БОГДАН-IГОР АНТОНИЧ


(1909 - 1937) Богдан-Iгор Антонин нарадився 5 жовтня 1909р. на Лемкiвщинi в родинi сiльського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змiнив прiзвище на Антонин. У 1914 р. родина Антоничiв перебралася до Вiдня, де з гiркою бiдою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переïхали на Пряшiвщину до материного брата, якого невдовзi режим Пiлсудського скарав на смерть за домагання прав для галицькоï Лемкiвщини.
Украïна в цей час переживала iсторичний момент. На початку 1919 р. Об'єдналися двi молодi держави: УHР (Украïнська Народна Республiка) i ЗУНР (Захiдно-Украïнська Народна Республiка). I хоча ïï полiтична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежностi перейшов у вимiр культури. "Галичани" у Польщi, "схiдняки" усклад] УРСР, "закарпатцi" в Чехiï почували себе (з певною мiрою iдеалiзму) частинками великоï Украïни, якоï ще немає на жоднiй картi свiту, але яка неодмiнно буде. На перiод такого нацiонального ентузiазму припали шкiльнi роки Богдана-Iгоря.
Труднощi вiйни вiдбилися на здоров'ï хлопця. Вiн часто i тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 рокiв вiддали до Сяноцькоï гiмназiï. Саме в цiй єдинiй на всю Лемкiвщину польськiй гiмназiï (украïнських тодi там взагалi не було) двi години на тиждень вiдводили украïнськiй мовi, основний наголос за вiсiм рокiв навчання робили на грецьку та латину. У 1923 Ї25 pp. Б.-I. Антонич почав писати твори. Два останнi роки навчання в гiмназiï його вчителем був Лев Гец, згодом вiдомий украïнський художник. Гец осучаснив смаки Антонина, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в унiверситетi та по його закiнченнi, Богдан-Iгор надсилав учителевi своï книжки, якi той оцiнював дуже високо, сприймаючи ïх "з нестримним захопленням". Антонич-гiмназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипцi, котру потiм згадував у вiршах як "музичне дерево". Виступав на шкiльних концертах i навiть компонував мелодiï. Також малював i серйозно цiкавився образотворчим мистецтвом. У 1928р. Б. I. Антонич закiнчив гiмназiю i записався на гуманiтарний факультет Львiвського унiверситету (спецiальнiсть - слов'янська фiлологiя); З 1931 р. почав друкуватися в перiодицi. Саме тодi в бiблiотецi журналу "Дажбог" заявилася його перша збiрка "Привiтання життя". У 1933р., закiнчивши студiï в унiверситетi з дипломом магiстра фiлософiï, Антонич став вiльним лiтератором. Вiд 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в захiдноукраïнських часописах "Вогнi", "Дзвони", "Назустрiч", "Ми". Тодi ж заходами Богдана Кравцiва вiн видав збiрку "Три перстенi", за яку отримав лiтературну премiю Товариства украïнських письменникiв i журналiстiв iм. Iвана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезiй, працює над малою прозою, пише роман i лiбрето до опери, пробує себе у ролi мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбiльша прижиттєва збiрка Б-I. Антонича "Книга Лева". Видужування пiсля операцiï у Г937р. ускладнилося запаленням легенiв. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Iгор Антонич помер. Поховано поета на Янiвському цвинтарi у Львовi. Збiрки "Зелена євангелiя" та "Ротацiï" вийшли у 1938р. посмертно.
"Зелена євангелiя" - це книга природи "Ротацiï" - книга мiста й цивiлiзацiï, а "Велика гармонiя" - книга вiри. Антонич цiкавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префiкс пра- багато важить у його свiтоглядi. Поета манить глибина вiкiв i далекi поколiння. Час тут розгортається у двi фiгури - лiнiï i кола. Лiнiйний час - ряд безперервних подiй, життя вiд народження до смертi. Коловий час
- це час вiчних повернень i перевтiлень. Добрий приклад такого розумiння часу дає календарна обрядовiсть у фольклорi), що нiби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалiв: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальськiй водi. Iдея про безсмертя як безконечну мандрiвку душi (вiдоме з давньоiндiйськоï фiлософiï переконання, що душа народжується вдруге, залежно вiд свого попереднього життя, у людинi, тваринi чи рослинi) захоплювала поета. Тому не варто думати, що написавши: Антонич був хрущем i жив колись на вишнях, на вишнях тих. що ïх оспiвував Шевченко - ("Вишнi") вiн пожартував або впав у якусь хворобливу уяву. Для Антонича - це досить серйозна свiтоглядна заява. Так вiн визначає власне духовне походження й обирає свою традицiю, пам'ятаючи, що навiть найоригiнальнiший митець може породити тiльки частину самого себе, решту вiн свiдомо успадковує вiд попередникiв. Те. що бачить Антонич у вiршi "Вишнi" стосується i минулого, i майбутнього. Поет применшує власнi амбiцiï (всього лиш "хрущ" на "Шевченкових вишнях", а разом з тим захоплюється землею, яка дає йому натхнення, що навiть через сто рокiв пiсля Шевченка вiн як поет ще має що сказати. Творчiсть Антонича спорiднена з фольклором, вiн розлого покликався у власних вiршах на християнську мiфологiю, пов'язану зi старозавiтними переказами, канонiчними євангелiями i навiть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає "Книга Лева", де поет вдається до мiфiв про походження стихiй, свiтил, землi всього сущого). В останнiх двох збiрках - "Зелена євангелiя" та "Ротацiï" - Антонич дає лiричнi переспiви початкiв iснування: "Перша глава Бiблiï", "Мiф", а також картини апокалiпсису: "Кiнець свiту", "Сурми останнього дня". Майбутню загибель цивiлiзацiï вiн бачить як момент вiчного ланцюга творень i нищень. Прокотяться, як лава, тисячнi столiття, де ми жили, ростимуть без наймення пальми
i вугiль наших тiл цвiстиме чорним вiттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальнi. ("Пiсня про незнищеннiсть матерiï") Крiм того, Богдан-Iгор Антонич використовував мотиви античностi (єгипетськоï, Iндiйськоï, грецькоï) й поганськоï мiфологiï слов'ян про великий колообiг життя у Всесвiтi. Вiн понад усе цiкавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новiтнiх мiфiв, що народжуються на наших очах. Вiн не вважав ïх менш справжнiми, нiж прадавнi. Навпаки. Писати вiршi - це вже означало для нього займатися мiфотворенням. Поет мiряє час не мiсяцями чи роками, а столiттями. Шукаючи затертi слiди минулих народiв i завмерлих культур, вiн бачить себе доiсторичною людиною, з правiку пов'язаною зi своïм мiсцем пiд сонцем, зi своєю землею: Я жив тут. В неолiтi... може, ще давнiше...
Моï малюнки буйволiв замазав мiсяць. ("Пралiто") В Антонича нiколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, вiн щоразу пiдкреслює, наскiльки рiвними й наскiльки схожими виявляються живi iстоти, звiрята, люди та рослини перед стихiєю, молить Бога берегти в завiю "i людськi, i звiрячi кубла". Недарма ж основою основ серед образiв Антоничевоï поезiï став образ землi як стихiï. Богдан-Iгор Антонич прийшов до переконання, що джерело усiх слов'янських вiрувань треба шукати саме тут. Iз землi народжується життя. Земля i небо - фундамент i дах свiтового дому. Земля у своïх розмаïтих подобах близька й вiчна, вона ховає таємний глузд iснування, а небо, цей свiт над нами, холодне й неживе. Нам не збагнути його у всiй його досконалiй блакитi, але й небесна перспектива не дає зрозумiти свiт унизу: земля для цiєï "блакитноï вiлли" назавжди залишиться закритою книжкою: Стiл ясеновий, на столi
слов'янський дзбан, у дзбанi сонце.
Ти поклоняйся лиш землi,
землi стобарвнiй, наче сон цей!
("Зелена євангелiя") Б.-I. Антонич є автором шести книг поезiï. Крiм "Привiтання життя" (1931), вiн встиг видати "Три перстенi" (1934), "Книгу Лева" (1936) i впорядкувати ще три
- "Зелена євангелiя", "Ротацiï" та "Велика гармонiя". Поет укладав своï збiрки з надзвичайно тонким вiдчуттям композицiï. Вiн не працював за принципом "що написав - те й видав". Три останнi збiрки готував упродовж чотирьох рокiв, помалу вибудовуючи задум i заповнюючи його формою. Критики все ще до кiнця не визнали важливiсть Антонича в розвитку украïнськоï поезiï. Вони продовжують вагатися стосовно його точноï позицiï у спектрi украïнськоï лiтератури XX сторiччя. Хоча сам Антонич спiввiдносив свою поезiю з авангардом, вiн писав ïï радше у загальному руслi сучасноï йому поезiï, нiж у якiйсь конкретнiй поетицi. Всупереч окремим школам i лiтературним рухам, вiн говорив про "авангардний пiдхiд" з постiйним пошуком нових, бiльш вiдповiдних засобiв вираження, постiйним творенням, постiйним розвитком пiзнавальноï сили мистецтва. У "Привiтаннi життя" вiн починав як романтичний бунтiвник, тодi звернувся до мрiй i спогадiв дитинства у "Трьох перстенях" i, врештi, наново вiдкрив себе у ролi мiфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межi символiзму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатнiсть вживати рiзнi способи вираження й рiзнi перспективи огляду дiйсностi, його вiдкритiсть до багатоголосся i багатоманiття виявляє його вiру в те, що найкращий спосiб розпiзнати i схопити єднiсть всього сущого - це вiдтворити суперечностi, притаманнi земному свiтовi в часi й просторi. Проте у вищiй позасвiтнiй дiйсностi "за зорею" (збiрки "Книга Лева" та "Зелена євангелiя") цi суперечностi подолано й представлено як частини єдностi, вiчноï цiлостi, що ïï iнтуïтивно вiдчуває митець. У самому осердi Антоничевоï естетики перебуває позасвiтня краса, з якою спорiднена краса земна, i яка, в його розумiннi, творить "велику гармонiю"
- абсолютну iстину. Проблема iстини надихала Антоничевий пошук праслова - "правдивого слова"; вiн подiляв переконання модернiстiв, що первiснi слова знаходились бiля витокiв часу, а тому поєднують сучаснiсть iз втраченим Раєм непiдробноï гармонiï взаємин людини i природи. Антонич вважав, що тiльки мистецтво спроможне надати довершеностi жахливому досвiдовi життя. Антонич подiляв символiстську тугу за вищим свiтом, особливостi уяви й специфiчну музичнiсть вiрша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позицiя нерухомого спостерiгача, парафраз i ретельна робота зi словом. Таким чином вiн досягнув у поезiï спiвпрацi рацiонального та iррацiонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду мiж пророчим видiнням i конструюванням. Велика самоцiннiсть спадщини Антонича, а також те, як вiн поєднав iдеï авангарду i мiфопоетики, робить його центральною постаттю в украïнськiй поезiï XX ст. ОСНОВНI ТВОРИ: Збiрки "Привiтання життя", "Три перстенi", "Книга Лева", "Зелена євангелiя", "Ротацiï" та "Велика гармонiя". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Весни розспiваноï князь: Слово про Антонича. - К-, 1989. 2. Iльницький М. Богдан - Iгор Антонич. Лiтературний портрет. - К-,1991. 3. Жулинський М. Богдан-Iгор Антонич //Слово i доля. - К-,2002. 4. Усе для школи. Украïнська лiтература: програмнi тексти, iлюстрацiï, пояснення, завдання, тести: 8 кл. - К., Львiв, 2001.
БОГДАН-IГОР АНТОНИЧ