<< Главная страница

СПИРИДОН ФЕДОСIЙОВИЧ ЧЕРКАСЕНКО 1876 (24.12) - 1940 (7.02)


Iм'я Спиридона Феодосiйовича Черкасенка, творчiсть якого пов'язана з нашим краєм, на десятки рокiв випало з iсторiï лiтературного процесу в Украïнi: його було зараховано, як i багатьох iнших вiдомих письменникiв, до ворожого стану, до людей, якi, за висловлюваннями радянських iсторикiв лiтератури:
Ї...зустрiли Лютневу революцiю пiд гаслами нацiонального визволення, але Жовтневоï революцiï не прийняли i опинилися в нацiоналiстичному, антинародному таборi, а згодом Їв емiграцiï" (Iсторiя украïнськоï лiтератури у 8 томах: Т. 6).
Та чи такоï оцiнки насправдi заслуговує цей письменник? Сьогоднiшнi оновлюючi суспiльнi процеси в Украïнi радикально змiнили ставлення до письменника-земляка. I промовистим свiдченням цьому є видання 1990 року його вибраних творiв у 2-х томах.
Спиридон Федосiйович Черкасенко народився 24 грудня 1876 року в мiстечку Новий Буг на Миколаïвщинi у селянськiй родинi. Пiсля закiнчення учительськоï семiнарiï з 1895 року вчителював, зокрема на Лiдiïвських рудниках (сучасний Кiровський район мiста Донецька). Тут Черкасенко познайомився з важкою працею шахтарiв та ïхньою боротьбою за економiчнi i полiтичнi права, з життям iнтелiгенцiï. Перебуваючи на Донбасi, С. Черкасенко активно включився в лiтературний процес, виступаючи спочатку з вiршами, а потiм з оповiданнями i драматичними творами в украïнських журналах "Лiтературно-науковий вiсник", "Нова громада", "Дзвiн", в альманах "Перша ластiвка", "В неволi", "Терновий вiнок".
З 1910 оку письменник переïздить до Києва, працює в газетi
ЇРада Ї, а пiзнiше - в журналi "Дзвiн Ї.
Творив письменник i в публiцистичному жанрi, друкуючи протягом 1912
-1913 рокiв у "Лiтературно-науковому вiснику" своï статтi.. На сторiнках цього часопису вiв публiцистичний роздiл "З украïнського життя", в якому подавав численнi факти соцiального i нацiонального антагонiзму в тодiшньому суспiльствi.
1919 року поет виïздить до Австрiï iЧехословаччини вивчати стан народноï освiти i замовляти для украïнськоï школи пiдручники. На Батькiвщину вiн бiльше не повернувся. Деякий час працював в Ужгородi в мiсцевому театрi разом з Миколою Садовським. 1932 року за активне спiвробiтництво з украïнською дiаспорою Черкасенко змушений був пiд тиском влади покинути мiсто над Ужем i виïхати до Праги. За кордоном поет продовжував лiтературну дiяльнiсть, видавши протягом 1919
-1921 рокiв три томи ЇТворiв Ї. У кiнцi 20-х рокiв вiн написав кiлька драматичних речей: вiршовану трагедiю "Коли народ мовчить" та iсторичну драму "Северин Наливайко", яка мала стати першою частиною задуманоï; трилогiï "Степ". С. Черкасенко був автором роману у вiршах ЇЕспанський кабальєро Дон Хуан i Розiта Ї, близьким до сюжету, використаним Лесею Украïнкою у ЇКам'яному господарi Ї.
Слiд вiдзначити, що вiдразу пiсля революцiйних подiй в Украïнi творчiсть С. Черкасенка не оцiнювалась як ворожа. У трудових школах дiти вчились за складеною ним читанкою. А такi пiснi на поезiï С. Черкасенка, як
ЇТихо над рiчкою - i ЇОй, чого ти, дубе - не сходили з репертуарiв украïнських спiвакiв та хорових капел.
Помер поет у Празi 7 лютого 1940 року, його поховали на Ольшанах, передмiстi Праги. Поруч нього - могили вiдомих культурних дiячiв i поетiв-емiгрантiв, зокрема, О. Олеся, С. Русовоï, В. Немировича-Данченка. Помiтне мiсце у творчостi перiоду перебування на Донбасi займала тема шахтарськоï працi. Тут, на Лiдiïвцi, С. Черкасенко працював вчителем у школi. Тут вiн познайомився з робiтниками, праця яких була надзвичайно небезпечна i важка. У цей час шахтарi вели важку боротьбу за полiпшення умов свого життя. На заводах i шахтах виникали революцiйнi пiдпiльнi органiзацiï. Щоб краще уявити суспiльно-полiтичну обстановку в краï, звернемось до iсторичних свiдчень.
