Олександр Довженко (12 вересня 1894 - 25 листопада 1956)


Стати справжнiм мистцем - значить умерти. Цей трагiчний парадокс украïнського пореволюцiйного вiдродження здiйснився i на Довженковi, хоч був вiн ще найбiльш щасливий iз творцiв Розстрiляного Вiдродження. Першi зрiлi фiльми Довженка - "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930) - завоювали йому цiлии свiт; але вiдiбрали Украïну, пiдрiзали його творчi крила, вкоротили йому вiку. Користуючись залiзною завiсою, маючи Довженка у себе в полонi в Москвi, Росiя так заховувала вiд свiту трагедiю Довженка, що ïï не помiтили навiть найпалкiшi прихильники його мистецтва в Европi й Америцi. А оцiнили його у вiльному свiтi надзвичайно високо й щедро. У перiодичнiй пресi i в товстих фахових курсах з iсторiï кiна, нарештi, в постановi журi Мiжнародноï виставки в Брюсселi 1958 року Довженко визнаний як один iз першого десятка провiдних мистцiв цiлоï 60-рiчноï iсторiï мистецтва фiльму. "Перший поет кiна"
- так назвав його Левiс Джекоб у своïй "Iсторiï американського фiльму" (видання 1939 i 1947); "Земля" Довженка мала глибокий вплив на молодих кiномистцiв, зокрема Францiï i Англiï", - пише Жорж Садуль у своïй "Iсторiï мистецтва кiна" (Париж, вид. 1949 i 1955); найкращi японськi фiльми "Роша мун" i "Ворота пекла" зробленi пiд впливом Довженка - твердить Артур Найт у своïй книжцi "Найживiше мистецтво. Панорамна iсторiя кiна" (Нью-Йорк, 1957); "Земля" Довженка - - це твiр генiя; йому мусiли вiдступити перше мiсце росiйськi кiномистцi Ейзенштейн i Пудовкiн - пише Айвор Монтегю у своєму есеï "Довженко - поет життя вiчного" (мiжнародний кiноквартальник SIGHT AND SOUND, Лондон, ч. 1, лiто 1957). Це лише кiлька прикладiв iз сотень. Довженка визнали в свiтi справдi беззастережно. Захiднi кiнознавцi звернули увагу на рiзкий занепад творчого генiя Довженка пiсля "Землi", але нiхто нiчого не сказав про причини. Правда, польський часопис у Варшавi "Trybuna Ludu" (4 сiчня 1957) у статтi К. Теплiца обережно, та все ж досить виразно зазначив, що Довженковi "не дали розвинутись повнiстю", що його змусили замовчати i що "великий поет Украïни, творець мистецтва так сильно нацiонального, що аж вселюдського, замовк у половинi слова, залишаючи, однак, по собi кiлька творiв, якi назавжди залишаться в iсторiï фiльмового мистецтва як явище неповторне i велике". Так, але Польща тепер не належить до "Заходу". На Заходi майже не знають про роки погрому Украïни i ïï культури (1930 Ї34) i про те, що Довженко за своï фiльми "Звенигора" i "Земля" був проклятий у пресi як "украïнський буржуазний нацiоналiст", що вiн стояв пiд загрозою розстрiлу. "Мене заарештують i з'ïдять", - казав вiн тодi у родинi знаного маляра Василя Кричевського (О. Плавський. "Олександер Довженко", УКРАЇНСЬКА ЛIТЕРАТУРНА ГАЗЕТА, Мюнхен, ч. З, 1957).
