Євген Гуцало (1937 - 1995)


Феномен Євгена Гуцала - у непохитнiй вiрностi слову, в такому служiннi йому, яке виключає розмiнювання на будь-якi iншi види, нехай i корисноï, дiяльностi. Народився Є. Гуцало 14 сiчня 1937р. в с. Старому Животовi (нинi - Новоживотiв) Оратiвського району Вiнницькоï областi в родинi сiльських учителiв. Свiт дитинства, розтерзаний i водночас незмiрно поглиблений великою трагедiєю вiйни, становить джерельну основу його творчостi. До цього свiту знову й знову повертається письменник на рiзних етапах свого лiтературного шляху.
У 1959р. Є. Гуцало закiнчує Нiжинський педiнститут, якийсь час працює в редакцiях газет, видавництвi "Радянський письменник" (нинi "Украïнський письменник"), а згодом повнiстю зосереджується на професiйнiй лiтературнiй роботi. Активно друкуватися почав 1960р., а через два роки вийшла перша збiрка оповiдань "Люди серед людей". Книжку тепло привiтали критика й лiтературна громадськiсть. Вiдтодi одна за одною виходять новi збiрки письменника: "Яблука з осiннього саду" (1964), "Скупана в любистку" (1965), "Хустина шовку зеленого" (1966), "Запах кропу" (1969) та iн. Лiрична стихiя творчостi Є. Гуцала, як i прози iнших "шiстдесятникiв", стала формою суспiльноï опозицiï. Батьки, дядьки й тiтки - всi тi, хто складав збiрний, плакатний образ народу-переможця, побаченi дитячими очима в жахливому повоєнному сiльському побутi, мали зовсiм не такий оптимiстичний вигляд, як на плакатах i в еталонних творах соцреалiзму. Безперечна заслуга "шiстдесятникiв", а серед них i Є. Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своïх персонажiв iз площини героïчноï в лiричну. Є. Гуцало почувався найбiльш невимушено, розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фiксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед свiтом, те медитативне передчуття радостi й любовi, яке великою мiрою визначає загальний настрiй його лiричноï прози ("В полях", "Просинець", "Олень Август", "Вечiр-чечiр", "Скупана в любистку", "Клава, мати пiратська", "Весняна скрипочка згори", "Запах кропу", "У сяйвi на обрiï"). Вироблена ще в раннiх оповiданнях тонка акварельна манера письма, дитинна чистота i яснiсть свiтовiдчуття, вiдкритiсть лiричного героя до прекрасного в усiх його проявах - усе це, поєднане з гострою увагою до народних характерiв, iнших нацiональних прикмет - вiчних i нових, склало основу його художнього стилю. Назва першоï книжки
- "Люди серед людей" - програмна. Їï можна застосувати до всього лiтературного доробку Є. Гуцала.
У 60-тi роки, поряд iз лiричними оповiданнями, етюдами, замальовками, поезiями в прозi, з'являються друком двi концептуальнi повiстi Є. Гуцала - "Мертва зона" (1967) та "Родинне вогнище" (1968, iнша назва - "Мати своïх дiтей"). Тодi ж, у другiй половинi 60-х, було написано й повiсть "Сiльськi вчителi", надруковану трохи згодом. У повiстi "Мертва зона" вiдбилося нове, формоване в 60-тi роки, бачення вiйни як тотального спустошення свiту людей. Мертва зона - це те, що завжди породжується тоталiтаризмом - чи то гiтлерiвського, чи то сталiнського гатунку. I в зонi люди залишаються людьми, вони здатнi на благородство, героïчний вчинок, але вони
- приреченi. Це суперечило "возвеличенню героïчного подвигу народу", ламало схеми, в яких закостенiла воєнна тематика. Такий погляд на вiйну утверджує письменник i згодом у низцi оповiдань та повiстi "З вогню воскресли" (1978), в основу якоï покладено розповiдi мешканцiв спалених сiл. Не вписувалась у жорсткi iдеологiчнi схеми й концепцiя повiстi "Родинне вогнище", розповiдь про повоєнну вiдбудову i на перший погляд малопомiтну в життi "соцiалiстичного" села постать Ганни Волох - просто жiнки, просто матерi. Бережене нею родинне вогнище вкотре вже зiгрiло й згуртувало людей пiсля щойно пережитоï бiди. Вiчнi цiнностi народноï моралi й життєустрою в повiстi безпосередньо протиставленi генеральним цiнностям "найпередовiшоï" iдеологiï. На початку 70-х рокiв виходять друком лiрико-психологiчна повiсть "Дiвчата на виданнi" (1971), дилогiя "Сiльськi вчителi" (1971) та "Шкiльний хлiб" (1973). Повiстi з життя сiльських учителiв були високо оцiненi критикою, здобули широке читацьке визнання. Цi сповненi просвiтленого лiризму, зажури й надiï твори, здається, були написанi для того, щоб вiдновити надломлену вiру народу в незнищеннiсть моральних цiнностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. Образ героïнi повiстей Олени Левкiвни
- з ряду найкращих жiночих портретiв, створених майстрами нашоï прози.
Повiсть "Двоє на святi кохання", надрукована 1973р. в журналi "Вiтчизна", подiбно до згаданих уже "Мертвоï зони" та "Родинного вогнища", на довгi роки була позбавлена права книжкового видання. Якщо першi двi повiстi написанi в жорсткувато-реалiстичному ключi, то "Двоє на святi кохання" - твiр наскрiзь виконаний у звичнiй для письменника стилiстицi: лiрико-психологiчнiй, медитативнiй. Це - перша осяжна спроба мiськоï прози письменника. Герой повiстi Iван Поляруш
- характер самозаглиблений, рефлектуючий, зовнi бездiяльний, що розходилося з трафаретною вимогою "активноï життєвоï позицiï". Але рефлексiï Поляруша - це спосiб самопiзнання й самозбереження в новому для нього, ще не обжитому, враженому бiльше, нiж село, синдромом бездуховностi, мiському свiтi.
Етапним для творчостi письменника було звернення до романноï форми. Трилогiя "Позичений чоловiк", "Приватне життя феномена" та "Парад планет" (1982
- 1984) викликала неоднозначну реакцiю критики, спричинювалась до лiтературних полемiк. За щедрiстю використання фольклорних скарбiв (насамперед
- народноï фразеологiï, прислiв'ïв, приказок, анекдотiв тощо) трилогiя може змагатися з вiдомим романом О. Iльченка "Козацькому роду нема переводу...". Герой трилогiï Є. Гуцала Хома Прищепа - персонаж народного комiчного дiйства, втiлення найвиразнiших рис нацiонального характеру, насамперед оптимiстичного свiтосприйняття, морального здоров'я, життєвоï сили та мудростi. Роблячи саме такого персонажа героєм романноï трилогiï, письменник, вочевидь, мав намiр оновити, осучаснити традицiйну постать украïнського фольклору - веселого мудрого оповiдача й навчителя життя. Письменник акцентує саме на фольклорнiй домiнантi головного персонажа трилогiï, вiдтак прагнучи вписати цiлiсний фольклорний свiт у конкретику сiльського побуту 80-х рокiв; при цьому неминуче впадає у заданiсть i штучнiсть: хлiборобська цивiлiзацiя остаточно втратила свою цiлiснiсть на украïнському теренi, як утратив свiтопояснюючу роль фольклор. Мабуть, ця невiдповiднiсть мiж концепцiєю трилогiï та житейською конкретикою й спричинилася до того, що образ Хоми Прищепи сприймається як проект характеру, а просторi його розмiрковування - як рiзновид народознавчих студiй. Появi романiв передували своєрiднi, за визначенням автора, ексцентричнi оповiдання ("Жiнки є жiнки", "Звабники i звабницi" та iн.), якi ввiйшли до збiрок "Полювання з гончим псом" (1980) та "Мистецтво подобатись жiнкам" (1986). У цих оповiданнях, написаних iз невимушеним використанням елементiв гротеску, травестiï, бурлеску, своєрiдно реалiзується давнiй задум Є. Гуцала створити украïнський Декамерон. Останнiм часом прозаïк працював над "епосом-еросом"
- твори "Блуд" (1993), "Iмпровiзацiя плотi" (1993). Певною мiрою несподiваним у цьому контекстi, але таким заповiтно актуальним виявився цикл публiцистичних статей, зiбраних у посмертнiй збiрцi "Ментальнiсть орди" (1996) про експансiонiстську полiтику Росiï. Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дiтей: "Олень Август" (1965), "З горiха зерня" (1969), "Дениско" (1973), "Саййора" (1980), "Пролетiли конi" (1984). Двi останнi книжки удостоєнi Шевченкiвськоï премiï. Дитяча проза (точнiше - книжки для дiтей i батькiв) Є. Гуцала прикметна особливим, по-гуцалiвськи поетизованим зображенням стосункiв мiж людьми. Невичерпну "краïну дитинства" письменник осмислює в рiзних жанрово-стильових формах, щоразу - в новому баченнi, про що свiдчить i цикл "Оповiдання з Тернiвки" (1982), книжка "Княжа гора" (1985). У 1981p. вийшла друком перша поетична збiрка Є. Гуцала "Письмо землi". Далi з'являються книжки вiршiв "Час i простiр" (1983), "Живемо на зорi" (1984), "Напередоднi нинiшнього дня" (1989). Так рiвно через двадцять рокiв пiсля надрукування першоï поетичноï добiрки "Зелена радiсть конвалiй" повертається письменник до лiрики. Вiршi письменника - то своєрiдне ворожiння над душею, сенс якого - в очищеннi вiд суєтного, минущого, в омолодженнi, у поверненнi до того стану любовi, людяностi, космiчноï доброти, котрий i є найбiльшим людським скарбом.


А. Кравченко Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либiдь, 1998.



Євген Гуцало (Народився 14 сiчня 1937)
У ПЕРЕДЧУТТI РАДОСТI ...Радостi спiлкування з читачем, радостi виповiдання цього дивовижного, незбагненного, таємничого своєю невичерпнiстю самовираження людини i свiту. Радостi осягнення сенсу вiчного пульсування життя по видимих i невидимих капiлярах органiзму природи з ïï гамiрним птаством, весняним буйством трав i дерев, тихим спокоєм зимового лiсу, копошiнням мiрiадiв комашнi...
Що я читаю? Читанку природи й апокалiпсис миру та вiйни, вивчаю хрестоматiю народу i вiршами захоплююсь весни, - писав Євген Гуцало в книзi поезiй "Час i простiр". Заглавною лiтерою, визначальним словом у хрестоматiï народу була завжди i є для Євгена Гуцала людина. Письменник нiколи не намагався виписувати ïï великими буквами, не подавав ïï "на вирiст" - в iм'я безоглядного наслiдування за канонами iдеального героя, а пiзнавав людину незалежно вiд вимог "злоби дня" щодо того, яким бути сьогоднi лiтературному героєвi - iдеально позитивним чи в мiру "грiшним", звичайним, таким, яким є його прототип у життi. Вiн завжди намагався обходитися без дозувань позитивного i негативного в характерi свого героя - тривожно роздумував над людиною, яка живе серед людей. Бо й сам пройшов нелегку дорогу, яка пролягла вiд важкого воєнного i повоєнного дитинства в селi Старому Животовi на Вiнниччинi, де вiн народився 14 сiчня 1937 року, через навчання в Нiжинському педiнститутi, багаторiчну роботу в редакцiях обласних газет, у "Лiтературнiй Украïнi", видавництвi "Радянський письменник" (нинi "Украïнський письменник") - Євген Гуцало - лауреат Державноï премiï Украïни iменi Т. Г. Шевченка, лiтературноï премiï iменi Юрiя Яновського, його книги перекладенi багатьма мовами свiту. Працьовитiсть Євгена Гуцала вражає. Як не дивно, але це так. Перераховуванням книг Євгена Гуцала можна збитися лише на означення його творчоï плiдностi, яка загалом не зазнавала якихось вiдчутних спадiв i вражаючих злетiв. Навпаки, письменник творить стабiльно, переживаючи i закономiрну еволюцiю, десь i заперечуючи себе, вчорашнього, але частiше розвиваючи своє "гуцалiвське". Оця стабiльнiсть творчого зростання, на перший погляд, закономiрна, бо дебют Євгена Гуцала був вражаюче успiшним. Про молодого прозаïка з розкуто-щедрим лiрико-поетичним свiтосприйняттям заговорила критика. Його новели i оповiдання щедро перекладаються росiйською мовою, серед молодих украïнських прозаïкiв вiн перший i найбiльш своєрiдний. Найцiкавiшою, на мiй погляд, є еволюцiя Гуцала-новелiста. Чому саме новелiста? Адже в останнi роки письменник буквально одну за одною видрукував три збiрки поезiй "Письмо землi" (1981), "Час i простiр" (1983), "Живемо на зорi" (1984), виступив iз оригiнальним романом-трилогiєю "Позичений чоловiк. Приватне життя феномена. Парад планет". Чистою, щемливою поезiєю дитинства повiяло вiд його останнiх повiстей "У гаï сонце зацвiло" i "Княжа гора", а в 1985 роцi з'явилася книга оповiдань "Мистецтво подобатися жiнкам" - i нагадала вона першу, 1962 року, книгу оповiдань Євгена Гуцала "Люди серед людей". Нi, цi двi збiрки оповiдань рiзняться мiж собою образно-зображувальними принципами характеротворення, та водночас спорiдненi тим, що i визначає сенс творчого життя Євгена Гуцала. Це - любов до простоï людини, любов до життя в усiй його не завжди видимiй складностi, це прагнення вiдкрити в звичайному незвичайне, в буденному
- святкове, в смiшному - драматичне, в трагiчному - життєствердне. Це - умiння витворити емоцiйну атмосферу ситуацiï, павутинне тонкий психологiчний малюнок доброго вчинку, пiзнати крiзь сюжет незриму логiку руху характеру героя, це - зрозумiти i облагородити чесну людину, а нечесну, морально ницу
- викрити перед людьми. В iм'я людей. Євген Гуцало завжди дбав про свiй авторитет новелiста. Свiй дар поетичного осягнення людини i природи вiн повсякчас пiдтверджує, прозираючи в глибини людського свiтовiдчуття, свiтосприйняття. Не можна беззастережно стверджувати, що Євген Гуцало щасливо уникає повторiв - бувають у нього i слабкi оповiдання, неоднозначною була реакцiя критики на його романи про Хому невiрного i лукавого, та й поезiя Гуцала породжує скептичну ревнiсть у деяких поетiв. Зрозумiло, не так й легко охопити вичерпним узагальненням творчiсть письменника; до того ж вiн в останнi роки змiнює жанри, способи характеротворення, експериментує. Свiдчення цього - хоча б роман-трилогiя "Позичений чоловiк. Приватне життя феномена. Парад планет" i повiсть "Княжа гора". Зараз Євген Гуцало на творчому пiднесеннi, у пошуках iстини, "своєï" теми, "свого" героя. То чому нам не поговорити з письменником про його творчий шлях, разом iз ним дещо й узагальнити. Ця iдея спала менi на думку ще у квiтнi 1983 року, коли вийшла друком поетична книга Євгена Гуцала "Час i простiр". Тодi Гуцало друкував на сторiнках журналу "Прапор" цикл так званих ексцентричних оповiдань, об'єднаних умовною, ще тодi не легалiзованою (як, до речi, й зараз) назвою "Украïнський декамерон". Це оповiдання "Звабники i звабницi", "Жiнки є жiнки" - першi вияви "химерних" характерiв сучасного сiльського люду. Письменник прагнув "вхопити" характер звичайноï трудовоï людини на якомусь незвичному вчинковi i вiдкрити "другий план" його почувань, думок, поведiнки... На той час вiдшумiли першi критичнi хвилi навколо роману "Позичений чоловiк, або Хома невiрний i лукавий", було зрозумiло, що письменник прагне вийти на iнший рiвень iндивiдуального художнього осягнення людини i свiту. Бiльше того, прореагувати заперечуюче на "натуральне письмо", на дещо одноманiтне життєсписування ексцентричним вибухом, а саме - за допомогою "оживлення" багатющих джерел народного мовлення, певною мiрою реабiлiтувати усне образне мислення. Для цього йому захотiлося поставити характери в незвичайнi, гротескно-iронiчнi ситуацiï, вiдкрити "системою дзеркал"
- рiзнобiчним освiтленням героïв - новий тип (i тип традицiйний) народного фiлософа. Його Хома живе звичайним i водночас химерним життям, але роздумує над вiчними проблемами буття, над цим складним свiтом... Цiкаво, а як сам Євген Гуцало оцiнює еволюцiю власноï творчостi? Отак i продовжилася наша розмова. З цього ось першого мого запитання:
- Вашi оповiдання i повiстi (а тепер ще й романи) - це своєрiднi, найчастiше сiльськi iсторiï, в яких осмислюються неперехiднi людськi цiнностi, передусiм моральнi, загальнолюдськi: душевнiсть, доброта, совiсть, спiвчуття, спiвпережиття, милосердя, честь людська, увага i прагнення зрозумiти i пояснити людськi слабостi i помилки. Як розпочиналось Ваше творче життя, який його етап виявився на сьогоднi визначальним? I чи принцип лiрико-поетичного осягнення людини i свiту є й зараз для Вас домiнуючим?
- Як розпочиналось? Коли сьогоднi так менi поставлено запитання - отже, слiд задуматись над вiдповiддю насамперед для самого себе. Може, це лише наближення до вiдповiдi. Починалось, очевидно, з ранньоï, ще зовсiм у дитячi роки, любовi до лiтератури. Ця любов прокинулась - i з часом уже не згасала, а, здається, тiльки дужчала, мабуть, формуючи сам лад душевних зацiкавлень i саме єство. В дитинствi, в першi повоєннi (частково
- i воєннi) роки страх цiкаво було довiдуватись iз книжок про життя, якого не знав i яке вiдкривав уперше. В ту пору книжка наче i була самим життям, i подеколи здавалася значно цiкавiшою вiд довколишнього. Бо довколишнє буття
- звичне, знайоме, щоденне, близьке, в той час як книжка - це дiйснiсть незнана, нова, незнайома, екзотична, з безлiччю пригод. А якi почуття героïв! З ïхнiми почуттями не могли зрiвнятися нi твоï власнi, нi твоïх близьких. Якi саме книжки? Тi, що випадково потрапляли до рук. (Мабуть, не варто пояснювати, що таке напiвзруйноване пiслявоєнне село, напiвзруйнована школа). Це був i Шевченко, i Леся Украïнка, казки украïнськi i росiйськi, згодом
- Тичина, Рильський, Сосюра. Здається, в четвертому чи в п'ятому класi було прочитано (звичайно, по-варварському) "Вiйну i мир" Л. Толстого. Тодi ж випадково стали потрапляти до рук першi книжки зарубiжних письменникiв - вони справляли фантастичне враження. Потiм були Пушкiн, Гоголь, Короленко, Г. Успенський i т. д. Мабуть, залюбленiсть у лiтературу i спричинилась до того, щоб самому взятися за перо. Це були вiршi. Один iз перших вмiстила шкiльна стiнгазета, це був мiй п'ятий чи шостий клас. Вiрш називався "Червоний прапор".
З впевненiстю не скажу, та, мабуть, найвизначальнiшим етапом у моєму життi слiд вважати другу половину шiстдесятих рокiв, коли написав повiстi "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Сiльськi вчителi", "Подорожнi", якi вiдношу до об'єктивноï, реалiстичноï прози. Тепер уже, з висоти вiсiмдесятих, можу пошкодувати, що й далi не шукав себе в цьому напрямi. Причина - голослiвна критика, яка не могла не ранити. "Принцип лiрико-романтичного осягнення людини i свiту" колись найбiльше вiдповiдав моïй вдачi, виражав психiку, емоцiï - тому-то вiн i знайшов реалiзацiю в багатьох (особливо - в кращих) моïх творах. Очевидно, цей принцип знайшовся цiлком природно й невимушено. Взагалi, наша критика нiколи не замислюється над тим, чому один прозаïк має одне творче обличчя, iнший - ще iнше, третiй - зовсiм вiдмiнне. В таких випадках мова нiколи не заходить про вiдмiннiсть iндивiдуальностей, вiдмiннiсть психiчноï структури, вiдмiннiсть духовноï органiзацiï. Ми позначаємо усе лише словом "талант": оце - такий талант, оце - такий, а це - вже такий. А в чому ж природа ïхньоï несхожостi i вiдмiнностi? Чому подеколи вимагається, щоб талант був не сам собою, а якоюсь своєю подобизною, а то й протилежнiстю? Такi вимоги - це i нерозумiння природи таланту, й свiдоме чи несвiдоме намагання загубити його. "Принцип лiрико-романтичного осягнення людини i свiту" сьогоднi не є для мене домiнуючим, вiн - переважно в минулому, хоча, можливо, якiсь елементи i збереглись в збiрках вiршiв "Письмо землi", "Час i простiр". В повiстях "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Сiльськi вчителi", "Подорожнi" цей принцип взагалi вiдсутнiй, хоча його рецидиви вже є в пiзнiше написанiй повiстi про дитинство "У гаï сонце зацвiло". Очевидно, не так-то легко вiдмовитися вiд самого себе в такому варiантi.
- Кожний художник, по сутi, вивершує свою образно-стильову систему, знаходить свiй ракурс художнього пiзнання свiту i згодом, як це не парадоксально, прагне зруйнувати, заперечити цю систему, знайти новий кут зору на людину i свiт. Чи не цим можна пояснити появу Ваших романiв "Позичений чоловiк...", "Приватне життя феномена", "Парад планет"? I як це узгодити з активним сьогоднi Вашим проникненням у свiт поетичний? Чи не вiд безпорадностi прози, слова прозового перед дивом природи Ви почали писати вiршi? - В моïх перших оповiданнях герой часто-густо зливався зi свiтом природи, начебто виражав ïï сферою своïх емоцiй, а свiт природи начебто вiддзеркалював саму людину. Тобто це була двоєдина сутнiсть: природа мислила й почувала свiтом людини, а людина мислила й почувала свiтом природи. Ця двоєдина сутнiсть, мабуть, найбiльше допомагала виражатися самому героєвi.
Очевидно, за таким типом героя стояв сам автор. Такий тип допомагав самовиражатися йому. Але ж автор, бажаючи осягнути дiйснiсть через iншу вдачу та iнший характер, через iншi життєвi колiзiï, змушений був ставити перед собою завдання: вiдмовлятися вiд такого героя (тобто вiдмовлятись вiд чогось природного в собi) i шукати героя "зi свiту" (тобто знаходити себе у вiдмiннiй iпостасi, яка дозволяє iснувати начебто не в своïй iндивiдуальностi, а в iндивiдуальностi чужiй). Це було необхiдно зробити, щоб перейти вiд обмеженостi, вiд камерностi
- до життя в ширших, об'єктивнiших зв'язках. Здається, я руйнував сам себе i заперечував попереднє своє iснування, пишучи "Мертву зону", "Родинне вогнище" ("Мати своïх дiтей"), "Сiльськi вчителi". Не скажу, що таке саморуйнування давалось легко, навпаки - важко, бо своïм корiнням я був весь у прозi своïй попереднiй, а до цiєï я наче себе силував, навертав. А вже пишучи "Позиченого чоловiка...", "Приватне життя феномена", "Парад планет", я не вiдчував, що руйную себе. Вiдчував, що - заперечую (i не тiльки себе), а от що руйную - зовсiм нi. Бачив, що знаходжу сам себе у формах нових для себе, у формах глобальнiших за осягненням життєвого матерiалу, за розумiнням характерiв, за наповненiстю слова. А вже коли цi три романи було написано i я сiв за оповiдання в старiй своïй манерi, в основi якоï - реалiстична деталь, то вiдчув, що ця манера вже перестала даватись так, як давалась ранiше. Вона видавалась менi пластом, одноплощиною - i я тодi зрозумiв, що манера моïх романiв таки мала руйнiвний вплив на мене. Отже, це таке лiтературне будiвництво, яке грунтується на самозапереченнi й саморуйнуваннi. Спонукальнi мотиви цього самовираження i саморуйнування
- бажання осягнути оптимальну масу життя в оптимальних формах. Я сам для себе хотiв глибше осмислити активне своє звертання до поезiï на п'ятому десятку рокiв життя. Яка причина? Можливо, i в тому, що завжди любив поезiю, що починав iз вiршiв, що вряди-годи писав ïх i пiзнiше. Можливо, i в тому, що твоє єство, мiняючись, усе ж багато в чому консервативне, i ця його консервативнiсть саме в тому, що поезiя єства i поезiя свiту так i не вмерли для тебе. А ще, можливо, i в тому причина, що об'єктивно-реалiстичнi твори ("Мертва зона") i "умовно-фантастичнi" ("Позичений чоловiк" та "Парад планет") аж нiяк не давали виходу лiрико-романтичнiй енергiï, а вона (енергiя) таки прагнула виходу. Проза - всесильна, але не в усьому. Проза може чимало опанувати в царинi поезiï, проте не все, проте є такi сфери емоцiй, такi фiлософськi можливостi щось збагнути в собi, в природi, що до снаги лише поезiï. "Диво-природа" опановується й прозою, але поезiя дає тут цiлком вiдмiннi принциповi вирiшення. Проза зовсiм не безпорадна перед "дивом природи"! Опанування природи за допомогою поезiï - це начебто знову i самозаперечення, i саморуйнування, проте в iм'я будiвництва: i своєï особистостi, i своïх творiв. - Як Ви ставитеся до понять "проблемна лiтература", "лiтература про село", "виробнича тема"? Якщо заперечуєте, то чи не надто абстрагуєте Ви характери героïв своïх новел i оповiдань вiд соцiального змiсту реального ïх життя? Чи не надто Вашi героï зануренi у свiт внутрiшнiй, у свiт власноï душi, чи не надто вони рефлектують? Згадайте критиковану, до речi, рiзко i несправедливо, Вашу повiсть "Двоє на святi кохання". - До поняття "проблемна лiтература" ставлюсь цiлком прихильно, коли йдеться справдi-таки про проблемну лiтературу. Себто в тому разi, коли письменник дослiджує певну суспiльну, виробничу, етичну проблему. Критика справедливо повинна вимагати вiд такого автора широти й глибини аналiзу, вказувати на недогляди. Але кожен лiтературний твiр розглядати через призму "проблемноï лiтератури"
- протиприродне, в нас часто намагаються через таку призму розглядати речi, в якi авторами свiдомо не закладались тi чи iншi проблеми. Тодi автоматично клеяться i ярлики - "речi безпроблемнi". Треба навчитись бачити мотиви, якими автор послуговувався при написаннi того чи iншого твору, навчитись бачити його особистi намiри, його задум i оцiнювати його працю через таку призму... Наприклад, у мене є давно вже написанi цикли коротких лiрико-поетичних оповiдань "Осяяння" i "Наодинцi з природою". Грiх звинувачувати мене в безпроблемностi, коли вони - просто поезiя в прозi. На мою думку, слiд судити ïх саме з цих позицiй, а не з будь-яких iнших. "Лiтература про село" - ця класифiкацiя, здається, найбiльше утвердилася в останнi десятирiччя. Дозволю запитати: у Тараса Шевченка i Лесi Украïнки - є лiтература про село i лiтература про мiсто? У Михайла Коцюбинського i Василя Стефаника - так само? А в О. Пушкiна, Л. Толстого, Ф. Достоевського? По вiдношенню до них цi запитання виглядають мiнiмум курйозно. А от у нас тепер справдi є "лiтература про село" - i це звучить зовсiм не курйозно. Чи не сталось це тому, що ми звужуємо як поняття села, так i поняття лiтературного героя з села? Ми схильнi розглядати i село, i сiльського героя у звуженому аспектi, а саме - в планi виробничому, в планi оголених соцiальних зв'язкiв, а емоцiï людськi неминуче прив'язуємо до цього виробничого плану, до плану оголених соцiальних зв'язкiв. Очевидно, в цьому є природна закономiрнiсть i водночас
- збiднене трактування людськоï особистостi та обставин ïï буття, звiдси й - "лiтература про село". "Виробнича тема" - майже те саме, що й "проблемна лiтература". Коли за мету ставиться вона, на здоров'я, та коли автор не береться за "виробничу тему" - не слiд його осуджувати, при умовi, звичайно, що його рiч - мистецька. В оцiнцi такого твору слiд неодмiнно виходити з того, що вiн
- явище мистецтва. Якщо ж написане не вiдповiдає цим критерiям, чи кому потрiбна та чи iнша "виробнича тема" i навiть найактуальнiша? Адже невдала рiч
- завжди компрометацiя лiтератури. В нас уже багато набралось таких компрометацiй, i тут кiлькiсть, до якоï ми прагнули й досi прагнемо, нiяк не переходить у якiсть. Я вважав i вважаю, що героïв вiдривати вiд соцiального змiсту ïхнього життя не можна. Людина дуже конкретна у своєму буттi, й iгнорувати цю конкретику протипоказано для будь-кого. В рiзних письменникiв мiра соцiального змiсту життя ïхнiх героïв (оця конкретика життя) не однакова, й цю обставину можна пояснювати по-рiзному. Можливо, моï героï i справдi зануренi у "свiт внутрiшнiй", у "власну душу", вони "рефлектують", але, менi здається, вони таки пов'язанi з зовнiшнiми обставинами, що активно вiддзеркалюються i в "свiтi внутрiшньому", i в "душi". Героï живуть енергiєю не так iмпульсiв своєï психiки, енергiєю свiдомостi чи пiдсвiдомостi, як швидше генерують у своєму єствi енергiю свiту та свою власну, виступаючи складовою цього свiту. Нещодавно перечитав повiсть "Двоє на святi кохання", написану бiльше десяти рокiв тому, й переконався, що герой повiстi Iван Поляруш справдi-таки рефлектує, рефлектує багато, бiльше за всiх iнших моïх героïв. Та рiч у тому, що колись я й ставив собi за мету виписати такого рефлектуючого iндивiдуума, намагався схопити в чомусь послiдовний, а в чомусь i непослiдовний перебiг його емоцiй, проникнути в суперечливу атмосферу його думок та вчинкiв. Iван Поляруш для мене - не запрограмований робот, що не вiдхиляється вiд шаблонноï програми, а людський тип у становленнi, у формуваннi, вiн доходить усвiдомлення важливих життєвих принципiв цiною заперечення iнших. Вiн народжується як особистiсть, але аж нiяк не перероджується. Це дiалектичне суперечливий лiтературний герой, який свiдомо пiдходить до своïх особистих якостей, автоматично пiдносячись до якостей суспiльних. Вважав i вважаю, що цю повiсть таки критикували дуже й дуже несправедливо. Тепер шкодую тiльки про те, що "Двоє на святi кохання" не написано технiчно вправнiше, тут фраза не завжди насичена об'єктивним матерiалом так, як хотiлося б, ïй бракує бажаноï консистенцiï. - Написанi Вами повiстi "Шкiльний хлiб", "Сiльськi вчителi", "Родинне вогнище"
- це, я вважаю, етапнi в iсторiï украïнськоï лiтератури твори. В них поставленi гострi морально-етичнi проблеми. Але чи свiдомо Ви йшли на загострення в художнiх характерах цих проблем, чи Ви iнтуïтивно ïх вiдчули? Що послужило поштовхом для написання цих повiстей? - Ви, Миколо Григоровичу, вищеназванi повiстi вважаєте "етапними в iсторiï украïнськоï лiтератури". Ваша думка - важлива, почесна для мене. Я сам серйозно ставився i ставлюсь до цих повiстей, особливо ж - до "Родинного вогнища", яка, спершу з'явившись у скороченому варiантi в журналi "Днiпро", згодом увiйшла до збiрки моïх повiстей, де вже мала назву "Мати своïх дiтей", також далека вiд первiсного задуму. Як Вам вiдомо, повiсть-дилогiя "Шкiльний хлiб" i "Сiльськi вчителi" окремою книжкою побачили свiт рокiв через десять пiсля публiкацiï в журналi "Вiтчизна" (на цей час уже були окремi видання повiстi-дилогiï росiйською мовою, бiлоруською, а також деякими зарубiжними). То дозвольте запитати: що ж це за "етапнi в iсторiï лiтератури твори", якi мають таку "прихильну" зустрiч? Якщо Ви ïх вважаєте такими, та ще я особисто вважатиму, та ще дехто - цього замало для визнання такого регiстру. А коли ïх такими вважає вся критика (чи значнiша частина), вся лiтература (чи значнiша частина)
- тодi iнша рiч. Такi визнання зустрiчаємо в росiйськiй лiтературi
- Бєлов, Астаф'єв, Распутiн. У нас за минулi часи, про якi тут йдеться, найбiльше, скажiмо, на таке визнання заслуговував Григiр Тютюнник. А чи дочекався вiн такого визнання за свого життя? Визнання, якого вiн заслуговував за свiй талант, Григiр Тютюнник так i не дочекався, воно прийшло пiсля його смертi. Цей випадок характеризує мало не всю нашу критику якнайточнiше й найдошкульнiше. I якщо вона в своïй масi змiнила своє ставлення до Григора Тютюнника, це, на моє переконання, зовсiм не означає, що критика змiнилася в кращий бiк.
Як писались цi повiстi? Тодi, в шiстдесятих роках, i лiтература всесоюзна, i суспiльство наше чекало вiд письменникiв об'єктивного, правдивого слова про пiслявоенний час. Без реалiстичного його показу не можна було впевнено рухатись далi. Отже, необхiднiсть в таких речах корiнилась у самiй загальнiй атмосферi, тому-то вони були не просто собi лiтературними творами, а мали суспiльну вагу. Була потреба в тому, щоб сказати собi: не було в тi роки й не могло бути на наших людях чогось незвичайного, ходили вони в куфайках, чунях, у полотнi i т. д., а робота ïхня була вкрай важка й вiддячувалась не дуже високо... У мене, виходця з учительськоï родини, була необхiднiсть сказати, що сiльськi вчителi в тi роки водночас нагадували селян, чиïх дiтей вони вчили, бо мали порати город, вести господарство, нести на собi ярмо не вельми зручного побуту.
Не знаю, чи варто тут говорити про свiдоме "загострення" цих проблем,
- просто хотiлось показати все ближче до iстини, до об'єктивного стану. Мабуть, тодi оце прагнення "ближче до iстини" i здавалося загостренням, коли загальна картина малювалась у весело-оптимiстичному мажорi. Отже, цi речi пiдказанi i тодiшнiми суспiльними та лiтературними обставинами, i свiдомим прагненням, i iнтуïцiєю. Картини пiслявоєнного життя були такi яскравi в пам'ятi, що самi наче просились на папiр... Ось усе разом
- i "пiдштовхнуло". (До того ж, повторюю, спрацювало тодi бажання знайти себе не в лiрико-поетичнiй прозi, яка швидше трималась на моєму особистому зацiкавленнi, а в прозi реалiстичнiй, котра здавалась менi мало не шедевром, так вона рiзко дисгармонувала з ладом моïх емоцiй). - Ви останнiм часом пишете так званi ексцентричнi оповiдання ("Звабники i звабницi", "Жiнки як жiнки"), сума характерiв у яких, наче своєрiднi дзеркала, вiдображають суттєвi гранi основного характеру в ситуацiях незвичайних, але цiлком реальних. Що послужило стимулом для появи таких оповiдань i таких характерiв? Звiдки йдуть на Вас iмпульси? З класики украïнськоï? З свiтовоï? Вплив творчостi Альберто Моравiя чи Гоголя? А можливо, тут вiдчувається ота сакраментальна латиноамериканська "магiчна проза"? - Так званi "ексцентричнi оповiдання" можна знайти в моïй книжцi "Полювання з гончим псом", яка передувала появi "Позиченого чоловiка". Сам собi тепер я кажу, що цi оповiдання - своєрiдний пролог до "ексцентричного" роману, своєрiдна пiдготовка в локальнiшому жанрi перед опануванням жанром глобальним у нашiй прозi. Поняття "ексцентрика" тут вживається не в значеннi екстравагантностi, химеричноï вигадки, квазiпригоди, що проти здорового глузду i логiки життя, а, навпаки, тут "ексцентрика" - це те цiлком реальне, цiлком правдиве явище, що характеризує дiйснiсть у планi логiчного винятку, а не щохвилинноï закономiрностi. Та от цей логiчний виняток, як помiркувати, i є рiдкiсна закономiрнiсть, яка ставить людськi характери в таку залежнiсть, в такi стосунки, що вони мають виявитись вибухове, гостро, може, надто iз несподiваного боку. Ексцентрична ситуацiя допомагає орiєнтувати життєвий матерiал у драматичних спiввiдношеннях. Великий майстер ексцентрики такого роду (в моєму розумiннi) - драматург Мольєр. Мольєрiвська ексцентрика iснує для того, щоб поставити характери у винятковi позицiï, таким чином вияскравивши ïхню сутнiсть. В такому ж самому планi ексцентриком можна вважати Гоголя, особливо ж його "Мертвi душi" чи "Ревiзор". Пушкiн, розповiдаючи Гоголю сюжет майбутнього "Ревiзора", знав, що розповiдає. Нiхто з теперiшнiх критикiв не закине Гоголю нетиповiсть ситуацiï в "Ревiзорi", хоч, звичайно, ситуацiя анекдотична, або вiзьме пiд сумнiв й ситуацiï з продажем "мертвих душ", хоч, звичайно, вона архiвиняткова. (Менi доводилось чути, що ситуацiя в моєму романi "Позичений чоловiк" з обмiном чоловiка на телицю - не в традицiях украïнського села. А хiба я стверджую, що в традицiях?!)
Вiдчувається, що останнiм часом буквалiстський плин розповiдi з засиллям натуралiстичних подробиць, достовiрних деталей, втратив на силi й в тому значеннi, яке ще мав, здається, зовсiм недавно. В мене самого спрага i бажання
- письма яскравiшого, своєрiднiшого, небувалiшого, в чомусь навiть екзотичного, бо рiвний i одноманiтний потiк (досить квалiфiкований) набрид, набив оскому. Просто необхiдна мистецька смiливiсть, нешаблоннiсть мислення, нетрафаретнiсть зображення. З цiєï точки зору начебто не могли не з'явитись "Буранний полустанок" Ч. Айтматова, "Альтист Данилов" Орлова, "Живая вода" Крупiна, "Случай с Маханиным" М. Євдокимова. Безумовно, пошуки триватимуть, бо саме тiльки кiлькiсне накопичення цiкавих творiв останнiм часом не приводить до якiсного стрибка. Недавно, рецензуючи для видавництва, перечитував "ексцентричну" повiсть Ю. Щербака "Хронiка мiста Ярополя", написана двадцять лiт тому, досi окремою книжкою не виходила. Вона читається так само цiкаво, як i в пору ïï появи у "Вiтчизнi". Впевнений, що через двадцять лiт - це вже буде третє тисячолiття - повiсть збереже своï мистецькi якостi, бо вони - поза сумнiвом. З сакраментальною латиноамериканською "магiчною прозою" обiзнаний не так i добре, на жаль, щоб судити про неï квалiфiковано. Але Маркес iз його "Ста роками самотностi" i "Осiнню патрiарха" - явище важливе, його творчiсть слiд розглядати в руслi творчостi М. Гоголя, М. Булгакова. Не вважаю, що це явище вищого порядку, просто - вiн дитя нашого часу, вiн - сучасний... Моï ж iмпульси - чому я написав серiю так званих "ексцентричних творiв", - безумовно, i з лiтератури йдуть, i культивуються в "самостiйному" порядку. Визнати за кимось iз письменникiв превалюючий вплив на моï уподобання не можу, бо в своïй любовi я нiколи не замикався на якомусь одному iменi чи однiй стильовiй течiï, я завжди автоматично налаштовувався на хвилю чужого таланту, раз талант був чи є... Значить, доводилось думати i про новелiстичну практику Альберто Моравiа також. - Наскiльки Ви автобiографiчнi в своïй творчостi? Наприклад, "Мертва зона", "Бiль i гнiв". Чи це не дитячi враження Вашi? I взагалi, розкажiть трошки про своє дитинство. У дитячому, так би мовити, сприйняттi. - Автобiографiчний дуже часто, проте не завжди. Наприклад, автобiографiчний у багатьох дитячих оповiданнях, у лiрико-поетичних циклах "Наодинцi з природою", "Осяяння". Я за цей автобiографiзм - у ладi почувань i в атмосферi емоцiй наскрiзного лiричного героя. Так само є значна доля автобiографiзму в повiстях "Мертва зона" та "Бiль i гнiв"
- у ïхнiй основi лежать особистi спогади i розповiдi близьких про село Нова Гребля на Вiнниччинi. "Мертва зона" - це частково про те, як нiмцi спалили куток Соболiвку в цьому селi, а "Бiль i гнiв" - уже подiï визволення цього села вiд окупантiв. Про своє дитинство розповiдав у багатьох оповiданнях, у щойно названих повiстях, також у "Сiльських вчителях", "Шкiльному хлiбi", "У гаï сонце зацвiло". Важко сказати, чи вичерпався в цьому напрямку, чи ще щось напишу, бо прогнозувати
- завжди небезпечно. Взагалi, тепер здається, що дитинство - найцiкавiша пора, та пора, коли майбутнє життя - ще попереду, коли воно, здається, так багато обiцяє, коли воно ще не пiзнане i його кортить пiзнати, коли воно ще - нерозгадана загадка, лише обiцянка - дивного дива. I хай це вогненнi воєннi роки, хай голоднi пiслявоєннi
- однак чарiвливiсть дитинства не пропадає навiть за таких умов. Дитина - це наче в iдеалi фiлософська формула майбутнього буття, а доросла людина
- це вже реалiзацiя на практицi цiєï фiлософськоï формули, ïï матерiальне вираження. У мене й тепер буває дивне вiдчуття, наче я й по сьогоднi зостався тiєю самою дитиною, яка вперше стала усвiдомлювати себе в свiтi. Мабуть, дитинство - це справдi i майбутня доля, i майбутнє життя. ЇЯку першу книгу (бо не завжди перша книга є першою художньою, тобто творчо самостiйною книгою) Ви найбiльш цiнуєте? У Вашiй творчостi є своєрiднi три етапи (лiрико-поетичний, суто реалiстичний, тобто нарочито заземлений у факти життя, в реали буття звичайноï людини, i химерно-гротескний (або як Ви визначаєте, "ексцентричний", а точнiше, iронiчно-мiстифiкований погляд на людину i свiт). Чи не змогли б Ви, чи не наважилися б своï книги, своï твори дещо роздiлити по цих, зрозумiло, штучних "поличках". - Звичайно, з плином часу ставлення до написаних тобою книжок змiнюється. I хоч кожну писав щиро, та згодом не кожну здатен сприйняти на рiвнi того задоволення, на якому вона народжувалася. Тепер ось зберiгаю рiвне своє ставлення до повiстей "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Подорожнi", "Сiльськi вчителi" "У гаï сонце зацвiло". А також до частини оповiдань iз збiрок "Запах кропу", "Що ми знаємо про любов", "Полювання з гончим псом". Але з усього написаного вiддаю перевагу роману "Позичений чоловiк" i збiрцi вiршiв "Письмо землi".
А все-таки коли перша - то це, мабуть, "Запах кропу". Але зовсiм не в тому виглядi, якою вона побачила свiт. Якби в 1966 - 1967 роках ця книжка побачила свiт повнiстю, я б не став кидатись в лiтературних пошуках, почувався б впевнено. Лiрико-поетичний етап - це, мабуть, книжки "Яблука з осiннього саду", "Скупана у любистку", деякi дитячi збiрки, "Серпень, спалах любовi". Суто реалiстичний - "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Сiльськi вчителi", "Шкiльний хлiб", "Подорожнi", чимало оповiдань. Химерно-гротескний - це "Позичений чоловiк", "Приватне життя феномена", "Парад планет", деякi оповiдання... (...)
Розмову з Євгеном Гуцалом вiв Микола ЖУЛИНСЬКИЙ. 1983 - 1986.
(За книгою "Украïнське слово" - Т. 3. - К., 1994.)

Заголовок 1 Заголовок 2
Євген Гуцало (1937 - 1995)