БОГДАН-IГОР АНТОНИЧ


(1909 - 1937)
Шостого липня 1937 року Богдана-Iгоря Антонича не стало. Помер поет-фiлософ на 28 роцi життя у львiвськiй лiкарнi вiд запалення легенiв. Мав на той час добру славу i високий лiтературний авторитет. Був автором трьох поетичних книг - "Привiтання життя" (1931), "Три перстенi" (1934), "Книга Лева" (1936).
Пiдготовленi до друку ще двi збiрки "Зелена євангелiя" i "Ротацiï" побачили свiт посмертно, в 1938 роцi. Заявив про себе як поет iз оригiнальною системою образного мислення, яке заплiднювалося i надзвичайно емоцiйною вразливiстю на найтонший порух живоï природи, i глибокою мислительською працею освiченого розуму над вибудовою цiлiсноï концепцiï людини та свiту, i "оживленням" у поетичнiй уявi атавiстичних, пiдсвiдомих стихiй людського буття i мiфологiчно-фольклорних "знакiв" повноти зв'язкiв людини з природою.
Я, сонцевi життя продавши За сто червiнцiв божевiлля, Захоплений поганин завжди, Поет весняного похмiлля, - такий автопортрет створив Богдан-Iгор Антонич. У його поезiях ми щораз натрапляємо на такi автохарактеристики-перевтiлення: "Я все Їп'яний дiтвак iз сонцем у кишенi"; "Я є рушниця, радiстю набита, якою вистрiлю на честь життя", "Я - закоханий в життi поганин"; "Сестра Антонича - лисиця"; "Антонич теж звiря сумне i кучеряве"; "Антонич був хрущем i жив колись на вишнях". Антонич сповiдував iдею неподiльноï, гармонiйноï єдностi людини i природи, людини i космосу, прагнув пiзнати i вiдтворити рух незнищенноï матерiï у безконечнiй змiнностi ïï форм i виявiв, жадiбно всотував усi барви, тони i звуки довколишнього свiту. Але не тiльки взаємини людини i природи приваблювали цього творця фольклорних метаморфоз та поетичних мiфiв. Антонич чутливо реагував на соцiальну дiйснiсть, на фантастичнi, з елементами сюрреалiзму образи-символи капiталiстичного мiста-спрута. Особливо вражаючi урбанiстичнi картини з майстерним вiдтворенням морально-психологiчноï атмосфери мiськоï ночi i затхлих закапелкiв дрiбних душ постають у збiрцi "Ротацiï". Понад двадцять рокiв минуло вiдтодi, як Дмитро Павличко упорядкував найповнiше на Радянськiй Украïнi зiбрання лiтературноï спадщини Б. I. Антонича i написав грунтовну вступну статтю до неï - "Пiсня про незнищеннiсть матерiï" (Радянський письменник, 1967). За рiк до цього видання Мiкулаш Неврлi у Братiславi пiдготував до друку велику книжку його поезiй пiд назвою "Перстенi молодостi". 1967-го "Зiбранi твори" Антонича з'явилися за кордоном, у Канадi, завдяки зусиллям украïнських лiтераторiв в емiграцiï Святослава Гординського i Богдана Рубчака. Не з усiма висновками автора статтi про життя i творчiсть Б.-I. Антонича, друга поета Святослава Гординського, можна погодитися, як i з включенням до вибраного всiх вiршiв збiрки релiгiйноï лiрики "Велика Гармонiя". Сам Антонич цю збiрку, яка складається переважно з важких за формою релiгiйно-моралiзаторських сентенцiй, не передав до друку, хоча готував одночасно iз книжкою "Привiтання життя". Дмитро Павличко не оминає складних фактiв творчоï бiографiï Антонича, зокрема намагається зрозумiти, чому з-пiд його пера з'явилося сумнозвiсне "Слово про Альказар". I хоча майже в той же час поет написав "Слово про чорний полк", в якому рiзко осуджує iтало-фашистську iнтервенцiю в Абiссiнiï, не можна вилучати iз творчоï бiографiï Антонича i проголошення - буквально одним рядком - симпатiï до реакцiйних сил в Iспанiï. Цей вiрш дає украïнським буржуазним нацiоналiстам поживу для iдеологiчних спекуляцiй. Та попри всi намагання пiдтягти творчiсть Антонича до своïх полiтичних орiєнтацiй, цього досягти нашим супротивникам не вдається. Бо Антонич, як вони самi стверджують, не став "правдивим нацiоналiстичним поетом". Розглядаючи творчу бiографiю Б.-I. Антонича, ми повиннi всебiчно охоплювати полiтичну i лiтературно-мистецьку атмосферу 30-х рокiв XX столiття у Львовi. Поет багато спiлкувався з художниками, скульпторами, музикантами, шукав разом iз членами АНУМ - Асоцiацiï Незалежних Украïнських Митцiв - нових засобiв художнього вираження, був уважний до новаторських експериментiв у галузi форми кубiстiв i сюрреалiстiв. Тому, одержуючи за свою другу книжку поезiй "Три перстенi" лiтературну нагороду львiвського Товариства письменникiв i журналiстiв, вiн у своєму привiтаннi 31 сiчня 1935 року вiдмежовується вiд полiтично-спекулятивних зазiхань на його свободу самовираження з боку нацiоналiстично-агресивних кiл. Поет належить правдi, якiй служили чесно, з прометеïвським подвижництвом Т. Шевченко та I. Франко. З перших крокiв до пiзнання таємниць украïнськоï лiтературноï мови син священика iз роду лемкiв, який п'ять рокiв студiював пiсля закiнчення польськоï гiмназiï слов'янську фiлологiю у Львiвському унiверситетi, цiкавиться лiтературою Радянськоï Украïни. Антонич переписує у своï блокноти поезiï М. Рильського i П. Тичини, приглядається до експериментiв у формi Є. Плужника i М. Бажана, М. Драй-Хмари i М. Семенка, iнших неокласикiв i футуристiв, скорботно переживає трагiчну загибель на Радянськiй землi своïх близьких знайомих, прогресивних лiтераторiв В. Бобинського i братiв Крушельницьких. Вiн вивчає польську i свiтову поезiю, багато перекладає, роздумує над необхiднiстю гiдно, на рiвнi новочасного мистецького самовираження, прилучитися i органiчно злитися з класичною лiтературою украïнського народу. Для нього I. Франко
- "учитель i поет, виховник, будiвничий", який умiв "шляхи майбутнього в мету спрямовувати смiло", а Т. Шевченко - "не пишний монумент iз мармуру", а слово, яке тривкiше за бронзу й мiдь:
Твоє наймення, мов молитву, кладемо на стяг, бо знаємо, що, мов тавро, понесемо в життя печать Твоïх палючих слiв, що пропекла до дна нам душi. ("Шевченко") Першi поетичнi спроби Богдана Антонича не вiдзначаються досконалiстю версифiкацiï. Але молодий поет, наполегливо шукає iндивiдуальнi ходи до пiзнання таïни семантичного "коду" слова та образностi. А з якою музичною енергiєю вiн творить експресiю строф, яка виразна образна структура "Поеми про вiтрини"! Богдан-Iгор Антонич - яскрава, оригiнальна мистецька постать в украïнськiй лiтературi, поет-новатор, чия творча доля переконливо засвiдчує: великий талант, за словами Дмитра Павличка, "обов'язково пробивається крiзь терновi хащi iдейних манiвцiв i хитань на шлях передових думок свого часу, шлях, поєднуючий серце художника i серце його народу". Вiн себе називав малим хрущем на деревi нашоï нацiональноï поезiï, яке вросло глибоко в шевченкiвську традицiю. Антонич був хрущем i жив колись на вишнях, на вишнях тих, що ïх оспiвував Шевченко. Моя краïно зоряна, бiблiйна й пишна, квiтчаста батькiвщино вишнi й соловейка! Де вечори з Євангелiï, де свiтанки, де небо сонцем привалило бiлi села, цвiтуть натхненнi вишнi кучеряво й п'янко, як за Шевченка, знову поять пiсню хмелем. ("Вишнi")



Жулинський М. Г. Iз книги "Iз забуття - в безсмертя (Сторiнки призабутоï спадщини)". (Киïв: Днiпро, 1990. - С. 386 Ї388).
БОГДАН-IГОР АНТОНИЧ