<< Главная страница

ОЛЕСЬ ГОНЧАР (1918 -1995) Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квiтня 1918р. у слободi Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавськоï областi у сiм'ï робiтникiв Терапiя Сидоровича i Тетяни Гаврилiвни Гончарiв; батько перед вiйною працював у примiському колгоспi (де й загинув вiд нiмецькоï авiабомби), мати


- на заводi металевих виробiв. У 1921 р. померла матiр Олександра, хлопець переïхав до бабусi та дiдуся (батькiв матерi), з 1925р. вчився у рiдному селi, потiм у с Хорiшках. У 1933р.
- пiсля закiнчення семирiчноï школи в с Бреусiвка Козельщинського району працював у редакцiï районноï газети "Розгорнутим фронтом" (с. Козельщина). Протягом 1933 -1937 pp. О. Гончар навчався в Харкiвському технiкумi журналiстики iм. М. Островського; по закiнченнi недовго працював учителем у с Мануйлiвка, потiм
- в обласнiй молодiжнiй газетi "Ленiнська змiна". З 1937р. почав друкувати (переважно оповiдання) в "Лiтературнiй газетi", "Пiонерi!", "Комсомольцi Украïни", "Молодому бiльшовиковi". Поступив на фiлологiчний факультет Харкiвського унiверситету. У 1938 -1941 pp. створенi новели "Iван Мостовий", "Черешнi цвiтуть", "Орля", повiсть "Стокозове поле". У 1941 р. з третього курсу Харкiвського унiверситету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пiшов на фронт, був двiчi поранений. Писав поезiï (виданi 1985р. окремою книгою "Фронтовi поезiï"). Нагороджений орденами "Слави" i "Червоноï Зiрки", трьома медалями "За вiдвагу", медаллю "За оборону Києва". У 1945 р. О. Гончар демобiлiзувався з армiï, оселився у старшоï сестри в Днiпропетровську. Закiнчив Днiпропетровський унiверситет у 1946р., працював асистентом кафедри украïнськоï лiтератури цього унiверситету, переïхав до Києва, вступив до аспiрантури Iнституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка АН Украïни, почав професiйну лiтературну дiяльнiсть, вжурналi "Украïна" надрукував романтичне оповiдання "Модри Камень". Протягом 1946 -1947 pp. О. Гончар написав романи "Альпи", "Голубий Дунай" (Державна (Сталiнська) премiя СРСР, 1948р.), "Злата Прага" (Державна (Сталiнська) премiя СРСР, 1949р.), якi склали трилогiю "Прапороносцi", уперше опублiковану в журналi "Вiтчизна". У 1947 -1959 pp. вийшли його повiсть "Земля гуде", збiрки оповiдань "Новели", "Весна за Моравою", "Пiвдень", "Чари-комишi", "Маша з Верховини" та iн., повiстi "Микита Братусь" (1951), "Щоб свiтився вогник", романи-дилогiя "Таврiя" (1952), "Перекоп" (1957), книги нарисiв "Зустрiчi з друзями" (1950, про Чехословаччину), "Китай зблизька" (1951). У 1959 -1971 pp. Олесь Гончар є головою правлiння Спiлки письменникiв Украïни, у 1959 -1986 pp. - секретарем правлiння Спiлки письменникiв СРСР; депутатом Верховноï Ради СРСР та УРСР. Роман "Людина i зброя" (1960 р.) отримав Державну премiю УРСР iм. Т.Г. Шевченка 1962 року. У1961 р. вийшла книга нарисiв "Японськi етюди", у 1963 р. - роман у новелах "Тронка" (Ленiнська премiя, 1964р.). У 1966р. на V з'ïздi письменникiв Украïни Олесь Гончар виступив з доповiддю "Думаймо про велике". У 1968 р. був опублiкований роман "Собор". Протягом 1970 -1976 pp. письменник створив твори: роман "Циклон" (1970), збiрник статей "Про наше письменство" (1972), повiсть "Бригантина" (1973), роман "Берег любовi" (1976). У 1973 р. вiн очолив Украïнський республiканський комiтет Захисту миру, став членом Всесвiтньоï Ради Миру. У 1978 р. Олеся Гончара обрано академiком АН УРСР, присуджено звання Героя Соцiалiстичноï працi. Роман Гончара "Твоя зоря" (1980р.) отримав Державну премiю 1982р., вийшов збiрник статей "Письменницькi роздуми" (1980). У 1986 р. опублiкованi повiсть "Далекi вогнища", новели "Корида", "Чорний яр", "Двоє вночi", повiсть "Спогад про океан". Олесь Гончар у 1990р. вийшов з КПРС (вступив 1946р.). У 1991 р. опублiковано збiрник статей "Чим живемо. На шляхах до украïнського Вiдродження". У 1992 р. Олесю Гончару присвоєно почесний ступiнь доктора Альбертського унiверситету (Канада). У 1993 р. Мiжнародний бiографiчний центр у Кембрiджi (Англiя) визнав Олеся Гончара "Всесвiтнiм iнтелектуалом 1992
- 1993 покiв". Олесь Гончар помер 14 липня 1995р., похований у Києвi на Байковому кладовищi.