Заселення земель, що входять до сучасного Донецька, почалося давно, коли у верхiв'ях рiчки Кальмiусу, на ïï обох берегах, осiдали зимiвниками i хуторами козаки-запорожцi.
Пiсля знищення росiйським царатом Запорiзькоï Сiчi силою влади у козакiв вiдбирались земельнi угiддя i Їжалувались - росiйським офiцерським чинам та "благонадiйнiй" частинi козацькоï старшини. Жителi навколишнiх сiл займались переважно землеробством i скотарством. Пiсля 1820 року, коли в Олександрiвцi (район теперiшнього м. Донецька) було вiдкрито поклади кам'яного вугiлля, стали з'явились дрiбнi шахти. Пiсля скасування крiпосного права почав створюватись новий промисловий район. У другiй половинi XIX столiття у зв'язку з поразками Росiï у Кримськiй вiйнi i неможливiстю покриття витрат власною казною на концесiйних началах було допущено росiйським урядом iноземний капiтал. I сюди полинув потiк французьких, бельгiйських, англiйських i нiмецьких пiдприємцiв.
У 1892 роцi на землях помiщицi Горбачовоï з'являється невелика шахта, яка була названа iм'ям дочки засновника цiєï шахти бельгiйця О. Шена
- "Лiдiя". Сюди пiд кiнець XIX ст. i прибув на вчителювання молодий Спиридон Черкасенко. Якою ж була громадсько-полiтична обстановка в Юзiвцi на той час? В "Iсторiï мiст i сiл Украïнськоï РСР: Донецька область" про це говориться:
"Наприкiнцi 1897 року органiзовано виступили металурги Юзiвки, вимагаючи скорочення 12-годинного робочого дня. З першого сiчня 1898 року вони припинили роботу о 6-й годинi вечора замiсть 7-ï, як було доти. Незважаючи на погрози адмiнiстрацiï, у визначений час першими вийшли на заводське подвiр'я робiтники механiчного цеху. До них приєднались доменщики, сталевари, прокатники. Маса людей прорвалась на вулицю крiзь полiцейський кордон. Управитель заводу змушений був оголосити, що з лютого 1898 року запроваджується 10,5-годинний робочий день". Заворушення вiдбувались тодi на багатьох шахтах. Зокрема, на Лiдiïвському руднику (так називалась шахта "Лiдiïвка") виникали революцiйнi гуртки.
У музеï шахти зберiгається копiя одного документу початку XX столiття, який прояснює полiтичну ситуацiю в цьому районi Юзiвки. Це донесення помiчника начальника жандармського управлiння якогось Камiнського про революцiйне звернення "До робiтникiв", яке розповсюджувалось гiрником шахти "Лiдiïвка".У доносi писалось:
ЇПристав 3-го стана Бахмутского уезда за - 39 препроводил мне переписку. из которой усматривается, что из Лидиевского рудника были посланы несколько писем в различные места Могилевской губернии, причем в каждом конверте было вложено печатное преступное воззвание
ЇК рабочим Ї. Произведенным негласным расследованием добыты указания, что письма эти били отправлены рабочим угольного рудника Алексеем Мелешенковым.
Вследствие изложенного возбуждено мною дознание. в порядке 1035 ст. Уст. Угол. Судопр., по обвинению крестьянина Алексея Мелешенкова в преступлении, предусмотренном 129 ст. Угод. Улож., о чем доношу Вашему Высокоблагородию с представлением копии Лит. А., доставленного в Департамент Полиции по этому делу.
