<< Главная страница

Василь Барка


(Справжнє iмЇя - Василь Костянтинович Очерет) (Народився 16 липня 1908)

АВТОБIОГРАФIЯ 16 липня 1908 - село Солониця: дата i мiсце народження. Село невелике, примiтне тiльки старовинною церквою, валами - рештками козацького табору Северина Наливайка - та широкими солончаками поблизу: звiдти в час бiди люди, приходячи за десятки верст, брали "ропу" замiсть соли; можливо, так було з вiкопомноï давнини.
Батько вiдбув звичайну службу в козачих частинах i росiйсько-японську вiйну.
Сiм'я переïхала на вiдкритий степ, приблизно за п'ять верст вiд мiста (Лубнi), розмiщеного над рiчкою на горах, так що здалеку видно було позолоченi банi його церков. В степу, вiд великого шляху Лубнi - Ромодан, ночами звертали напасники до самотньоï оселi - грабувати. Батько вiдганяв; стрiлянина часом тяглася до ранку. То першi враження неспокiйного побуту. На прохання свого молодшого брата, щойно одруженого, батько помiнявся з ним надiлами: вiдступив йому вибудувану садибу з великим садом, а перебрався на порожню дiлянку за дванадцять верст вiд мiста i там знов почав будiвництво.
Нова оселя постала недалеко вiд хуторця Миколаïвки. Внизу, при згiр'ях, свiтилось проточне озеро. А по другу сторону - степ iз козачими могилами i якимись давнiшнiми; з кам'яними статуями на верхах.
В хуторi була трикласна початкова школа - я вiдвiдував ïï. Перше мистецьке враження: мандрiвний диякон-живописець на замовлення батька намалював на великому аркушi покрiвельного залiза - iкону "Молiння про чашу": Христос бiля скелi, серед смутних дерев Гетсиманського саду. Образ займав усе покуття хати. Батька взяли на росiйсько-нiмецьку вiйну. 1916 року вiн звiльнився покалiченим (його з вибуху присипало землею: мав пробиту ногу i зрушений хребет). Лiкування електрикою коштувало тодi дорого i забрало грошi з проданого надiлу.
Переïхали в мiсто. Жили в сараï на дворищi купця другоï гiльдiï - в нього батько колись, ставивши хату, купував будiвельний матерiял.
Батько взяв на виплату хатку на узлiссi, за мiстом. Нас в родинi було три брати; всi вчилися в духовному училищi ("бурсi"). Не було грошей платити за навчання в гiмназiï, а в духовному училищi, згiдно з давнiм привiлеєм, дiти з "козачого сословiя" могли вчитися безкоштовно. В роки громадянськоï вiйни, при постiйних змiнах влади, "бурса" дiяла.
Режим, з крайнiми формальностями, був суворий. Частi кари, методи навчання (з росiйськоï граматики, латинi, початковоï математики) - традицiйнi, з перевагою муштри. Школярi надолужували своє - вiдчайним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався настрiй справжньоï побожности. Переформувалася бурса в трудову школу: спершу - в старому будинку. Викладач математики давав читати клясичнi украïнськi книжки. Школа перейшла в новий будинок; там новi вчителi навчили нас безбожництва.
Батько працював спершу як тесляр в артiлi "Увечный воин"; потiм став брати на обробiток i догляд запущенi сади - за третину врожаю. Раз ми доглядали сад вдови; ïï чоловiка, старшину з армiï УНР, пiд час вечiрнього вiдходу з мiста, при наступi червоноармiйцiв, вбито на брамi. Вдова весь час носила чорний одяг - в жалобi по ньому. Одного дня, коли я стерiг сад, вона дала переглядати двi книги: "Гайдамаки" Шевченка - з iлюстрацiями Сластiона i "Божественну комедiю" Данте - з iлюстрацiями Доре. "Гайдамаки" прочиталися легко, з цiкавiстю; але "Божественна комедiя" зосталася бiльшою частиною незрозумiла, тiльки чудовi iлюстрацiï ввели в цiлий свiт надзвичайних подiй i запам'яталися назавжди: так само, як постiйнi розмови батька з його приятелями - про його улюблену книгу, "Апокалiпсис", про значення приходу кожного ангела i кожного звiра. Батька мобiлiзували i поставили iнструктором в майстернях, що виробляли спорядження для коней (постачалася сiдлами та уздечками армiя Будьонного).
