Iван Багряний


(2 жовтня 1907 - 25 серпня 1963)
IВАН БАГРЯНИЙ - ПОЛIТИЧНИЙ ДIЯЧ I ПИСЬМЕННИК Iван Багряний вписав своє iм'я в iсторiю як найвидатнiший полiтичний речник першоï емiграцiï з Радянського Союзу. "Стара" емiграцiя вийшла за кордон порядком оборонноï вiйни з окупантом, вона не жила пiд окупантом, ïï руки i ризи були чистi вiд будь-яких пiдкорень, компромiсiв. Коли останнi ар'єргарди Украïнськоï Армiï вiдходили за Збруч, поколiння Багряного було у вiцi 12-15 рокiв. Зокрема i дванадцятилiтнiй Iван Багряний, син охтинського муляра Павла Лозов'яги, на власнi очi бачив заграви украïнсько-росiйськоï вiйни, терор московських бiльшовикiв. Бачив, як пiвнiчнi наïзники вбили дядька, вояка Украïнськоï Армiï пiд командою Симона Петлюри, i тут же поруч повалили на смерть його коханого дiда-пасiчника. Але краïна не могла емiгрувати. Вона вирвала у ворога компромiс новоï економiчноï i нацiональноï полiтики, юридичне визнання ïï самостiйности (конституцiя СРСР) i була далi у вiдродженнi. Вiдродження, як i весну, не можна скасувати. Тому неминуче Украïна почала перемагати в нерiвному радянському компромiсi з Москвою. У це змагання втягалось i пiдростаюче поколiння Багряного, поспiшаючи добути освiту i позицiю на великому фронтi.
Строки iсторiï були невмолимо короткi - встигла чи не встигла нацiя стати на ноги; встиг чи не встиг юнак закiнчити вищу освiту; мусiв чи не мусiв пройти крiзь масовi примусовi органiзацiï профспiлок, комсомолу, партiï; встиг чи не встиг знайти себе i своє життьове покликання - а вже над головою шумить нова гроза тотального вражого терору. Зламавши компромiс i договiр (яким була конституцiя), Москва нищила безоружну краïну кулею, депортацiєю, тюрмою i органiзованим голодом. Стався геноцид
- замах на Вiдродження, на всю нацiю. Iван Багряний мав 25 рокiв, коли геноцид на Украïнi розгорнувся на весь свiй диявольський масштаб. Багряний разом iз сотнями тисяч поïхав у концтабори Далекого Сходу з вироком на п'ять рокiв. Що встиг вiн зробити? Технiчна i загальна освiта. Перша збiрка поезiй "До меж заказних" (1927), поема "Аве Марiя", роман "Скелька" дали йому дорогу до членства в опозицiйнiй добiрнiй групi письменникiв МАРС (Пiдмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич). Але вiн тiльки-но встиг переступити порiг сувороï школи лiтератури, як НКВД перетворило його на "зека"
- в'язня далекосхiднього концтабору. Втеча, бездомнiсть, мандри i поворот до своєï краïни, що ще не одiйшла вiд геноциду, а вже була напередоднi новоï катастрофи. Новий арешт, тортури - все це описане в романi "Сад Гетсиманський", що його вважають значною мiрою автобiографiчним. Друга свiтова вiйна дала "вихiд" на Захiд крiзь вогнянi ворота фронту, крiзь цвинтарнi табори полонених i концтабори, крiзь унтерменшiвську категорiю "остарбайтера", крiзь оунiвське пiдпiлля. Волею i неволею мiльйони украïнцiв з УРСР опинилися на Заходi. Кiлькасот тисяч ïх остались емiгрантами. Не емiграцiя, а "iсход", не група однодумцiв, а неймовiрна мiшанина маси