Ротмистр Каминский". Таким чином, поет потрапив у вир класових суперечностей, що тодi охопили Донбас. Його спiлкування з робiтниками, роздуми про ïхню долю наповнювали твори письменника. Проникливiсть С. Черкасенка в iсторичне тло тодiшнього суспiльства вiдзначали лiтературознавцi. Один з них, С. Єфремов, писав: "Його оповiдання (Черкасенка - О. В.) обiймають переважно одну сферу, - шахтарського життя i показують, що те життя вiн знає добре i вмiє вибрати з нього типовi постатi...". А сучасний критик О. Бабишкiн вiдзначив наступнiсть творчостi Черкасенка в украïнськiй лiтературi: Ї...пiсля оповiдань Б. Грiнченка й поезiй М. Чернявського це перше повне й вагоме вiдтворення умов працi, душевного стану донецького шахтаря в украïнськiй лiтературi Ї. Тож давайте ознайомимося з творами С. Черкасенка про шахтарську працю, про життя у нашому краï на зламi столiть. З почуттям внутрiшньоï напруги i спiвчуттям до важкоï пiдземноï працi у вiршi "Шахтарi" вiн писав: Тихо у вогкiй пiтьмi В шахтi, на днi. Стiни ридають нiмi, Мокрi, бруднi. Буйними краплями пiт Очi слiпить, Лампи смердючоï гнiт Блима, чадить. В поезiï "У шахтi" поет так передавав внутрiшнiй стан гiрника в умовах виснажливоï працi пiд землею: Мокро i темно, немов в домовинi. Випало кайло iз рук. Дихати важко, ломота у спинi. В голову болiсний стук... Чому став? Не дрiмай! Бери кайло - Довбай! Думка єдина: спочити хвилину - Сили нема довбонуть. Добре б пiднятись та випростать спину. Свiжим повiтрям дихнуть... Пiдземна праця, яка часто ставала причиною смертi шахтарiв, викликала в поета важкi асоцiацiï: Замiсть зiрок золотих
Ночей i вроди, i принади. В кутках далеких i страшних Убогi блимають лампади - Неначе шабаш свiй мерцi Сюди збирались святкувати, своï смердючi каганцi
Де-де забули поховати... ( ЇПiд землею Ї) Гнiтючий настрiй, що супроводжує постiйно працю шахтаря, вимагав якоïсь розради, забуття... Тому часто вуглекопи вдавались до горiлки, щоб хоч на хвилинку забути свою важку долю. У вiршi "Монолог" поет розкриває картину важкого сп'янiння шахтаря, його прагнення втекти вiд дiйсностi. Устами вуглекопа автор проголошує:

Горить, болить душа моя, I серце все в огнi. В горiлцi горе утопить - Нiкому то не грiх... Та не лише вiдчуття розпуки полонить душу шахтаря. Вiн пiдсвiдомо здогадується, що iснуючому становищу повинен прийти край. Як вийде з голови Колись той хмiль, то навiснi - Заплачете i ви! - кидає гiрник в очi своïм визискувачам. Як свiдок могутнiх шахтарських рухiв С. Черкасенко розумiв i пiдтримував прагнення робiтництва до кращого життя, до свободи. У вiршi ЇВ царствi ночi - вiн так виразив цi iдеï: Та в душi, з вiкiв знебулiй, Ще яснiш горять огнi. I не зникли в млi минулiй Волi жданоï пiснi. Виростають вiльнi крила... Хто ж стримає нашу мiць, Коли в мури вiльна сила Вдарить громом блискавиць?! До теми шахтарськоï працi звертався поет i коли вже перебував за межами Украïни. В далекому закордоннi, переосмислюючи свою участь в шахтарському русi в Украïнi, вiн згадував: Я з вами жив... На все життя В моïй душi лишився спомин,
I в бурях шарпанi чуття Ще бережуть живий вiдгомiн Колись пломiнного буття. Поет звертається подумки до шахтарiв, своïх колишнiх друзiв, вiн хоче знати, чи здобули вони жадану свободу, за яку боролись протягом багатьох рокiв:
Де ви тепер, моï брати, Спрацьованi понурi друзi? Чи ви знайшли кудою йти В туманах марева iлюзiй До пожаданоï мети? Змiст цього твору не втрачає своєï актуальностi i сьогоднi, бо боротьба шахтарiв за кращу долю не припиняється й досi. Шахтарськi страйки i полiтичнi мiтинги, що розгорнулись на Донбасi у кiнцi 80-х рокiв нашого столiття, яскраво свiдчать про це. Твори письменника про наш край не обмежуються тiльки вiршами. Шахтарська земля постала i в малiй прозi Спиридона Черкасенка. Лiтературознавець С. Єфремов на початку XX столiття писав про змiст прозових творiв С. Черкасенка:
ЇЙого оповiдання обiймають переважно одну сферу - шахтарське життя - i показують, що те життя вiн знає добре i вмiє вибрати з його типовi постатi... Ї. У цих творах письменник змальовував шахтарiв, ïхнiй побут, участь iнтелiгенцiï у громадському життi, а також зобразив дитячий свiт шахтарських виселкiв. Безперечним новаторством в украïнськiй лiтературi став розвиток нашим земляком теми про тварин, якi в його малих творах постають у внутрiшнiх почуттях, переживаннях. Наш земляк продовжив свiтову лiтературну традицiю зображення внутрiшнього свiту тварин, ïхню вiрнiсть людинi.
Картини побуту шахтарських сiмей, виробничi стосунки письменник розкрив в оповiданнях "Чорний блиск", "Чепуха", "Необережнiсть", "П'яниця", "Ахметка", "Вони перемогли, "Блажчукове весiлля", "Юдита". Тут вимальовується широка картина шахтарськоï дiйсностi, яка вже дихала революцiйним передгроззям. Так, в оповiданнi "Чорний блиск" автор розповiдає про старого шахтаря дiда Лаврiна, який конячиною вивозить на поверхню з шахти породу. Виснажений у молодi роки працею пiд землею (вiн працював вибiйником), цей чоловiк фактично доживає на шахтi свого вiку. Одного разу, коли вiн вiдпочивав, перед ним у дрiмотi проходить все його понуре трудове життя, пройняте чорним вугiльним блиском, який упiкся йому в мозок, свiдомiсть, у його старече тiло... Пiд час одного з вiдпочинкiв на поверхнi вiн замерзає, одержавши на останнє "щирi" слова привiту вiд штейгера:
- Та вiн замерз, чорт старий. Ей, хто там? Люде!.. Бач, не знайшов iншого мiсця пропасти, собака!.. Не менш трагiчно закiнчується iнший життєвий випадок, зображений в оповiданнi "Необережнiсть". На очах у батька гине в шахтi син: спочатку його привалило породою, з великими труднощами ще живого хлопця вiдкопують товаришi. Батько кинувся до сина, i в цей момент рухнула покрiвля... Коли ж старий Панас Литкiн звернувся до iнженера шахти за матерiальною допомогою у зв'язку зi смертю сина, той звинуватив старого в необережностi i нiякоï допомоги не надав.
Людська нетерпимiсть, невихованiсть дорослих i дiтей розкрита автором в оповiданнi "Ахметка". Тут ми спостерiгаємо обмежений побутовими та соцiальними забобонами свiт мешканцiв шахтарського селища, куди прибуває на заробiтки група чоловiкiв-татар. Як i в попереднiх творах, розповiдь автора пройнята глибоким проникненням у психологiю людських стосункiв, правдивим вiдтворенням життя робiтникiв та ïхнiх дiтей. Головний герой оповiдання - татарин Ахметка, який приïздить на шахту i залишається там сам, бо його товаришi, не витримавши тяжкоï роботи та хвороб, змушенi були повернутися додому. Ахметка ж не поïхав, бо вдома на його заробiтки чекала хвора дружина i купа малих дiтей. Йдучи вулицею, вiн постiйно чує образливi вигуки дiтей, якi до нього кричать:
- Ахметка! А кобилка лопаєш?.. тобто, ïси конину... А шахтарi глузують з нього: - Ех ти, татарин - - говорив хто-небудь з робiтникiв, регочучи. - Татарин i є... - Невiра... - Шахтарi говорять, що татарина немає душi... бо вiн "мухоïданин"
- мусульманин. Ахметка часто залишався без роботи, бо його нiхто не хоче брати в свою бригаду: вiн же нехристь. I тiльки щасливий випадок та смiливiсть татарина допомагають йому вижити та змiнити до себе ставлення гiрничого оточення. Пiд час пожежi на шахтi Ахметка допомiг врятувати шахтаря, але сам обгорiв i вчадiв. Оповiдання закiнчується оптимiстично: "Ахметка вже на другий день вийшов з лiкарнi. Йому дали роботу на шахтi. Шахтарi бiльше не глузували з "невiри", а дiтки смiливо iшли до рук i грались з ним.
Ахметка бiльше не журився". У своïх творах про шахтарське життя С. Черкасенко не абсолютизує причини важкого соцiального стану робiтникiв, не бачить вини лише у дiях багатiïв. Часто причиною трагiчноï долi стають не лише економiчнi умови життя, але й мораль героïв, ïхня соцiальна поведiнка ("Блажчукове весiлля", "Тося" та iн.). I все ж письменник недвозначно вказує на панiвнi класи та полiтичний устрiй Росiï як головну причину народних страждань. В одному з оповiдань ("Юдита") письменник реалiстично передає настрiй замучених роботою i безправ'ям шахтарiв однiєï з шахт Донбасу. Криком душi можна назвати цей монолог шахтаря: "Ми ненавидимо все, на що не дивилися, про що б не думали. Ми ненавидимо пишний степ по веснi за те, що не про нас краса його, восени - що по нiм вiльно гуляє вiтер, коли в нас, у колодязi, стiни. Ми ненавидимо небо, хоч у Бога давно вже не вiримо, ненавидимо за те, що воно потрiбне нам, бо без сього не було б куди посилати найстрашнiшi прокльони нашi за наше iснування. Ненавидимо хазяïна й iнших ненавистю голодного, побитого пса, за те ,що служимо ïм. Ненавидимо себе, свою нiкчемнiсть, непотрiбнiсть самих до себе.
- В цих рядках вiдчувається нелюдська ненависть, що пробуджується у серцях робiтникiв чорного пiдземелля, вiдiрваних вiд нацiональних коренiв свого народу, перетворених обставинами соцiального буття у темну фiзичну силу. Це могло б стати застереженням для властi iмущим вiд надмiрного визиску трударiв. Але такi думки, не раз висловлюванi у прямих протестах робiтникiв, не змiнювали становища: непоступливiсть господарiв шахт i робiтнича слiпа затятiсть призвели до страшноï суспiльноï кризи, яка вилилась у кривавi революцiйнi подiï та ще кривавiшi соцiальнi експерименти наступних десятилiть. В оповiданнях "Маленький горбань", ЇЯма", "Безпритульнi", "Великодня нiч", "Сашкiв кiнець" перед читачем постають радостi, втiхи i страждання дiтей шахтарських селищ. Трагiчною зображена письменником доля дитини а оповiданнi "Великодня нiч". Тут розповiдається про те, як у нiч перед паскою всi готуються йти до церкви, де ввечерi пускатимуть ракети, вiдбуватиметься народне свято. В цю нiч силомiць до роботи ведуть хлопчика Сьомку. Штейгер його силою спускає в шахту i наказує пильнувати за машинами, якi треба постiйно змащувати мастилом... До пiвночi всi шахтарi вибрались на-гора випити горiлки та подивитись пускання ракет. Залишився в шахтi лише переляканий Сьомка. I от в страшнiй пiдземнiй тишi перед зором хлопчика попливли видiння i марева з легенд та переказiв про нечисту силу, про страшного дiда з зеленою бородою по колiна. ЇЧвак-чвак... чвак-чвак, - раптом почулося з хiдника. Сьомка обмер... Серце йому дуже-дуже затiпалось й раптом боляче-боляче занило.
"Вiн", - блискавицею мигнула думка, але миттю погасла. Перед широко розплющеними очима вимальовувалася зелена, невиразна постать... Серце забилося востаннє й стало, i тiльки в ухах ще якусь мить лунало страшне:
"Чвак-чвак... чвак-чвак!... - З темряви вийшов Опецьок - молодий буланий кiнь, та його Сьомка вже не бачив, хоча очi й були широко розкритi - у нього розiрвалось вiд страху малече серце..." Дещо iнакше звучить тема дитинства в оповiданнi "Маленький горбань". У центрi твору доля маленького калiки Павлика, в якого немає батька, i вiн живе з матiр'ю та дiдом. Вiн ласкавий, уважний до людей i природи. Пiд впливом материних казок формується його лагiдний характер, а калiцтво робить уважним до чужого горя. Так, побачивши, як хлопцi знаходять пташинi гнiзда, Павлик знищує хлопчачi позначки пташиних, рятуючи цим не одного пташеняти... Хлопцi за це б'ють Павлика, знущаються над ним. Його жалiють мати, дiдусь. Спiльну мову хлопчик знаходить з дiвчатками, з якими часто бавиться. Як бачимо, проникливий погляд письменника помiчає негаразди шахтарського суспiльства не лише на рiвнi виробничо-побутових стосункiв дорослих. Вiн всебiчно дослiджувати причини негативних явищ, якi виростають iз дитячих стосункiв, дитячого виховання. В iнших оповiданнях ("Яма", "Сашкiв кiнець") ми зустрiчаємо тi ж картини безрадiсного життя шахтарiв. Обидвi розповiдi закiнчуються трагiчно
- смертю дiтей з рiзних, але обумовлених соцiальними причинами, умов.
Як уже вiдзначалося, одним iз перших в украïнськiй лiтературi С. Черкасенко звернувся до зображення психологiчного стану тварин: вони страждають, мовчки спостерiгають за людською зневагою до себе, розкриваються у своïй поведiнцi як активнi дiючi особи. Треба сказати, що до середини минулого столiття бiльшiсть навiть вчених людей вважала, що тваринний свiт iснує за своïми законами, далеко вiдмiнними вiд людських. Багатьом здавалася образливою думка, що людина i тварина єдинi за своïм походженням. I тiльки висунення Ч. Дарвiном iдеï про спiльнiсть причин появи на землi людини i тварини значно змiнило такi уявлення. Рiзко стало змiнюватись ставлення людства до "братiв наших менших", i в першу чергу це виявилось у художнiй лiтературi, у творах Л. Толстого ("Холстомер"), А. Чехова ("Каштанка"), Е. Сетон-Томпсона ("Розповiдi про тварин") та iн. В оповiданнях С. Черкасенка "Воронько" та "Безпритульнi" поруч з людьми тонким словесним пензлем змальовує художник страждання i загибель тварин. Це на лише привертає нашу увагу до ïхньоï долi, але й примушує замислитись над причинами людськоï жорстокостi, над необхiднiстю бути милосерднiшими.
В оповiданнi ЇВоронько - письменником розкрита трагiчна доля коня, який ще молодим лошаком був спущений людьми до пiдземелля шахти. Тут вiн втратив здоров'я вiд постiйноï вологи. Люди ж вiдплатили йому за багаторiчну працю невдячнiстю: його хворого i вже непотрiбного пiдняли на поверхню. Вiд довгого перебування у темрявi на денному свiтлi кiнь ослiп... Про стан Воронька, його переживання ми взнаємо не лише зi слiв автора i наглядача конюха Архипа. Волею авторськоï уяви ми проникаємо у думки тварини, у ïï оцiнки того, що з нею вiдбувається... Твiр кличе людей бути уважнiшими до чужих страждань. Бо ми живемо в одному свiтi, разом i пiд одним сонцем. Близьким за тематичною спрямованiстю до "Воронька" є оповiдання "Безпритульнi". Тут автор продовжує паралельно вiдтворювати життя людини, безбатченка хлопчика Китьки (Микити), i собаки Кудли, цуценята якоï гинуть пiд час повенi. Проникливо-гуманний погляд письменника на життя викликає у читача спiвпереживання. Страждання тварин i людей вiд жорстокостi чи неуваги iнших людей доповнюють невеселу картину шахтарського краю. В рядi своïх оповiдань письменник звертається до зображення iнтелiгенцiï шахтарських селищ. Героями цих творiв є iнженери, штейгери, вчителi, професiйнi революцiонери. Дослiджуючи донецьке суспiльство, автор датально вивчає i цей прошарок суспiльства, причетних до гiрничого життя. Iнколи iнтелiгенти зображуються людьми глибоких, проникливих, часто лiричних почуттiв. Вони трагiчно вiдчувають невiдповiднiсть суспiльного життя i краси степовоï украïнськоï природи (образ штейгера в оповiданнi "Весна"). Гострим, навiть авантюрним сюжетом позначено ряд оповiдань iз життя iнтелiгентiв-революцiонерiв. Так, в оповiданнях "Лаборантка" i "Що сильнiш" розповiдається про вбивство революцiонерами визискувача шахтарiв штейгера i вiйськового офiцера, що прибув усмиряти шахтарський бунт. Треба вiдзначити, що iдея революцiйноï боротьби, крайнi революцiйнi методи щодо змiни державного ладу не сприймаються в оповiданнях як щось необхiдне i неминуче у розв'язаннi соцiальних протирiч. Автор прагне об'єктивно проаналiзувати мораль i настроï революцiонерiв, не прикрашаючи ïхньоï часто жертовноï долi. Бо, врештi-решт, письменницький витвiр не керiвництво до суспiльних дiй, а художня лiтература.
Канонiзацiя революцiйних дiячiв вiдбулася в лiтературi дещо пiзнiше, вже за радянського часу, коли кривавий революцiйний терор було беззастережно визнано єдино правильним шляхом соцiального визволення трудящих. Оригiнальним майстром слова виявив себе С. Черкасенко й у драматичному жанрi. Бурхливе життя у шахтарському краï вимагало вiд письменника творiв з активною дiєю i позицiєю героïв. Саме такими стали етюд "Повинен", драма на п'ять дiй "Хуртовина" i поетична драма "Казка старого млина".
Першi двi речi написанi автором пiд впливом гострих революцiйних подiй на Донбасi у 1905 -1907 роках. Письменник глибоко, переконливо передає обстановку на шахтах: доведений до вiдчаю трудовий люд змушений був взятись за зброю. В етюдi "Повинен" - невеличкому драматичному творi - розповiдається про загибель пiд час розстрiлу страйкуючих робiтникiв молодого шахтаря. Глибоко вражає невiдворотна переконанiсть юнака у боротьбi з iснуючим ладом. Навiть загроза смертi не зупиняє його. У драмi "Хуртовина" письменник широко розгортає картини життя шахтарiв, основноï верстви населення, iнтелiгенцiï. П'єса розкриває обстановку у революцiйний час, дає вiдповiдь: чому суспiльство дiйшло до трагiчноï ситуацiï, коли тiльки пролита кров може вгамувати пристрастi... Це, перш за все, нестримна жадоба багатих шахтовласникiв до збагачення за рахунок визиску шахтарiв. Так, майбутнiй зять хазяïна Тарана, управитель шахти Голубицький, проголошує на адресу робiтництва: "...наш шахтар не тiльки має на хлiб, а й на горiлку, i це шкiдливо одбивається на самих шахтарях, а також на пiдприємствi. Од сього i вибрики всякi..." Нерозумiння, а швидше всього небажання розумiти проблеми простого трудового люду призводять до вбивства робiтниками хазяïна шахти i спалення маєтку. Отже, С.Черкасенко прагне пiдiйти до соцiальних проблем шахтарського суспiльства з рiзних сторiн, прагнучи об Їєктивностi в оцiнках явищ, неупередженостi у висновках. У "Казцi старого млина" письменник залишається вiдданим реалiстичному зображенню життя, але вiдчутним стає його прагнення до узагальнюючих, фiлософських мотивiв, образiв-символiв. Мiсцем дiï у драмi є широкий пiвденно-украïнський степ, напередоднi i пiд час його освоєння пiдприємцями. Тут автор скористався власними враженнями вiд баченого в дитинствi пiвденноукраïнського степу, а також використав iсторiю перетворення донецького дикого поля в промисловий шахтарський край. Критики свого часу вiдмiчали вплив на С. Черкасенка "Лiсовоï пiснi" Лесi Украïнки. Як i генiальна поетеса, Черкасенко ставить фiлософську проблему єдностi людини i природи, притягує увагу суспiльства до екологiчноï загрози у промислових центрах. Вiдтворює письменник тут i мотив гостроï боротьби мiж робiтниками i панством. Та тут не дається вiдповiдь, як повинно змiнитись суспiльство на краще. Програма революцiонерiв Подорожного та Сусанни не розкривається до кiнця, вона виглядає часом утопiчною. Але перед нами художнiй твiр, а не рецепти до перетворення людських взаємин. Завершуючи розмову про творчiсть письменника-земляка Спиридона Черкасенка, вiдзначимо, що вiн розширив межi украïнського художнього слова зображенням у вiршованому, прозовому i драматичному жанрах одного iз своєрiдних регiонiв Украïни - Донеччини. Наш промисловий край постав у проникливому словi письменника iз жорстоких сцен, людських страждань, iз гострих конфлiктiв мiж шахтарями i хазяями-визискувачами. Слово письменника-земляка кликало любити людей i тварин, цiнувати i берегти красу донецького краю. Вiн стояв на сторожi справедливостi i був гордий з того;
Я - вгорi, я на дзвiницi!
Я Їна вартi. - стережу! Серце маю я iз крицi, Як ударю - розбужу (В.Олiфiренко)
СПИРИДОН ФЕДОСIЙОВИЧ ЧЕРКАСЕНКО 1876 (24.12) - 1940 (7.02)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация