<< Главная страница

ВАСИЛЬ БАРКА


(1908-2003) Справжнє iм'я - Василь Костянтинович Очерет. Василь Барка народився 16 липня 1908 р. в селi Солониця Лубенського району на Полтавщинi в козачiй родинi. Батько його служив у козачiй частинi, повернувся покалiченим з росiйсько-японськоï вiйни. Сiм'я постiйно бiдувала, батько теслював, доглядав з трьома синами чужi сади, пiд час громадянськоï вiйни працював iнструктором у майстернях, що виробляли кiнське спорядження для армiï Будьонного. Очерети переïхали у вiдкритий степ неподалiк вiд хутора Миколаïвки, куди Василь ходив до трикласноï початковоï школи. З 1917 р. вiн навчався в Лубенському духовному училищi ("бурсi"), яке згодом було перетворене на трудову школу. Улюблений предмет хлопця - - лiтература, вiн захоплювався творчiстю Г. Сковороди, Т. Шевченка, I. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Вивчав марксизм, але "красивi" теорiï не задовольняли серце. У 1927 р. В. Барка закiнчив Лубенський педтехнiкум, працював учителем фiзики й математики в шахтарському селищi Сьома Рота на Донбасi (в автобiографiï зазначав, що фах вибрав помилково, взявши за авторитет старших братiв).
У 1928 р. через конфлiкт з мiсцевими партiйними керiвниками В. Барка поспiшно виïздить на Пiвнiчний Кавказ до м. Краснодар, де вступає до мiсцевого педiнституту на фiлологiчний факультет. У 1930 р. у Харковi В. Барка видає книгу поезiй "Шляхи": "Лiтературна газета" звинуватила його у виявах "класово-ворожого" свiтогляду, "буржуазному нацiоналiзмi", у спробах вiдновити релiгiйний "пережиток капiталiзму". Поета змушують прилюдно каятись на зборах РАППу (Росiйськоï асоцiацiï пролетарських письменникiв, до украïнськоï секцiï якоï вiн входив). Друга книжка В. Барки "Цехи" виходить 1932 р. у Харковi, вона "iдеологiчно правильна", на "виробничi сюжети". Поезiï цiєï збiрки створювалися пiд враженням спостережень на заводi "Краснолiт", де автор був у "творчому вiдрядженнi". В. Барка одружується: з дiвчиною-адигейкою. Писати на замовлення поет бiльше не може, тому обирає "добровiльну поетичну нiмоту", хоча продовжує творити: "для себе". На жаль, всi цi твори загинули пiд час вiйни. В. Барка вступає в аспiрантуру на украïнське вiддiлення, але через постiйний тиск вiн змушений був перевестись до вiддiлу iсторiï середньовiчних захiдноєвропейських лiтератур Московського педiнституту. Одночасно поет працює в Краснодарському художньому музеï науковим спiвробiтником. I там пильнi iдеологiчнi наглядачi добачили "контрреволюцiйнiсть" в оформленнi експозицiï (використав твори митцiв релiгiйноï тематики), за що Барка навiть було вiддано пiд суд. Врятувався поет випадково через змiну настроïв у Кремлi. Барка-науковець читає курс лекцiй з iсторiï захiдноєвропейських лiтератур у Краснодарi, працює над кандидатською дисертацiєю про стиль "Божественноï комедiï" Данте. У 1940р. вiн успiшно захистив дисертацiю у Москвi. Пiсля цього читав курс iсторiï захiдноєвропейськоï лiтератури на фiлологiчному факультетi Ростовського унiверситету. У 1941 р. В. Барка пiшов добровольцем у "народне ополчення", хоча мав можливiсть бути звiльненим за станом здоров'я. Пiдчас одного з наступiв нiмцiв у 1942р. був тяжко поранений. Виходили його, незважаючи на ризик, чужi люди. Нiмцi загрожували покаранням за допомогу пораненим радянським воïнам; а з радянських лiтакiв скидали попередження, що всi, хто залишився живий пiсля бою з нiмцями - "зрадники Батькiвщини". В. Барка опинився мiж двох вогнiв i вирiшив порвати з "режимом". Видужавши, працював коректором у мiсцевiй газетi "Кубань".
У 1943р. було оголошено мобiлiзацiю всiх чоловiкiв на роботи в Нiмеччинi. Вiйна назавжди розлучає В. Барка з рiдними. У важкому зимовому переходi поет писав вiршi, бiльшiсть з яких загубилися. Цього ж року вiн обрав собi псевдонiмi, дивлячись на барки, якi розвантажував, i порiвнюючи себе з ними ("тягнуться по рiчцi туди-сюди, несучи на собi те, що людям потрiбне"); Змiною прiзвища на псевдонiм намагався захистити свою сiм'ю вiд переслiдувань. У Берлiнi Василевi Барцi вдалось вирватися з табору. Працював коректором у видавництвi "Голос".
У 1945 р, пiсля розгрому Берлiна разом з iншими вигнанця-ми-втiкачами письменник здiйснив 1000-кiлометровий перехiд до Авсбурга в табiр "Дiлi" (табiр для перемiщених осiб). Ночував у ящику, терпiв незгоди. Розпочав перший прозовий роман "Рай", який вийшов у Нью-Йорку в 1953р. У 1946р. у Нiмеччинi вийшла збiрка його поезiй "Апостоли", у 1947р. з'явилась збiрка "Бiлий свiт". Письменник намагався перебратися до Францiï, але невдало. У 1950 р. з офiцiйного дозволу В. Барка переïхав до Америки, там працював над iсторiєю украïнськоï лiтератури, видав окремi частини пiд назвами "Хлiборобський Орфей, або Кларнетизм", "Правда Кобзаря" (1961). Писав релiгiйно-фiлософськi та лiтературознавчi есе, перекладав. Кiлька рокiв працював редактором на радiостанцiï "Свобода". Поетичнi збiрки "Псалом голубиного поля", "Океан" вийшли у 1958 -1959 pp. Протягом 1958 -1961 pp. В. Барка працював над романом "Жовтий князь", вiн був опублiкований 1963 р. окремою книгою в Нью-Йорку (перевиданий 1968р.; 1981р. вийшов у перекладi французькою; i тiльки 1991 р. з'явився в Украïнi). У 1968 р. вийшла поетична збiрка "Лiрник" (вiдповiдно до естетичних традицiй "нью-йоркськоï школи"). Протягом 1969 -1988 pp. письменник працював над романом-притчею "Спокутник i ключi землi" (про життя украïнцiв в Америцi). В цей час вийшла епiчна поема "Судний степ", 2 i З томи поезiй "Океан", поетична збiрка "Свiдок для сонця шестикрилих" (Нью-Йорк, 1981), драматична поема в двох томах "Кавказ" (Киïв, 1993). Цi твори В. Барка вважав найголовнiшими у своєму художньому доробку. У 1992р. в Украïнi опублiкованi кiлька творiв В. Барки. Письменник помер у Глен Спей (украïнському поселеннi неподалiк вiд Нью-Йорка) 11 квiтня 2003р. У поетичнiй палiтрi В. Барки - елементи рiзних стильових шкiл та напрямiв. Тут можна бачити виразнi впливи молодого Тичини, символiстичноï та футуристичноï росiйськоï поезiï, iталiйського Ренесансу, бароковоï поезiï. Такий сплав стилiв значною мiрою пояснює важкiсть сприйняття Баркового вiрша. Вiн послiдовний учень Сковороди у найширшому значеннi цього слова, в багатьох моментах притчевий, але не вдається до нав Їязливого моралiзування. Слiд наголосити на особливiй дикцiï бароковоï строфи В. Барки. Йдеться насамперед про iнтонацiйнi паузи, за допомогою яких завжди можна визначити, чи, вiрнiше, вiдчути в текстi твору основне слово, на якому автор акцентує. Барка уриває фразу, перенасить ïï в наступний рядок, в iнших випадках видовжує: Прошу: черешнi в червоному намистi, ждiть отут - за дверцятами залiзними! I вони стоять, кораловi разки перебирають... Прошу: берези в мережаних мантiях, отам - пiд фарбованими хмарами - ждiть!
I вони стоять, зеленi сповiдi шепчуть... Барка - майстер контрастiв, за допомогою яких досягає зоровоï вiдчутностi описуваного та його часом аж вражаючого драматизму. Вiн часто протиставляє й окремi ситуацiï, iдилiчне - трагiчному (вiрш "Рай"): Грiм на хмарi Бiблiю читає... тополя пошепки: страшний який твiй плач, Iсаiє! Моляться соняшники. Голод. Мати немовля вбиває.. тополя закричала: он який мiй рай, Iсаiє! Тема голоду в Украïнi 1932 -1933 pp. - найболючiша оповiдь В. Барки, якiй вiн, крiм поетичних творiв, присвятив великi епiчнi полотна - романи "Жовтий князь" i "Рай". Аналiзуючи "Жовтого князя" Л. Плющ, пiдкреслював певний зв'язок цього твору з поемою П. Тичини "Сковорода". Письменник не iгнорує досвiду попередникiв, хоча "вiдлiтературнi" сюжети, якi вiн переносить з творiв Тичини, Данте, Сервантеса, а часом i Блока, - лише певнi прийоми, що допомагають охопити повну картину всенародноï драми
- в ïï полiтичних, соцiальних i психологiчних ознаках. Барка також щедро використовує фантастику, себто мiфологiчнi образи, апелює до фольклору.
У романi "Жовтий князь" вiдтворенi реальнi подiï i явища голодомору в Украïнi 1932 - 1933 рокiв. Матерiалом для твору послужили спогади очевидцiв i власнi враження письменника, який у 1933 роцi вiдвiдав родину свого брата на Полтавщинi, а потiм i сам пережив голодомор на Кубанi. Лiтературознавцi вважають твiр романом, хоча його можна було б назвати сiмейною хронiкою, адже в ньому розповiдається про життя Мирона Катранника i його родини вiд осенi 1932 до жнив 1933 року.
Дiйовi особи роману - люди однiєï епохи, одного часу, здебiльшого одного соцiального класу. Але в кожного з них - своя мета в життi, своï цiнностi та iдеали: у Мирона Катранника
- глибока християнська вiра в Бога, у Григорiя Отроходiна - фанатична партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, який здатний винищити цiлий народ заради "свiтлого майбутнього". Отже, ïхнi життєвi фiлософiï
- дiаметрально протилежнi. Звiдси й неминучiсть конфлiкту. До тою ж всi образи твору можна подiлити на три групи: носiï зла (Григорiй Отроходiн, хлiботруси, хлiбохапи, хлiбобери, хлiбокради), жертви (родина Катранникiв, селяни-гречкосiï, хлiботруди), образи-символи (мiсяць, хлiб, церква, церковна чаша, жовтий князь). Простий селянин Мирон Катранник i представник влади Григорiй Отроходiн являють два рiзних типи моралi: у Мирона - християнська з ïï десятьма заповiдями; у Григорiя - партiйно-бiльшовицька, вiра в Сталiна, який, нищачи цiлий народ, забезпечує "свiтле комунiстичне, життя" таким, як Отроходiн. Така рiзноспрямованiсть життєвих iнтересiв неодмiнно має призвести до конфлiктноï ситуацiï. Але зiткнулися героï на предметi великою мiрою символiчному - коштовнiй церковнiй чашi. Партiєць допитує на зерновому складi Катранника, намагаючись зломити того й дiзнатися, де сховано церковну чащу: "Отроходiн потер рукою об полу свого пальта i одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,
- чи живий? Якщо вмер, слiди чашi пропали. Можна було б вiддати впертого в сiльраду пiд арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для вiдзнак: через твою невдачу. Нi! Краще - так. Супроти канцелярських шакалiв, ледве влiз сюди, на склад, а то б i досi дерся до млина мiж мертвяками". Читаючи роман, ми неодмiнно маємо поставити собi запитання, чому селяни згоднi ризикувати життям, переховуючи та оберiгаючи чашу, чому Катранниковi пропонують обмiняти чашу на порятунок родини та його самого, чому для Мирона втрата чашi асоцiюється з втратою душi? А вiдповiдь дуже прозора: чаша - символ духовного Свiтла, порятунку, який неодмiнно прийде. Недаремно Андрiєвi уявилася така картина: "Коли оглянувся на садибу пасiчника, - там, над скарбним мiсцем, пiдводилося полум'я з такою великою i променистою сполукою ясминноï просвiтлостi, пурпуру, кровi, слiпучого горiння, нiби там могутностi ненашого життя стали й пiдносять коштовнiсть, вiдкриту з глибини землi. Палахкотливий стовп, що розкидав свiчення, мов грозовицi, на всi напрямки в небозвiд, прибрав обрис, подiбний до чашi, що сховали ïï селяни в чорнозем i нiкому не вiдкрили ïï таємницi, страшно помираючи однi за одними в приреченому полi. Здається, над ними, з нетлiнною i непоборимою силою, сходить вона: навiки принести порятунок". Наступний символ - церква. Навiть перетворена на звальний пункт, вона не втрачає своєï святостi. Тому попри всi муки Мирон Данилович має сили вистояти, не забувши проповiдь священика: "Заповiдано нам... тiльки любов... Оглянiмось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужiстю. Заздрим i осмiюєм, лаєм чорно i шкодим ближньому, як змiï: без каяття, нiби так i треба...". Неабияка майстернiсть Барки виявляється у влучному поєднаннi слiв, наданнi ïм рiзних, навiть символiчних значень. Млин на початку твору - це не той млин, про який iдеться наприкiнцi, бо перший молов борошно, другий
Ї- муку, по-баркiвському - мукомольня. У пошуках ïстiвного збiгаються до нього люди з усiєï округи, а натомiсть отримують смерть. Назва роману теж символiчна. "Жовтий князь"
- символ зла, демонськоï сили, голоду, тоталiтаризму. Повсюди зустрiчається жовтий колiр. Жовкнуть люди вiд тривалого недоïдання, жовкнуть стiни будiвель, коли в них нiхто не живе. Символiчним є i образ Андрiйка Катранника, який сам один вирушив у далеку життєву мандрiвку - до вiдродження украïнського народу. Складається таке враження, що В. Барка, працюючи над твором, усе продумав, усе передбачив, бо навiть прiзвища персонажiв є доволi символiчними: Катранник ("катран" - лiкувальна рослина, що росла в степах i використовувалася як гiрчичник), Кайданець Ївiд, "кайдани", Кантарик - "кантар" - дiалектне "вуздечка", Вартимець - вiд "варта", бо голова колгоспу; Безрiдний - хочмає дружину й дiтей, але не має притулку духовного, бо став безбожником, Отроходiн - щось вiд росiйського "отродье", Шкiрятов нагадує слово "шкiритися"
Ї-1- "смiятися зi злом" чи жаргонне "шкiра". Гостроту трагедiï вiдтворює i новий селянський календар: "Тепер мiсяцi новi - вчора нам сусiд казав... грудень... трупень... сiчень... могилень... вересень... розбоєнь, бо грабували всiх, жовтень - худень, а листопад - пухлень... Лютий Їлюдоïдень, березень - пустирень, квiтень - чумень Ї". Так свiт, який завжди нiс радiсть хлiборобу, який жив у одвiчнiй гармонiï iз землею, перетворився на зону смертi. Роман цiкавий не тiльки своєю iсторичною правдивiстю, але й глибиною морально-етичних i фiлософських проблем: наприклад, чи всi дiï людини можна виправдати екстремальнiстю ситуацiï (забрати хлiб у мертвоï людини, вбити й з'ïсти ховраха, шпака, горобцiв, собаку, вiдiгнати слабкiшого),
- ведуть цi вчинки до зруйнування своєï внутрiшньоï сутностi? Автор не моралiзує, не дає буквальних вiдповiдей, вiн примушує думати самостiйно, просто описуючи подiï: Андрiй "... вiдрiзає кусень i жує швидко... i знову жує. Але вiдчуває дивну нiяковiсть: пiдводить голову i враз бентежиться: поблизу лiтня жiнка стоïть i спостерiгає, як вiн ïсть... Аж чорна: висохла вiд голоду. Стоïть i всiма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Нi слова не каже. Тiнь - i годi. Хлопцевi стало так недобре, що вiн похапцем склався i пiшов. Виправдовувався в думцi, мовляв, тепер "кожен - собi". Однак через хвилину стало ще гiрше, аж похолоднiло ïдкiстю на серцi! Вiн оглянувся... Де стояла жiнка, там i застигла... не гукає, непросить. Лише дивиться як снохода: Вернувся хлопець до пригаслоï ватри, вiддiливши частину ховраха i поклавши на папiр, простягнув жiнцi; "Тiтко, вiзьмiть!" I ми розумiємо, що Андрiй не мiг вчинити iнакше, тому що така етика його поведiнки корениться в одвiчнiй украïнськiй "родиннiй педагогiцi", яка базується на глибокiй повазi до людини, на законах християнськоï моралi. Вiдродження душi хлопчика, змученоï голодом i втратою матерi, настає тодi, коли вiн починає помiчати красу: "Одного ранку хлопець ворушився мiж бур'янами у садибi, шукаючи решток староï городини. Серед заростi, серед гичi - потворноï i жорстокоï - побачив квiти: з бiлими промiнцями вкругi охристими очками посерединi". Його серце не байдуже до краси, а отже й до життя. I це вiщує вiдродження. "Саме в показi незнищенностi гармонiйноï душi, яка вихована на красу i полягає iдея твору" (О. Ковальчук). I ще одне питання хвилює В. Барку: чому все: ж так? Украïну спiткало таке страшне лихо? Пояснення вiн дає в традицiйному для себе християнському ключi: велика грiховнiсть украïнського народу потребує обов'язковоï: спокути. Автор нагадує бiблiйну оповiдь про перший грiх на землi - братовбивство, проводячи чiтку паралель iз сучаснiстю: мiсяць горiв кров'ю тодi, коли Каïн мав убити Авеля, як i в той час, коли починалося голодне лихолiття в Украïнi. Кров, за Бiблiєю i Василем Баркою, Ї- це правда, яка обов'язково стане вiдомою, це також помста й спокута. Згадаймо епiзод iз самогубством секретаря райкому: "Колiр кровi нiби скував Мирона Даниловича, i думки тривожили: ось що тайно хотiв бачити! - ïï, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всiх, люто розорених i повбиваних, - чи вдоволений червонiстю ïï? Тобi, можливо, так дано тепер: глянь i скажи, чи того хотiв? чи радуєшся?.. "Нi!" - знялося, наче скрик, на серцi: бо бачив невикупливою кров секретаря
- проти моря нещастя людського, таким, як вiн, заподiяного". Релiгiйний Барка намагається пояснити причину голоду. Устами праведних письменник запитує: "Може,
- iспит, нехай очистяться в горi, як в огнi останньому", - за смерть Iсусову, адже минає дев'ятнадцять столiть з часу скоєння цього грiха. Далi з тексту випливає, що причина бiди - нешанобливе ставлення до вiри. Чимало епiзодiв вiдтворюють жахливе руйнування храмiв Божих, вiдвертання людей вiд вiруючих, ïх масове гонiння.
Безперечно, бажанням письменника було вiдтворити страшнi картини штучного голодомору в Украïнi в 1932 -1933 pp., показати свiтовi болючу правду про тоталiтарну систему, яка нищить усе свiтле й гуманне на своєму шляху, власне, "пожирає своïх дiтей", бо вона сама - "жовтий князь". Роман прославляє твердiсть людського духу i вiри, якi допомогли його героям залишатися Людьми у найтяжчих обставинах, пiдiймає широке коло одвiчних проблем: життя i смертi, добра i зла, моральностi i аморальностi, духовностi i бездуховностi, родинного виховання, вiри, новiтнього яничарства, застерiгає нащадкiв вiд повторення помилок iсторiï. ОСНОВНI ТВОРИ: Збiрки поезiй "Апостоли", "Бiлий свiт", епiчна поема "Судний степ", романи "Рай", "Жовтий князь". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Украïнське слово. Хрестоматiя украïнськоï лiтератури та критики: В 4 кн. Кн. З/ Упоряд. В. Яременко. ЇК., 2003. Аконiт, 2003. т. 3. 2. Василь Барка. "Жовтий князь": Посiбник для 11 класу/Автор-укладач В.В. Паращич
ЇX: Ранок, 1999. 3. Забарний О. Роман В. Барки "Жовтий князь"//Дивослово. -1996. - - 10. 4. Мовчан Р. Василь Барка //Дивослово. Ї2002. - - 4. 5. Плющ Л. Заразар - Заказар // Сучаснiсть. -1987. - Ї10.
ВАСИЛЬ БАРКА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация