АнатолIй ДIмаров (1922 р. нар.)


У гроно талановитих майстрiв украïнськоï прози повоєнного часу iм'я Анатолiя Дiмарова вписувалося повiльно й важко. Принаймнi, офiцiйне його визнання припiзнилося на два десятилiття, коли брати за точку вiдлiку 60-тi роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману "I будуть люди" (1964, 1966, 1968). Лише за останню - "Бiль i гнiв" (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченкiвськоï премiï.
Втiм, читацький загал визнав А. Дiмарова ще ранiше; першi романи "Його сiм'я" (1956) та "Iдол" (1961) були досить популярними, хоча великоï преси не мали.
На сьогоднi доробок А. Дiмарова вже хто зна чи й умiстився б у добрий десяток томiв. Загальномистецька ïхня вартiсть, звичайно, не в усьому однакова, оскiльки мiнявся не лише час, а й художнi смаки. Мiнявся й сам автор, що розпочав життєвий шлях в учительськiй сiм'ï на Полтавщинi (народився 5 травня 1922p.), встиг воювати, ковтнув повiтря окупацiï i навiть деякий час партизанив.
Феномен дiмарiвського стилю має двi виразнi ознаки: глибоко народний психоколорит i пов'язану з ним оповiднiсть вираження через слово i в словi. Недарма найулюбленiшим жанром письменника в роки творчоï зрiлостi стали ним у прозi узаконенi "iсторiï" - сiльськi, мiстечковi, мiськi - себто художнi структури, де авторство розчиняється в матерiалi, що виповiдає себе "сам". Його внесок у новiтню украïнську прозу, можливо, тим непересiчний, що майже адекватно виражає народне пережиття iсторiï. Стверджувати, що ця iсторiя надто вiдрiзняється од офiцiйних чи наукових ïï версiй, може, й не варто: подiï та "етапи" i там, i там практично тотожнi. А факти - рiзнi. Так, революцiя, громадянська вiйна, сталiнськi й окупацiйнi жахи мали б народ, здавалося, коли не пiдкосити, то морально втомити. Та й ближчi до нас часи вимивали в ньому багато з того, що, подiбно до гумусу, формувалося вiками й так само, як цей родючий шар, в лiченi роки не вiдновлюється. Але ж i не в лiченi нищиться. Роман "I будуть люди", який з отого шару увiбрав добру третину, досить детально унаочнює, що ж саме - коли не здобув, то з усiх сил берiг - i зберiг! - наш прорiджуваний революцiєю та громадянською вiйною, сортований колективiзацiєю й смертно вдарений голодомором украïнець у тому минулому, од якого найлегше було б раз i назавжди вiдхреститися. Десятки дiмаровських героïв, переживши голодомор, ходили залюбки на лекцiï, якi "читав" ïхнiй же сiльський комсомолець Твердохлiб, i, мов дiти, скаржилися на нього районному начальству за те, що "забороняє Володька танцювати в сiльбудi, каже, що то вже буржуйськi пережитки. А спiвать дозволяє тiльки "Iнтернацiонал"... - А ви б, може, "Галю" хотiли? - ще з бiльшим запалом Володя. - А хоть би й "Галю"! Чим погана пiсня? - Тим, що ïï класовi вороги спiвали!" Думку про людянiсть цих людей автор винiс у заголовок свого роману не тому, що ïï шукав серед них, а щоб явити ïï читачевi "євангельськи"
- як сущу, якою вона є, була й пребуде там, де нею тiльки й рятувались. Епопея Дiмарова цю рятiвну силу передає навiть самою iнтонацiйною палiтрою авторськоï розповiдi, щедроï на все, чим народ оберiгав себе од душевноï черствостi та оглухлостi, що мертвлять кожного, хто не помiтив, як за iдейною пильнiстю втратив здатнiсть розрiзняти добре i зле. Вiйну перемогло саме народне життя. "Болем i гнiвом" письменник стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою величну фреску окупацiйного лихолiття епiзодом, що найвиразнiше оголює полемiчний нерв усiєï епопеï. Єдина на всю спалену Тарасiвку жiнка Ганна Лавриненко вiдтягла з подвiр'я мертвого нiмця, намила картоплi, знайшла обгорiлий шолом i мовчки заходилася варити в нiм нехитру селянську ïжу. "Отой шолом i привернув увагу вiйськових. Вiйськовi в'ïхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабiнi, двоє у кузовi, й одразу ж побачили Ганну, яка сидiла застигло над вогнищем. Вiйськовi були з фронтовоï газети, i один iз них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледiв, у чому варить Ганна картоплю. Вiн одразу ж подумав, що неодмiнно напише про цю жiнку i шолом, вiн складав уже подумки фрази, красивi й гучнi: про вiйну, про звитягу наших солдатiв, про безсмертя народу. А Ганна нi про що те не думала: Ганна просто варила картоплю". У цьому "просто варила картоплю" i є весь Дiмаров, як мислитель i як художник.
Таким вiн постає i в сiльських, мiстечкових та мiських "iсторiях", кiлькiсть яких зростає, а змiст соцiально ширшає й поглиблюється. Започаткованi вони були збiркою "Зiнське щеня" (1969), що народжувалась у полтавському хуторi Малий Тiкач, мешканцi якого, як це й трапляється в усiх вiдстояних сiльських громадах, "породичалися" з бiльшiстю людських цнот i вад, зогрiваючи й караючи ними не лише сусiдiв, а й самих себе. У нього, в цей пралiс, де побувала вiйна, похазяйнували повоєннi нестатки та нехлюйство, i заводить читача сiльськими своïми iсторiями А. Дiмаров. Роблячи це не для пейзанських захоплень i не для iлюстрацiï сумнозвiсноï сiльськоï "дикостi", а для того, щоб вникнути в таïну життєстiйкостi одних i самознищення iнших. Цi соцiально та психологiчно болючi питання зринають i пiсля знайомства з книжкою "Пострiли Уляни Кащук" (1978), - вона разом з попередньою увiйшла до пiдсумкового видання А. Дiмарова "Сiльськi iсторiï" (1987). Бiльшiсть ïï персонажiв - теж люди лiтнi, ïм довелося дивитись у вiчi найстрашнiшому лиховi
- насильницькiй смертi, яка в роки вiйни слiпо й легко косила всiх пiдряд, а ось бiля них кружляла довше, одержуючи, бува, облизня. I часто через те, що боялись вони передусiм не ïï, а осуду власноï совiстi. Посутньо про таке, як у вiйнi, але безкровне вже прорiдження релiктово "чистих" народних натур, ïхнє поступове струхлявiння чи то в болотi застiйного побуту, чи в духовно пiсному грунтi сучасних мегаполiсiв розмiрковує А. Дiмаров у книжках "Мiстечковi iсторiï" (1987) та "Боги на продаж. Мiськi iсторiï" (1988). Обидвi вони густо населенi людьми, чиï здебiльшого скособоченi долi свiдчать про явну кризу цiнностей, що ïх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з iншого - чи не щодень iгнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де тi цiнностi прижились, аби врештi-решт стати разом з ïхнiми носiями нiкому не потрiбними. А бува, й офiцiйно переслiдуваними, як це сталося з молодим робiтником ("Термiнальна iсторiя"): боротьбою з приписками вiн тiльки того й добився, що судовоï справи проти себе. Таку ж неможливiсть пробитися бодай до здорового глузду, який подеколи пiдмiняв усунуту з офiцiйних установ совiснiсть, iлюструють трагiчнi iсторiï доведеноï до самогубства школярки ("Дiтям до шiстнадцяти"), котрiй ïï ж учителi грубо iнкримiнували розпусту; або молодого зятя, що прийшов у сiм'ю нареченоï з крилами, але пiд тиском мiщанського пресу мусив ïх потайки пообтинати ("Крила"). Звична для дiмаровського стилю, де зболена, а де й навдивовижу терпляча (од самоï ж бо людини у цiм свiтi залежить далеко не все), просвiтленiсть iнтонацiйноï палiтри письма у згаданих i подiбних до них творах ("До сина", "Жизнь є жизнь", "Медалi", "Бiлi троянди, червонi троянди", "Дзвони") з часом вiдчутно загасає, поступаючись мiсцем дедалi важче стримуваному сарказму. Особливо у творах "Попiл Клааса", "В тiнi Сталiна", де на авансцену виходять ранiш недосяжнi для художнього заглиблення зловiснi тiнi минулого. Робити з цього висновок щодо якихось докорiнних змiн манери письма, звiсно, не варто: вона коли й робить якiсь поступки, то лише матерiаловi черговоï оповiдi. Це засвiдчує й коротка повiсть "Самосуд" (1990), в основу якоï лiг випадок, вiдомий авторовi ще з часiв вiйни, коли жiноцтво накинулось на арештованого нiмцями енкаведиста, що морив ïхнiй район голодом, i самочинно його покарало. Слiд гадати, що схожi з цiєю повiстю твори, якi або вийшли вже друком (скажiмо, "Притча про хлiб" - вилученi колись iз роману "I будуть люди" глави про 33-й рiк), або тiльки автором замислюються, ставлять метою доповнити картину всенародного життя од революцiï до наших днiв. Їхню вартiсть для майбутнього важко переоцiнити, йдеться ж бо про високохудожнiй доробок, в якому розлите не тiльки спiвчуття до народу, а й гордiсть за нього. Негучна i без оскомних iдейних узагальнень. На цiм у Анатолiя Дiмарова грунтується все - од наскрiзного пафосу малих i великих епiчних полотен до найдрiбнiших елементiв змiсту й стилю, що в єдностi своïй творять художнiй свiт, куди олжi шлях був заказаний. Як офiцiйнiй, так i лiтературнiй.
Г. Штонь Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либiдь, 1998.


АнатолIй ДIмаров (1922 р. нар.)