ДМИТРО БIЛОУС (Народився 24. IV. 1920)


У СОНЯЧНIЙ НЕВОЛI ЗОБОВ'ЯЗАНЬ Даруйте, читачу, за пафос. Але вiн тут виправданий i неминучий. Бо йдеться про самовiдданого служителя Слова Дмитра Григоровича Бiлоуса. Попри культiвсько-застiйне глухолiття, попри будь-якi кон'юнктурнi перепади вiн завжди безхитрiсно, завзято i, я б сказав, навiть азартно служив i служить Слову. Цiлеспрямовано, затято, повсякденно. Одна iз збiрок поета так i називалася - "Обережно: слово!". Крадькома щезали украïнськi школи, якось несподiвано упали тиражi украïнських видань (бо кiлькiсть неуваги переросла в якiсть зневаги), хоч суспiльний фасад запопадливо гримувався i маскувався пiд небувалий розквiт, пiд нiбито зоряну годину нашоï культури. Мабуть, у ту пору такi люди, як Дмитро Бiлоус, видавалися багатьом фiлологiчними диваками, надокучливими фанатиками. Та прийшов час, i питання мови сягнуло рiвня глобальноï полiтики.
Революцiйну перебудовну годину Дмитро Бiлоус зустрiв, як то кажуть, у всеозброєннi. Нагромаджуванi десятилiттями енергiя, знання, спрага конкретноï роботи врештi-решт знайшли благодатний вихiд. Чутливо збагнувши суспiльну потребу, поет видає збiрку вiршiв для дiтей молодшого i середнього шкiльного вiку "Диво калинове". Тираж у 108 тисяч примiрникiв миттєво щез iз полиць книгарень. Книжка стала справжнiм помiчником учителям-словесникам. Вона образною поетичною формою пробуджує iнтерес юних читачiв до "механiки", структури нашоï мови, до ïï таємничих глибин. Нi, автор анiскiльки не прагне вивищити свою мову за рахунок iнших. Навпаки, вiн шанує багатство, своєрiднiсть будь-якоï мови. Йдеться ж бо про моральний обов'язок не забувати, знати материнську мову, а коли ширше брати - про необхiднiсть кожному нести у своïй душi святе почуття любовi i шани до рiдноï землi та ïï iсторiï. У вiршi "Коли забув ти рiдну мову" розповiдається про повернення додому такого собi сучасного стихiйного (а може, свiдомого) нацiонального нiгiлiста: Не радi родичi обновам. Чи ти об'ïвся блекоти, Що не своïм, не рiдним словом Iз матiр'ю говориш ти? Ти втратив корiнь i основу, Душею вилиняв дотла, Бо ти зневажив рiдну мову, Ту, що земля тобi дала. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Для тебе й Киïв - напiврiдний, I Мiнськ пiврiдний, i Москва. Бо хто ти є? Iван безрiдний, Iван, не помнящий родства! Згадана книжка лягла в основу однойменноï надзвичайно популярноï радiопередачi. I вже вся Украïна слухає неквапливе, пристрасне i дотепне слово поета. При цьому особливо вражають листи-вiдгуки, що приходять на Украïнське радiо. Пишуть i старi й малi, пишуть люди рiзних професiй, нацiональностей, мов, далекi вiд фiлологiï. Бо у вiдродженнi материнського слова вони побачили можливiсть вiдновлення гуманiстичних засад нашого життя, утвердження порядностi, працьовитостi, побачили реальну можливiсть зупинити пошесть несмаку, нiгiлiзму, бездуховностi. Пишу про сьогоднiшнього Дмитра Григоровича Бiлоуса. А у нього ж за плечима чималий життєвий шлях, який розпочався 24 квiтня 1920 року в селi Курмани на Сумщинi в багатодiтнiй селянськiй родинi. Крiм Дмитра, у сiм'ï були Наталка, Василь, Олекса, Катря, Павло, Маруся, Сашко, Христина, Надiя, Микола. "Трудове виховання
- на вигонi пастухування", "Справлялися добре з харчами, - не ïли лиш хвостикiв з груш", "Ходив я в сестринських чоботях з дiрками замiсть пiдошов", - це вже пiзнiше поет осмислюватиме своï першовитоки. Осмислюватиме з несподiваною, непередбачуваною дотепнiстю: Взуття наше скрiплював дрiт, На штанях - химеристi лати: Сполученi (ниткою) Штати I Грецiя з островом Крiт. Безперечно, звiдти, з дитинства - спрага до працi як надiйного опертя за будь-якоï години. Звiдти ж
- непоказна життєва стiйкiсть i, я б сказав, чiпкiсть (в позитивному значеннi цього слова). А все це завдяки народнiй педагогiцi, яку ми не вивчили до пуття, а багато хто взагалi вiдкинув ïï як патрiархальну, анахронiчну. Нинi ж важко реставрувати отi упродовж столiть знаходжуванi, усвiдомлюванi, а часом i напiвсвiдомi прийоми плекання юноï душi. А головний "секрет" народноï педагогiки - приклад власного життя. Не треба велемовних закликань i напучувань. Живи по совiстi, i дiти бiля тебе ростимуть такими ж. Мати Дмитра - героïня хатнього космосу. "Maмa запам'яталася менi, малому, не через якусь родинну подiю, а саме в найбуденнiшому епiзодi: присiвши на хвилечку на скринi, вона геть-зовсiм злягла на правий бiк - i заснула. А тодi як схопиться: "Ой, що ж це я?! Стiльки дiла чекає, а я сплю!" У поета зберiгаються квитки, врученi його мамi разом з орденом "Материнська слава" на безкоштовний проïзд залiзницею. Один раз скористалася, бiльше не встигла... Батько Григорiй Миколайович - сiльський мудрець, книжник, порадник i заступник односельцiв. Його обрали навiть народним суддею. У сiм'ï шанували слово, любили самодiяльний театр. Батько сам писав п'єси, старший брат Олекса пробував своï сили в поезiï, друкувався у 20-тi роки, належав до активу лiтературних органiзацiй "Молодняк" i "Плуг". Вiн також викладав iсторiю в Харкiвськiй трудовiй комунi А. С. Макаренка. Коли малий Дмитро, перехворiвши висипним тифом, був на гранi смертi, видатний педагог запропонував забрати кволого хлопчика в комунарiвський гурт. Так майбутнiй письменник вирушив у люди. А на людей йому просто щастило. У харкiвськiй середнiй школi лiтературу викладав брат Тичини Євген Григорович. Дмитро потоваришував iз його сином Владиславом i став бувати в них дома, у славнозвiсному будинковi письменникiв "Слово". "Самi вiдвiдини родини Тичини справили на мене велике враження, - згадував потiм Д. Бiлоус. - Адже недавно, буквально всього кiлька рокiв тому, у цiй квартирi жив сам Павло Григорович, i все тут освячене його iменем. I фото поета на стiнi, i книжки в шафi, якими вiн користувався. Владик... iнодi розкривав шафу чи висував шухляду стола i дiставав книжку з автографом Павла Григоровича, його листа чи листiвку, i я бачив чiткi, рiвнi лiтери - "живий почерк" визнаного поета, знайомий менi лише з друкованих його книжок.
А тут ось зеленим чорнилом поет писав, що на нього саме "напало безгрошiв'я" (до того я й не чув такого слова). А ще ось коротко сповiщалося про його закордонну поïздку десь до Туреччини..." Тодi у Д. Бiлоуса зародився великий iнтерес до мови. Через усе мiсто ïздив на заняття гуртка художнього слова при театрi робiтничоï молодi. А читав там лекцiï професор М. М. Баженов. Потiм в унiверситетi вчився разом з Олесем Гончарем, Григорiєм Тютюнником. У той же харкiвський перiод у лiтературному об'єднаннi познайомився з Олександром Пiдсухою i Валентиною Ткаченко. Загалом Дмитровi Бiлоусу притаманна спрага на людей, жадоба духовного суголосся. У спiлкуваннi вiн надзвичайно тактовний, ненав'язливий i водночас дуже вимогливий до того, про що мовиться. Не любить плiток, нашептiв, обминає ïх, немов бруднi калюжi, не любить легкома пiдтакувати, коли не певен у справедливостi сказаного. ЇВiйна безжально поруйнувала усi плани, сподiвання, надiï. Добровольцем у складi студентського батальйону iде Д. Бiлоус на фронт. Потiм виснажливi боï пiд Києвом, важке поранення, госпiталь у Красноярську. Згодом у рiк 40-рiччя Перемоги Олесь Терентiйович Гончар згадуватиме про побратимiв-студбатiвцiв: "Серед небагатьох, котрi лишилися живими, наших студбатiвцiв - Дмитро Бiлоус, поет i перекладач, з яким ми взимку 1942 року, виявляється, лежали в одному евакогоспiталi, в Красноярську, в примiщеннi школи на березi Єнiсею, хоч лише згодом дiзналися, що пiд спiльним дахом були нашi госпiтальнi палати". Життя - найвинахiдливiший сюжетотворець. Одразу пiсля вiйни Д. Бiлоус працював лiтконсультантом у журналi "Вiтчизна". Пощастило йому першому прочитати i оцiнити рукопис (справдi вiд руки писаний) першоï частини тепер всесвiтньовiдомих "Прапороносцiв". Це видно з дарчого напису на першому виданнi книги: "Першому читачевi i чесному оборонцевi "Альп" Дмитровi Бiлоусу з любов'ю. Олесь Гончар. 23.11.1948". Та це трапиться згодом. Вiйна тривала. Пiсля одужання Д. Бiлоус працює на радiостанцiï "Радянська Украïна", що вела передачi для народних месникiв-партизанiв. У щоденному спiлкуваннi з Петром Панчем, Олександром Копиленком, Ярославом Галаном формувалась творча iндивiдуальнiсть поета-сатирика. Неоцiненними уроками були тодiшнi зустрiчi з Остапом Вишнею, який з симпатiєю i прихильнiстю ставився до Бiлоуса. Згодом, на початку 50-х, Вишня захистить свого молодшого побратима од необгрунтованих нападок голобельноï критики.
Отже, перший творчий гарт молодий сатирик здобував у роки вiйни. У мирний час його обдаровання стрiмко розвивалося. Привернули увагу i читачiв, i професiйноï критики збiрки гумору й сатири "Осколочним!" (до речi, редагував ïï Андрiй Малишко), "Веселi обличчя", "Зигзаг", "Колос i кукiль", "Сатиричне i лiричне", "Критичний момент", "Тарасовi жарти", "Хто на черзi", "Альфи
- не омеги", "Хлiб-сiль ïж, а правду рiж". Д. Бiлоус надiйно увiйшов у сатиричний цех нашоï лiтератури. В архiвi П. Г. Тичини зберiгається начерк його виступу про Д. Бiлоуса у зв'язку з прийомом останнього до Спiлки письменникiв. Почуття приязнi до свого молодшого колеги зберiг видатний майстер до кiнця своïх днiв. 19 листопада 1962 року о 5-й годинi ранку поет записав у щоденнику: "Написати листа Дмитровi Григоровичу Бiлоусу (через Спiлку): як здоров'я, як справи. Стрiвся я з братом його, як iшли до консерваторiï. Хотiлося дещо бiльше поговорити з Вами. Про рiзне. Про хороше Ї" Не для захвалювання чи перехвалювання Д. Бiлоуса наводжу цi цитати, а щоб висвiтлити його взаємини з видатними сучасниками. Адже сам Д. Бiлоус тверезо дивиться на свiй доробок, нiколи не спинається на котурни. Отож i пише в мiнiатюрi "Замiсть епiтафiï": Не якiсь захмарнi моï обрiï, Був я непомiтним сiячем. Та хотiв я щиро, люди добрiï, Буть не просто хлiба з'ïдачем. Читаєш сатиричнi твори Д. Бiлоуса минулих десятилiть, а особливо поему "Мерцi" та вiнок сонетiв "На могили лукаволицих - хапуг, себелюбцiв та iнших ницих", i ловиш себе на думцi, що вони не втратили, на жаль, своєï актуальностi i сьогоднi... Поетiв-сатирикiв у нас не так i мало. Та голос Д. Бiлоуса серед них не губиться. Передусiм впадає у вiчi те, що автор не прагне римувати ходячi анекдоти, поширенi кумеднi оповiдання, не силкується викликати смiх вульгаризмами. Поет схильний до творення портретiв негативних типiв, причому в своïх кращих творах скрупульозно i фiлiгранно "обточує" кожну деталь, кожну рисочку. Коли сукупно прочитати його вiршi, перед очима постає цiла галерея непривабливих суб'єктiв з промовистими прiзвищами - Шарахкало, Шкуренко, Рваченко, Круть, Потакайло, Патякало, Говоруха, Слимак, Цупович, П'явка, Лакуза, Лопух тощо. Звiсно, прiзвища - не самоцiль, а один iз засобiв у досить багатому арсеналi письменника. Вiн детально описує зовнiшнiсть, оточення, передає особливостi мови. Ось як, примiром, саморозкривається безпринципний Слимак: Питають щось - кажу: "Ми зважим, Порадимось, чи так, чи нi". Хороший вашим я i нашим, Хорошi i вони менi. А ось сатирична новела "Пеня" (1949). В основi - справдi курйозний випадок: бюрократи придумали податок за бездiтнiсть... п'ятирiчнiй дiвчинцi та ще й попереджають, що в разi несплати ростиме пеня. Мати питає дочку, чи вона хоч розумiє оте чудернацьке слово. Дiвчинка пояснює, що коли приходить дядько-фiнагент - то пень, а тiтка - то пеня. Так, Д. Бiлоус любить гру слiв, фiлологiчнi повороти, схильний, сказати б, до iнтелектуального, вишуканого гумору. Самi лише назви його творiв несуть у собi сконденсовану проблемнiсть, свiдчать про вибагливу, копiтку роботу над словом
- "Вiдповiдальний переляк", "Лука лукавий", "Слимаковi принципи", "Визнаний графоман", "Як Руданського скоротили по штату", "Трясця в трестi", "Полювання з макогоном..." Свого часу Л. Вишеславський цiлком слушно звернув увагу на те, що "смiх заради "зубоскальства" завжди знаходив в особi Д. Бiлоуса непримиренного ворога. Вiн своïм смiхом нiколи не намагався догодити людям з вiдсталими смаками, а впливав на розвиток ïх смакiв справдi дотепними, майстерними своïми оповiдками". Нiби на пiдтвердження цiєï думки свого побратима поет написав сатиричну мiнiатюру: "Давно став дядько iнтелектуалом, а гуморист... лишився зубоскалом". Прикметною рисою Бiлоуса-сатирика є висока культура вiршування, невтомне дбання про форму - ритм, римування, звукопис. Його вигадливi рими можна використовувати у пiдручниковi з поетики. Не можна не сказати i про схильнiсть поета до лаконiзму, лапiдарностi. Справдi хрестоматiйною стала його гумореска часiв вiйни - "Щира вiдповiдь" (1943): Полiцай гука з вагона: - Гей, провiднику, А чи є тут партизани В тiм чагарнику? Провiдник: - А хто ïх знає? Бачите ж - пiтьма. - I, зiпхнувши полiцая, Вслiд сказав: - Нема! У цьому та iнших творах Д. Бiлоуса зримо вiдчутна глибинна фольклорна основа, оте непозичене, справжнє розумiння народноï душi аж до жестiв та найдрiбнiших iнтонацiй включно. Свого часу у Дмитра Григоровича вийшла окрема збiрка гумористично-сатиричних мiнiатюр "Альфи - не омеги". Були там i епiтафiï, i пародiï, i дружнi шаржi, i дошкульнi iнвективи. Як на мене, саме у цьому жанрi письменник досягає серйозних успiхiв. Ну, скажiть, хiба не влучає в цiль такий афоризм: Переконатися пора: Зробивши зло, - не жди добра. Є в мiнiатюрах Д. Бiлоуса чимало iронiчних роздумiв про лiтературну працю. На невеличкiй площi поет виразно характеризує явища, для висвiтлення яких годилося б писати розгорнутi лiтературно-критичнi статтi. Д. Бiлоус, здавалось би, вже знайшов у лiтературi своє амплуа поета-сатирика. Можна було б зосередитися в цьому жанровому струменi i нарощувати досвiд, умiння, майстернiсть. Але обдаровання митця виявилося ширшим, багатограннiшим i непередбачуваним. Уже в зрiлому творчому i життєвому вiцi письменник починає писати для дiтей i досягає неабияких здобуткiв. Його книжечки "Пташинi голоси", "Упертий Гриць", "Про чотириногих, рогатих i безрогих", "Лiкарня в зоопарку", "Турботливi друзi", "Сад на Лисiй горi", "Веселий Кут", "Гриць Гачок" залюбки читала i читає наша дiтвора. Бо немає в них надокучливоï дидактики i святенницьких напучувань, а є конкретнi життєвi ситуацiï, цiкавi, повчальнi, кумеднi. Автор любить деталi, любить точнi знання. Юний читач завжди дiзнається з його вiршованих новел про щось нове, невiдоме. Достовiрнiсть, точнiсть необхiднi у книжках для дорослих, а для дiтей - тим паче. Тому так скрупульозно Д. Бiлоус виважує кожну деталь, кожне судження. За зовнiшньою легкiстю i простотою його дитячих вiршiв приховується велика робота. Скажiмо, готуючи книжку "Пташинi голоси", письменник провiв цiлу дослiдницьку роботу - як безпосередньо в лiсi, на природi, так i з спецiальною лiтературою. Збiркою зацiкавилися навiть фахiвцi-орнiтологи. Їï перекладено бiлоруською та болгарською мовами. А вершиною дитячоï поезiï Д. Бiлоуса, вважаю, стала згадувана уже збiрка "Диво калинове", удостоєна Державноï премiï Украïни iменi Т. Г. Шевченка, та ïï своєрiдне продовження
- збiрка "Чари барвiнковi". Ще одна дуже яскрава грань таланту Д. Бiлоуса - перекладацтво. У цiй галузi Дмитро Григорович - i майстер слова, i лiнгвiст, i теоретик, i практик-органiзатор, i видавець. Вiн ставиться до перекладу з якоюсь особливою нiжнiстю, з величезним пiєтетом. Треба бачити натхненне обличчя Бiлоуса, коли вiн читає болгарською чи бiлоруською мовою поезiï, а вiдтак - переклад украïнською, а потiм коментує переливання, перевисання почуттiв, думок з однiєï мовноï стихiï в iншу. Як вiн милується багатством спорiднених мов! А почалося з того, що наприкiнцi п'ятдесятих, коли поету було пiд сорок, поïхав вiн за вiдрядженням Спiлки письменникiв на пiвроку до Болгарiï вивчати братню мову. Як тут не згадати його ж слова:
Життя тебе жбурнуло на бистрiнь - то, мабуть же, чогось вiд тебе хоче... Тридцять рокiв працює Д. Бiлоус у болгаристицi. Багато за цей час зроблено. Згадаймо лише збiрки поезiй Iвана Базова, Георгiя Джагарова, Дмитра Методiєва, Ангела Тодорова, Нiно Нiколова... Крiм того, чимало перекладено прозових i драматичних творiв, книжок для дiтей, фольклорних видань. А вершина, безперечно,
- двотомна антологiя болгарськоï поезiï, понад половину творiв з якоï Д. Бiлоус переклав особисто. Видання було вiдзначене в Болгарiï золотою медаллю як найкраща з антологiй вiтчизняноï лiтератури, випущених за рубежем. Уряд Болгарiï нагородив поета орденом Кирила i Мефодiя I ступеня, а на Украïнi вiн удостоєний за цю працю премiï iменi Максима Рильського.
Перекладацькi обрiï поета, звiсно, не обмежуються Болгарiєю. Є у нього переклад драми Шекспiра "Мiра за мiру", є чудовi iнтерпретацiï з росiйськоï, бiлоруськоï, литовськоï, вiрменськоï, азербайджанськоï, польськоï. Д. Бiлоус повсякчас прагне бути вiрним своєму перекладацькому кредо, сформульованому на сторiнках журналу "Вопросы литературы" (1979, - 5): "Перекладач повинен долати тяжiння фiлологiï, смiливо одриватися вiд букви, щоб вiдтворити оригiнал, його образи, iнтонацiю, асоцiативнi зв'язки. Перекладач повинен турбуватися про точнiсть перекладу шляхом перевiдтворення оригiналу, прагнучи точностi, вiн повинен уникати буквалiзму, а, перевiдтворюючи оригiнал засобами своєï мови, не вдаватися до вiдсебеньок". У творчостi письменника виразно спостерiгається схильнiсть до теорiï, смак до осмислення лiтературних явищ. Д. Бiлоус написав чимало змiстовних, високопрофесiйних статей, лiтературознавчих розвiдок. Це передмови до книжок Л. Глiбова "Цяцькований осел", С. Крижанiвського "Берiзка", О. Пiдсухи "На клич доби", А. Малдонiса "Бурштин i троянди", Г. Джагарова "Пересторога", Д. Методiєва "Червоний мак", збiрникiв "Болгарський гумор i сатира", "Добридень, братове!". Високим професiоналiзмом вiдзначаються нотатки письменника "Про риму". А ще в його доробку спогади про Тичину, Рильського, Остапа Вишню, Панча, Сосюру, Григорiя Тютюнника, Ст. Олiйника, Воскрекасенка, Валентину Ткаченко, Бориса Тена...
Д. Бiлоус проводить багаторiчну i невтомну роботу по вихованню лiтературноï змiни. Досить сказати, що поет 11 рокiв керував лiтстудiєю видавництва "Молодь". Вiн щедро i по-батькiвськи альтруïстично дiлиться своïм досвiдом, прагне пiдтримати щонайменший проблиск новоï iндивiдуальностi, роздмухати бодай маленьку iскорку поезiï. Багатьох вiн увiв у свiт красного письменства, пiдтримав словом, порадою, спiвчуттям. Менi iмпонує спосiб життєдiяльностi Дмитра Григоровича Бiлоуса i як письменника, i як людини. До нього повнiстю стосуються слова Павличка: "Я в сонячнiй неволi зобов'язань, вчарований покликанням своïм". Поет не знає бiльших чи менших справ, коли йдеться про людей, лiтературу, долю рiдного слова. Численнi поïздки по краïнi та за ïï межами, постiйнi виступи в трудових колективах i навчальних закладах, скрупульозне ознайомлення з рукописами молодих, активна участь у спiлчанському життi, - а ще ж i власна творчiсть, яка, переконаний, готує нам новi несподiванки.
В однiй з розмов Дмитро Григорович сказав: "Не хочу здаватися нi кращим, нi гiршим. Хочу бути самим собою. А ще нiколи не боявся чорновоï роботи". Мабуть, завдяки такiй фiлософiï життя зберiгається молодiсть душi, справдi юнацька сприйнятливiсть, готовнiсть вiдгукнутися, озватися, пiти назустрiч. Що ж, така гуманiстична настроєнiсть i повинна бути властивою людинi, залюбленiй у Слово.
Володимир ЧУЙКО Украïнське слово. - Т. 4. - К., 1995.
ДМИТРО БIЛОУС (Народився 24. IV. 1920)