Iван Франко


(1856 - 1916) Iван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у пiдгiрському виселку Нагуєвичi Дрогобицького повiту в родинi сiльського коваля. Вчився вiн у сiльськiй школi, спочатку в Нагуєвичах, а потiм у Ясеницi Сiльнiй, у Губичах; з 1864 по 1867 рiк - у Дрогобицькiй школi василiян, а далi у гiмназiï, яку закiнчив 1875р.
Його батько, Якiв Iванович, помер, коли I. Франковi було лише близько одинадцяти рокiв. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свiй перший вiрш. Вiтчим добре поставився до свого пасинка i дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзi у молодого гiмназиста померла i мати (1872 року), яку вiн дуже любив i присвятив ïй своï згадки у вiршi "Пiсня i праця" (1883р.), у поемi "Гадки на межi" (1881p.). I пiсля смертi матерi Iвана Франка вiтчим, одружившись вдруге, не змiнив свого ставлення до пасинка i допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Iван Франко закiнчує Дрогобицьку гiмназiю i одержує атестат зрiлостi.
Вже з дитячих рокiв "Кобзар" Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В гiмназiï Франко глибоко цiкавиться i знайомиться з лiтературою польською, нiмецькою, французькою, з латинськими класиками. Влiтку 1874 року I. Франко подорожує вперше самостiйно по Пiдкарпаттю (Лолин, Тур'я, Волосенки i т. д.) i робить фольклорнi записи, а восени 1875 року вступає на фiлософський факультет Львiвського унiверситету. Ще гiмназистом вiн друкує своï першi лiтературнi твори в студентському унiверситетському журналi у Львовi "Друг". Вступивши до студентського "Академiчного гуртка", Франко став активним працiвником i автором його органу "Друг": вмiщує поезiï, переклади, друкує першу велику повiсть "Петрiï i Довбущуки", з особливим запалом знайомиться з росiйською революцiйно-демократичною лiтературою, друкує в "Друзi" (1877р.) переклад роману М. Чернишевського "Что делать?", перекладає вiршi Пушкiна "Ворон к ворону летит" та "Русалка", що ввiйшли в першу збiрку поезiй "Баляди i росказы" (1876р.). Доноси галицьких реакцiонерiв спричинилися до першого арешту I. Франка та членiв редакцiï журналу "Друг". Пiсля звiльнення з тюрми (вiн просидiв у тюрмi майже 8 мiсяцiв до суду, а засуджений був на 6 тижнiв арешту) I. Франко, що був до того "соцiалiстом по симпатiï, як мужик", включається в соцiалiстичний i робiтничий рух Галичини, стає на шлях активноï боротьби з австрiйською монархiєю, з носiями соцiального i нацiонального гнiту в нiй. Разом з М. Павликом I. Франко починає видавати журнал "Громадський друг", у якому друкує своï вiршi "Товаришам iз тюрми", нарис "Патрiотичнi пориви", початок повiстi "Boa constrictor". Коли ж полiцiя конфiскувала журнал (пiсля другого номера), назву журналу було змiнено на "Дзвiн". Тут Франко друкує свiй знаменитий програмний вiрш "Каменярi" та оповiдання "Моя стрiча з Олексою". Четвертий
- останнiй номер журналу вийшов пiд назвою "Молот". В ньому закiнчив I. Франко друкування повiстi "Boa constrictor", сатиричний вiрш "Дума про Наума Безумовича", свою знамениту статтю "Лiтература, ïï завдання i найважнiшi цiхи". Вiн студiює працi К. Маркса i Ф. Енгельса, перекладає роздiл "Капiталу" та роздiли з "Анти-Дюрiнга" для видання ïх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур. В кiнцi 1878 року I. Франко став редактором органу друкарiв "Praca" i перетворює його на орган всiх робiтникiв Львова. Вiн починає видавати "Дрiбну бiблiотеку", пише для вiденського "Слов'янського альманаха" ряд новел, серед них "Муляра" для новоï задуманоï газети "Нова основа", "Борислав смiється", працює над перекладами "Нiмеччина" Г. Гейне, "Фауст" Гете, "Каïн" Байрона i т. д., укладає "Катехiзис економiчного соцiалiзму..." У березнi 1880 року I. Франко виïжджає в Коломийський повiт. В дорозi письменника вдруге заарештовують у