- колишнiх в'язнiв i колишнiх сексотiв; партiйних i безпартiйних; рядових червоноармiйцiв i полковникiв та генералiв; неписьменних i письменникiв; колишнiх полiтичних i колишнiх кримiнальних злочинцiв; свiдомих патрiотiв i русифiкованих; таких, що були патрiотами Радянськоï Украïни, будували в нiй украïнське вiдродження, i таких, що були внутрiшнiми емiгрантами; селяни, робiтники, фахiвцi. Коротко - це вийшов конгльомерат отiєï соцiяльноï кашi, на яку перетворив комунiст-окупант суспiльство Украïни. З цiєï кашi не мiг нормально формуватися струмiнь полiтичноï емiграцiï, бо Нiмеччина стала для втiкачiв не краïною полiтичного азилю, а краïною концтабору. На емiграцiï теж не було свободи. Не менш, нiж заборонами, перешкоджала гiтлерiвська Нiмеччина формуванню полiтичноï емiграцiï усiлякими "розенбергiвськими штабами", в яких псувалися i компромiтувалися навiть i дуже пристойнi люди. Наскiльки не помиляюся, Багряний пiшов на Захiд i в емiграцiю через оунiвське пiдпiлля. I от серед такого хаосу i тьми кромiшньоï залунав голос Iвана Багряного. Спершу це був голос письменника, голос "Тигроловiв". "Тигролови" зробили велике дiло. Вони здерли з радянського раба шкуру зека, оста, "советського человека" i показали пiд нею незломлену, горду людину, повну життєвоï снаги, волi до життя i боротьби. Для староï емiграцiï образ Григорiя Многогрiшного, що подолав i тигрiв, i НКВД i вирвався у вiльний свiт, здався таким зухвалим i перебiльшеним, що Мосендз i Клен вирiшили спародiювати Багряного-Многогрiшного в вигаданому ними гумористичному Горотаку. Одначе Горотаковi не вдалося подолати Багряного так, як Стрiсi - Семенка. Многогрiшний перемiг, i Горотак вийшов лише симпатичним, буквально дружнiм шаржем. Горотак тiльки збiльшив популярнiсть Багряного-Многогрiшного.
Кажуть, Багряний належав якийсь час до ОУН. Степан Бандера нiбито вiдпустив Багряного на власну волю творити власну партiю з емiгрантiв iз УРСР, визнаючи нiбито, що ОУН полiтично не впорається з цим завданням. Якщо це було так, то було слушно. Нi в якi-бо готовi форми не мiг умiститися чвертьсторiчний досвiд Украïни в складi СРСР з двома свiтовими вiйнами й двома тоталiтаризмами як рамками i як тлом. Нi форми ОУН, нi форми украïнського соцiялiзму чи ундизму не могли вмiстити й оформити того, нового, ще не визнаного в iсторiï полiтичного досвiду Украïни. Тут мусiли сказати своє слово тi, в кого той досвiд був вписаний i на сердцi, i на шкурi. Багряний, щедро обдарований iмпульсом чи iнстинктом iнiцiятиви, першим сказав це слово, якщо не вважати статтi Аркадiя Любченка "Украïна живе!", написаноï зразу пiсля втечi з Украïни бiльшовицького окупанта 1942 року. Памфлет-брошура Iвана Багряного "Чому я не хочу повертатися до СРСР?"
- це нiби перша полiтична деклярацiя прав i гiдностi людини i нацiï з-пiд московсько-бiльшовицького тиску. Вона вийшла в розпалi примусовоï репатрiяцiï колишнiх радянських громадян, яка супроводжувалась i тихими, i голосними трагедiями насильства, тортур, знищення. Колишнi зеки, ости, полоненi ховалися пiд iменами чужих нацiй i людей, не смiли признатись, хто вони i звiдки. Брошура Багряного сказала все за них. Сказала кiлькома мовами, будучи перекладена також на англiйську, еспанську, iталiйську мови. Кожний остiвець читав ïï, i пригортав до грудей, i показував чужинцям як посвiдку своєï особистости. Багряний повернув людинi ïï полiтичну пам'ять. Вiн почав з того, як у нього на очах московськi бiльшовики вбили його дядька i дiда i як було розстрiляно вiдродження його народу та вчинено геноцид. Комунiзм
- найновiша фаза росiйського iмперiялiзму i засiб знищення пiдвладних йому нацiй
- в тому числi украïнськоï. Супроти цiєï сили виникає явище емiгрантiв з УРСР i ïх рiшучiсть до полiтичноï боротьби.
