<< Главная страница

БОРИС ГРIНЧЕНКО (1863 -1910) Псевдонiми - В. Чайченко, Iван Перекотиполе, Вiльхiвський Б., Вартовий П., М. Гримич, Л. Яворенко. Борис Дмитрович Грiнченко народився 9 грудня I863 р. на хуторi Вiльховий Яр на Харкiвщинi (тепер Сумськоï областi) у збiднiлiй дворянськiй родинi Протягом 1874 -1879 pp. вiн учився в Харкiвськiй реальнiй школi, але з п'ятого класу був виключений i ув'язнений за зв'язки з пiдпiльною народницькою органiзацiєю. Пiсля двомiсячного ув'язнення Грiнченко працював дрiбним канцеляристом у Харкiвськiй казеннiй палатi. Екстерном склавши iспит на народного вчителя, у 1881


-1894 pp. працював учителем на Харкiвщинi, Сумщинi, Луганщинi, окрiм-перiоду 1886
- 1887 pp., коли перебував на посадi статистика в губернському земствi на Херсонщинi. Спiлкувався з вiдомою дiячкою народноï освiти X. Д. Алчевською. На ïï запрошення вiн разом з дружиною працював у народних школах Харкова. У 1894 р. Грiнченко переïхав до Чернiгова. Тут, працюючи в губернському земствi, вiн органiзував видання бiблiотечки народно-просвiтнiх книжок, став одним iз керiвникiв нелегальноï "Чернiгiвськоï Громади", разом iз дружиною
- письменницею М. Загiрньою - упорядкував музей украïнськоï старовини В. Тарновського. З 1902р. письменник жив у Києвi. У 1905р. вiн редагував першу украïнську щоденну газету "Громадська думка" (згодом "Рада"), наступного року журнал "Нова громада"; став керiвником киïвського товариства "Просвiта", одним iз органiзаторiв Украïнськоï радикальноï партiï (УРП). В останнi роки життя Грiнченка посилились його переслiдування владою. Письменник зазнав недовгочасного арешту. Жандарми довели до смертi його дочку
- революцiонерку Настю. Змучений туберкульозом, на який захворiв ще в шiстнадцять рокiв у харкiвськiй в'язницi, Грiнченко виïздить на лiкування до Iталiï. Письменник помер 6 травня 1910р. у мiстi Оспедалеттi в Iталiï. Його тiло було перевезене в Украïну й поховане на Байковому кладовищi в Києвi.
Борис Дмитрович Грiнченко - в украïнськiй лiтературi постать, безперечно, помiтна i важлива. Вiн був вiдомий як поет, письменник, публiцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, критик, iсторик, педагог, перекладач, просвiтницький i громадський дiяч. Його поетична спадщина нараховує кiлька збiрок: "Пiснi Василя Чайченка" (1884), "Пiд сiльською стрiхою" (1886), "Пiдхмарним небом" (1893), "Пiснi та думи" (1895), "Хвилини" (1903). На початку 90-х pp. уже цiлком природною була паралель: Б. Iрiнченко - I. Франко. За твердженням А. Кримського,, "коли Франко є найперший письменник в Галичинi, то Чайченко - перший мiж новiтнiми украïнськими, опро-чег будь-що-будь, його твори найбiльш од усiх сучасних украïнських пiдходять до Франкових". Уже рання творчiсть Грiнченка переконливо свiдчить про те, що провiдною темою лiрики, а потiм i прози письменника стало патрiотичне чуття, переплетене з гострим болем за поневолення Украïни. Мабуть, iз цього емоцiйного поєднання й народився шедевр патрiотичноï лiрики "Смутнi картини" (1883), де за допомогою вражень зору поет створив грандiозний просторовий образ Украïни з ïï сумними селами й нивами, з "убогим", "обшарпаним" людом. Продовження й конкретизацiя мотиву "Смутних картин" здiйснюється в лiричнiй мiнiатюрi "Украïна" (1883), де знаходимо вже увиразне-но-предметний образ обездолено! вiтчизни, уквiтчаноï терновим вiнком, закованоï в кайдани й ув'язненоï. Душевний стан лiричного героя визначає такий слуховий образ: вiн (герой) "чує" пiсню горя й муки, що долинає з темницi. Ця пiсня примушує читача "прокинутись" i також приєднатись до боротьби: Чи ви чуєте, браття коханi, вона Вас до бою iзнов заюшка! Напевне, без цих програмових "до бою", "до працi!" не було б Iрïнченка-лiрика. У них - безпосереднiй, прямий вияв його людськоï натури, запальноï, дiяльноï, переповненоï прагненням переконувати, впливати на свiдомiсть спiввiтчизникiв. Одним iз шедеврiв нашоï громадянськоï лiрики другоï половини XIX ет. став знаменитий вiрш Б. Iрiнченка "Хлiбороб" (1884), в якому поет сформулював погляди людини з яскраво вираженою нацiональною ментальнiстю, людини, яка не бачить сенсу життя без прагц й турботи про нащадесiв:
Праця єдина з неволi нас вирве: Нумо до працi, брати! Глибинно пов'язаний iз символiкою украïнського поетичного мислення (образи ниви, хлiборобськоï працi, щедрого ужинку), вiрш Грiнченка виростає з традицiй лiрики Т. Шевченка, С. Ру-данського, Ю. Федьковича, М. Старицького, П. Грабовського i водночас є новим, свiжим словом украïнськоï поезiï.
У лiричнiй, як i в епiчнiй поезiï Iрiнченка, вияв ставлення до зради та зрадникiв займає одне з центральних мiсць. Поява цiєï теми в найбiльш особистiших творах поета засвiдчує органiчнiсть патрiотичних i громадських почувань митця, що з'являлися в його душi не вряди-годи, а жили в нiй постiйно. Згадаймо хоча б цикл "З пiсень про рiдний край" зi збiрки "Пiд хмарним небом" (1893), який, не друкувався в радянських виданнях творiв поета. За лiричною тональнiстю та провiдними образами цикл спiвзвучний iз триптихом Лесi Украïнки "Сльози-перли", що пiдзаголовком "Ридання" вперше з'явився у львiвському журналi "Народ" (1891). Майже водночас написанi твори двох поетiв-лiрикiв зродилися як втiлений у слово вибух плачу, нестримних ридань над неволею Украïнi: Народ, що не знав на цiм свiтi Над волю дорожче нiчого. Навчивсь свою шию хилити, I зникла вся гордiсть у його. Вiн рiдную мову-перлину У мовах слов 'ямського свiту
- Мiня на чужу москiвщину I кида, як драную свиту. Як прозаïк Б. Грiнченко вiдомий кiлькома повiстями та низкою оповiдань. Перший великий твiр - повiсть "Соняшний промiнь" (1890) письменник присвятив дiяльностi народолюбноï iнтелiгенцiï. Сонячний промiнь, у ширшому розумiннi
- символ знань, якими iнтелiгенти-культурники прагнуть просвiтити селян для полiпшення ïх становища. Цiй метi Їкультурницькiй роботi серед народу - i вiддається головний герой повiстi Марко Кравченко, студент останнього курсу iсторико-фiлологiчного факультету. За своïми переконаннями Кравченко нагадує Павла Радюка з роману I. Нечуя-Левицького "Хмари". Вiн щиро вважає, що єдиний спосiб допомогти народовi - це просвiта, а найдоцiльнiший полiтичний лад - парламентаризм. Прибувши в село на запрошення помiщика Городинського як репетитор його сина, Марко Кравченко веде бесiди з селянами, вчить ïх грамотi, читає ïм украïнськi твори. Але надiï Кравченка прислужитися рiдному народовi зазнали краху: до його культурницьких дiй насторожено поставилися самi селяни; довiдавшись про неблагонадiйнi заходи Кравченка, помiщик звiльняє його з посади; вiд важкоï вчительськоï працi гине i реальний, земний "сонячний промiнь" у життi Кравченка - донька помiщика Городинського Катерина, яка зреклася свого середовища й вирiшила зблизитися з народом. У цiй повiстi пись-менникпрагнув правди вопоказати працю iнтелiгента-культурника, небайдужого до долi власного народу. Повiстi "Соняшний промiнь" i "На розпуттi" I. Франко характеризував як "цiкавi спроби Б. Грiнченка", який прагнув "на тлi сучасноï украïнськоï дiйсностi показати зародження нового типу радикального демократа". Повернувшись до великоï прози на рубежi двох столiть, Грiнченко у повiстях "Серед темноï ночi" i "Пiд тихими вербами" спробував подати панораму життя тогочасного села. Так, у повiстi "Серед темноï ночi" (1900) розповiдається про життя трьох синiв селянина Пилипа Сиваша: старший син Денис з усiх сил, не гребуючи нiякими засобами, пнеться у "господарi", середульший Роман вiдбивається вiд села до мiста, а менший син Зiнько уособлює шлях чесного селянства. Найповнiше зображено в повiстi Романа, ще одного представника "пропащоï сили"
- теми, що так широко розроблялась у дожовтневiй украïнськiй лiтературi (наприклад, образ Чiпки iз твору Панаса Мирного "Хiба ревуть воли, як ясла повнi"). Роман енергiйний, смiливий, кмiтливий, однак, зламаний царською солдатчиною, вiн повернувся у село моральним покручей. У пошуках легкого життя Роман виявляє зневагу до селянськоï працi, пиячить, краде й продає батькове добро. Спiйманий на гарячому ^Денисом, вiн подається до мiста i там, не змiгши знайти роботи, злигається з конокрадами. Пiд час здiйснення продуманого Романом вiдчайдушно смiливого нальоту на рiдне село його вистежує Денис i видає властям, якi вiдправляють його на каторгу в Сибiр. В епiлозi повiстi дано узагальнюючу картину безпросвiтного панування кривди в тогочасному життi, де "люди зробили собi з широкого i ясного свiту тiсний свiт неволi й темряви, звiрячоï боротьби за шматок хлiба, за право жити". Над тим, як розiгнати темряву, як запровадити справедливий лад, болiсно роздумує Зiнько Сиваш, який виходить на перший план у другiй частинi дилогiï
- повiстi "Пiд тихими вербами" (1901). Назва твору повнiстю контрастує з його змiстом, адже змальована в попереднiй повiстi "темна нiч" стала в уквiтчаних вербами Диблях ще моторошнiшою, ще чорнiшою. Епiграфом до третьоï, заключноï частини повiстi письменник узяв слова з народноï пiснi: "Турки село звоювали, громадами людей: гнали". Цi турки
- мiсцевi багатiï, якi затягли у тiсний: зашморг усiх ди-блянцiв, не даючи ïм дихати i жити. Такi хижаки не зупиняться нi перед чим. Вони вчиняють розправу над Зiнькам, який згуртовував проти них бiдноту, готовi зубами та зброєю знищити кожного, хто став би на дорозi. Активно виступав Б. Грiнченко i в жанрi малоï епiчноï форми. Вiн
- автор п'ятдесяти оповiдань, тематику яких можна звести До: кiлькох основних груп: вiдтворення труднощiв селянського життя ("Украла", "На розпуттi"), показ побуту донецьких шахтарiв ("Серед чужих людей", "Батько й дочка"), змалювання життя i: прагнень украïнськоï iнтелiгенцiï ("Непокiрливий"), життя: школи та твори про дiтей ("Сама, зовсiм сама", "Дзвоник", "Олеся"). Тобто, тематика малоï прози письменника мало чим вiдрiзняється вiд його повiсте".
Особливо вдавалися Грiнченку твори з життя дiтей: "Олеся" (1890),. "Украла" (1891), "Кавуни" (1891) та iш Вони вiдзначаються: авторським гуманiзмом, глибиною проникнення у свiт дитячоï психологiï. Здавна хрестоматiйним стало: оповiдання "Олеся", де йдеться про юну героïню, яка не побоялася завести татарський загiн у драговину i потiм заявити: "Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вае, вороги, завела у цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль". Героïчний вчинок Олесi пiдносить патрiотичну iдею вiдданостi своєму народовi, наголошує, що кожен має боронити свiй край, не шкодуючи житл".
Б. Грiнченко, як i I. Франко, В. Короленко, В. Стефаник, змальовуючи життя i виховання дiтей в тогочасних суспiльних умовах, реалiстично i всебiчно вiдтворював психологiю своïх маленьких героïв, спосiб ïх мислення за допомогою дiалогiв та монологiв; введених до тексту. Монологи допомагають розкрити; душевний стан героя, якнайглибше передати його почуття. Наприклад, внутрiшнiй монолог Марини iз оповiдання "Сама, зовсiм: сама": "А жити ж як? Якi заробленi грошi були - уеi вже потраченоï Зостався тiльки п'ятак на пiвхлiба. Вона тим жила два днi. Тепер треба шукати роботи. Де? Вона вже знала, що та хазяйка, в якоï вона жила, вже iншу замiсть неï взяла. Пiти попроситися, може б прийняла знов... А як нi? Що тодi?" В оповiданнi йдеться про тяжку долю дiвчини: Марини в якоï померла мати i яка втратила роботу (бо певний час доглядала за хворою матiр'ю); Митець з великим тактом розповiдає про спробу Марини; знайти роботу, про побутовi складнощi i, врештi-решт, про ïï самогубство. Почуття повнокровного художнього буття в дитячих оповiданнях Б. Грiнченка досягається не лише вiдображенням багатогранностi життя, але й рiзноманiтнiстю форм та iнтонацiй - вiд тонкого лiризму до справжнього драматизму. Ось як за допомогою дiалогу передається внутрiшнiй стан дiвчинки Ксенi з однойменного оповiдання:
"'Я поцiлував ïï просто в очi i побачив, що вона плаче.
- Ксеню, голубко, чого ти? ЇОх, Василю, так чогось тяжко... Дома б'ють та лають... Он поïхали
Їхлiба не кинули... - Як то? Ти нiчого ще не ïла з ранку? - Нiчого. - Чому ж ти менi не сказала? Так... нащо. Я й без хлiба перебуду.
Але я вжене слухав i бiг додому. За кiлька хвилин я повернувся з усякою ïжею". Або (iз оповiдання "Сестриця Галя"): "Цей випадок розiгнав Iвановi мрiï. Вiн пiдiйшов до плачущих дiтей.
- Не плачте, дiти, годi! - промовив вiн, голублячи ïх. - Я маму хочу! - невгавав малий Василько. - - Маму! - хлипала, тручи руками очi, Одарка. - Мами нема, дiтки... - тихо, ледве промовив батько. - Мами нема: вона... пiшла...". У першому випадку письменник акцентує увагу читачiв на тяжкому життi Ксенi, бо мачуха постiйно знущалася з неï. Автор розкрив багатий внутрiшнiй свiт дiвчинки, ïï вразливiсть. У другому - вiдтворено трагiчну ситуацiю: вмирає мати, залишивши чоловiка з трьома малими дiтьми. У своïх творах Б. Грiнченко настiльки вживається в свiт дитини, що iнколи неначе дивиться на навколишню дiйснiсть ïï очима, а деякi фiгури дорослих стають другорядними. Наприклад, вчитель, батюшка, батько, мати й батько Грицька (оповiдання "Екзамен",. "Дзвоник", "Грицько") не є об'єктами спостереження письменника, вони вiдiграють лише допомiжну роль. Факти життя Б. Грiнченка в дитинствi та юностi сприяють глибшому проникненню в реальну життєву пiдоснову його оповiдань, саме дитячi та юнацькi враження позначились на багатьох творах письменника взагалi i дитячих оповiданнях зокрема. Але наявний у них значний автобiографiчний елемент все ж не дає нам права ставити знак рiвняння мiж автором та оповiдачем. Хотiлося б зазначити, що Б. Грiнченко досяг значних успiхiв i як учений у багатьох галузях науки. Особливо цiнними є його збiрники етнографiчних та фольклорних матерiалiв "Думи кобзарськi" (1897), 3 томи."Етнографiчних матерiалiв" та чотиритомний "Словарь украïнськоï мови" (К, 1907 -1909). Як дiяч народноï освiти Грiнченко писав пiдручники, педагогiчнi розвiдки тощо. Вiн же є автором першоï книги для читання в школi украïнською мовою "Рiдного слова". Лiтературознавець С. Єфремов у постатi Грiнченка вбачав "символ цiлоï епохи безмежного гнiту з одного боку i дужого вiд-пору та громадськоï одсiчi, з другого. Такi люди, як Грiнченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхнiми обставинами, навпроти зверхньоï сили репресiй поставивши внутрiшню силу активноï любовi до рiдного краю". ОСНОВНI ТВОРИ: "Дзвоник", "Каторжна", "Серед темноï ночi", "Пiд тихими вербами", "Соняшний промiнь", "Брат на брата", "Яснi зорi", "На новий шлях", "Олеся", "Украла", "Серед чужих людей", "Батько й дочка", "Сама, зовсiм сама". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Левчик Н. Борис Грiнченко // Iсторiя украïнськоï лiтератури XIX ст. УЗ кн. Кн. 3. - К., 1997. 2. Погрiбний А. Борис Грiнченко в лiтературному процесi кiнця XIX
- початку XX столiття. - К-, 1990. 3. Погрiбний А. Життя i творчiсть Бориса Грiнченка.// Дивослово.
- 1994. - - 3.
БОРИС ГРIНЧЕНКО (1863 -1910) Псевдонiми - В. Чайченко, Iван Перекотиполе, Вiльхiвський Б., Вартовий П., М. Гримич, Л. Яворенко. Борис Дмитрович Грiнченко народився 9 грудня I863 р. на хуторi Вiльховий Яр на Харкiвщинi (тепер Сумськоï областi) у збiднiлiй дворянськiй родинi Протягом 1874 -1879 pp. вiн учився в Харкiвськiй реальнiй школi, але з п'ятого класу був виключений i ув'язнений за зв'язки з пiдпiльною народницькою органiзацiєю. Пiсля двомiсячного ув'язнення Грiнченко працював дрiбним канцеляристом у Харкiвськiй казеннiй палатi. Екстерном склавши iспит на народного вчителя, у 1881


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация