ставлення до дiйсностi, з чим вийшов письменник уже в першому своєму творi, було принциповим. Стильовою домiнантою цiєï прози стане лiрико-трагiчна тональнiсть. За нею вiдкривається широкий романний простiр, у якому розкриття внутрiшнiх iмпульсiв, особливостей психiки героя також руйнувало псевдоепiчну цiлiснiсть свiту.
Заперечуючи традицiю монументалiзму, вiдкидаючи провiнцiйне соцiально-побутове письмо, Андрiяшик насичує текст iнтелектуальним змiстом: рiзними фiлософськими, поетичними ремiнiсценцiями, цитатами тощо. Для шiстдесятникiв-прозаïкiв визначальним стало вiдкриття Е. Хемiнгуея, Г. Белля, бо це було передусiм нове прочитання трагедiï вiйни. Тема вiйни у творчостi Р. Андрiяшика посiдає також значне мiсце, виростаючи в проблему чоловiчоï долi. Головний герой роману "Люди зi страху" — учасник першоï свiтовоï вiйни. Захищаючи полiтичнi амбiцiï Австро-Угорськоï iмперiï, вiн переживає безглузду й абсурдну для украïнця вiйну. Звiдси, вiд пережитого, прийде розумiння, що гiднiсть та всiлякi невигаданi чоловiчi чесноти не можна випробувати на вiйнi, де вiд людини вимагається лише ïï бездумна, механiчна участь. Гiднiсть, мужнiсть приходять з "волею". А велич людини розкривається лише за сприятливих суспiльних обставин. Цi думки, висловленi Прокопом Повсюдою, розходилися з традицiйною точкою зору, згiдно з якою людину випробовують обставини. Так само i герой роману "Додому нема вороття" (1976) Оксен Супора, стороннiй, чужий воюючому свiтовi гуцул, мрiє про надiйно влаштоване життя, з усiх сил прагне вижити. Страх перед нескiнченнiстю вiйни, втратою батькiвщини та й взагалi страх перед фiзичним винищенням перетворює його на приреченого втiкача. У повнiй безнадiï, спiзнавши неймовiрну радiсть любовi до жiнки, вiн спiзнає на повну силу i невичерпну осоружнiсть самотнього i зiпсованого життя. Продовжуючи художнє дослiдження вiйни на iншому етапi нашоï iсторiï, письменник завершує його в романi "Сад без листопаду" (1980). Герой твору
— сучасник автора, звiльнений в запас офiцер радянськоï армiï, що став заложником атомноï зброï, жертвою ядерного опромiнення. Р. Андрiяшик одним iз перших в украïнськiй лiтературi замислюється над людськими жертвами пiдпiльноï атомноï вiйни. Людство, стверджує письменник, живе передчуттями новоï руйнацiï. Однiєю з наскрiзних проблем творчостi письменника є переживання нацiонального почуття. В романi "Люди зi страху" автор спирається на подiï 1916
— 1919 pp. в Захiднiй Украïнi, позначенi розпадом Габсбурзькоï iмперiï, проголошенням i крахом Захiдноукраïнськоï Народноï Республiки. Це був час надiй, сумнiвiв i зневiри. Р. Андрiяшик зображує двi полiтичнi сили — прихильникiв нацiональноï iдеï та соцiальноï революцiï. Його герой стомився вiд полiтики, прагне у "цьому содомi" зберегти свою окремiшнiсть, своє самостiйне iснування, бо "стужився за самим собою", втомився споконвiчною невлаштованiстю своєï нацiï. Занепад республiки, крах омрiяних сподiвань пiдсилюють песимiстичнi настроï героя щодо украïнства. Люди зi страху не можуть творити iсторiю. "Жертви, посвяти, самозречення" нацiоналiстiв, патрiотiв здаються Прокоповi "страхiтливо бридким дiлом", де "лише галасу багато", де можна виправдати свою бездiяльнiсть. Все це можна назвати "трагедiєю занепаду", яку розiгрують амбiцiйнi "плаксiï", не спроможнi на власну державнiсть — так iронiзує головний герой роману. У романi "Люди зi страху" Андрiяшик намагався узгодити офiцiйну iдеологiчну доктрину щодо нацiонально-визвольноï боротьби в Захiднiй Украïнi зi своïм патрiотичним почуттям — це спричинило iдейну непослiдовнiсть твору. Бридкий, "темний", "гадючкуватий", з перекошеним ненавистю лицем, Онисим Невечiр, хотiв того автор чи нi, неадекватно характеризує нацiонально-визвольний рух у Захiднiй Украïнi. Подiбну ж мiсiю виконає в "Садi без листопаду" Юрiй Верхоляк. Так, власне, завершується розпочата в першому романi критика "буржуазних нацiоналiстiв". Але це буде вже у 80-х. А посерединi цього перiоду ще вийде "Полтва". Цей роман був опублiкований у журналi "Прапор" (1969. — 8 —9). Значно перероблений, позбавлений головних iдейних акцентiв, твiр вийшов у 1982p. пiд новою назвою "Думна дорога". У "Полтвi" Андрiяшик звертається до iсторiï польськоï окупацiï Галичини, до надзвичайно промовистого факту тих часiв — дiяльностi "першого i єдиного у свiтi пiдпiльного унiверситету" в умовах жорстокоï полонiзацiï в Захiднiй Украïнi. Символiчною є сама назва твору. Полтва — це рiчка, що тече пiд Львовом. —ï замуровано в бетон. Але люди пам'ятають, що "пiд чавунною декою клекочуться i б'ються об мури темнi запiненi потоки" колись чистоï рiчки Полтви. Забруднена нечистотами, ця пiдневiльна рiчка виростає в романi до символу попсованого життя, пiдпорядкованого суспiльному беззаконню.
Вдумливому читачевi неважко було провести аналогiï з радянською дiйснiстю, зокрема з тим, як пильно вистежувались i викорiнювались у нiй всiлякi паростки нацiонально-визвольного руху. У "Полтвi" виразно простежуються двi тональностi — трагiчна i героïко-оптимiстична. Вона передусiм пов'язана з двома персонажами — Мартою та Юлiаном. Мартою Чорнезою називає письменник свою героïню, цим пiдкреслюючи свiй задум образу "трагiчно замрiяноï" жiнки. А Юлiанове прiзвище — Господар. I воно асоцiюється iз впевненiстю, перемогою. У "Думнiй дорозi" образ Юлiана, по сутi, затушовано, таким чином лiрико-трагiчна тональнiсть стає визначальною, а образ Марти — головним. Iдейний змiст цiєï переробленоï редакцiï роману скеровується в iсторичне минуле украïнського народу i не торкається сучасного та майбутнього. Написаний на хвилi нацiонального вiдродження, роман "Полтва" був несподiваним ударом по тоталiтаризмовi. Офiцiйна критика одразу вiдреагувала на це. Зазнавши полiтичних звинувачень, Андрiяшик змушений був пiти на певний компромiс зi своïми переконаннями. У серединi 70-х рокiв письменник, прислухаючися до соцiального замовлення "вiдтворювати героïчнi буднi робiтничого класу", видає роман "Кровна справа" (1978) — рiч, безумовно, компромiсну, прямолiнiйну, але в потоцi тодiшньоï "виробничоï прози" вона все ж вирiзнялася бiльшою художнiстю.
Наприкiнцi 80-х Р. Андрiяшик публiкує роман "Сторонець", де створює художнiй портрет Юрiя Федьковича. Вiн був офiцером цiсарськоï армiï i нiмецьким римотворцем. На рiднiй землi, куди пiсля вiйськовоï служби повернувся на спочинок, тут, у "безгомiнному запустi", у Сторонцi-Путиловi, йому судилося стати украïнським письменником. Федькович у трактуваннi Андрiяшика — переконаний нонконформiст. Саме така позицiя посилює самiтництво цiєï творчоï постатi не лише у суспiльствi, а й в особистому життi. Образ "до краю самотнього, безрiдного, безрадного", непокiрного, непристосованого чоловiка й митця особливо близький авторовi, про що свiдчать його попереднi твори.
Вiдображена в його творчостi трагедiя людського життя, позбавленого впевненостi й самоцiнностi, означала вiдновлення гуманiстичного пафосу нашоï лiтератури, яка вiд суспiльних i соцiальних проблем еволюцiонувала до проблем людських, iндивiдуальних. У своïх творах Роман Андрiяшик упритул пiдiйшов до проблеми насильства суспiльства над людиною, здiйснюваного у рiзних формах (вiйни, нацiональне, соцiальне рабство тощо), а також до проблеми страху, спричиненого цими негативними явищами. Вiн показав не лише пiдневiльну людину, а й "мозаïку людського неприйняття" чужого свiту.

Н. Зборовська Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либiдь, 1998.

Роман АндрIяшик (1933 р. нар.)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация