Богдан-Iгор Антонич


(5 жовтня 1909 - 6 липня 1937)
Богдан Iгор Антонич народився в Новицi Горлицького повiту, в родинi священика. Справжнє прiзвище батька було Василь Кiт; родина змiнила прiзвище перед народженням Iгоря. Початкову освiту здобував Антонич дома, пiд наглядом приватноï вчительки, а гiмназiю закiнчив у Сяноцi. Антонич почав писати вiршi ще дитиною. Вiн продовжував писати ïх в середнiй школi, але тому, що школа була польська i що вiн перебував тодi майже виключно в польському оточеннi, його юнацькi твори були написанi по-польськи.
Восени 1928 року Антонич переïхав до Львова i вступив до Львiвського унiверситету. Цей етап його життя мав вирiшальне значення для розвитку його творчоï особистости. Бо хоч унiверситет був польський, велика частина його студентiв складалася з украïнських iнтелiгентiв. Вони заохочували молодого поета писати по-украïнському i помагали вивчити украïнську лiтературну мову. Першi своï украïнськi вiршi вiн читав у колi студентiв-украïнцiв.
Антонич пристрасно включився в лiтературне та громадське життя столицi Захiдноï Украïни i наполегливо почав вивчати нюанси украïнськоï мови, вчитуючись не тiльки в словники та граматично-лiнгвiстичнi пiдручники, але також у твори поетiв Радянськоï Украïни. Перший свiй вiрш поет опублiкував 1931 року у пластовому журналi "Вогнi". Потiм вiн мiстив поезiï в багатьох перiодичних виданнях. Незважаючи на велику поетичну творчiсть i трудний процес засвоєння лiтературноï мови, поет все-таки знаходив час на працю в iнших жанрах та на публiцистику. Вiн виступав з доповiдями про украïнську та чужу лiтератури; робив переклади; писав етапi та рецензiï; на сторiнках преси, пiд псевдонiмом Зоïл, сперечався про полiтичнi та громадськi справи; публiкував сатиричнi фейлетони та пародiï, що в них виявив гостру дотепнiсть; у "Дажбозi" вiв лiтературну хронiку. Крiм того, вiн пробував своïх сил у прозi та драматургiï. Залишилася незакiнчена новеля "Три мандолiни" та великий фрагмент повiсти, що мала називатися "На другому березi". Вiн склав лiбретто до опери "Довбуш", що ïï мав написати Антiн Рудницький. Треба згадати i редакторську дiяльнiсть Антонича: вiн деякий час редагував журнал "Дажбог" i також, з Володимиром Гаврилюком, журнал "Карби". Антонич також малював, грав на скрипцi i компонував музику, навiть мрiяв бути композитором. Цi галузi мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лiрику. Помер Антонич на двадцять восьмому роцi життя. Запалення слiпоï кишки привело до дуже тяжкого запалення олегочноï, що його все-таки лiкарям вдалося перебороти. Але як поет уже видужував, перевтомлене довгою i високою гарячкою серце не витримало. * * * Антонич-поет народжувався трудно. Але знайшовши свiй справжнiй творчий шлях, пiшов ним семимильними кроками. В його перших вiршах надто ще елементарна, i тому художньо цiлком нецiкава, боротьба з мовою, а також боротьба з силабо-тонiчною метричною системою. Помiтна формальна невикiнченiсть та тематична невишуканiсть. Також видно неплiдний вплив старших захiдньоукраïнських поетiв, особливо Богдана Лепкого. Але час вiд часу зустрiчаємо в них раптово блискучий образ, що силою та незвичайнiстю нагадує "пiзнiшого" Антонича. Бачимо, що Антонич як поет починав з нiчого - i тому його пiзнiший метеоричний злiт у найвищi сфери поетичного мистецтва був справдi гiдний подиву. Добрий лiтературний смак i висока поетична культура молодого автора не дозволили йому друкувати раннiх творiв: бiльшiсть iз них залишилися в рукописах. Поезiï, що ввiйшли у збiрку "Привiтання життя", далеко цiкавiшi. Безумовно, це найслабша поетова збiрка. Але в нiй чимало художньо майстерного i несподiваного. В першiй збiрцi молодий поет намагається внести багато поверхового, нового в формальний арсенал поезiï. Виникає часом враження, що його найголовнiша художня цiль - гасло кiнця минулого сторiччя: "мейк iт нью!" Це особливо помiтне в трактуваннi алiтерацiйних засобiв. Алiтерацiя в збiрцi "зовнiшня": не виникає з потреб органiчноï системи озвучування даного рядка чи строфи, а накинена зверху, немов сiтка. Така алiтерацiя давно вiдома i цiлком законна. Антонич позичив ïï або з захiдньоевропейських зразкiв (у модерних поетiв, якi основували алiтерацiйнi методи на досвiдi маринiзму та гонгоризму), або ж у слов'янського "модерну". Йдеться тут перш за все про росiйську групу кубофутуристiв та декого з польських поетiв групи "Скамандер", якi вiдкрито позичали кубофутуристичнi формальнi засоби. Безперечно, польськi поети були ближчi до Антонича, i тому експерименти кубофутуризма вiн, мабуть, успадкував посередньо вiд них.
Антоничiв раннiй формалiзм проявляється також у строфiчних експериментах його першоï збiрки: вони помiтнi особливо в сонетах. Поет "ставить сонет на голову", чергує катрени з секстетами або i з окремими терцинами i т. д. Такi барокковi гри з формою сонета не дають нiяких справдi художнiх ефектiв. Навпаки, найцiкавiшi сонети в першiй збiрцi Антонича - тi, що написанi цiлком "канонiчною" сонетною формою. "Привiтання життя" - єдина збiрка, де Антонич звертає головну увагу на "слухову" експериментацiю. Вже в другiй збiрцi вiн сам зрозумiв, що вiн передусiм "образотворчий", а не "пiснетворчий" поет, i до систематичного озвучування поезiï бiльше не повертається, волiючи зосереджуватися на будуваннi образiв. Але навiть у першiй збiрцi зустрiчаємо дуже вибагливi поетичнi образи. Їх можна умовно подiлити на двi категорiï: перша, i менш цiкава, нагадує iнтернацiональний арсенал образiв захiдньоевропейськоï поезiï, не без домiшку обережного i пом'якшеного сюрреалiзму. Самi в собi образи - часом блискучi, але вони в'януть у порiвняннi з "пiзнiшим" Антоничем. Друга, i далеко цiкавiша, категорiя - це цiлком уже антоничевськi образи, як ось "п'яний дiтвак iз сонцем у кишенi". Не випадково за мотто для другоï своєï збiрки Антонич взяв саме цей образ. "Привiтання життя" - дуже нерiвна збiрка. Помiтнi в нiй впливи романтизму (особливо морського, позиченого з англiйськоï романтичноï поезiï та ïï епiгона Джона Мейсфiлда); є впливи польських поетiв Казiмежа Вежинського (цикл про спорт) та, мабуть, ще сильнiшi - Юлiяна Тувiма; є барокковi образи-кончеттi (сонет "Пiдсвiдомiсть"), є бароккова гра з сонетною формою; є спроби модифiкованого верлiбру; є вiдгомони французьких символiстiв, особливо Верлена; є слiди сюрреалiстiв; є впливи Тичини (наприклад, у вiршi "Збирання картопель", як це слушно вiдзначив проф. Неврлi); i разом iз тим усiм є вiршi, що аж бентежать своєю традицiйнiстю. В збiрцi ще не цiлком освоєна силабо-тонiчна система - час вiд часу рiжуть вухо не свiдомi, бо нiчим не зумовленi, спондеïчнi стопи i стопи пiрихiя, а одночасно зустрiчаємо дуже механiчну, "вичислену" силабо-тонiку, не пристосовану до звуковоï пружности i гнучкости украïнськоï мови. Перед нами збiрка талановитого молодого поета, який одчайдушно себе шукає, блукаючи в чарiвному i приманливому лiсi свiтовоï поезiï. Тут був його цех, його грунтовне ознайомлення з усiма фазами поетичного матерiалу, що його поет уже в наступнiй збiрцi так майстерно, а щонайголовнiше - так по-своєму опанував. У цих своïх часом навiть дещо iстеричних шуканнях вiн, зрештою, натрапив на родовище, яке стало його основним джерелом. Твiр "Зелена елегiя" - єдиний у цiлiй збiрцi суцiльно "антоничiвський" твiр, i його треба вважати за мiцний мiсток до наступноï збiрки i всього зрiлого доробку. У другiй збiрцi "Три перстенi" Антонич стає вже завершеним поетом-майстром. Не так продовжує, як цiлком мiняє свiй шлях, насправдi розвиваючи технiку i кольорит єдиного твору - "Зеленоï елегiï". Антонич вирiшує, що цей новий напрям буде його справжнiм шляхом. Найголовнiшу прикмету його мистецько-фiлософського свiтогляду становить дуже своєрiдне (хоч в основному романтично-iдеалiстичне) трактування природи. У "Трьох перстенях" природа наче "фiксована" спогадами лемкiвських краєвидiв з дитинства i юности поета. Побут, обряди та звичаï лемкiвського села, як його бачить поет через часовi фiльтри дитячого свiтосприймання, - "оказковують" природу, i краєвиди стають нiби чарiвними картинами з дитячоï книжки. В цiй збiрцi домiнує ще один "ляйтмотив" творчости Антонича: поетичне мистецтво та його таємницi. У "Трьох перстенях" поет заворожений своєю музою, своïм даром. Мистецтво поезiï тут "оказковане" i часто утотожнюється з таємничими процесами природи. В цьому вiдчутна iдеалiстично-романтична нiмецько-англiйська традицiя: поетичне мистецтво - це найвищий вияв "надприродноï" сили природи. Але в трактуваннi мистецтва бачимо ще одну романтичну традицiю; ïï можна назвати "байронiвською": поетичне мистецтво - це прокляття, яке вiдрiзує молодого, здорового юнака ("благородного дикуна" або й звiра) вiд коренiв дитинства та органiчних сокiв природи. Поезiя разом з людським умом "псують" людину як органiчну частину природи i роблять ïï нещасною. Жанрово в цiй збiрцi бачимо двi, на перший погляд протилежнi, тенденцiï: "лiричну" та "епiчну". Довшi поеми, що ïх Антонич називає "елегiями", це нiби своєрiднi розповiдi. А все ж ïхнiй тон не "розповiдний" чи "епiчний": вони вибухають гейзерами раптового надхнення i рвуться задихано вперед, наче самi вони
- стихiйнi явища природи. Разом з ними зустрiчаємо в збiрцi короткi лiричнi мiнiятюри: "моментально навiки" вiдкривається нам якийсь цiлком унiкальний образ або ж маленький космосик образiв. Цi двi тенденцiï продовжуються вiд збiрки в збiрку, хоч у пiзнiших збiрках "епiчна" тенденцiя зазнає важливих видозмiн. З нестримно-юних елегiй виростають важкi, широкорядковi, задумливi баляди i довшi поезiï. I думка, i образи ïхнi стають щораз складнiшими, глибшими, важчими. Вони втрачають свою безпосереднiсть, яру силу i примушують нас зупинятися та задумуватися. Мiнiятюри натомiсть не проходять таких помiтних метаморфоз; вони до кiнця г Їрунтуються на безпосередньостi образного сприймання, хоч згодом стають значенево глибшими та чуттєво трагiчнiшими. В "Книзi Лева" Антонич органiзував цi своï жанровi тенденцiï групами вiршiв: групи довших, епiчних творiв вiн назвав "главами", а групи лiричних мiнiатюр - "лiричними iнтермеццо". Коли "Три перстеня" можна назвати "оказковуванням" реальности, тодi "Книгу лева" треба назвати ïï "омiтизовуванням". Натяки на мiтичну (тут
- "мiфiчну" - прим. ред.) основу збiрки бачимо вже в назвi. Лев - п'ятий знак зодiяка, що символiзує силу сонця, волю i "прозорий" вогонь. В альхемiï лев - знак "фiлософського вогню", а також золота. В геральдицi вiн - знак вiдваги, мужностi, королiвськоï маєстатичностi, земноï сили (на противагу до орла), а також ранку. "Книга лева" - це євангелiя вiд св. Марка. В психологiï Карла Густава Юнга лев символiзує небезпеку, що свiдомiсть може бути щохвилинно переможена стихiйною пiдсвiдомiстю. В кiнцi можна додати, що лев - знак мiста Львова, хоч це, мабуть, тут не має значення. Що Антонич був цiлком свiдомий мiтичних iмплiкацiй назви своєï книжки (крiм, може, юнгiвських, хоч вони тут тим не менш реальнi), бачимо хоч би у перших двох творах збiрки, де активними символами виступають сонце, вогонь, вiдвага, золото, ранок. Через цiлу збiрку леви набувають рiзних значень для Антонича: загроза для Даниïла, вiдвага воïнiв у поезiях про звитяжнiсть, при кiнцi збiрки i т. д. Але, здається, найголовнiший символ лева - сама поезiя, бо вона для Антонича поєднує всi вiдповiдники для символа лева.
Мiтичну основу збiрки бачимо також у iнших символах, включно з частим повторюванням магiчних чисел (три, сiм, дванадцять). Часто-густо символи в цiй збiрцi. стають на мiсце метафор. У "Книзi лева" ляйтмотив природи значно поглиблюється. Тут уже не зустрiчаємо природи в ïï феноменальному виглядi. Вона пiдвищується до духовних висот i з'єднується з людською пiдсвiдомiстю. Поет сакраменталiзує ïï, одягає ïï у виразнi символи релiгiйних обрядiв: вона стає не так струнким готичним храмом, як вiдображенням iррацiональноï сили, хаотичноï стихiйности поганськоï чи старозавiтноï вiр. Тут також виступає мотив, що його критики бiльш або менш слушно назвали Антоничевим "пантеïзмом". Поет щораз частiше ототожнює iснування свого лiричного героя з iснуванням природи, особливо рослинноï. В деяких творах iснування людини як органiзму так зливається з природою, що лiричний герой не тiльки втрачає власну iндивiдуальнiсть, але навiть фiзично перестає бути людиною i перетворюється на якесь явище позалюдськоï природи. В циклiчностi природи, в ïï "марнотратностi" поет знаходить вiдповiдь на смерть. Людина включена в тяглiсть природи. Омiтизувавши цю тяглiсть природи способом пiдвищення ïï до мiстичних сфер, Антонич зробив з неï метафiзичну вiчнiсть. Циклiчнiсть народження, життя i смерти, а щонайголовнiше
- переображення матерiï, запевняє людину, що хоч ïï "я", ïï свiдомiсть помре - ïï надособове буття буде вiчним. Циклiчнiсть природи приводить поета до шукання циклiчности в людськiй iсторiï. Вiн намагається вiдкопати коренi людини в стародавнiх цивiлiзацiях, найбiльше зближених до природи. Цi "атавiстичнi" мотиви з одного боку посилюють мiтичну атмосферу збiрки, а з другого - протиставляються сучаснiй цивiлiзацiï, так жорстоко i ефектно критикованiй в останнiй збiрцi "Ротацiï". У "Книзi лева" ляйтмотив поетичного мистецтва переходить майже цiлком на "вордсвортiвську" сторону, iнодi зближається з теорiями нiмецького фiлософа-iдеалiста Шеллiнга та англiйського поета i критика Колрiджа. Душа мистецтва тут уже - виразний вiдсвiт Природи та ïï найцiннiший дар. Як для багатьох поетiв-романтикiв та ïхнiх наслiдникiв - символiстiв - для Антонича поетичне слово має дивнi, чарiвнi властивостi i таємничу, iррацiональну силу, що закорiнена в природi. На вiдмiну вiд символiстiв i в чисто романтичнiй традицiï, поет говорить про слово як магiю, але не намагається вживати слово як магiю. "Зелена євангелiя" не приносить нам нових тематичних мотивiв чи формальних нововведень. Навпаки, тут бачимо зведення тем, вiднiмання мотивiв, виструнчування основи поетичного свiтогляду, згущування найосновнiшого. Поет не продовжує тем волюнтаризму, вiдваги, боротьби, що були в попереднiх збiрках. Не продовжує вiн також теми ортодоксальноï релiгiï. Натомiсть вiн посилює основнi теми своєï творчости i своєрiдно пiдносить ïх до цiлком уже мiстичних сфер. Коли в першiй збiрцi ми бачили атмосферу казки, а в другiй мiту, то тут зустрiчаємо витончену та художньо перевтiлену мiстику. Циклiчнiсть природи, ïï гiн до заплiднення, ïï iррацiональнiсть стають тут для Антонича цiлком релiгiйними процесами. Поет вiдчуває, що, хоч його корiння втоплене в низинних хащах природи, природа допомагає йому пiдняти чоло до зiр. Погляди його на вiчнiсть у такому, наприклад, прекрасному творi, як "Дiм за зорею", можна порiвняти до iнтерпретацiï вiчности буддистiв: пiсля шiстьох реiнкарнацiй в рослиннi i твариннi форми людська душа стає зорею в якомусь "занебесному" сузiр Їï. Притримуючися однiєï лiнiï розвитку, Богдан Iгор Антонич з чарiвного i талановитого поета лемкiвських краєвидiв став генiяльним поетом-мислителем, поетом-мiстиком. Дуже цiкавий i важливий етап у розвитку поета Антонича становить посмертна збiрка "Ротацiï". У багатьох формальних i поетичних аспектах вона вiдрiзняється вiд головного русла його таланту. Урбанiстичнi теми були в нього й ранiше, але тут мiсто стає вже своєрiдним символом "антиприроди", в противагу до "оприродненого" села "Трьох перстенiв". Людським iнтелектом створене страховиддя
- воно сковує природнi зростання та буяння, а з ними i людське щастя. У цiй збiрцi вже нечасто зустрiчаємо урочистi гiмни святкування життя. У високомайстерних, часом гротескових, саркастичних чи моторошних образах зустрiчаємо своєрiднi апокалiптичнi вiзiï мiста-марева, мiста-пекла. Можливо, що, коронно завершивши свiй головний творчий струмiнь у "Зеленiй євангелiï", Антонич свiдомо вирiшив пiти новими дорогами: вiд стверджування i святкування до заперечення i картання, вiд неоромантизму до похмурого експресiонiзму. А можливо, це була тiльки тимчасова криза свiтогляду або психологiчна криза особистости. Як би воно не було, маленька збiрка "Ротацiï" показує нове i дуже цiкаве обличчя таланту Богдана Iгоря Антонича. Звiльнена метрика, i строфiка, смiливi мазки темних кольорiв, "чорний дотеп", риторична дикцiя - все це могло б стати в основу "нового" Антонича, навiть цiкавiшого i багатшого.
У складному поетичному свiтi Б. I. Антонича, який вирiс пiсля "Привiтання життя", можна дошукуватися рiзних впливiв. Антонич знав захiдньоевропейську та слов'янську модерну поезiю. Але герметично суцiльна унiкальнiсть його творчости не дуже заохочує до таких шукань. Одного ми певнi - виразнi та благодiйнi слiди залишила на Антоничевiй творчостi украïнська народна поезiя, що сам Антонич кiлькакратно пiдкреслював у своïх статтях. Натомiсть дехто з критикiв переяскравлював впливи iмажинiзму та сюрреалiзму на його творчiсть. Школа росiйського iмажинiзму, що тривала коротко (1919
Ї21) i що "на швидку руку" виросла пiсля того, як появився в Росiï переклад iнтерв'ю з Езрою Павндом, - мала невелике значення в своïй краïнi, не кажучи вже про iншi лiтератури. А методи образотворення сюрреалiстiв i Антонича дiяметрально протилежнi, i тут про подiбностi нiяк не можна говорити. Згадаємо, що такi iмажинiсти, як Марiенгоф, як Шершневiч i (в iншому плянi) сюрреалiсти, були зацiкавленi в самобутностi образу ("Образ проковтує змiст!" - писав Шершневiч), коли Антонич, з часу "Трьох перстенiв", виступає як поет-мислитель. Вже можна знайти трохи бiльше подiбностей мiж Антоничем та Сергiєм Єсенiним (що його приналежнiсть до школи iмажинiзму проблематична). Обидва поети широко черпали з образности народноï поезiï та побуту своïх народiв. У своïй раннiй творчостi поети подiбно вiдчували краєвиди (а не серце природи - тут-бо мiж ними основна рiзниця!) i подiбно будували образи. Якщо навiть були якiсь невеликi впливи, то Антонич так швидко перерiс Єсенiна як поет, що в його доробку вони цiлком губляться. Багато цiкавiша, хоч цiлком випадкова i з точки погляду порiвняльноï лiтератури - несподiвана, подiбнiсть мiж Богданом Iгорем Антоничем i значно молодшим вепським поетом Диланом Томасом. Подiбнiсть ця цiлком очевидна i в свiтоглядi обох поетiв, i в ïхньому образотвореннi. Обидва вони - чистi неоромантики. Глибоко вкорiненi в подiбну природу своïх вужчих батькiвщин, обидва стали спiвцями "надприродних" сил природи. Вони пiдкреслювали iррацiональнi циклi зростання i вмирання природи, вбачаючи в них справжню вiчнiсть. Обох ïх цiкавило вiдношення тiла до духу, з одного боку, i до звiриного та рослинного свiтiв - з другого. В обох бачимо романтичну розспiванiсть та буйноту, сковану найсуворiшими формами. Навiть у формальних аспектах виринають дивогiднi подiбностi: замилування сильною, "напористою" алiтерацiєю; вживання рiдкiсних слiв та будування неологiзмiв; цiкаве використання риторики, деклямацiï, а то й бомбастики; подiл на "лiричний" та "епiчний" жанри; в "епiчнiй" лiрицi вживання довгого, багатого рядка, що в ньому думка напливає, наче морський прибiй. Рiзницi мiж поетами бiльшi, нiж подiбностi. Але все-таки цi подiбностi важливi i вартi серйозних дослiдiв. Останнiми роками творчiсть Антонича здобуває належну ïй пошану всюди, де живуть украïнцi. Нарештi стало ясно, що Антонич - один iз кiлькох найкращих украïнських поетiв нашого сторiччя.

Богдан РУБЧАК Украïнське слово. - Т. 2. - К., 1994.
Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3
Богдан-Iгор Антонич