Чижевський Дмитро Iванович (1894-1977) учений-енциклопедист, славiст, культуролог, фiлософ, лiтературознавець, релiгiєзнавець, лiнгвiст. Народився Чижевський Дмитро Iванович 4 квiтня (23 березня) 1894 р. у мiстi Олександрiя Херсонськоï губернiï (тепер - Кiровоградськоï областi). Закiнчив Олександрiйську чоловiчу гiмназiю (1911). Вищу освiту здобував у Петербурзькому (1911 -1913) та Киïвському (1914 -1919) унiверситетах. 1921 року виïхав до Нiмеччини, де навчався в Гейдельберзькому та Фрейбурзькому унiверситетах. З 1924 року викладає в Украïнському педагогiчному iнститутi в Празi, а з 1929 - в Украïнському Вiльному унiверситетi в Мюнхенi. У 1949 -1956 роках працює на посадi професора Гарвардського унiверситету (США), завiдує фiлософським вiддiлом Украïнськоï Вiльноï Академiï наук у Нью-Йорку. З 1956 року й до кiнця життя обiймає посаду професора, керiвника Iнституту славiстики Гейдельберзького унiверситету (ФРН). Помер 18 квiтня 1977 року в м. Гейдельберг (ФРН). У росiйськiй Енциклопедiï Брок-гауза i Ефрона (т. 76,1903 р.) згадується Петро Чижевський, "придворний тенорист", який отримав дворянство 1843 року. Це був предок Д.Чижевського. З роду Чижевських вийшов вiдомий украïнський дiяч, член торговельноï мiсiï в Швейцарiï уряду УНР Павло Чижевський. Батька Д.Чижевського Iвана Костянтиновича, артилерiйського офiцера, за участь у народницькому гуртку було виключено з Вiйськовоï академiï, заарештовано й вислано з Петербурга на пiвнiч, а пiзнiше - на батькiвщину, в Олександрiю. Мати, украïнська дворянка Марiя Єршова, була талановитою художницею. I.Рєпiн, якого вона знала особисто, рекомендував ïй розшукувати в провiнцiï обдарованих дiтей i навчати ïх живопису, що вона й робила, поïхавши зi столицi за нареченим. Незважаючи на те, що Iван Костянтинович був членом земськоï управи, давав приватнi уроки, сiм


Їя жила досить скромно. Проте в родинi панував культ науки, лiтератури, живопису. Дiтей Дмитра та Марiю виховували на iдеалах просвiтництва. Пiдрiсши, Дмитро органiзовує спочатку просвiтницькi, а потiм i полiтичнi молодiжнi гуртки, члени яких збиралися у Чижевських удома. Молодь читала забороненi цензурою книги, а при зустрiчах вiталися словами "Хай згине дiм Романових!". Вiсiм майбутнiх професорiв були членами цих зiбрань. А Дмитра Чижевського вже тодi однолiтки з повагою називали професором. Науки даються йому дуже легко. I, закiнчивши 1911 року зi срiбною медаллю чоловiчу гiмназiю, вiн вступає на фiзико-математичний факультет Петербурзького унiверситету. Проте клiмат пiвнiчноï столицi вихiдцевi з пiвдня не пiдiйшов - вiн часто хворiє. I 1913 року переïздить до Києва, де стає студентом iсторико-фiлологiчного факультету унiверситету св. Володимира. За революцiйну дiяльнiсть 1916 року потрапляє до в Їязницi. Але жовтневий переворот визволив його. 1919 року Д.Чижевський закiнчує унiверситет i отримує диплом першого (тобто найвищого) ступеня. Пiд час революцiï брав активну участь у росiйськiй фракцiï Центральноï Ради. Представники "революцiйноï влади" заарештували його, i лише щаслива випадковiсть уберегла Д.Чижевського вiд розстрiлу. Про бiльшовицький режим Д.Чижевський говорив, що вiн не знає гуманностi i повертає суспiль-ство до варварства. "Дивно, що знаходяться поети, якi в своïх вiршах прославляють цей бандитизм, мов досягнення поступу", - писав вiн. 1921 року Д.Чижевський разом iз дружиною Лiдiєю через Польщу добирається до Нiмеччини. Обоє записуються на навчання в нiмецьких унiверситетах. На прожиття Чижевський заробляє лекцiями з латинськоï мови. 1924 року його запрошено викладати в Украïнському Високому Педагогiчному iнститутi iм. Драгоманова в Празi. 1929 року вiн стає професором Украïнського Вiльного унiверситету (Мюнхен). Своïми працями з фiлософiï та лiтературознавства Д.Чижевський здобуває авторитет у науковому свiтi. I в 1932 роцi його запрошують викладати в унiверситетi в Галле (Нiмеччина), де вiн здобуває титул доктора фiлософiï. Багатшi столичнi унiверситети (Вiденський, Братиславський) хотiли запросити на той час досить вiдомого вченого, але гiтлерiвська адмiнiстрацiя не дозволила ïм цього зробити, оскiльки дружина Чижевського "не належала до арiйськоï раси". Пiд час вiйни Д.Чижевський живе надзвичайно скромно, недоïдає. Та й пiсля вiйни американська вiйськова адмiнiстрацiя не довiряє вченому, пiдозрюючи його в симпатiях до комунiстiв. Проте Чижевський бере участь у створеннi в Нiмеччинi Вiльноï Украïнськоï Академiï наук та вiдновленнi Украïнського Вiльного унiверситету. Лише в 1949 роцi Чижевський змiг виïхати до США, де на нього давно чекали дружина Лiдiя та донька Тетяна,
- Гарвардський унiверситет запрошує його на посаду професора. На той час стан украïнознавства в цьому провiдному американському унiверситетi був вельми убогим, про що Чижевський писав до Європи своïм друзям: "В бiблiотецi є тiльки "Кобзар" Шевченка в росiйському перекладi". 1956 року Д.Чижевському пропонують очолити iнститут славiстики Гейдельберзького унiверситету, на що вiн охоче погоджується. Фактично вiн i створив цей iнститут, оскiльки до приходу вченого той iснував лише номiнально. Ця робота стала справою його життя. "Вiн вiддав iнститутовi всю душу, iнститут був для нього домом, дружиною i дитиною",
- писав його сучасник поляк А.Вiнценз. У рекордний строк бiблiотека iнституту зiбрала понад 30 тисяч томiв. Iнколи вчений доводив унiверситетську касу до вiдчаю, закуповуючи книги на суми, що набагато перевищували бюджет. Проте унiверситет поставився до вченого дрiб Їязково, як, власне, було прийнято у тi часи. Мiзерна пенсiя змушувала його викладати також в iнших унiверситетах. Тим часом науковий свiт високо цiнує здобутки вченого. На вiдзначення його 60-та 70-рiччя виходять збiрники статей рiзних авторiв. На Батькiвщинi ж про нього згадують лише як про "буржуазного нацiоналiста". Пiсля виходу в свiт 1956 року його фундаментальноï працi "Iсторiя украïнськоï лiтератури" академiк О.Бiлецький, який очолював тодi Iнститут лiтератури АН УРСР, писав, що ця "Iсторiя..." є такою ж диверсiєю, як повiтрянi розвiдувальнi кулi, що начебто запускаються Заходом на територiю Союзу РСР, чи брехня "Голосу Америки". Своє ставлення до "совiтiв" Д.Чижевський продемонстрував на конгресi славiстiв у Празi (1968 р.). Чехи та ïхнi "наставники" iз СРСР намагалися створити атмосферу розрядки, запросивши вчених зi Сходу та iз Заходу. Чижевський мав зробити доповiдь про схiдносло-в
Їянське бароко (тема, на яку в СРСР iснувало табу). Вiн пiдiйшов до кафедри, привiтав присутнiх у залi, а потiм росiйською мовою повiдомив, що на знак протесту проти замовчування його iменi i праць у Радянському Союзi вiн не читатиме своєï доповiдi. Був мiжнародний скандал, адже Чижевського вченi-славiсти Заходу вважали вже тодi "патрiархом" чи "Нестором славiстики". А вже через тиждень у Празi були радянськi танки. Чехи говорили про Чижевського iз захопленням: тiльки вiн знав, як треба розмовляти з росiянами. Сучасники Чижевського визнавали, що вiн був далекий вiд будь-якого шовiнiзму. Лекцiï часто читав росiйською мовою. Проте нiколи й не приховував, що вiн не росiянин, а украïнець, навiть пiдкреслював це. А в своïх працях вiн завжди наголошував, що староруська лiтература є лiтературою Киïвськоï Русi, а отже є украïнською. Також учений завжди намагався довести вищiсть i прiоритет украïнськоï лiтератури над росiйською аж до твердження, що росiйськоï лiтератури не iснує, iснують тiльки росiйськi письменники. У 1976 роцi вчений тяжко захворiв. Але до лiкарнi не захотiв переходити, щоб не розлучатися з книгами й рукописами. З Америки викликали дружину й дочку. Вони згадували, що до останнiх днiв хворий жив науковими iнтересами. 18 квiтня 1977 року Д.Чижевського не стало. Уже згадуваний А.Вiнценз писав: "Зi смертю Чижевського зiйшов зi сцени один з найвидатнiших славiстiв останнього тридцятилiття ХХ столiття, довголiтнiй "патрiярх" нiмецькоï славiстики, останнiй ïï полiгiстор i один з останнiх представникiв лiберальноï iнтелiгенцiï колишньоï росiйськоï iмперiï". Наукова спадщина Д.Чижевського ще дасть роботу багатьом дослiдникам. Лише зi славiстики вiн опублiкував понад 900 праць. Першi ж його науковi працi було присвячено iсторiï фiлософiï переважно слов