Довженко подбав про те, щоб нащадкам було ясно, що з ним сталося: вiн 1939 року написав "Автобiографiю" (опублiкована посмертно в киïвському журналi "Днiпро" за грудень 1957), а також залишив своï передсмертнi "Записнi книжки", що по його смертi появилися в уривках пiд заголовком "Нотатки i матерiяли до "Поеми про море"" ("Днiпро", чч. 6 i 7, 1957). Довженко пише в "Автобiографiï" про те, що сталося з ним пiсля випуску "Землi": "Радiсть творчого успiху була жорстоко подавлена страховинним двопiдвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного пiд назвою "Философы" в газетi "Известия". Я буквально посивiв i постарiв за кiлька днiв. Це була справжня психiчна травма. Спочатку я хотiв був умерти". Довженко спробував був одкупитись фiльмом про iндустрiялiзацiю - "Iван" (1931), але нападки на нього ще бiльше загострились. Чи то з власноï iнiцiятиви, а чи, може, й за порадою "згори" - Довженко 1934 року тiкає з Києва (де тодi масово арештовували i стрiляли украïнську iнтелiгенцiю) до Москви i подає листа товаришевi Й. Сталiну з проханням "захистити мене й допомогти менi творчо розвиватися". Стероризувавши Довженка i заборонивши його фiльми, Сталiн зiграв ролю його спасителя, записав його у росiйськi кiномистцi, поставив його на працю в Мосфiльмi, сам дав йому теми для фiльмiв, послав на Далекий Схiд. А тим часом мiжнародний успiх "Звенигори", "Арсеналу" i "Землi" присвоïв росiйськiй кiнематографiï. Це останнє не було трудно: на Заходi мало хто бере серйозно конституцiю СРСР як союз рiвноправних республiк; росiйське i совєтське, СРСР i Росiя - там часто сприймають як синонiми. Довженко у зустрiчах iз закордонними кiнознавцями i кiномистцями мусiв видавати себе не за украïнського, а за "совєтського". Вiн мусiв прилюдно вдавати iз себе щасливого i байдужого до розгромленоï Украïни: "Стоячи на березi Тихого океану i дивлячись на захiд, я згадував Украïну, i вона постала перед моïми очима у своєму справжньому розмiрi, десь там далеко на заходi в лiвому кутку, i це помножило мою гордiсть громадянина великоï Радянськоï краïни". За темами Сталiна Довженко поставив фiльми "Аероград" (1935), "Щорс" (1936
Ї37) i "Мiчурiн" (1948). Усього тiльки три фiльми за 22 роки вавилонського полону в Росiï! i нi один iз них не дорiвнювався його "Землi", не додавав нiчого до тiєï мiжнародноï слави, що ïï вiн здобув своïми украïнськими фiльмами, зробленими лише за три роки в бiдних умовах украïнських кiнофабрик. Це марнотратство генiя в чужому полонi точило здоров'я Довженка. "Менi зараз сорок п'ять рокiв. Признаюсь, я дуже втомився", - пише вiн 1939 року. В його душi ставались величнi уявнi украïнськi кiнотвори, вiн уже зiбрався писати сценарiй для свого фiльму за повiстю Гоголя "Тарас Бульба" - Сталiн змусив його робити "Мiчурiна" (тодi як шанованого Довженком генiяльного украïнського садовода Семеренка Москва замучила в концтаборi). Мiж iншим, в "Мiчурiнi", першiм кольоровiм фiльмi Довженка, є такий момент: творець нових форм, утративши свою дружину, остався iзольований, самотнiй, невизнаний. З яскравих кольорiв саду трагiчна постать садовода переходить раптом у чорноту вiтряноï осiнньоï ночi, у вихори сухого листя, в самотнiсть, у смерть... Це ситуацiя Довженка пiсля заборони "Землi" i вигнання з Украïни. Друга свiтова вiйна викликала була надiï в Довженка на якiсь перемiни в загальнiй ситуацiï, вона дала йому змогу приглянутись знову ближче до Украïни (вiн зробив хронiкальнi фiльми "Визволення" - 1941, "Битва за нашу рiдну Украïну" - 1943 та "Перемога на Правобережжi" - 1945). Вiн побачив, що нова велика руïна не знищила Украïну остаточно, але вiдродила ïï нацiональний вiльнолюбний дух. Цей духовий i полiтичний рiст та героïзм украïнськоï людини надхнув Довженка написати "Повiсть полум'яних лiт" (1944 Ї45). Проте надiï на лiпше були розвiянi новим погромом Украïни 1946
Ї52 рокiв. Довженко, замiсть ставити "Повiсть полум'яних лiт", мусить робити давно загаданий Сталiним фiльм про Мiчурiна, а потiм писати сценарiй "Вiдкриття Антарктиди" (1952), в якому, згiдно з тодiшньою вимогою ЦК КПРС, вiн виголошує "ура!" не тiльки у всьому iдеальним "русскiм людям", але i росiйським царям Олександровi I i Петровi I. Можливо, це були найчорнiшi роки в життi Довженка, дарма що вiн тодi був високопоставленим росiйським вельможею iз дачею в Пєрєдєлкiно коло Москви та з усiма можливими орденами i титулами.
Цей "вельможа" був в'язнем. Вiн не мав права вернутись додому, на Украïну. Тiльки в другiй половинi 1952 року, коли корейська вiйна i близький кiнець Сталiна породили почуття грядущих перемiн, удалось Довженковi вирватись в Украïну, на Днiпро, до Каховського будiвництва, яке вiн пообiцяв зробити об'єктом свого нового фiльму. Його особистi записнi книжки, про посмертну публiкацiю яких у журналi "Днiпро" ми вже згадували, одначе показують що Довженко задумав фiльм-реванш, фiльм про вiчне море украïнського життя, фiльм, у якому вiн хотiв урятувати Запорозьку Сiч i Великий Луг, що мали пiти пiд воду, i в якому мала встати Украïна, що вийшла неподоланою iз терору 30-х рокiв i другоï свiтовоï вiйни. Фiльм ще одноï перемоги життя над смертю. В тих записних книжках (хоч вони не опублiкованi повнiстю) видно, як зберiг свою душу пiд московськими орденами син Розстрiляного Вiдродження. Зустрiч з Украïною наче воскресила його. Той самий Довженко, що писав для Сталiна про маленьку Украïну "в лiвому кутку" з перспективи Далекого Сходу i "совєтського патрiота", тепер вiдповiдає iнженерам, що кличуть його ïхати з ними на Схiд: "Бажаю вам щастя. Але я останусь на Днiпрi..." i потiм записує: "Я дивлюсь на синiй Днiпро, слухаю плескiт хвиль. Нiчого дорожчого у свiтi немає для мене. Я не хочу вже i нiзащо не розлучуся з моєю рiкою. I якщо судилося менi зробити ще щось красиве i велике в життi, то тiльки на ïï берегах, ласкавих i чистих - Нiколи ще я не був таким, нiколи так не вiдчував життя i не був так переповнений любов'ю до свого народу - Рiчко моя, життя моє - чого так пiзно прийшов до твого берега, теплого i чистого?" - "Коли менi пощастить написати сценарiй в доброму здоров'ï i я не втрачу працездатности, я зроблю фiльм свiй на Киïвськiй студiï... Я нiби помолодiв душею, збагатшав i став людяним i чистим. Я нiкуди не хочу ïхати. Я бачу прояви краси мого народу, i серце моє переповнене хвалою". Довженка (точно як i Остапа Вишню по поворотi з росiйськоï каторги) захоплює, що украïнська людина не змалiла, а виросла в невимовних трагедiях терору 30-х i вiйни 40-х рокiв: "Вирiс народ розумово, полiтично, морально, особливо пiсля вiйни i, звичайно, за вiйну так, як нi один народ у свiтi". I прямо у вiдповiдь на тодiшню розгнуздану офiцiйну пропаганду якоïсь расовоï i культурноï вищости росiйського народу Довженко, який при всьому своєму полум'яному украïнському патрiотизмi завше був далекий вiд шовiнiзму, записує: "Ми перший народ у свiтi, перший, i кращий, i достойнiший". Зустрiч iз звичайною украïнською хатою потрясає поворотця з росiйського полону до глибини душi: "Бiлi рiднi стiни з рушниками бiля стелi, з двома темними сволоками. Чисто. У мене свято на душi. Як давно не був я в хатi. Як одiрвався од народу. Хто одiрвав мене? I що взагалi можна творити, одiрвавшись од народу? Можна втратити найменше розумiння правдивого життя". У цих словах Довженко прямо сказав захiдним прихильникам його мистецтва, чому його творчiсть занепала пiсля заборони його фiльму "Земля". 