зв'язку з судовим процесом, що його вiв австрiйський уряд проти селян в Коломиï. Три мiсяцi просидiв I. Франко у тюрмi, пiсля чого його було вiдправлено у супроводi полiцая до Нагуєвичiв i ще раз по дорозi посаджено у Дрогобицьку тюрму, що ïï описав потiм I. Франко в оповiданнi "На днi". Повернувшись пiсля таких "мадрiвок" до Львова, I. Франко бере участь у робiтничiй газетi "Praca", пише соцiалiстичну програму "Чого хоче Галицька робiтницька громада". У газетi "Praca" латинськими буквами опублiкував I. Франко свiй знаменитий вiрш "Гiмн" ("Вiчний революцiонер"). У 1881р. I. Франко видає польською мовою брошуру "Про працю. Книжечка для робiтникiв". З цього ж року вiн починає видання журналу "Свiт", у якому вiд номера до номера друкує повiсть "Борислав смiється" (повiсть так i не була закiнчена в зв'язку iз закриттям журналу), тут же друкує свою вiдому статтю "Причинки до оцiнення поезiй Тараса Шевченка". У журналi "Свiт" I. Франко друкує ряд своïх революцiйних поезiй, що ввiйшли потiм у збiрку "З вершин i низин". Пiсля припинення виходу журналу "Свiт" I. Франко змушений був заробляти на шматок хлiба у "Дiлi" та в "Зорi"
- народовських органах. B цей перiод I. Франко публiкує в журналi "Зоря" iсторичну повiсть "Захар Беркут", велику статтю "Iван Сергiйович Тургенєв".
Мрiючи про видання власного журналу, письменник двiчi виïжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати вiд киïвськоï "Громади" матерiальну допомогу. Та киïвськi лiберали обiцянi грошi вiддали "Зорi", а не Франковi.
В 1886 роцi в Києвi, в колишнiй колегiï Галагана (тепер середня школа
- 92) "у позиченому сурдутi" I. Франко обвiнчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською i повiз молоду дружину до Львова. Викинутий iз "Зорi", без всякого заробiтку, автор мусить шукати для себе будь-якоï роботи. 1887 року Франко стає спiвробiтником прогресивноï на той час польськоï газети "Кур'єр Львовський". Цього ж року виходить збiрка "З вершин i низин". Скрутне матерiальне становище письменника змушує його працювати в народовськiй "Правдi". В травнi 1889p. вiн пориває з "Правдою" i у вiдкритому листi "Кому за цесаром" виступає проти нацiоналiстичноï замкненостi "правдян".
В серпнi 1889 року в Галичину приïхала група студентiв з Pociï. I. Франко вирушив з цiєю групою у туристську подорож. Австрiйська влада побачила в цьому намагання письменника вiдторгнути Галичину вiд Австрiï i приєднати ïï до Росiï. Заарештований разом з студентами, I. Франко знову просидiв у в'язницi десять тижнiв i був випущений без суду. У 1890 роцi разом з М. Павликом I. Франко видає двотижневик "Народ", що став органом заснованоï цього року "Украïнськоï радикальноï партiï". Тут письменник друкує такi вiдомi сатиричнi оповiдання, як "Свиня", "Як то згода дiм будувала". В цьому ж роцi вийшла збiрка оповiдань автора "В потi чола" з передмовою М. Драгоманова та автобiографiєю I. Франка. I. Франко органiзував у Львовi "Наукову читальню", в якiй виступав i сам з питань теорiï наукового соцiалiзму, полiтекономiï, iсторiï революцiйноï боротьби. Боротьбу I. Франко проводить i на науковiй дiлянцi. Вiн задумав написати докторську дисертацiю, обравши собi темою полiтичну поезiю Т. Г. Шевченка. Львiвський унiверситет, в якому керував кафедрою украïнськоï лiтератури О. Огоновський, не взяв написану I. Франком дисертацiю до захисту. Та своєï мети автор не залишає, вiн виïжджає в Чернiвцi, а коли й там нiчого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Вiдень, слухає там лекцiï вiдомого славiста проф. Ягича i пише свою докторську дисертацiю "Варлаам i Йоасаф"
- старохристиянський духовний роман i його лiтературна iсторiя". В червнi 1893 року йому присуджено науковий ступiнь доктора фiлософiï. 1893 року I. Франко видає друге, доповнене, видання збiрки "З вершин i низин".
1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, I. Франко пробував посiсти кафедру украïнськоï лiтератури у Львiвському унiверситетi. З великим успiхом прочитав вiн пробну лекцiю, але до кафедри його не було допущено.
На останнє п Їятирiччя ХIХ ст. припадають три поетичних збiрки I. Франка: "Зiв
Їяле листя" (1896р.), "Мiй Iзмарагд" (1898р.) та "Iз днiв журби" (1900р.).
В цей перiод I. Франко починає видавати журнал "Житє i слово" (журнал виходив з 1894 по 1897 рiк). В ньому вмiщує письменник своï прозовi i поетичнi та науково-публiцистичнi твори, а також переклади. Так, у журналi I. Франко опублiкував своï повiстi "Основи суспiльностi" та "Для домашнього вогнища", драматичнi твори "Учитель", "Сон князя Святослава" та сатиричнi оповiдання "Чиста раса", "Опозицiя", переклади з сербськоï епiчноï поезiï, переклад поеми М. Г. Чернишевського "Гiмн дiвi неба" та iншi. Журнал "Житє i слово" знайшов широкий вiдгук у тодiшнiй пресi. На його появу вiдгукнулось i росiйське "Этнографическое обозрение". В цей же перiод галичане тричi висували хлопського сина до австрiйського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслiдок рiзних виборчих махiнацiй, видатного письменника обрано не було. Свiдченням високого авторитету письменника є святкування 25-рiчного ювiлею лiтературноï дiяльностi I. Франка, влаштоване з iнiцiативи прогресивноï молодi. На вiдзначення ювiлею було видано збiрник "Привiт д-ру Iвану Франку в 25-лiтнiй ювiлей лiтературноï його дiяльностi складають украïнсько-руськi письменники" (Львiв, 1898р.) та "Спис творiв Iвана Франка за перше 25-лiття його лiтературноï дiяльностi 1874 - 1898", зроблений М. Павликом. У збiрнику взяли участь Л. Украïнка, Карпенко-Карий та iншi. На другий день пiсля свята, 31 жовтня 1898 року, у Львовi вiдзначався столiтнiй ювiлей I. П. Котляревського. Ювiлей розпочався читанням "Великих роковин" I. Франка i був нiби продовженням ювiлею його автора.
У ювiлейний рiк I. Франко видає збiрку поезiй "Мiй Iзмарагд". На цей же час припадає i написання ряду iнших великих поетичних творiв I. Франка, зокрема поеми "Похорон" (1899р.). В цей же перiод, за свiдченням В. Бонч-Бруєвича, I. Франко зав'язує листування з росiйськими соцiал-демократами, посилає своï твори для друкування в перекладах на росiйську мову в журнал "Жизнь", цiкавиться нелегальною марксистською лiтературою та нелегальними на той час творами росiйських письменникiв. В той же час вiдомо, що I. Франко шкодував за молоддю, що вiддала своє життя боротьбi з царизмом, а не боротьбi за нацiональне визволення Украïни. На початку 90-х рокiв виходять збiрка поезiй "Iз днiв журби" (1900р.), повiсть "Перехреснi стежки" (1900р.) та iншi. З 1898 року у Львовi починає виходити журнал "Лiтературно-науковий вiсник". I. Франко стає одним з найактивнiших спiвробiтникiв журналу, фактично його робочим редактором i друкує тут своï лiтературознавчi статтi "Iз секретiв поетичноï творчостi", "Леся Украïнка" та iншi. На революцiю 1905 року в Росiï I. Франко вiдгукується своєю знаменитою поемою "Мойсей", вiршами iз збiрки "Semper tiro" (згадаймо хоч би вiрш "Конкiстадори"), закликаючи "на все пiдле й гидке бистрiï стрiли пускать" ("Стрiли", 1903р.).
В цей же час I. Франко пише статтю "Нова iсторiя росiйськоï лiтератури", яка являє собою рецензiю на книжку О. Брюкнера "Iсторiя росiйськоï лiтератури". Вiн виступає також з своєю знаменитою статтею "Iдеï" i "iдеали" галицькоï москвофiльськоï молодiжi", опублiкованою в "Лiтературно-науковому вiснику", в якiй викриває реакцiйнiсть галицьких москвофiлiв. B 1904 роцi, влiтку, I. Франко викладає iсторiю украïнськоï лiтератури на "Наукових курсах" у Львовi (вiсiмнадцятигодинний "Огляд украïнськоï лiтератури вiд найдавнiших часiв до кiнця XIX вiку"), цього ж року пише статтю для росiйського словника Брокгауза i Єфрона "Южнорусская литература". Рiзке протистояння встановлюється мiж Франком та украïнськими нацiоналiстами, особливо Грушевським. В 1907 роцi I. Франко знову пробував посiсти кафедру у Львiвському унiверситетi, але на свою заяву не одержав навiть вiдповiдi. Моральну пiдтримку знаходить письменник у громадських колах Надднiпрянськоï Украïни i Росiï. В 1906 роцi Харкiвський унiверситет присудив йому почесний ступiнь доктора росiйськоï словесностi, представники Росiйськоï Академiï наук пiдносили питання про обрання письменника членом цiєï академiï. М. М. Коцюбинський виступає в Чернiговi з рефератом "Iван Франко", у якому називає письменника людиною могучого голосу i дзвiнкого поетичного слова, реалiстом у кращому розумiннi цього слова. В 1906 роцi виходить його збiрка поезiй "Semper tiro", в 1907 роцi
- повiсть "Великий шум", в 1910 роцi - "Нарис iсторiï украïнсько-руськоï лiтератури до 1890p.". I. Франко пише i друкує статтi про О. Герцена (1911р.), О. Пушкiна (1914р.), Т. Шевченка i т. д. В 1913 роцi розпочались ювiлейнi святкування сорокалiття лiтературноï дiяльностi письменника, готувалися до видання ювiлейнi збiрники. Та перша iмперiалiстична вiйна обiрвала ïх видання (збiрник "Привiт Iвановi Франковi в сорокалiття його письменницькоï працi 1874 - 1916 pp." вийшов у Львовi 1916p.). Здоров'я письменника все гiршало. Вiн виïжджав на лiкування в Карпати, був у Києвi, в Одесi (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкiна "Борис Годунов" I. Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю "Тарас Шевченко" та поеми "Євшан-зiлля", "Кончакова слава" i чимало поезiй. За весь час своєï дiяльностi I. Франко видав сiм збiрок поезiй та цiлий ряд поем i величезну кiлькiсть перекладiв з свiтовоï лiтератури. Чимало його поетичних творiв не друкувалися у збiрках, а лише у перiодичнiй пресi або ж залишилися в рукописах. У 1915 роцi здоров'я письменника рiзко погiршало. Весною 1916 року хворий письменник переïхав до свого будинку у Львовi. Тут вiн склав заповiт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину i бiблiотеку просив передати Науковому Товариству iменi Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Iван Якович Франко закрив навiки своï свiтлi стомленi очi. 31 травня 1916 року труна з тiлом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепi. Лише через десять лiт, 1926 року, останки Франковi були перенесенi на вiчний спочинок у могилу на Личакiвському кладовищi. На могилi письменника був споруджений пам'ятник: висiчену на каменi фiгуру робiтника-каменяра. 1964 року перед фронтоном Львiвського унiверситету iменi Iвана Франка поставлено йому пам'ятник.

Iван Франко