Визнання прийшло до Олеся Гончара з першим твором. Вчорашнiй фронтовик, за плечима нема й тридцяти, опублiковано лише початок трилогiï "Прапороносцi"
- i раптом критика заговорила про нього як про зрiлого художника. Державнi премiï за романи "Прапороносцi", "Людина i зброя", "Тронка" i загальне визнання, здавалось би, мали гарантувати письменнику недоторканнiсть i цiлковите благополуччя в життi й творчостi. Але коли з'явився його роман "Собор", вiд того "офiцiйного" благополуччя не залишилося й слiду: письменника було пiддано вульгарнiй критицi, органiзовано проти нього кампанiю iдеологiчного шельмування, а сам роман - вилучено з лiтературного процесу на двадцять рокiв. У 1966 роцi, працюючи над "Собором", О. Гончар виступив на V з'ïздi письменникiв Украïни з доповiддю "Думаймо про велике", в якiй порушив багато болючих тем: збереження iсторичноï пам'ятi, незадовiльний стан вивчення украïнськоï мови в Украïнi, проблеми освiти й тогочасного розвитку украïнського мистецтва, необхiднiсть дбайливого ставлення до природи, загроза екологiчних катастроф, повернення iз забуття творiв П. Кулiша, В. Винниченка, Б.-I. Антонича. Тепер нас дивує, що ж у цьому виступi було "крамольного". Проте в краïнi "процвiтаючого соцiалiзму" насправдi треба було мати неабияку громадянську мужнiсть, щоб говорити про якiсь проблеми. У 1964 р. помiнялось вище партiйне керiвництво держави: Хрущова замiнив Брежнєв, "свобода" для украïнських митцiв закiнчилась, почались масовi арешти iнакомислячих (тобто усiх, хто не прославляв, а "очорнював" радянську дiйснiсть, був, за визначенням владних структур, "iдеологiчним диверсантом" або ще гiрше - "буржуазним нацiоналiстом"). Це були часи, коли вдома говорили одне, а серед людей - iнше; шпигунство, доноси, конформiзм, почестi й залякування - неповний перелiк того, що потiм назвуть "застiйними явищами" i що особливо буде процвiтати в 70 Ї80 роках. У 1986р. в iнтерв'ю журналу "Радуга" Гончар так пояснив виникнення задуму свого роману: "Хотiлося сказати слово на захист того, шо було виплекане творчим генiєм народу. Було бажання також сказати про такi негативнi явища, як пустодзвонство, кар'єризм, нехтування народною мораллю". "Собор" дратував партiйну верхiвку тим, що це був гостропроблемний твiр, перейнятий аналiтичним критичним пафосом, спрямованим проти серйозних суспiльних вад i, нарештi, тим, що це був роман з виразно вiдчутними нацiонально-патрiотичними мотивами (це було найбiльшою крамолою для охоронцiв iмперiï). Для Олеся Гончара 1968 рiк був ювiлейним: 3-го квiтня йому виповнювалось 50. У сiчнi в журналi "Вiтчизна" вперше опублiковано "Собор", у лютому вiн з'явився у видавництвi "Днiпро" в серiï "Романи й повiстi", а от третє, вже книжкове видання, - у "Радянському письменнику" - спiткала сумна доля: iз запланованих 115 тисяч видруковано лише 25, тираж був "арештований" у Львовi й до читачiв майже не дiйшов. Чи мiг письменник передбачити, яка сумна доля спiткає його книгу? Першi вiдгуки на роман були позитивнi: М. Малиновська, Л. Новиченко, С. Шаховський високо оцiнили новий твiр Олеся Гончара, вiдзначаючи його велике iнтелектуальне наповнення, пошуковий, дискусiйний план, гостропроблемнiсть i полемiчнiсть. Листа надiслав Гончаровi й Григiр Тютюнник: "Щойно прочитав "Собор". Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упiзнавши сама себе; яке невдоволення Вами висловлять i, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображенi, старi й новiтнi (уже наплодилися!) екстремiстськi жеребчики, що граються у вождикiв, позаяк дозволено i навiть "поощряється"; як незручно почуватимуть себе "обдарованi хлопчики", що шукають собi зручненького, з грошиками, затишку в украïнськiй лiтературi i посмiхаються при словi "громадянин" так, нiби все на свiтi збагнули, Знайшли йому цiну, нiби кажуть тими посмiшками: "свята наïвнiсть"... ïх шкода. То, може, хоч ви скажете "Собором": не туди, отроки, ось вам знамено!" Як ми знаємо, Григiр Тютюнник мав рацiю: пiсля позитивних вiдгукiв у пресi впродовж сiчня-березня 1968 для Олеся Гончара i його твору настала чорна смуга. У квiтнi почалася планомiрна кампанiя публiчного шельмування "Собору". У пресi з'явилися органiзованi вiдгуки "анонiмних читачiв", якi роман рiшуче засуджували, навiть не гортаючи його сторiнок. Тих, хто позитивно оцiнював роман, чекали утиски, звiльнення з роботи, залякування. Сумну роль у цiй кампанiï зiграв перший секретар Днiпропетровського обкому партiï О. Ватченко (друг Брежнєва), який з подачi своïх пiдлеглих впiзнав себе в образi Володьки Лободи, адже вiн також "здав" свого батька до будинку для перестарiлих. До того ж собор, описаний у романi, був дуже схожий на Ново-московський храм у Днiпропетровську. Обуренню високого чиновника не було меж, i Ватченко,, заручившись пiдтримкою "зверху", почав дiяти. У Києвi на Пленумi ЦК КПУ Ватченко звинуватив автора роману в тому, що вiн "очорнив" радянську дiйснiсть, спрямував змiст "Собору" "проти людей працi", по-наклепницькому показав "духовнi риси" трудiвникiв, отже, загалом роман "iдейно порочний, шкiдливий, пасквiльний". Цькування розпочалося... На пiдтримку Олеся Гончара в "Литературной
газете" М. Бажан опублiкував статтю "У повнiй силi росту", в якiй назвав "Собор" великим успiхом прозаïка, значним, глибоким, багатоплановим твором: "Його героï - в бiльшостi своïй хорошi, добрi, чеснi - живуть зовсiм не в якiйсь вигаданiй, декоративнiй iдилiчностi, не в атмосферi постiйно накачуваного, наче вода насосом, оптимiзму, а в тiй складностi людського життя наших днiв, яка примушує звучати всю клавiатуру почуттiв не лише на мажорний лад...". Проте механiзм розправи з Олесем Гончарем i його романом було запущено, i згодом з'являються "розгромнi" статтi академiка Шамоти, Федя i ïм подiбних. Це привернуло ще бiльшоï уваги до опальноï книги, тисячi читачiв надсилали Гончаровi листи пiдтримки. Тодi влада вдалася до замовчування: твiр було офiцiйно заборонено, вилучено з бiблiотек та книгарень, не допущено запланованого росiйського перекладу для всесоюзного читача. Тiльки через 20 довгих лiт повернувся "Собор" в лiтературний обiг. 1987 року його було перекладено росiйською мовою, а згодом вийшли новi видання й украïнською. Так цей "багатостраждальний" твiр увiйшов у лiтературний процес 60-х i 80-х рокiв.
Вiзитною карткою кожного лiтературного твору є його назва. З одного боку, наскрiзний образ роману - собор - напiвзруй-нована пам'ятка козацькоï архiтектури XVIII ст., з iншого, собор
- символ iсторичноï пам'ятi народу, духовностi, краси, гармонiï, зв'язку поколiнь, критерiй гiдностi людського життя, символ самоï Украïни, яка у риштованнi обiцянок щасливого майбутнього, розтерзана, спустошена, обплутана дротами. У "Соборi" можна назвати кiлька образних явищ, що виростають до рiвня символу: козацький собор, урочище Скарбне, монумент Титану тощо. Але, найбiльш вражаючим серед них (i най-дратiвливiшим для офiцiйноï влади) виявився "лободизм". Похiдний вiд персонажа твору Володьки Лободи, вiн бив у саму -точку iснуючого режиму, бо поєднував властивi йому службовий кар'єризм, владолюбство, цинiзм, посягання на людську свободу й багато iнших суспiльних аморальностей. Та небезпечний Лобода передовсiм своïм "батькопродавством", яке є його визначальною якiстю. Створена за аналогiєю з "христопродавством", ця образна характеристика сприймалася i в контекстi з такими явищами, як денацiоналiзацiя, потурнацтво, нацiональний нiгiлiзм тощо, набувала в романi iсторичноï глибини. Олесь Гончар вклав в уста своïх героïв (Миколи Баглая, його старшого брата Iвана, Ромцi Орлянченка, Геннадiя та iнших) роздуми про смисл буття; а в образi Володьки Лободи викрив соцiально-узагальнений тип кар'єриста, людини без пам'ятi, без совiстi, показав радянську дiйснiсть без прикрас i гасел; порушив
проблеми екологiï (М. Баглай розробляв фiльтри для димових труб, Iзот Лобода оберiгав Скарбне); в гуманiстично-творчому ключi осмислив проблему пам'ятi, iсторiï рiдного народу, гармонiï мiж людиною i природою в епоху НТР; його турбували джерела нацiонального нiгiлiзму, споживацтва, злочинноï байдужостi, "культ пiдсмаженого поросяти з хроном", руйнування моральних цiнностей, оказбнення духовного життя людини, доля жiнки-тру-дiвницi (Єлька Чечiль i ïï мати, Вiрунька Баглай, Шпачиха), турбота дiтей про старих батькiв та iншi проблеми, якi окреслювались пунктирно (наприклад, питання про чистоту рiдноï мови - лист безграмотного хлопця з армiï до Їльки або вiдсутнiсть паспортiв для селян з позицiï сьогодення
- як викриття "сiльського рабства" в тодiшньому СРСР). Таке розмаïття фiлософських, моральних, етичних, iсторичних, соцiальних, екологiчних мотивiв засвiдчило полiфонiчнiсть твору. Можна також говорити про емоцiйно-настроєве багатоголосся роману (лiризм, мажорнiсть, мiнорнiсть, гумор, iронiя тощо) як визначальну рису неповторного авторського стилю. "Собор" за жанровими ознаками дослiдники називають проблемно-фiлософським романом, бо автор не просто аналiзує абстрактнi морально-етичнi категорiï. Його передусiм хвилюють проблеми духовностi сучасникiв, пошуки ними сенсу буття, питання про iсторичну пам'ять i наступнiсть поколiнь, джерела нацiонального нiгiлiзму, споживацтва, злочинноï байдужостi в ставленнi до нацiональних святинь i природи. Роман складається з 26 роздiлiв, двох вставних новел "Чорне вогнище", "Бхiлайське вогнище". Основне мiсце дiï - робiтниче селище (передмiстя) Зачiплянка над Днiпром. Центральною вiссю роману є собор, навколо якого розгортаються основнi подiï i який займає певне мiсце у долi кожного з героïв. Час основноï дiï автор окреслює вказiвкою
- це 1963 рiк, проте є в романi й ретроспекцiï (повернення часу назад)
- у часи Великоï Вiтчизняноï вiйни (2-й роздiл, народження Миколи Баглая, спогади про вiйну у 6-му роздiлi), у перiод громадянськоï вiйни ("Чорне вогнище"), у козацьке минуле XVIII ст. (iсторiя створення собору); хронологiчнi межi твору розширює й передiсторiя Єльки (Олени Чечiль).
Динамiка розгортання сюжету не - надто швидкою: подiï розгортаються повiльно, нема iнтригуючих поворотiв, автор зосереджений на розкриттi внутрiшнього свiту героïв, осмислення ними минулого, сучасного, майбутнього. У кожного з персонажiв роману своє розумiння смислу буття. У Миколи Баглая нiчний собор викликає думки про людське призначення на землi: "I пiсля тебе прийдуть, житимуть на цiй Зачiплянцi люди iншого складу, iнших професiй, кiбернетики якi-небудь, астронавти... Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть? Кажуть, що iнстинкт смертi є нiбито визначальним в життi людини. Нiби все диктує страх перед невiдомiстю, перед тайною зникнення... Та чи так це? Чи не бiльше мусить лякати живучого те, що проiснувати вiн може безцiльно, пройти дорогу життя людиною-авоською, вiдцвiсти своï весни пустоцвiтом?
Не одне поколiння молодих украïнцiв училося за цiєю емоцiйно наснаженою книгою, як треба любити рiдну землю. Тому можна не сумнiватися: у новiй iсторiï Украïни талановите слово Олеся Гончара, його громадська дiяльнiсть, чесна й мужня письменницька позицiя знайдуть найвище пошанування.
У 2005 р. Президент Украïни присвоïв Олесю Гончару звання Герой Украïни (посмертно). ОСНОВНI ТВОРИ: Романи "Прапороносцi", "Тронка", "Собор", "Людина i зброя", "Циклон", "Твоя зоря".
ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Усе для школи: Украïнська лiтература: програмнi тексти, iлюстрацiï, пояснення, завдання, тести: 11 кл. ЇК., Львiв, 2001. 2. Сверстюк Є. Собор у риштованнi.// Дивослово. -1998. - - 5. 3. Гуменний М. Олесь Гончар: Книга для вчителя. ЇК., 1991. 4. Наєнко М. раса вiрностi. ЇК., 1981
ОЛЕСЬ ГОНЧАР (1918 -1995) Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квiтня 1918р. у слободi Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавськоï областi у сiм'ï робiтникiв Терапiя Сидоровича i Тетяни Гаврилiвни Гончарiв; батько перед вiйною працював у примiському колгоспi (де й загинув вiд нiмецькоï авiабомби), мати


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация