Роман ФедорIв (1930 р. нар.) Вiн прийшов у прозу з журналiстики й через журналiстику. I це виразно помiтно на його перших книжках - "Жовтнева соната" (1959), "Таємниця подвигу" (1961), "Колумби", "Капелан жовтого лева" (1962). Хоча критика зустрiла ïх загалом прихильно, але й не бралася стверджувати, що в особi автора визрiває справдi серйозний прозаïк.


Екзальтацiя, вiдкрита дидактика, велемовнiсть i перечуленiсть, романтична поляризацiя характерiв, доведенi до схематичноï сухостi контрасти, надуманiсть конфлiктiв - усього цього дуже важко позбувався Роман Федорiв ще й у наступних книжках "Євшан-зiлля" (1966) та "Арканове коло" (1967). Вiн писав нариси, схожi на оповiдання, й оповiдання, схожi на нариси. Присвячений Олексi Довбушевi роман у легендах "Жбан вина" (1968) став новим етапом у творчiй бiографiï автора. Це твiр, у якому гармонiйно узгодилися мiж собою матерiал i стиль. Метафорична вишуканiсть i патетичний тон не видаються тут недоречними, оскiльки легендарний опришок живе в народнiй пам'ятi справдi романтично пiднесеним, любовно зреалiзованим. Особливо плiдним був для Федорiва перiод вiд початку 70-х i до кiнця 80-х. Саме тодi з'явилися книжки його есеïстики й повiстей "Квiт папоротi" (1970), "Колиска з яворового дерева" (1970), "Знак кiммерiйця" (1972), "Яре зерно" (1974), "Танець Чугайстра" (1984). Широкий тематичний дiапазон усiх цих творiв: у них мовиться про народне мистецтво, долю культурних та iсторичних пам'яток, замулення джерел духовностi. Майже всi тогочаснi повiстi Федорiва мають iсторичнi сюжети. Це неодноразово ускладнювало життєву ситуацiю письменника - нищiвноï "партiйноï" критики зазнали його "Знак кiммерiйця", а також повiсть "Рудий Опришок" (1984). Монументальним, справдi епiчним полотном з життя Галицькоï Русi кiнця XII столiття став роман "Отчий свiтильник" (1976). Двоє людей увiчнюють дiяння князiвськi в "Отчому свiтильнику". Перший - Ян - плете павутиння лестощiв, зображуючи правителя найхоробрiшим, наймудрiшим, найчеснiшим, найсправедливiшим i т. iн. I його анiтрохи не обходить, що вiн зневажає правду. Янiв антипод - Iван Русин - важко, в сумнiвах i муках, дошукується правди, бачить багато незрозумiлого в навколишньому життi: "Дивно менi, що часом мудрi оточують себе дурнями, дивно менi, що часом милосерднi милосердя чинять жорстокими руками". Виразна пульсацiя в творi таких "вiчних" морально-етичних питань, багата iнварiантнiсть людських характерiв, висока художня пластика - все це справдi дає право поставити "Отчий свiтильник" у ряд найвищих художнiх досягнень украïнського iсторичного роману. Паралельно з iншими книжками створив Р. Федорiв i романiчну тетралогiю
- "Кам'яне Поле" (1978), "Жорна" (1983), "Ворожба людська" (1987) i "Єрусалим на горах" (1993). Хоч у "Єрусалимi..." не зустрiчаємо героïв iз трьох попереднiх романiв, усе ж твiр спорiднений з ними i проблематикою, i гострими колiзiями, якi передовсiм пов'язанi з питаннями духовного буття народу й збереження його iсторичноï пам'ятi. Р. Федорiв любить розгортати оповiдь кiлькома потоками. Це бачимо в усiх чотирьох романах про долю захiдноукраïнського села XX ст. Тут наявна сучасна для оповiдача подiєва площина, а крiм того, iснує i "нижнiй ярус" - ретроспективна лiнiя, яка багато прояснює в долях героïв i всiй логiцi подiй. Саме в цих широких ретроспекцiях докладно вiдтворено драматичну iсторiю правдошукацтва Якова Розлуча, якому не судилося переiнакшити свiт, i вiн засумнiвався, чи можна добротою змiнити його. Критика постiйно вiдносила Р. Федорiва до послiдовних i яскравих представникiв "химерноï" прози. Цим не в усьому точним означенням охоплювалися письменники, схильнi до метафорично яскравоï стилiстики, фольклорних аналогiй, рiзних паралелей i прийомiв казковоï фантастики. Усi цi прикметнi риси прози письменника не згубилися й у його новому романi "Єрусалим на горах", хоча тут автор не зашифровує текст, а, як кажуть, називає речi ïхнiми iменами. У творi йдеться i про переслiдування людей, якi намагаються берегти нашу iсторiю та культуру, й про жорстокi розправи комунiстичного режиму з ними, i про облудливо-демагогiчну радянську пропаганду, i про приреченiсть тих, кого називали дисидентами (гине головний герой роману у нерiвному поєдинку з можновладцями). Якщо "Кам'яне Поле", "Жорна" й "Ворожбу людську" для спрощення визначень можна назвати "романами запитань", то "Єрусалим на горах" у такому разi можна назвати "романом вiдповiдей". Найновiшi твори Романа Федорiва - романи "Чудо святого Георгiя о змiє" (в кн. "Чорна свiча вiд Їлени", 1996), "Лисицi брешуть на щити". Вдумливому читачевi "Отчого свiтильника" назва останнього твору нагадає слова з манускрипта Iвана Русина, який у фiналi "Отчого свiтильника" написав: "Князь умер... Що тепер буде iз землею галицькою? Хотiв би я вiрити присягам i хресному цiлуванню боярському, хотiв би... i не можу, не маю права. Чую-бо: лисицi виють на черленiï щити". Як митець Федорiв вiрний своïм творчим зацiкавленням, послiдовний у своïх задумах i ïх втiленнi в художнi твори. М. Слабошпицький Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либiдь, 1998.
Роман ФедорIв (1930 р. нар.) Вiн прийшов у прозу з журналiстики й через журналiстику. I це виразно помiтно на його перших книжках - "Жовтнева соната" (1959), "Таємниця подвигу" (1961), "Колумби", "Капелан жовтого лева" (1962). Хоча критика зустрiла ïх загалом прихильно, але й не бралася стверджувати, що в особi автора визрiває справдi серйозний прозаïк.