Їянських краïн. Фахiвцi вважають класичним твором росiйськоï фiлософськоï iсторiографiï його монографiю "Гегель у Росiï" (1924). Їï було опублiковано, коли вченому виповнилося лише 30 рокiв. Далi Чижевський видав конспект лекцiй iз логiки (1924), хрестоматiю з грецькоï фiлософiï (1927), iсторiографiчну працю "Фiлософiя на Украïнi" (1926, 1929), монографiю "Сковорода" (1931), "Нариси iсторiï фiлософiï на Украïнi" (1931). Паралельно з поглибленням фiлософських дослiджень ("Фiлософiя Г.С.Сковороди", 1934, та iншi працi) вiн все бiльше вдається до лiтературознавства. У 1942 роцi виходять друком "Iсторiя украïнськоï лiтератури" (давнiй перiод), у 1948
- "Iсторiя давньоруськоï лiтератури: киïвська епоха" (нiмецькою мовою). Пiзнiше Ї"Порiвняльний на-рис слов Їянських лiтератур" (1952), "Про романтизм у слов Їянських лiтературах" (1957), "Iсторiя руськоï лiтератури до епохи бароко" (1960, англiйською), "Порiвняльна iсторiя слов Їянських лiтератур" (1971). Однiєю з найгрунтовнiших праць фахiвцi називають "Iсторiю украïнськоï лiтератури (вiд початкiв до доби реалiзму)" (1956), де дослiджується перiод вiд названоï вченим "доiсторичноï доби" (обрядовi пiс-нi, плачi, закляття i т. п.) аж до кiнця романтизму (Т.Шевченко та iншi) i де вчений робить висновок, що украïнська лiтература є неповною. У передмовi до цiєï працi, виданоï в Украïнi лише 1994 року, доктор фiлологiчних наук професор М.Наєнко пише: "...без його праць украïнське лiтературознавство було й залишається не просто "неповним", а злиденним. Як, до речi, й украïнська фiлософська думка ХХ столiття... В часи, коли Украïна стала незалежною, вона особливо має пишатися тим, що i в часи неволi не давали заснути тiй думцi такi сподвижники, як Д.Чижевський". "Д.Чижевський...
- зiрка свiтовоï славiстики, постать, якою пишалася б кожна цивiлiзована нацiя... Тому повернення Чижевського сьогоднi - справа реабiлiтацiï нашоï нацiональноï гiдностi, справа вiдновлення заслуженого престижу украïнськоï духовноï культури",
- писали вже в 1990 роцi украïнськi вченi (М.Попович, О.Забужко, Ю.Прилюк та iншi) в "Лiтературнiй Украïнi". В Украïнi лише починають вивчати спадщину Д.Чижевського, дiаспора ж давно дала ïй найвищу оцiнку. Вiдомий вчений Осип Данко писав: "Якби хтось зробив серйозну спробу дослiдити, який вклад украïнцi за кордоном внесли у свiтову науку, то незалежно вiд того, чи цей вклад - у порiвняннi до загальноï скiлькости украïнцiв за кордоном
- виявився б бiльший чи менший, немає сумнiву, що найвизначнiше мiсце серед невеликоï групи украïнських вчених, що такий вклад зробили, належало б Дмитровi Чижевському".
Чижевський Дмитро Iванович (1894-1977) учений-енциклопедист, славiст, культуролог, фiлософ, лiтературознавець, релiгiєзнавець, лiнгвiст. Народився Чижевський Дмитро Iванович 4 квiтня (23 березня) 1894 р. у мiстi Олександрiя Херсонськоï губернiï (тепер - Кiровоградськоï областi). Закiнчив Олександрiйську чоловiчу гiмназiю (1911). Вищу освiту здобував у Петербурзькому (1911 -1913) та Киïвському (1914 -1919) унiверситетах. 1921 року виïхав до Нiмеччини, де навчався в Гейдельберзькому та Фрейбурзькому унiверситетах. З 1924 року викладає в Украïнському педагогiчному iнститутi в Празi, а з 1929 - в Украïнському Вiльному унiверситетi в Мюнхенi. У 1949 -1956 роках працює на посадi професора Гарвардського унiверситету (США), завiдує фiлософським вiддiлом Украïнськоï Вiльноï Академiï наук у Нью-Йорку. З 1956 року й до кiнця життя обiймає посаду професора, керiвника Iнституту славiстики Гейдельберзького унiверситету (ФРН). Помер 18 квiтня 1977 року в м. Гейдельберг (ФРН). У росiйськiй Енциклопедiï Брок-гауза i Ефрона (т. 76,1903 р.) згадується Петро Чижевський, "придворний тенорист", який отримав дворянство 1843 року. Це був предок Д.Чижевського. З роду Чижевських вийшов вiдомий украïнський дiяч, член торговельноï мiсiï в Швейцарiï уряду УНР Павло Чижевський. Батька Д.Чижевського Iвана Костянтиновича, артилерiйського офiцера, за участь у народницькому гуртку було виключено з Вiйськовоï академiï, заарештовано й вислано з Петербурга на пiвнiч, а пiзнiше - на батькiвщину, в Олександрiю. Мати, украïнська дворянка Марiя Єршова, була талановитою художницею. I.Рєпiн, якого вона знала особисто, рекомендував ïй розшукувати в провiнцiï обдарованих дiтей i навчати ïх живопису, що вона й робила, поïхавши зi столицi за нареченим. Незважаючи на те, що Iван Костянтинович був членом земськоï управи, давав приватнi уроки, сiм