Одного разу в потязi, коли вiдправляв сiдла, - занедужав на тиф, пiсля якого почалися ускладнення. Вже помирав, i його вiднесли в мертвецьку (колишня часовня в кiнцi двору при лiкарнi), але талановитий молодий лiкар Котляревський, з єврейськоï родини, прибувши пiсля студiй, пiшов на огляд i завернув його нари назад. Коло двох рокiв батько лежав недужий. Була нужда i голод. Тодi я помандрував найматися на працю по селах i приносив "натуральний" заробiток. То гiркий час; але воднораз - добра школа побуту, школа життя з багатствами народних говiрок. Повно драм людських. Живi перекази. Щедра природа. Рiзноманiтнiсть селянських характерiв. Хоч робота тяжка: вiд сонця до сонця. Недiлями ж пасучи конi в степах, багато читав; приносив книги з мiста, позичаючи в приятелiв. В останню зиму наймiв почав ходити в школу до мiста - за вiсiм верст. Вставати доводилося рано: зробити що треба i встигнути до школи, хоч би й наставали снiжнi бурi. Зворотна дорога бувала i в темрявi; i треба було впоратися коло коней i волiв. Повернувся до мiста зовсiм; скiнчив "трудову школу". Поступив на учительськi курси, що перетворилися на педагогiчний технiкум. Помилково вибрав собi математику i фiзику як фах: можливо, через вплив найстаршого брата. Вiн пiзнiше став фахiвцем
- автором першого в СРСР пiдручника фотограметрiï, виданого картографiчною управою Совнаркому в Москвi, i професором математики в Новосибiрському унiверситетi: приïжджав туди з пiдполяр'я, де був головним iнженером аерофотознiмання на все побережжя Льодовитого океану. Середульший брат став теж iнженером: був начальником устаткування ливарного цеху, що його ж будував, - в Днiпродзержинську, в великому заводi. Найстарший брат, Олександр, працював до кiнця життя як iнженер. Середульший, Iван, здiйснив новий життєвий поклик: прийняв сан священика. Хоч був на рiк старший, ми разом вiдвiдували класи сiльськоï школи i Духовного училища в мiстi.
Вiн в юнi роки любив бути служкою в храмi; все пригадую його в стихарi, з свiчкою
- в Братськiй церквi, коли служили, приïжджаючи, митрополит В. Липкiвський i єпископ Ярещенко, надзвичайний проповiдник, що приваблював мене в двадцятих роках. Хоч то вже був час втрати вiри: так сталося зо мною; але брат зберiг ïï* (*Чутка про насильницьку смерть брата i матерi не потвердилась). Мене тодi цiкавили соцiальнi науки. Вивчав марксизм - з бажанням збагнути глибини цього вчення: студiював його "клясикiв". Але хмарнi теорiï не могли задовольнити серця. В той час популярним ставав бухарiнський стиль - з iдеалом лiберального соцiялiзму, скажiм, як в реформах Дубчека для сучасноï Чехо-Словаччини. Зацiкавили працi Богданова; його "Емпiрiомонiзм" i "Тектологiя", приступнi для читача в 20-х роках, становили мiст для переходу до концепцiï модерноï доби: в зв'язку з працями фiлософiв i фiзикiв Вiденськоï школи. Тодi гримiла лiтературна полемiка, прапороносцем якоï став М. Хвильовий. Але, признаюсь, була менi якась стороння; бракувало там шукання глибинних сторiн справи, i весь час виходив назверх таки спрощений концептивний позитивiзм, переборений тiльки в кiнцi полемiки - в проголошеннi гасла про "романтику вiтаïзму". Зате праця Юринця про Тичину дуже тодi сподобалась; вiн, походячи з Галичини, як i Курбас, був мислителем - енциклопедистом, що докладно знав розвиток європейськоï поезiï. Його монографiя на той час була новiстю, приводила до оригiнальних висновкiв про багатостороннiй стиль "клярнетиста" Тичини. Було в мене тодi благоговiння перед нашим мандрiвним фiлософом XVIII столiття, Сковородою (походив з моєï Лубенщини); i я не бачив тодi достатньоï причини, чому так полемiсти з Вiдродження 20-х рокiв здебiльшого "звисока" ставилися до нашоï старовинноï клясики. Для мене, цiлковитого сковородинця, близько пiдiйшов Достоєвський, предмет величезного ентузiязму,
- i в тi роки, i пiзнiше. З рiдного письменства були кумирами - звичайно, крiм Шевченка, - на першому мiсцi Iван Франко: особливо його проза, пiсля нього Коцюбинський, Стефаник. Закiнчивши педагогiчний технiкум, пiсля всiх драм i конфлiктiв став учителем математики i фiзики, але слабим, в неповнiй середнiй школi. Послали в дуже глуху Сьому Роту, шахтарський "посьолок", що одночасно числився як село Нижнє, за якусь версту вiд шахти "Тошкiвка": мiж високими крейдяними горами i нижчими
- iз звичайних скель, на березi Дiнця. Сьома Рота, лежачи в мiжгiр'ï, втопала або в чорний дим вiд шахти, або в бiлу куряву, несену з крейдяних верхiв'ïв. Нещасливi випадки в пiдземеллi, пияцтво i "поножовщина" були звичайним явищем, i завжди вранцi на вулицях знаходили трупи. Учнi спочатку ставилися вороже до нових вчителiв, але скоро привикли i були дуже милi. Довелося 1928 року виïхати поспiхом з Украïни, властиво
- тiкати: через конфлiкти з мiсцевими партiйними керiвниками. Пристав на Пiвнiчному Кавказi, що тодi разом з Кубанню входив до РСФСР (як i тепер). Здавна приманював Кавказ; i Кубань була омрiяною землею. Там скiнчив фiлологiчний факультет, зрiкшися попереднього фаху, для якого не годився. Вже на Донбасi, в одинокостi, брався перечитувати модернiстичнi вiршi; вивчав ïх напам'ять, передусiм - вiршi Тичини. А тепер, згадуючи життя бiля Дiнця, складав i сам лiрику. Послав першi вiршi Тичинi, i, - на моє радiсне здивування! - вiн надрукував ïх в "Червоному шляху", найбiльшому в той час перiодичному журналi в УССР. (Тичина редагував вiддiл поезiï). 1930 року вийшла моя перша збiрка поезiй: "Шляхи" в Державному видавництвi в Харковi, тодiшнiй столицi. Рання авторська надiя була гвалтовно обламана жахливо напасницькою рецензiєю, сам заголовок якоï вiдбиває весь ïï змiст: "Проти клясово-ворожих вилазок в поезiï". Друкувалася вона на всю сторiнку в столичнiй "Лiтературнiй газетi"; мiстила неправдивi закиди. Я тодi був цiлковито лояльним громадянином i зовсiм не думав про "вилазки"; тiльки хотiв знайти образи для виразу якоïсь яскравоï сутности з подiй життя. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема - в спробах вiдновити релiгiйний "пережиток капiталiзму", хоч я теж i цього не робив, а тiльки будував символiчнi картини з подихами вiчних сил, що дiють над обмеженою реальнiстю видимого. Найгострiше обвинувачення було - що я нiбито хотiв вiршами повiдомити пресу на Заходi про фiзичну лiквiдацiю "служникiв культу", але насправдi я тiльки подав експресiонiстичний опис того, що дiялося пiд час антирелiгiйного карнавалу, коли артисти на плятформах зображували священика, патера i равина, ведених пiд скiсний гостряк гiльйотини. Навiть провiдний вiрш з ортодоксальною думкою не врятував збiрки, i довелося на зборах "РАПП"-у без кiнця "каятися". (РАПП: Росiйська Асоцiацiя Пролетарських Письменникiв; мала украïнську секцiю, до якоï я належав). Додалося також обвинувачення в "буржуазному нацiоналiзмi". Зрештою, вирiшила письменницька управа: треба скласти "виробничi", "трудовi" поезiï, вiдвiдуючи завод "Краснолiт" i частково працюючи там. Я так i зробив. Виникла збiрка "Цехи", видана 1932 року також в Харковi - в ЛiМ-i (Лiтература i Мистецтво). Рецензiя в "Лiтературнiй газетi" була прихильна - з тiєю iдеєю, що автор виправляється i зростає свiдомiсть. Але я вже не мав надiï; хоч i цiлком щиро писав на сюжети "виробничi", але вiдчував: бiльше не зможу так писати. Напроти того, як я хотiв писати i мiг,
- не можна було. Замовк. Вибрав добровiльну поетичну нiмоту - замiсть писати, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятилiття: аж до приходу нiмцiв. Але дома, пiзнiми вечорами, часто писав вiршi; вони майже всi пропали пiд час вiйни. На Кубанi тодi була "украïнiзацiя" - передусiм для мiста, єдиного великого мiста-столицi, що серед украïнського населення козачоï области зрусифiкувалося було бiльш як наполовину. Приïжджав Скрипник, член ЦК ВКП(б), i заохочував до здiйснення справи, схваленоï на самому московському "олiмпi". Ми з одним приятелем, лiнгвiстом, плекали тодi "страшну таємницю": мрiю про з'єднання Кубанi i Украïни
- для здiйснення принципу справедливости. Обидва були цiлком лояльними громадянами i гадали, що при радянському ладi можливо перебороти болючi розриви, проведенi через украïнський народ при "проклятому" "царизмi". Про це ми згадували з ним через тринадцять рокiв, пiд час вiйни - вже на Заходi. Але сила "культу особи" подавила справедливiсть; Кубань i досi вiдiрвана вiд основноï маси украïнцiв. Хоч ми самi часто руйнували свiй життєвий стан. Напади комсомольцiв за "Шляхи" i навiть за другу збiрку в студентський час були надто гострi. Коли ж проголошений був вiльний конкурс в аспiрантуру i я його витримав, то напади за кожен вислiв змусили покинути украïнський вiддiл i перейти на бiльш нейтральний вiддiл iсторiï середньовiчних захiдньоєвропейських лiтератур. Але цей вiддiл проваджений був росiйською мовою. Так скiнчились моï можливостi писати украïнською мовою i вивчати украïнську лiтературу. Через пiвтора року в Кремлi, з наказу Сталiна, проголосили похiд проти "украïнiзацiï" i злiквiдували ïï на Кубанi. Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеï: як науковий робiтник (складати каталоги, тексти "етикеток", плянувати експозицiю, дослiджувати експонати, що зоставалися в "фондi" через невизначенiсть). Воднораз працював над роздiлами з фахових аспiрантських курсiв. Дослухував аспiрантськi курси в Москвi вже пiзнiше; тодi ж вибрав тему дисертацiï: про спiввiдношення реалiстичности i фантастики в стилi "Божественноï комедiï" Данте. В музеï служба скiнчилась катастрофою з вiдданням пiд суд. Хоч достатнiх причин до того не було; я з фонду, визначивши данi про картини, включив в експозицiю естамп Дюрера: "Чоловiк смутку" (бичування Христа), копiю А. Iванова (автора "Явлiння Христа народовi") - з картини Веронезе "Пiєта", гарнi копiï з Рафаелевоï "Мадонни з святим Георгiєм"; з "Ночi" ("Рiздва") Кореджiо; та ряд iнших картин, справжньоï мистецькоï вартости, з релiгiйними сюжетами. Для суду формула обвинувачення була: "контрреволюцiйне оформлення художнього музею". Тiльки коли раптом в Кремлi змiнився тон i почались нагiнки на "спрощенцiв", що збiднюють збiрки клясичного малярства в музеях, - прийшов i мiй порятунок. А з свiжих курсiв, що слухав ïх в Москвi: вiд професорiв Пурiшева, Поспєлова, Дератанi, Шiллера* (*Професор, однофамiлець клясика), i особливо з бесiд з Джiвелеговим, - я дiстав значну обнову i вкрiплення в суто гуманiтарному напрямку думки.
Через чотири роки, протягом яких читав курс iсторiï середньовiчних лiтератур на фiлологiчному факультетi (Пiвнiчний Кавказ, де i вчився попереду),
- я закiнчив дисертацiю i захистив ïï в Москвi. Це було якраз в день миру з Фiнляндiєю, коли вперше зняли затемнення i багато людей з академiчного кола прийшло на захист. Потiм, з лiта того року, була хвороба (легенi i серце); на весну одужав.
Почалась вiйна - я з багатьма iншими попав до т. з. "народного ополченiя"; мiг звiльнитися через нездоров'я, але не захотiв, вважаючи, що повинен виконати обов'язок. Ми вiдбували вiйськовий вишкiл i справляли протиповiтряну службу на покрiвлях високих будинкiв: на випадок, коли падатимуть запальнi бомби. Потiм забрали нас в казарми i почали готувати як партизанський загiн
- в запiлля нiмцiв. Проте наступ нiмцiв був такий швидкий, що нас вiдправили до польових окопiв i приєднали до регулярноï вiйськовоï частини. В нiч на 10 серпня 1942 року нiмцi раптово змiнили напрямок наступу
- тодi нас дуже швидко повели: ïм назустрiч, переймати бiля рiчки. На жаль, через непiдготованiсть (в багатьох гранатах, наприклад, не було капсулiв-детонаторiв: забули видати) i через невдалий маневр командування все закiнчилось м'ясорубкою.
Пiсля удару осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового кулемета, я втратив свiдомiсть. Опритомнiв, добувсь до городiв на околицi i залiз в покинуту хатку; вся лiва сторона гiмнастьорки була закривавлена i прилипала.
Увечерi розбудили люди, що жили в хатцi, - вони днями ховалися в "щiлинах" (траншеях). Передягли в робiтничий одяг. Другого дня я попросив сусiда, що навiдався,
- помогти менi дiйти до рiчки: хочу переплисти на другий берег Кубанi. Випросив у господарiв гумову подушку: надути ïï перед тим, як пiти в воду,
- течiя великоï рiчки дуже швидка i з водоворотами: навiть не кожен здоровий мiг переплисти. Але якраз на березi стояли колони нiмецьких танкiв; довелось вертати звiдти.
Бiльш як мiсяць потiм хворiв i не мiг ходити. Плече все гнило, i голова тьмарилась; медикаментiв не було нiяких. Я жував цибулю i часник разом, робив "котлету" i прикладав: зрештою почало гоïтися. За довгi тижнi господарi натерпiлися; бо на брамi, як i скрiзь по мiсту, висiли великi нiмецькi об'яви: тим, хто ховається пiсля побоєвища, i власникам будинкiв - розстрiл на мiсцi. Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з радянських лiтакiв скинуто об'яви: всi, хто зостався живий при нiмцях пiсля побоєвища, проголошувалися "iзменнiкамi родiни". Ця об'ява безмежно обурила. Чоловiк опинявся мiж двома смертями, викреслений iз живих. То була доля дуже багатьох i куди гiрша вiд моєï i зачепила мiльйони людей. В той час вирiшився мiй цiлковитий розрив з режимом. Коли змiг ходити, господарi вiдвели до порожньоï кiмнати - в будинку недалеко вiд вокзалу. Там були добрi знайомi. Виздоровiвши, працював при свiчнiй фабрицi, в лябораторiï. Коли звiльнили,
- бо старий вiск i стеарин скiнчився, а нового не було, - став працювати коректором, одночасно i справляв мову, в украïнськiй частинi газети "Кубань", що тодi почала виходити. Вернулася дружина з сином: ïх евакуювали були разом iз шкiльним персоналом на Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потiм вчилась в театральному iнститутi). Нiмцi захопили частину евакуйованих i завернули назад. Дружина - черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влiтку; син Юрiй народився 1933 року восени, пiд час великого штучного голоду на Кубанi. Голод забрав багато жертв; на самiй Украïнi коло семи мiльйонiв, на Кубанi приблизно пiвтора мiльйона - з трьох з половиною чи чотирьох. Нiмцi проголосили евакуацiю всiх мужчин; забув, здається, до 55 рокiв; полiцiя вишукувала - хто зостається. Ми вiд'ïжджали 29 сiчня 1943 року; всi говорили: це на тиждень-другий, скоро повернемось. Було холодно i снiжно. Небагато хто зважувався брати сiм'ю в вiдкритi зимовi степи з хуртовинами. Я теж покинув мiсто сам. Потяг скоро став. Iшли пiшки: частину дороги вiдбули на тягарiвцi (пiдвозив нiмець, що вiдправляв великi електромотори). Дiстались на "чушку" - замiновану по боках смугу широчиною понад десять метрiв, а довжиною, мабуть, чотирнадцять кiлометрiв, - точно не пригадую! - вона врiзається в води Озiвського моря в напрямку до кримського берега, до Єнiкале, де було колись турецьке укрiплення. Морська течiя несла масу криги: ми по нiй настилали дошки i йшли до чистого мiсця: зустрiти який-небудь катер. З людей, що переходили попереду, багато згинуло. Пiзно ввечерi пощастило переïхати - ми заробили переïзд, розвантаживши будiвельне дерево з пароплавика i перенiсши його по дощанiй дорожцi на морi - до пристанi на вiстрi "чушки". Другого дня нiмцi вистроïли нас як полонених; дали по житнiй буханцi на двох i колоною повели на вокзал; погрузивши в товарнi вагони, повезли через Крим i далi
- через Украïну, на вiдкритих платформах при лютому морозi i вiтрi, з зупинкою в Кривому Розi. Пiшки переходили ми через Днiпро, при Днiпрельстанi, що його тодi ремонтували iталiйцi. Далi зупинка була в Бiлiй церквi, Києвi, Варшавi (тут "санiтарна обробка"); i зрештою прибули в Берлiн. Там потрiбен був коректор до друкарнi украïнського видавництва, i його адмiнiстрацiя дiстала дозвiл взяти мене. З категорiï "остарбайтерiв" не звiльнили урядовцi Остмiнiстерiюму, але дозволили не носити нашивки "ОСТ".
Жив я в кiмнатцi при самому примiщеннi видавництва. Берлiн тодi вже починав горiти пiд бомбардуваннями, i я одночасно виконував протипожежнi обов'язки в примiщеннi.
Пiсля лютости фронтових просторiв i жорстокости нiмецького врядування на Сходi
- надзвичайно вразив характер життя в самiй Нiмеччинi: люди в основнiй множинi своïй чемнi i уважнi, феноменально працьовитi i твердi в обiцянках, спочутливi, невтомнi в збереженнi чистоти i ладу: це було величезне добре вiдкриття для мене - там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах палаючого Берлiна, я знайшов мою омрiяну "фавстiвську" Європу. Нiмцi в переважаючiй масi своïй були огiрченi всiєю воєнною авантюрою нацистiв. Хоч зустрiчалися дуже жорстокi: передусiм наглядачi таборiв; вони цькували псiв на наших "остiвцiв", женучи на роботу, i били в кров. Вже не казати про кацети
- з ïх людоïдськими ладами. Весь Берлiн горiв все дужче; повiтрянi атаки бували вже вдень i вночi. Бомби двiчi розбивали примiщення видавництва; все горiло вiд фосфору до - кiнця. Переïхали на околицю мiста. В цi роки (вiд 1943-го) я знов почав постiйно писати вiршi. Життя на "граничних ситуацiях", читання нових книжок, недоступних ранiше, передусiм - релiгiйних, вiдвiдування церкви, а найбiльше довгi роздуми на самотi зовсiм змiнили погляди. Найдорогоцiннiшим придбанням була Бiблiя в перекладi Кулiша: ïï подарував визначний наш артист-маляр Едвард Козак. Я й тепер бережу ïï. Писав я також есеï: частину ïх включив тепер в книжку "Земля садiвничих" (недавно надрукована). Почалась евакуацiя з Берлiна. Вiршi я переписав дуже дрiбно, щоб тримати в кишенi i не загубити. Вночi, пiсля бомбардування, виïхав до Ваймара i там жив з багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долiвцi. Там зустрiли ми першi американськi танки, що займали мiсто. Але скоро Тюрiнгiя вiддана була до радянськоï зони; довелося вiдходити далi на захiд.
Пiшки пройшов бiля 1000 кiлометрiв. За мiсяць мандрiвки часом пiдвозило авто, що здобули нашi земляки. В дорозi ховалися вiд ловцiв з репатрiяцiйних комiсiй: вони виглядали на всiх перехрестях. Ночувати доводилося то в сiнi, то на долiвцi в порожнiй школi, то в куренях за селами, а iнодi нiмцi гостинно приймали в своï доми. Зрештою перед очима - Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околицi, на теренi покинутого цегляного заводу, в широчезнiй ямi, де в бараках розмiщався украïнський табiр. Мiсця вiльного не було. З дощок я збив низенький ящик i там ночував. На зиму табiр переселили американцi в гарнi будинки Сомме-касерне: почався бiльш упоряджений побут. В роки життя в таборi "ДiПi" я писав вiршi, есеï; склав роман "Рай"
- вiн, щоправда, весь пройнятий гiркотою тодiшнього стану i полемiчнiстю напiвприречених - пiд постiйною загрозою видачi; це зрушило розповiднi лiнiï в творi, писаному в коридорi на пiдвiконнi, бо в невеличкiй кiмнатi з лiжками в два поверхи було надто тiсно i шумно. Вiршi, переважно серед природи, за межами табору, складалися бiльш незалежними.
Табiр переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виïхавши звiдти, в Нойбурзi, бiля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дiстав повiдомлення на виïзд за океан. Маючи розбите здоров'я, боявся ïхати в Америку: в нiй можна було в той час знайти тiльки важку працю, як писали нашi земляки, i я не був певен, чи витримаю - не звалюся. Тому згодився на пропозицiю молодших людей* (*Упiвцi
- з ОУН (р)): пiшки перейти "на чорно" кордон Францiï; там запевнена праця викладача в украïнськiй школi, недалеко вiд Парижа. Я з днiв своєï юности був "парижоман"; найбiльш любив французьке мистецтво i перекладав французькi вiршi. Пiша авантура була дуже тяжка, з ночiвлями на мокрiй лiснiй глинi в гiрських лiсах, пiд дощем, з безконечними слiпими мандрами. Французька полiцiя зловила в потязi, що йшов на Париж. Нас судили i посадили до в'язницi. Я не мав вибору i йшов без найменшого недоброго намiру, без жодноï прихованоï цiлi, просто
- з вiдчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотiла кудись вибитися з останньою iскрою надiï: про творчiсть. Околиця моєï улюбленоï "Прекрасноï Францiï" обернулася в той час вкрай брутальною процедурою допитiв, яка не була пропорцiйна до порушення закону, в чому я з супутниками дiйсно завинив. Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловiк, з мудрою стриманiстю - вiн "припаяв" небагато. Ми з ним, при всiй великоторжественiй обстановi його мiсця, високо на горi: мiсця сторожа законiв, одягнутого в мантiю,
- навiть трохи "поторгувалися" про термiн ув'язнення. Я йому доводив, що перехiд кордону не такий вже i великий грiх, бо, зрештою, в вiчности неба над нами немає кордонiв мiж краïнами чи зонами - американською, французькою тощо. На це пан суддя резонно вiдповiв менi, що, на жаль, ми живемо не на небi, а на землi, i за такi речi, якi я з супутниками вчинив, таки належиться тюрма. Коли ми вiдсидiли в якiйсь старiй фортецi, нас вiдвезено до кордону i випущено.
Пiзнiше в табiр прийшов офiцiйний дозвiл на в'ïзд до Парижа, але я мав велике огiрчення вiд руïни найомрiянiшого образу мого життя. Вирiшив ïхати до Америки: надiючись, що там знайдеться мiсце пiд сонцем i що, можливо, така судьба написана чоловiковi на огняних зорях; як кожному своя. I не помилився.
Вже в Ляйпгаймi почав нову книжку лiрики, що ïï продовжив пiд час переïзду до Америки i що дiстала назву "Океан" (I ТОМ; початок його в нiмецькому перекладi вийшов пiд назвою "Трояндний роман"). В Америцi, пiд час тодiшнього безробiття, спершу топив паровики огрiвання в пiдвалах, возячи вугiль тачками; потiм мив стiни, вiкна i пiдлоги в шпиталi католицького монастиря Святого Хреста. Деякий час працював над iсторiєю украïнськоï лiтератури, при видавництвi "Пролог"; до друку встиг приготувати частину працi - вона появилася пiд назвою "Хлiборобський Орфей, або Клярнетизм",
- коли вже я вiдiйшов вiд видавництва. Лiто прожив в монастирi отцiв Василiян, бiля океану в Гленковi; працював над поемою. Був хворий; вернувшися в мiсто, написав книжку "Правда Кобзаря", опрацьовував ïï в Таннерсвiлi, в Кетскiльських горах: в домi приятеля, визначного артиста-маляра Л. Кузьми. З його родиною ми лiтом жили на верхiв'ях гiр, в лiсi, кладучи на нiч каменi пiд голови. Вiн там малював своï магiчно-реалiстичнi краєвиди, як i його дружина - його учениця. Я теж пробував малювати, але бiльше працював над II частиною "Океану". Потiм склав повiсть "Жовтий князь" (в основi - подiï 1933 року). Опрацьовував ïï, як i "Океан", в горах, на оселi "Верховина": власнiсть Братського союзу робiтникiв-украïнцiв. Повiсть вийшла друком 1963 року. Це - моя друга прозова рiч; перша, "Рай", видана в Америцi 1953 року.
Збiрка невеликих релiгiйно-фiлософських есеïв, бiльша частина яких iшла в радiо "Свобода" як серiя "Недiльних розмов", - вийшла в свiт пiд заголовком "Вершник неба". Книга вибраних поезiй "Лiрник", що обiймає вiршi, написанi за 25 рокiв, появилась на моє шiстдесятилiття: 1968 року. Декiлька рокiв був редактором украïнського вiддiлу радiо "Свобода" в Нью-Йорку; через нездоров'я мусiв вiдпроситися (клопiт з недугою очей i кровоносних судин). Переклав Шекспiрового "Короля Лiра"; мав на метi деяку обнову стилiстичних строïв украïнськоï лiтературноï мови. Переклад був прийнятий до друку в лiтнiх числах журналу "Сучаснiсть" /Мюнхен/ i вийшов потiм окремою книжкою. Перед тим переклав "Апокалiпсис": для украïнського видання Бiблiï (в Римi). Закiнчив строфiчний (вiршований) роман "Свiдок": чотири п'ятсотсторiнковi томи.
Iншi твори, виданi або пiдготованi до друку: "Кавказ" (судьба iмперiï), драматична поема, чотири томи; "Океан", лiрика, три томи; "Судний степ", епiчна поема, один том - присвячена до тисячноï рiчницi хрещення Украïни-Руси; "Царство", псалмiчнi сонети, один том; "Лiрник", вибранi вiршi i поеми, два томи, друге видання; "Душi едемiтiв", роман; "Спокутник i ключi землi", роман
- з украïнського побуту в Америцi; "Земля садiвничих", антологiя есеïв про мистецтво i лiтературу, два томи; "Господар мiста", п'єса ("Мертвий кут" украïнськоï номенклатури). Моя бiографiя, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так чоловiк часом звiльняється вiд того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вiльним висловом почування i думки в образi простоï i доброï краси, що ïï треба з постiйними трудами шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернинi, в правдi - з неï розкривається для кожного, i життя дiстає виправдання при всiх незлагодах.
Украïнське слово - Т. 2. - К., 1994.
Заголовок 1 Заголовок 2
Василь Барка


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация