МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893 -1933) Iншi псевдонiми - Юлiя Уманець, Стефан Кароль. Справжнє iм'я - Микола Григорович Фiтiльов. Микола Хвильовий народився 13 грудня 1893 р. в селищi Тростянець на Харкiвщинi (тепер Сумськоï областi) в родинi робiтника. Навчався в початковiй школi, в Богодухiвськiй гiмназiï. Проте освiту здобував здебiльшого самоосвiтою. У 1914 - 1916рр. воював на фронтах Першоï свiтовоï вiйни, де саме в окопах, серед солдатськоï маси, усталюються його демократичнi, частково й бiльшовицькi симпатiï. Першi поезiï почав друкувати в 1917 р. ("Шляхи мистецтва"), а далi - прозу. Був органiзатором збройноï боротьби проти гетьманських вiйськ на Харкiвщинi. Був iнiцiатором, органiзатором i активним членом низки лiтературних органiзацiй ("Гарт", "Ваплiте", "Пролiтфронт"). У столичному Харковi у 1921р. Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичнi книги: "В електричний вiк", "Молодiсть". У 1923 р. окремим виданням вийшла славетна збiрка оповiдань "Синi етюди", наступного року - збiрка новел та оповiдань "Осiнь". Статтею "Про "сатану в бочцi", або про графоманiв, спекулянтiв та iнших "просвiтян"" письменнику 1925р. розпочав знамениту лiтературну дискусiю.


У 1927 р. Хвильовий разом з Яловим i Досвiтнiм виступив у пресi зi спокутувальним листом i вийшов з ВАПЛIТЕ. Протягом 1927 -1930 pp. вийшли його "Твори в трьох томах". Узимку 1928р. Хвильовий поïхав за кордон, наступного року вийшла його поетична книга "Досвiтнi симфонiï".
13 травня 1933 р. прогримiв пострiл, що обiрвав життя Миколи Хвильового, одного з найталановитiших письменникiв XX ст. Сталося це ясного ранку в присутностi М. Кулiша, Г. Епiка, О. Досвiтнього. Хвильовий грав на якомусь щипковому вiрменському iнструментi, декламував вiрш М. Некрасова "Мужичок с ноготок", потiм вийшов до сусiдньоï кiмнати i там вистрiлив собi у скроню. На столi залишив передсмертну записку: "Арешт Ялового (Михайла Ялового, першого президента ВАПЛIТЕ, напередоднi було заарештовано) - це розстрiл цiлоï Генерацiï... За що? За те, що ми були найщирiшими комунiстами? Нiчого не розумiю. За Генерацiю Ялового вiдповiдаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко,... ясно. Сьогоднi прекрасний сонячний день. Як я люблю життя - ви й не уявляєте. Сьогоднi 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунiзм. Хай живе соцiалiстичне будiвництво. Хай живе Комунiстична партiя". I хоча самогубство дає можливiсть звинуватити людину в слабкодухостi, але стосовно постатi М. Хвильового говорити про слабкодухiсть важко. Скорiш за все його рання трагiчна смерть була своєрiдним протестом, яким вiн хотiв зупинити лавину репресiй, що насувалася.З виходом першоï поетичноï книги в 1921 р. постать Хвильового вiдразу привернула до себе увагу, адже свою поезiю вiн творив у стильовiй манерi неоромантизму та iмпресiонiзму. Та все ж за творчим обдаруванням М. Хвильовий був прозаïком, вiн сам це скоро вiдчув i пiсля виходу другоï збiрки до поезiï звертався лише епiзодично. Ерудицiя i вроджений талант лiдера притягували до Миколи Хвильового сучасникiв. Вiн органiзував найпотужнiшу лiтературну структуру - ВАПЛIТЕ, до якоï увiйшли колишнi члени "Гарту", "Жовтня", дехто з "плужан". Керiвництво здiйснювали М. Хвильовий, М. Яловий (президент) та О. Досвiтнiй. ВАПЛIТЕ об'єднала найталановитiших митцiв, якi тодi мешкали в Харковi (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Кулiш, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слiсаренко, Ю. Смолич, Г. Епiк, П. Панч та iншi). У статусi та програмi органiзацiï йшлося про те, що ïï члени обирають вiльний розвиток усiх течiй i стилiв, пiдтримують талановитiсть i новаторство, високу професiйну майстернiсть, дбають про престиж украïнськоï лiтератури. Шлях, обраний ВАПЛIТЕ, суттєво вiдрiзнявся вiд того, що пропонувала украïнському мистецтву бiльшовицька iдеологiя, а тому органiзацiя вiдразу привернула до себе увагу партiйного чиновництва. Недарма в пiзнiшi, репресивнi та "застiйнi" роки, сама лише належнiсть до неï вже вважалася серйозним обвинуваченням. Час появи на лiтературнiй аренi ВАПЛIТЕ збiгся з розгортанням най-гучнiшоï лiтературноï дискусiï 1925 -1928 pp., яка мала об'єктивнi пiдвалини-визначення сучасного стану i подальшого шляху розвитку украïнського мистецтва. Дискусiя розпочалася зi статтi М. Хвильового "Про "сатану в бочцi", або про графоманiв, спе кулянтiв та iнших "просвiтян"", опублiкованоï в додатку до газети "Вiстi ВУЦВК" "Культура i побут" ЗО квiтня 1925р. у вiдпо-вiдь на виступ автора:початкiвця Г. Яковенка "Про критику i критикiв у лiтературi". Статтi й памфлети М. Хвильового були спрямованi проти масовiзму i "червоноï просвiти", що культивувалися органiзацiєю "Плуг" на чолi з С Пилипенком, проти хуторянськоï обмеженостi та провiнцiйностi украïнськоï лiтератури, слiпого наслiдування нею росiйськоï лiтератури, засилля в нiй графоманства i ремiсництва у виглядi агiток. Саме М. Хвильовий категорично поставив питання "Європа чи просвiта?", маючи на увазi рiшучий поворот рiдноï лiтератури на самостiйний, вiльний вiд будь-яких зовнiшнiх втручань i тиску, виеокопрофесiйний шлях розвитку, ïï орiєнтацiю на "психологiчну Європу", тобто найкращi здобутки європейського мистецтва. У розпалi лiтера-турноï дискусiï з'являються i цикли памфлетiв Миколи Хвильового "Камо грядеши", "Думки проти течiï", "Апологети писариз-му" та стаття "Украïна чи Малоросiя?" (написана 1926р. стаття була заборонена i стала вiдомою читачевi лише в 1990 р.), в яких розкривалася, глибоко аргументувалася суть проголошених ним гасел орiєнтацiï на "психологiчну Європу", "геть вiд Москви", "романтики вiтаïзму", "азiатського ренесансу". Стиль М. Хви-льового-памфлетиста досить своєрiдний, вiн i тут зостається неповторним художником. Афористичнiсть висловлених гасел, багатство й розмаïтiсть метафоричноï образностi, iсторичних, лiтературних ремiнiсценцiй, виваженiсть аргументацiï, поєднання пристрасних iнвектив iз тонкою iронiєю - все це риси iндивiдуального стилю, якi дозволяють оцiнити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище. Питання, порушене Хвильовим, було важливим для багатьох тогочасних письменникiв. Багато хто з них радо вiдгукнувся творчими пошуками. Вiдтак партiйнi органи забили на сполох. У 1926 р. у вiдкритому листi Й. Сталiна членам полiтбюро ЦК КП (б) У рiшуче засуджувалися дiï М. Хвильового й взагалi ваплiтян. А в сiчнi 1927 p., щоб урятувати ВАШЇЇТЕ, Хвильовий, Яловий i Досвiтнiй виступили у пресi зi спокутувальним листом, вийшли з органiзацiï (тепер ïï очолили М. Кулiш, Г. Епiк). Але це був формальний вихiд, про що свiдчить подальша поведiнка колишнiх лiдерiв - iз початково обраного шляху сходити вони не збиралися. Пiсля самолiквiдацiï 1928р. ВАПЛIТЕ вони утворили органiзацiю Пролiтфронт - ïï гiдну наступницю, видавали журнали "Лiтературний ярмарок" та "Пролiтфронт". Дискусiя, що починалась як лiтературна, переросла в полiтичну, чимало письменникiв пiсля неï одержали ярлики iдеологiчних ворогiв, а найперше - Микола Хвильовий. Хмари однiєï з найстрашнiших трагедiй XX ст. вже збиралися над Украïною. Наступала пора гiрких поразок та розчарувань i для самого письменника. Перестає виходити журнал "Ваплiте", а вiдтак припиняє iснування й сама органiзацiя. Письменник змушений писати покаяннi листи, клястися у вiрностi комунiстичнiй iдеологiï. Читати цi документи (зокрема статтi, спрямованi проти товаришiв по перу, як-от проти футуристiв чи С Єфремова) гiрко й сьогоднi, та вони дають уявлення, в яку безвихiдь "героïчного терпiння" був загнаний М. Хвильовий i його соратники. Вже 1929 р. сфабрикованим процесом СВУ започатковується доба масових репресiй. Першi збiрки оповiдань М. Хвильового "Синi етюди" та "Осiнь" засвiдчили його потужний мистецький талант, справили вибухове враження. Вони були зустрiнутi найавторитетнiшими тогочасними критиками як явище значне й цiлком новаторське, дали пiдстави говорити про майстра, який витворив у нашiй лiтературi власний стиль, своєрiдний рiзновид лiрико-романтичноï, iмпресiонiстичноï новели.
Мрiя i дiйснiсть у його творах постають не в контрастних зiставленнях чи iдейному протиборствi, а в химернiй сув'язi, що надає оповiданням i новелам Хвильового неповторноï стильовоï новизни й свiжостi. У збiрках "Синi етюди" чи "Осiнь" ми не знайдемо поетичного оспiвування героïки революцiï, тут немає пафосного уславлення "борцiв за новi революцiйнi iдеали", що можна було спостерiгати в багатьох тогочасних iдеологiчних "трубадурiв". В оповiданнях "Мати", "Солонський яр", "Наречений", "Редактор Карк", "Синiй листопад", "Кiт у чоботях", "Я (Романтика)" - складна революцiйна дiйснiсть, якiй найбiльше пасують ключовi слова: кров, смерть, насильство, трагедiя, сум, безповоротна втрата чогось по-справжньому вартiсного. Там героï М. Хвильового постають не як переможцi, якi вже завоювали свiт, не як будiвничi майбутнього якщо не для себе, то для своïх дiтей, а скорiше як жертви цiєï революцiйноï дiйсностi. Гак, це новi героï, новi люди. То яке ж майбутнє чекає Украïну з такими будiвничими?
- мало не в усiх оповiданнях пiдтекстово запитує сам себе й своïх читачiв "переконаний комунiст" Микола Хвильовий. Так, за своïми полiтичними переконаннями вiн був украïнським комунiстом. Саме в цьому полягала його внутрiшня роздвоєнiсть i трагедiя. Адже вiн пiзно зрозумiв, що бiльшовизм i нацiональна iдея - поняття несумiснi. Микола Хвильовий воював за новий свiт для своєï Украïни i водночас стрiляв у неï, як йото герой-фанат у новелi "Я (Романтика)" стрiляє у власну матiр. Вiчне протистояння добра i зла в цiй новелi перенесено вдушу героя. Це протистояння викликає небезпiдставну тривогу за свiт i за людину в ньому новому свiтi. Новела є своєрiдним попередженням про непоправну втрату на обраному шляху iстинних цiнностей, по-справжньому гуманiстичних iдеалiв. Бо чи ж можна виправдати найвеличнiшими iдеями вбивство рiдноï матерi? Так само, як брата, сина, взагалi людини? Та ще й коли цi iдеï проголошуються нiбито заради ïï щастя та благополуччя! Така абсурдна логiка викликає в душi автора велике сум'яття, розпач. Новела у 20-х pp. передруковувалася кiлька разiв. Звичайно, тi, хто фанатично сповiдували бiльшовицькi iдеï, спокiйно сприймали ïï основну кульмiнацiйну сцену i, певно, не засуджували вчинок головного героя, бо для них "мета виправдовує засоби". ïх могло хiба що зворушити тiльки те, що i перед смертю мати не думає про себе, ïï материнське серце розумiє сина-вбивцю i хоче полегшити його страждання: "Вона стоïть, звiвши руки" i "зажурно дивиться" на нього, вона вкотре вже каже, що вiн, "(ïï мятежний син) зовсiм замучив себе". Ця кульмiнацiйна сцена вражає непомiтною, ненав'язливою силою гуманiзму, людяностi, справжнiх буттєвих вартостей, силою, здатною побороти- зло в цьому свiтi. Новела має специфiчну присвяту: "Цвiтовi яблунi", яка може сприйматись i як своєрiдний епiтет, що несе в собi основну iдею твору. Пригадаймо, що "Цвiт яблунi" -*- новела М. Коцюбинського, в душi лiричного героя якоï також тiсно поєдналося боже, людське начало (тяжкi страждання батька над помираючою трьохлiтньою Оленкою) i диявольське - пiдсвiдомий iнстинкт художника, який сприймає смерть дочки як матерiал для майбутнього твору. Ситуацiя в новелi М. Хвильового трагiчнiша, бо його герой сам мусить вибрати добро чи зло, шлях людяностi, гуманiзму, всепрощення чи круту стежку служiння абстрактним iдеалам. Шлях його вибору дуже тяжкий. Власне, в центрi авторськоï уваги i є душа лiричного героя, ïï страждання, розгубленiсть, безпораднiсть, невмiння вибрати єдино праведний шлях. Розповiдь ведеться вiд iменi головного героя ("Я"), який керує батальйоном, що складається з "юних фанатикiв комуни", i має розчищати з тилу дорогу революцiонерам. Трагедiя загострюється, коли головний герой усвiдомлює, що вiн має зробити вибiр: "Я
- чекiст, але я i людина". У новелi цей вибiр звучить,-як вибiр мiж добром i злом, свiтлом i темрявою. Кульмiнацiйним є момент, коли серед приведених до трибуналу "ворогiв" герой бачить свою матiр з символiчним iм'ям Марiя. З натовпу ïï слова: "Сину! Мiй мятежний сину!" сприймаються як голос самоï Украïни. Це голос застороги щодо того "свiтлого майбутнього", яке може бути здобутим цiною вбивства власноï матерi. У непримиреннiй суперечностi зiткнулися найсвятiшi для героя почуття: синiвська любов, синiвський обов'язок перед матiр'ю - i революцiйний обов'язок, служiння найдорожчiй iдеï. Вiн намагається якось вiдстрочити фатальне рiшення ("я чекiст, але я i людина"), та весь попереднiй шлях моральних компромiсiв робить розв'язку неминучою. Герой перестає бути особистiстю, яка сама розпоряджається власним життям i власними рiшеннями, вiн стає гвинтиком i заложником могутньоï системи. Такий непростий внутрiшнiй свiт письменника, роздвоєнiсть його душi, яка виявлялась i усвiдомлювалася ним поступово, накладали вiдбиток i на творчiсть, визначаючи ïï iдейно-стильовi особливостi. Прямим продовженням осмислення "непростих" для автора питань є повiсть "Сентиментальна iсторiя" (1928р.). Його героïня Б'янка не хоче почуватися "зайвою" (якими є товаришка Уляна, художник Чаргар) у цьому новому суспiльствi. Вона є сильною особистiстю, з тих, якi приваблювали Хвильового. Б'янка шукає дорiг не лише для своєï "вишневоокоï Украïни", а й для себе. Поступово вона прозрiває, бачить "свiтовий бардачок" довкола, розумiє, що те омрiяне майбутнє (називає його "сентиментальною даллю") не прийде само собою, хоч би якими лозунгами проголошувалося, шляхи до майбутнього повиннi пролягати через iстиннi морально-етичнi цiнностi. Поки що героïня ïх не бачить довкола себе; люди, якi оточують дiвчину, живуть пiд тягарем страху, тому й наглухо зачиняються кожен у своïй нiрцi, намагаються кожен по-своєму порятуватися цим фатальним вiдчуженням вiд незрозумiлоï дiйсностi. Б'янка мучиться "темною нiччю нашоï дiйсностi",""придавлених" долею людей, але нiчого змiнити не може, ïï останнiй вчинок, яким завершується оповiдання, має символiчний пiдтекст: в розпуцi дiвчина вiддає не себе, а найчистiше й найвартiснiше, що має в душi, заради налагодження гармонiï мiж мрiєю та дiйснiстю. Але чи можливо це? Твiр може бути прочитаний як життєпис втраченого поколiння, трагiчна iсторiя безнадiйних пошукiв втраченого часу. Крах комунiстичних iдеалiв, вiдсутнiсть творчоï свободи, насильство "казарменого соцiалiзму" i наближення "розстрiлу цiлоï генерацiï", безкiнечнi звинувачення в "буржуазному нацiоналiзмi" штовхнули Хвильового до самогубства. Куля в скроню була останньою крапкою в творчостi письменника. Дуже прикро, що впродовж багатьох десятилiть твори Миколи Хвильового були вилученi з читацького вжитку, не передруковувалися, не згадувалися в радянських iсторiях украïнськоï лiтератури, а iм'я письменника було забороненим. I радiсно, що сьогоднi, хоч i постфактум, але ми маємо можливiсть почути застороги талановитого митця, щоб нiколи не повторювати трагiчних помилок минулого.
ОСНОВНI ТВОРИ: Оповiдання "Наречений", "Мати", "Я (Ром антика)", "Арабески", повiстi "Сентиментальна iсторiя", "Санаторiйна зона", роман "Вальдшнепи".
ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Гречанюк С День повернення Миколи Хвильового //Украïнська мова i лiтература в школi, 1987. - - 12. 2. Донцов Д. Микола Хвильовий //Украïнське слово: хрестоматiя украïнськоï лiтератури та лiтературноï критики XX ст.: В 4 кн.
- К., 1994. - Кн.1. 3. Харчук Р. Духовний ренесанс на Украïнi: Микита Шапо-вал i Микола Хвильовий // Слово i час. - 1991. - Ї6. 4. Микола Хвильовий //Iсторiя украïнськоï лiтератури XX столiття: У 2кн: Кн.i/За ред. BE Донника. - К., 1993. 5. Шерех Ю. Хвильовий без полiтики // Березiль. - 1991. - - 9.
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893 -1933) Iншi псевдонiми - Юлiя Уманець, Стефан Кароль. Справжнє iм'я - Микола Григорович Фiтiльов. Микола Хвильовий народився 13 грудня 1893 р. в селищi Тростянець на Харкiвщинi (тепер Сумськоï областi) в родинi робiтника. Навчався в початковiй школi, в Богодухiвськiй гiмназiï. Проте освiту здобував здебiльшого самоосвiтою. У 1914 - 1916рр. воював на фронтах Першоï свiтовоï вiйни, де саме в окопах, серед солдатськоï маси, усталюються його демократичнi, частково й бiльшовицькi симпатiï. Першi поезiï почав друкувати в 1917 р. ("Шляхи мистецтва"), а далi - прозу. Був органiзатором збройноï боротьби проти гетьманських вiйськ на Харкiвщинi. Був iнiцiатором, органiзатором i активним членом низки лiтературних органiзацiй ("Гарт", "Ваплiте", "Пролiтфронт"). У столичному Харковi у 1921р. Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичнi книги: "В електричний вiк", "Молодiсть". У 1923 р. окремим виданням вийшла славетна збiрка оповiдань "Синi етюди", наступного року - збiрка новел та оповiдань "Осiнь". Статтею "Про "сатану в бочцi", або про графоманiв, спекулянтiв та iнших "просвiтян"" письменнику 1925р. розпочав знамениту лiтературну дискусiю.