За деклярацiєю пiшло дiло: органiзацiя газети i видавництва "Украïнськi вiстi" i УРДП. Украïнець iз УРСР має багато плюсiв, але одного йому бракує: школи полiтичноï самоорганiзацiï i самодiяльности. I то зовсiм не через банк вроджених якостей, а тому, що пiдросiйська Украïна взагалi нiколи не мала i п'яти рокiв елементарноï свободи для практичноï громадсько-полiтичноï iнiцiятиви i самоорганiзацiï. Анахронiчнi догматичнi спори про соцiялiзм, а також вплив моди вiку творити партiю за принципом провiдництва та iдеологiï, а не практично-полiтичним, перешкодили належному зосередженню наявних сил навколо видавництва i УРДП. Вони також стали на завадi того, щоб цей осередок став школою полiтичноï самоосвiти, з одного боку, а з другого - оперативною базою для виконання найдоконечнiших практичних завдань, що ïх поклала на емiграцiю поневолена батькiвщина. Все ж нехай i в ослабленому, супроти першого засягу, виглядi, але Багряний таки зумiв 17 рокiв, до самоï смерти, провадити незалежне видавництво i партiю, а при тому ще й зробити вклад у заснування i дiяльнiсть УНРади. Багряний був єдиний iз полiтичних лiдерiв емiграцiï, що зумiв найти групу росiйських полiтичних дiячiв, якi пiшли на спiвпрацю з украïнцями на базi безумовного визнання державноï самостiйности Украïни. Це Алексiнський - знана постать у полiтичнiй iсторiï Росiï нашого столiття. Алексiнський вже i переклав на французьку мову роман Багряного "Сад Гетсиманський" та видавав у видавництвi "Украïнськi вiстi" свiй орган "Освобождение". Безумовно, партiя i полiтика забирали у Багряного, мабуть, основну енергiю i час, а головне - забирали його здоров'я, бо творили йому численних ворогiв, якi не давали спати новому противниковi. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полi украïнськоï емiграцiï, вносити розвал i в саму УРДП, ба навiть i на власну родину тиснути. Але з другого боку органiзований Багряним гурт ентузiястiв УРДП допомiг йому видавати й поширювати його твори, а зокрема забезпечити дуже трудну справу видання його "Тигроловiв" i "Саду Гетсиманського" чужими мовами. Ця симбiоза письменника з його партiєю не була випадкова. У своïх поезiях (книжка "Золотий Бумеранг", 1946), драмах ("Генерал" - 1948, "Морiтурi" - 1948, "Розгром" - 1948), а також у повiстях "Тигролови" (1944), "Сад Гетсиманський" (1950), "Огненне коло" (1953), "Маруся Богуславка" (1957), як i в своïх публiцистичних памфлетах, Iван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емiгранта з УРСР iстину. А саме: всупереч замахам на геноцид - людина жива, Украïна жива! Нiякого вакууму пiд диктаторським режимом, лише стиснена до неймовiрности, але тим сильнiша жива енергiя, жива душа
- жива нацiя. Уявляю, яка дорога була кожному не тiльки уердепiвцю оця велика реабiлiтацiя людини, нищеноï пiд наклеюваними ïй ярликами "ворога народу", зека, оста, бандита тощо. За це будуть вдячнi письменниковi мiльйони й по той бiк заслони. Це пiдкреслив i чужинецький критик Юзеф Лободовський у статтi про "Сад Гетсиманський": "Парадоксально, ця книжка, де дiються справдi несамовитi речi i безперервно поневiряється людська гiднiсть, є по сутi одним безперервним хоралом на честь людини i ïï духових вартостей. Багряний описує таку страшну дiйснiсть, про яку Кестлеровi навiть i не снилося. А все ж таки "Тьма опiвднi" є книжкою понурою i гнiтючою. Натомiсть "Сад Гетсиманський" закриваємо - не бiймося цього банального вислову - з почуттям духового пiдсилення. Що страшнiшi речi дiються в книжцi, то бiльшу вiру в людину викликають у читача". "З одного боку книжка Багряного є разючим документом радянськоï дiйсности, який перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написане; з другого ж боку - є виразним свiдоцтвом глибокого гуманiзму автора, що на самому днi пекла зумiв побачити людськi прикмети навiть у найозвiрiлiших осiбнякiв" ("Культура", 1951, ч. 1). Лободовський вловив ще одну прикмету Багряного-письменника - його здiбнiсть до оптимiзму серед трагедiï, його гумор серед вiдчаю, його "кошмарний гротеск". Людина Багряного перемагає "в глухiй вiйнi, що провадиться на величезних просторах євразiйськоï iмперiï". За цi високi прикмети критик терпить письменниковi його вади, що походять не то з браку часу, не то з незавершення лiтературноï культури. Це деклямацiйнiсть, многословiє, резонерство, сировiсть, неочищенiсть. Цi хиби є в прозi, i в поезiï, i в драмi Багряного. Але найбiльше позначились вони на поетичному його доробку, де такi шедеври, як "Собачий бенкет", є винятком. Здоров'я, сила, лицарськiсть i любов до людини та до свого народу
- цi прикмети знаходить Юрiй Шерех у "Тигроловах", вважаючи, що Багряний цiєю повiстю "стверджує жанр украïнського пригодницького роману, украïнського всiм своïм духом, усiм спрямуванням, усiми iдеями, почуттями, характерами. Цим вiн говорить нове слово в украïнському лiтературному процесi". ("Твiр про мистецтво стрiляти", "Украïнськi Вiстi", 1947, 6 квiтня). Щедра i прихильна критика у англосакськiй i нiмецькiй пресi свiдчить про те, що "Тигролови" стали новим - i саме украïнським - словом у пригодницькому жанрi свiтовоï лiтератури. Iван Багряний i як людина, i як полiтичний дiяч, i як письменник був обдарований щедро силою i талантом. Iшла ця сила з глибокого корiння його в украïнському життi сучасному i минулому. Вiн мав чудове вiдчуття ритму сучасности i ритму минулих вiкiв. I тому так природно зринає в лiпших бароккових своєю природою мiсцях його творчости якась пiдземна течiя древнього багатирського епосу, казки, думи. I все це поєднується з доброю усмiшкою людини, яка така сильна, така любляча, що при всiй своïй шаленостi може обiйтись i без помсти за всi незчисленнi образи i кривди, завданi ïй своïми i чужими.
Гора наклепiв на Багряного вивершилася в 1963 роцi, перед його смертю, брудною книжкою "На лiтературному базарi. Поезiя, проза i публiцистика Iвана Багряного". Пiдписана псевдонiмом, ця книжка має прямий логiчний i змiстовий зв'язок з радянськими нападами на Багряного. Вона свiдчить тiльки про його вагу як письменника i дiяча. У Достоєвського є одне мiсце про талант i нiкчемну злобу: "Ти ще нiкому непотрiбний, тепер нiхто тебе не знає i не хоче. Так свiт iде. Почекай, не те ще буде, коли взнають, то в тебе є обдарування. Заздрiсть, дрiб'язкова пiдлiсть, а найбiльше глупота наляжуть на тебе сильнiше за злиднi. Талантовi треба спiвчувати, йому треба, щоб його зрозумiли; а ти побачиш, якi пики обступлять тебе, коли хоч трохи досягнеш мети. Вони будуть ставити в нiщо i з презирством дивитися на те, що в тобi виробилося тяжкою працею, терпiнням, голодом, безсонними ночами. А ти задирливий, ти часто недоречно гордий i можеш образити самолюбну нiкчемнiсть, i тодi бiда, ти будеш один, а ïх багато: вони тебе замучать шпильками".
I замучили. В листi-оголошеннi згаданоï вище пасквiльноï книжки написано, що вона "є вбивчою для Iвана Багряного". Шизофренiчна своєю одвертiстю претенсiя бути вбивцею. Насправдi це була тiльки остання шпилька серед страстей тiєï украïнськоï Голготи, що ïï пережив i змалював Iван Багряний.
Юрiй ЛАВРIНЕНКО "Листи до приятелiв", с.127-128, 1963. (За книгою "Украïнське слово" - Т. 2. - К., 1994.)
Заголовок 1 Заголовок 2
Iван Багряний