15 жовтня 1952 року в Каховцi Довженко нотує, що почав писати сценарiй: "Учора почав писати сценарiй. Але, написавши кiлька сторiнок, почав плакати од хвилювання i од напливу високих якихось почуттiв, що ïх нiби вже не витримували моï нерви i серце. Серце болiло вiд напливiв оцих. I я подумав - що зi мною? Чи не вiщує менi бiди сей вибух священних огнiв, чого так стрепенулись усi моï почуття?" I далi: "Се мусить бути велетенський фiльм. Усе, що є в мене святого, весь досвiд i талант, усi думки, i час, i мрiï, i навiть сни - все для нього. Створити твiр, достойний великости мого народу,
- ось єдина мета, єдиний змiст мого життя. Благослови, Господи, моï нетвердiï руки..." З Каховки Довженко 4 листопада приïхав до Києва, куди плянував переселитися з Москви i де на кiностудiï хотiв робити новий фiльм. Вiн нотує у записнiй книжцi: "У Києвi. Чарiвний незабутнiй день. Тепло i стiльки ласки в повiтрi
- Добра так багато, такий я багатий, такий розчулений, i зворушений, i пiднесений духовно, яким давно себе не почував. Кому i дякувати, не знаю. Подякую чистому небу, його чистотi, його благородному повiтрю. Юнiй, невмирущiй красi його поезiï. Украïно моя... Як друзi мене вiтали, як менi було тепло i радiсно з ними, з моïми рiдними братами i сестрами. Я повертаюся на Вкраïну. Украïно, рiдна моя земле, радiсть моя..." В цiй радостi вiддзеркалюється уся трагедiя насильницькоï розлуки Довженка з Украïною, усе горе ïï Розстрiляного Вiдродження. Але вже в отих криках "я не хочу нiкуди ïхати" - почувається, що хтось має силу i намiр таки не допустити його остаточного повернення додому. I справдi, вiн таки мусiв повернутися до Москви, де на нього чигала передчасна смерть. Як виглядав i був проведений цей останнiй акт насильства над генiяльним мистцем
- дасть Бог, пiзнiше виявиться. Факт той, що Довженковi Москва не дала змоги зробити головний твiр його життя, бо вiн був задуманий як украïнський твiр. За чотири роки Довженковi вдалося зробити лише деякi пiдготовнi здiймання. ("Звенигору" вiн зробив за сто днiв, а "Землю" менш як за рiк!). Коли ж Довженко помер, то "Мосфiльм" за украïнським сценарiєм Довженка зробив свою росiйську кiнокартину, до виконання якоï не були допущенi нi украïнськi актори, нi малярi, нi режисери. I це тодi, як в Украïнi кiнофабрики, за свiдченням киïвськоï преси, переживали гострий дефiцит сценарiïв.
Очевидно, Довженко бачив, що останнього i головного фiльму його життя йому не дадуть зробити, тодi вiн кинувся до пера. Вiн завше мав потяг до красного письменства i признався в цьому: "Я любив писати сценарiï, бо що я особливо люблю - це народження iдеï". 1952 вiн вiдновляє загублений сценарiй забороненоï "Землi", а 1954 Ї55 пише повiсть "Зачарована Десна", яка, мов Гiмаляï, пiднялась над голим випаленим соцреалiзмом степом рядянськоï лiтератури i пiднесла украïнську прозу до рiвня прози Гоголя. Також закiнчив сценарiй "Поема про море". Через "Зачаровану Десну" украïнська лiтература в УРСР пережила своєрiдне чудо воскресiння духу i розмаху 1920-х рокiв. Але росiйськi "спасителi" Довженка i тут не прогавили: вони не дозволили видати спершу на Украïнi кiнопоеми Довженка, якi всi (може, за винятком одного "Мiчурiна") були написанi украïнською мовою i потiм перекладенi автором на росiйську, а видали ïх спершу в росiйському перекладi i в перекладi на англiйську з перекладу росiйського. Довженка було репрезентовано свiтовi як росiйського письменника. В московському англомовному журналi SOVIET LITE ЇRATURE, ч. 6, 1958 надрукований англiйський переклад "Зачарованоï Десни" без зазначення, якоï нацiональности є автор i якою мовою написаний оригiнал повiстi. У росiйському виданнi прози Довженка ИЗБРАННОЕ (Москва, в-во "Искусство", 1957, 610 стор.) не зазначено на титульнiй сторiнцi, що це переклад з украïнськоï мови, а в передмовах вiд видавництва i вiдомого росiйського поета Нiколая Тiхонова нi слова не сказано, що Довженко був украïнський режисер i письменник. За свою "Зачаровану Десну" Довженко посмертно поставлений у кандидати на Ленiнську премiю не як украïнський, а як росiйський письменник
- по списку "деятелей искусства й литературы РСФСР" (див. орган спiлки росiйських письменникiв "Лiтература й жизнь" за 14 сiчня 1958). Чи ж дивно, що коли 25 листопада 1956 року навiки закрились очi, якi без рентгенового промiння бачили серце життя i смерти, то агентство Рейтер поширило по газетах Англiï i США телеграму з Москви про смерть "РОСIЙСЬКОГО режисера Довженка"? I чи можна знайти в iсторiï людства багато прикладiв отакоï розбiйницькоï крадiжки мистецькоï душi i генiя поневоленоï нацiï? Звичайно, в кiнцевому рахунку ця крадiжка ганебно виявиться, i то завдяки самому Довженковi, його мистецьким шедеврам, його власним заявам (ми навели вище частину з них)
- завдяки усiй його трагiчнiй i чисто украïнськiй дорозi i долi.
Як подає Довженко в "Автобiографiï", вiн народився 30 серпня 1894 в селi В'юнища коло Сосницi на Чернiгiвщинi, в родинi козакiв-хлiборобiв. Вiн пiдкреслює, як занепав пiд росiйським пануванням його козацький рiд, утративши все
- навiть умiння читати (ще дiд був письменний, а батько вже нi); як з одинадцяти братiв i сестер дожили до зрiлого вiку тiльки ïх двоє; як мати, "народжена для пiсень", "проплакала все життя"; як у Глухiвському iнститутi (1911
Ї14) "з нас готовили учителiв - обрусителiв краю", а вiн усе ж таки крадькома здобував забороненi украïнськi книжки (журнал "Лiтературно-Науковий Вiсник", газету "Рада"). Тому така безмежна була його радiсть iз перших же днiв украïнськоï нацiональноï революцiï i державного вiдродження Украïни: "Я вигукував на мiтингах загальнi фрази i радiв, мов собака, який зiрвався з цепу, щиро вiрячи, що вже всi люди брати, що вже все цiлком ясно, що земля у селян, фабрики у робiтникiв, школи в учителiв, лiкарнi у лiкарiв, Украïна в украïнцiв, Росiя в росiян, що завтра про це довiдається увесь свiт i, вражений розумом, що осяяв нас, зробить у себе те саме" - "Украïнський сепаратистичний буржуазний рух здавався тодi найреволюцiйнiшим рухом - про комунiзм я нiчого не знав" ("Автобiографiя"). Як свiдчить Довженкiв земляк iнженер Петро Шох (тепер на емiграцiï), Довженко разом iз ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Украïнськоï Армiï. В Києвi у тi роки влада змiнилася з кривавими боями 13 разiв. Довженко, нiколи не вiдступаючи i не втiкаючи, пережив у пiдпiллi нiмецькi, росiйсько-совєтськi, росiйсько-монархiчнi i польську окупацiï, бачив смерть на кожному кроцi i сам бував пiд розстрiлами, вiд яких його рятувало тiльки чудо. З комунiзмом Довженко зiйшовся в другiй половинi 1919 року, коли лiве крило найбiльшоï украïнськоï партiï есерiв вирiшило, що iсторiя не лишила обложеному в "чотирикутнику смертi" вiдродженню Украïни iншоï можливостi, як УРСР у спiлцi з РСФСР i пiд iдейною егiдою Комiнтерну. Можливо, Довженко пристав до утвореноï тодi УКП (боротьбiстiв) i разом з нею увiйшов на початку 1920 року в КП(б)У. Ми бачимо його 1919 Ї20 року серед боротьбiстiв у Києвi в напруженiй працi по органiзацiï украïнського культурного життя в рамках УРСР. За протекцiєю боротьбiстiв йому удалось поïхати в Захiдню Европу. Спершу вiн працював у Варшавi при украïнсько-польськiй комiсiï обмiну i репатрiяцiï полонених, потiм був керуючим справ посольства УРСР у Варшавi, щоб 1922 року перебратися до Берлiна на посаду секретаря генерального консульства УРСР в Нiмеччинi. Тут здiйснилась його мрiя вивчити модерне європейське мистецтво. Вiн покинув нелюбу йому працю в посольствi i, маючи 40-долярову мiсячну стипендiю вiд Наркомосвiти УРСР, яким тодi керували боротьбiсти, учився в приватнiй мистецькiй школi експресiонiста Геккеля. В цей час його виключили з партiï нiбито за неподання документiв на чистку. З Берлiна Довженко повернувся влiтку 1923 року до Харкова, де зразу опинився в товариствi харкiвських романтикiв на чолi з Хвильовим. Вiн прославився своïми карикатурами i шаржами (за пiдписом Сашко), а також iлюстрацiями до книг (напр., до "Голубих ешелонiв" П. Панча тощо). Довженко став одним iз спiвфундаторiв та видатних дiячiв ВАПЛIТЕ, взявши участь уже в перших пiдготовчих зборах ВАПЛIТЕ 14 жовтня 1925 року, а також поширивши на образотворчi мистецтва тези Хвильового про незалежний вiд Москви шлях украïнськоï лiтератури. Це насамперед його стаття "До проблеми образотворчого мистецтва" в теоретичному збiрнику ВАПЛIТЕ, зошит перший, 1926 (нижче подаємо ïï з невеликими скороченнями). Тут Довженко дав рiшучу вiдсiч на пiдтриману московським урядом спробу АХРР (Асоцiяцiï Художникiв Революцiйноï Росiï) пiдпорядкувати собi неоромантичне мистецтво Украïни та накинути йому московський "соцiялiстичний реалiзм" i росiйську убогу мистецьку традицiю "передвижникiв" 19 столiття. Довженко смiливо вiдзначив iзольованiсть вiд Заходу i вiдсталiсть та убогiсть росiйського малярства, в тому числi й "передвижникiв". Вiн жорстоко висмiяв протокольну постанову АХРР про обов'язковiсть для радянських мистцiв усiх республiк соцiялiстичного реалiзму (тодi його називали пролетарським, монументальним i т. п.): "Це перший випадок в iсторiï культури, де стиль "постановляють на засiданнi", - глузує Довженко. Вiн проголошує власний незалежний шлях украïнського мистецтва з його глибокою iсторичною i народною традицiями i з його живим контактом iз модерним європейським мистецтвом. АХРРовi Довженко протиставив АРМУ (Асоцiяцiя Революцiйних Мистцiв Украïни), яка була своєрiдним вiдповiдником ВАПЛIТЕ у малярствi i пiзнiше знищена органами НКВД. Що Довженко до кiнця остався вiрним цим поглядам, свiдчить те, що вже за рiк до своєï смерти, в умовах повноï монополiï московського соцреалiзму, вiн у рецензiï на Всесоюзну мистецьку виставку в Москвi вiдважно повторив ваплiтянськi тези своєï молодости, якi ствердили убогi результати чвертьстолiтньоï диктатури соцреалiзму. Вiн висмiяв псевдоаристократичну бутафорiю розкошi новоï панiвноï кляси партбюрократiв, вiдображувану в картинах - "з безлiччю повторюваних портретiв, пишних сяючих люстер, червоних дорiжок, позолочених лож, парадних форм". Вiдзначаючи "недолугiсть" картин, Довженко вимагав реабiлiтацiï заборонених мистецьких стилiв, бо "мистецтво не може розвиватися за приписаними еталонами" (А. Довженко. "Искусство живописи и современность", ЛИТЕРАТУРНАЯ ГАЗЕТА за 21 червня 1966). Мiж iншим, свiтова преса вiднотувала з подивом цю смiливу статтю Довженка. Але справжнiй внесок в украïнське вiдродження 20-х рокiв Довженко зробив своïми фiльмами "Звенигора", "Арсенал", "Земля", якi створили украïнське кiномистецтво. 1926 Ї27 року вiн зробив на Одеськiй кiнофабрицi ВУФКУ своï першi учнiвськi фiльми
- комедiю "Ягадкi кохання" та пригодницьку "Сумку дипкур'єра". Це була пiдготовка. Поява в 1928 роцi на екранах Украïни "Звенигори" була сенсацiєю. Фантастично-символiчний i реальний пляни дiï, химерно переплiтаючись навколо наскрiзного героя - шукача скарбу дiда Невмирущого, що живе вже друге тисячолiття,
- створювали почуття одности бiографiï Украïни, ïï окремого надзвичайного iсторичного шляху. Тут уперше виявилось оте чисто довженкiвське почуття вiчноï краси природи та його козацьке трактування смерти як складника й оновлювача життя. Сценарiй до "Звенигори" писали Майк Йогансен та Юрко Тютюнник, що скоро по виходi "Звенигори" був розстрiляний. Сам Довженко, уже через десять лiт по заборонi "Звенигори", писав про неï: "Звенигора в моïй свiдомостi одклалася як одна з найцiкавiших робiт"; це "прейскурант моïх творчих можливостей"; "я зробив ïï одним духом - за сто днiв", "не зробив, а проспiвав, як птах. Менi хотiлося розсунути рамки екрана... заговорити мовою великих узагальнень" ("Автобiографiя").
Щоб уможливити собi дальшу працю в кiно, Довженко мусiв зробити у другому своєму фiльмi "Арсенал" (1929) полiтичну концесiю Москвi, змалювавши повстання проти Центральноï Ради, яку Довженко сам же i захищав у 1917 Ї18 роках. Ця концесiя, як видно це i з натяку в його "Автобiографiï", завдала йому "великого болю". А проте Довженко показав красномовними експресiонiстичними засобами красу i силу украïнськоï людини, що невмируще стоïть в осереддi самоï смертi. Наступний фiльм Довженка "Земля" (1930) став одним iз кiлькох центральних i конгенiяльних творiв Розстрiляного Вiдродження. Могуча незбагненна хвиля пшеничного моря пiд вiтром, перша любов у мiстерiйних свiтлотiнях лiтньоï ночi, бездоганне тичининське украïнське небо з "думами-кораблями" хмар
- це могутня поема землi, людинi i природi, життю, безмежнiй вiтальнiй силi i красi Украïни. Смерть, одначе, тут, мов краï колиски, обрамлює початок i кiнець фiльму. Смерть дiда пiд яблунею, сковородинський мирний вiдхiд iз життя, що дає своє мiсце унукам i своєму садовi. I смерть гвалтовна закоханого юнака, зваленого кулею в час його спонтанного радiсного танцю. Але життя тут цар
- не смерть. Життя котить могутнiми океанськими хвилями крiзь веселi i зажуренi серця людей, крiзь золото пшениць, крiзь краплi дощу на яблуках, крiзь небесну зливу свiтла. Смерть - тiльки момент, тактовий перебiй ритму життя. "Земля" являла собою могутнє мистецьке втiлення свiтовiдчування Розстрiляного Вiдродження - романтики вiтаïзму. Вона накреслила власний i незалежний вiд росiйського кiномистецтва шлях украïнського мистецтва фiльму. До самого свого дна i грунту нацiональна, украïнська, - "Земля" показала, як з органiчного власного нацiонального виростає твiр вселюдський. Тому що це був прорив украïнського вiдродження iз росiйськоï iмперськоï в'язницi у свiт на вершини мистецтва. Москва фiльм заборонила, а Довженкiв генiй iзолювала вiд Украïни, замучила, приписавши собi перед свiтом забороненi для Украïни твори мистця. Украïна-бо не смiє мати мистецтва свiтового значення, лише провiнцiйне i залежне вiд росiйського. Чи цей присуд шовiнiстiв iз Москви благословить iсторiя? Чи смерть є сувереном над життям? Довженковi твори дали вiдповiдь. У вiльному свiтi уважнiшi дослiдники вже помiтили украïнське вiдродження. Згаданий на початку Жорж Садуль пише: "Довженко украïнець. Ця деталь має своє значення. СРСР складається з багатьох республiк, якi нацiональним характером дуже вiдрiзняються вiд Росiï. Багато з них, в тому числi й Украïна, мали вже своï творчi школи". Садулю лишається тiльки довiдатись, що Москва знищила тi "школи", i тодi вiн не трактуватиме передчасний упадок творчости Довженка як Довженкову особисту слабiсть. Знову ж Шарль Форд, редактор журналу "Французька кiнематографiя" та редактор "Фiльмовоï енциклопедiï", що вийшла в Парижi 1949 року, пише про Довженка: "Справжнє мистецтво в кiновiй практицi акумулювалось у порiвняно молодому, але вже з перших крокiв глибокому й трудному до наслiдування, оригiнальному украïнському кiномистецтвi, яскравим i досi неперевершеним представником якого є Олександер Довженко. Колишнi стовпи росiйського кiномистецтва Ейзенштейн i Пудовкiн, його супротивники в експериментальному етапi нового мистецтва, самi признаються в своïй безпорадностi перед лицем його мистецьких засобiв та монументального способу ïхньоï передачi. А способи цi необмеженi в цього украïнського режисера - Завдяки генiяльному творцевi оригiнальних фiльмiв маємо можливiсть захоплюватись мистецькими основами стародавньоï козацькоï краïни, ïï культурою, пречудовою природою та незвичайно вродливими козацькими типами". "Довженко, уроженець чарiвноï закутини украïнськоï землi, промчав метеором на обрiï нашого безрадiсного сторiччя". Довженка, його мистецтво, його долю не можна зрозумiти без врахування того, що вiн вирiс у атмосферi державного i культурного вiдродження Украïни 1917
Ї19 i 1917 Ї30 рокiв. Його шедеври могли появитися тiльки в атмосферi таких само непроминальних шедеврiв Тичини, Кулiша, Хвильового, Курбаса, Рильського, Бажана, Яновського та iнших творцiв Розстрiляного Вiдродження, що пiдносили украïнську культуру до сучасного ïм рiвня передових культур свiту. I зрозумiло, що Довженкiв талант потрапив разом iз ïхнiми талантами пiд полiцiйнi удари Москви 1930 Ї34 рокiв. Усi вони разом вiдвернули своïми мистецькими подвигами культурну смерть Украïни, що ïï заготовила була комунiстична реставрацiя росiйського iмперiялiзму. Це добре розумiв Довженко. У його "Повiстi полум'яних лiт" на високому березi Днiпра дiвчина питає Орлюка, що воював усю другу свiтову вiйну i гнав нiмцiв з Украïни аж на Ельбу: - Про що ти думаєш, скажи? Ти хотiв би жити тут не тепер? За княгинi Ольги, Ярослава, за Хмельницького? А чи через сто рокiв? - Тепер. - I я. - Адже ми, по сутi, оборонили усi минулi столiття, - сказав Орлюк, дивлячись на вiчне свято Заднiпров'я. - Всю нашу iсторiю, минулу i майбутню. Ти щаслива? Так? Я щасливий тим, що не став злим, що буду жити без ненависти й страху, що зрозумiв своє мiсце на землi.
Так можуть говорити лише люди великоï моральноï, духовоï переваги i перемоги.
Юрiй ЛАВРIНЕНКО З книги "Розстрiляне Вiдродження", Мюнхен, 1959.
(За книгою "Украïнське слово" - Т. 2. - К., 1994.)

Заголовок 1 Заголовок 2
Олександр Довженко (12 вересня 1894 - 25 листопада 1956)