<< Главная страница

Микола Хвильовий (1893-1933) "Iстинно: Хвильовий. Сам хвилюється, i нас усiх хвилює, п'янить i непокоïть, дратує, знесилює i полонить. Аскет i фанатик, жорстокий до себе i до iнших, хворобливо вразливий i гордий, недоторканий, i суворий, а часом нiжний i сором'язливий, химерник i характерник, залюблений у слово, у форму, мрiйник".


В. Коряк Неперевершений майстер малоï прозовоï форми М. Хвильовий витворив у нашому письменствi власний стиль, своєрiдний рiзновид лiрико-романтичноï, iмпресiонiстичноï новели. Вiн був органiзатором i головним iдейним речником украïнського вiдродження, був лiдером цiлого лiтературного поколiння.
Народився Микола Григорович Хвильовий (справжнє прiзвище М.Г. Фiтiльов) 13 грудня 1893 року в селищi Тростянець на Харкiвщинi (тепер райцентр Сумськоï областi), в родинi вчителiв. Мав брата Олександра та трьох сестер. 1904 року батьки розлучилися i Микола залишився з матiр'ю - Єлизаветою Тарасенко - донькою Iвана Тарасенка, бухгалтера маєткiв Кенiнга - власника великих копалень.
Микола закiнчив початкову школу в селi Калантаєвi, продовжив навчання в Богодухiвськiй гiмназiï, екстерном склав екзамени й отримав гiмназiйний диплом. Працював на рiзних посадах по селах. Босякував. З 1916 року Хвильовий - на фронтах Першоï свiтовоï. Вiйна зробила з нього бiльшовика. На чолi повстанського загону, який вiн органiзовує наприкiнцi 1918 року, Хвильовий воює з гетьманцями, петлюрiвцями, дроздовцями. 1919 року вступає до комунiстичноï партiï. З 1921 року працює слюсарем на заводi в Харковi й пише вiршi. В колi його друзiв цього перiоду Володимир Сосюра та Майк Йогансен. Друкується в газетах i журналах першоï столицi, в альманахах "Штабель", "На сполох". Самобутнiй голос автора поетичних збiрок "Молодiсть" i "Досвiтнi симфонiï" не губиться в поетичному розмаïттi перших пореволюцiйних рокiв. Та Хвильового вабить проза i до поезiï в подальшому вiн звертається лише епiзодично.
У 1923 р. вийшла його прозова збiрка "Синi етюди". Найавторитетнiшi критики того часу зустрiли ïï захоплено, вважаючи, що вона - значне й цiлком новаторське явище в украïнськiй лiтературi. Дорошкевич пише, що "Синi етюди" "придбала авторовi славу першорядного письменника". Професор В.Петров говорить, що "Синi етюди" - це фактично початок новоï украïнськоï прози".
Наступна книга новел Хвильового "Осiнь" (Харкiв, "Червоний шлях", 1924 р.) закрiпила "школу Хвильового" i стиль, названий письменником "романтикою вiтаïзму". Цю книгу можна вважати вершиною творчостi Хвильового. Вона змiцнила авторитет письменника i разом iз "Синiми етюдами" в росiйських перекладах розiйшлась по Украïнi й закордонню. Ця книга викликала рiзко негативну реакцiю Москви. За командою з росiйського центру мiсцевi ревнителi режиму виступили з рiзкими нападками на письменника. Мовляв, маскуючи своï справжнi погляди пiд лояльнiсть до комунiстичних iдей такими оповiданнями як "Я (Романтика)" Хвильовий завдає непоправноï шкоди ленiнiзму, поширює iдеï Ломброзо про революцiонерiв як дегенератiв та iдеï Ле Бона про дегенеративнiсть характеру масових рухiв. Пiсля цiєï атаки письменниковi вже не вдавалося друкувати своïх творiв у повному обсязi. Його романи "Вальдшнепи" та "Iроïда" були конфiскованi вже пiсля публiкацiï перших частин. 1925-26 рр. Хвильовий рiзко виступив проти цих нападок, i це зробило його постать ще бiльш вiдомим i пiдняло його моральний авторитет. Перша вiдповiдь була органiзацiйною: у груднi 1925 - сiчнi 1926 року було створено "Вiльну Академiю Пролетарськоï лiтератури" (ВАПЛIТЕ). Приймаючи офiцiйнi вимоги комунiстичноï партiï, в питаннях лiтературноï полiтики ВАПЛIТЕ займало незалежну позицiю i стояло на засадах творення новоï украïнськоï лiтератури квалiфiкованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобуткiв захiдноєвропейськоï культури. ВАПЛIТЕ цiлком вiдкидала "масовiзм" "пролетарських органiзацiй". Лiдером органiзацiï був Хвильовий. Президентами - М. Яловий (Ю. Шпал, пiзнiше М. Кулiш), секретарем - А. Любченко. Друга вiдповiдь була iдейною. Вiн публiкує окремими книжками чотири серiï памфлетiв (щоправда, четверта - "Украïна чи Малоросiя?" - не була допущена до друку). Проте першi - "Камо Грядеши" (Харкiв "Книгоспiлка", 1925), "Думки проти течiï" (Харкiв, ДВУ, 1926), "Апологети писаризму", "До потреби культурноï революцiï" (Культура i побут, 1926, ч.ч. 9-13) - таки вдалося опублiкувати. У цих есеях Хвильовий пiднiмає багато проблемних питань, крiзь якi червоною ниткою проходять три головнi тези: 1) Кiнець малоросiйському епiгонству i провiнцiйностi, украïнське мистецтво прилучається до свiтового, i, в першу чергу, до захiдноєвропейського мистецтва;
2) Кiнець росiйськоï гегемонiï на Украïнi; Росiя мусить вiдiйти в своï етнографiчнi межi; Росiя самостiйна? - Самостiйна. Ну так i Украïна самостiйна; 3) Украïнське мистецтво має власну велику мiсiю, воно започатковує нове велике культурне коло, що йому Хвильовий дав умовну назву "азiатський ренесанс".
Памфлети Хвильового висловили загальний настрiй нацiï: першим пiдтримав Хвильового лiдер групи неокласикiв Микола Зеров. Приєдналась до головних тез Хвильового й Украïнська Академiя Наук: на влаштованому нею диспутi з приводу появи "Камо Грядеши" чiльний спiвробiтник Академiï Михайло Могилянський висловив загальний настрiй, сказавши: "Враження вiд статей Хвильового подiбне до того, нiби в кiмнатi, де було так душно, що важко дихати, вiдчинили вiкна, й легенi раптом вiдчули свiже повiтря". Вплив цих статей вийшов далеко за межi гуманiтарно-культурноï сфери. Так, Михайло Волобуєв, наслiдуючи Хвильового, за допомогою статистичних даних показав, що комунiстична Москва продовжує на Украïнi стару царсько-росiйську колонiально-експлуататорську полiтику, i на пiдставi цього обAрунтував потребу окремого розвитку украïнськоï економiки. Член ЦК КП(б)У Олександр Шумський також став на оборону Хвильового вiд нападок ЦК, вимагав замiнити у ЦК КП(б)У та урядi УРСР украïнськими комунiстами присланих з Москви наглядачiв i сприяти дерусифiкацiï пролетарiату. Москва не сподiвалася такого опору. У листi "До тов. Кагановича та iнших членiв ПБ ЦК КП(б)У" вiд 26 квiтня 1926 року I.Сталiн виправдовував панування росiян в Радянськiй Украïнi тим, що "украïнськi марксистськi кадри тепер недостатнi". Тому... треба бити насамперед украïнських марксистiв-комунiстiв на чолi з Хвильовим. Далi Сталiн говорить про те, що керiвництво Москви, мовляв, визнає весь свiт: "В той час як захiдноєвропейськi пролетарськi класи i ïхнi комунiстичнi партiï повнi любовi до Москви, цитаделi мiжнародного революцiйного руху, в той час, коли захiдноєвропейський пролетарiат iз захопленням дивиться на прапор, що повiває над Москвою, украïнський комунiст Хвильовий не має нiчого сказати на користь Москви, як тiльки закликати украïнських дiячiв тiкати якомога швидше вiд Москви". Гасла Хвильового "геть вiд Москви", "курс на Європу" стали тим бiльш небезпечними, бо поширювались i в iнших нацiональних республiках. 1927 р. на з'ïздi КП(б)У Л. Каганович таврує Хвильового як прихильника реставрацiï буржуазноï влади. Вiдтодi в лiтературний побут мiцно ввiйшов термiн "хвильовiзм", що в найбiльш крайньому значеннi ототожнювався з фашизмом.
Програвши битву iдей, Москва вирiшує показати за ким груба фiзична сила.
Вже незабаром у пресi поширюється теза про те, що роман "Вальдшнепи" i статтю "Украïна чи Малоросiя?" треба квалiфiкувати не як ухил, а як вiдверту зраду. Хвильового проголошують зрадником саме тодi, коли вiн перебуває за кордоном (зима 1927-28). Хвильовий вирiшує написати покаянного листа i "здатися на милiсть партiï", анiж скористатися можливiстю врятуватися емiграцiєю. В той же час Сталiн робить спробу вивищити Хвильового i декого з iнших украïнських письменникiв обiцянками рiзних поступок для украïнськоï лiтератури з тим, аби розсварити з рештою украïнських сил. Немає сумнiву, що в той час, коли Москва давала деяким украïнським письменникам обiцянки, в суворiй таємницi готувався план нищення мiльйонiв украïнцiв i переважноï бiльшостi творчоï украïнськоï iнтелiгенцiï. I хоча Хвильовий ще продовжував випускати журнал "Лiтературний Ярмарок" (12 книжок), опублiкувати серiю гострих сатир на деяких партiйних чиновникiв, - "Iван Iванович", "Ревiзор" -вiн вже вiдчував невiдворотнiсть кiнця.
1933 рiк. Наприкiнцi квiтня Хвильовий повернувся з поïздки до села, де вiн, за його власним iронiчним висловом, вивчав "новий кардинальний процес соцiалiстичного будiвництва - голод!". Хвильовий - комунiст, який свято вiрив у iстиннiсть комунiстичних iдей, чимдалi бiльше переконувався у тому, що Сталiн та його оточення "будують комунiзм" за рахунок зубожiння й гнiту, повноï заборони мислення, засобами терору, голоду, страху, не зупиняючись перед прямим фiзичним знищенням незгодних.
Одразу по поверненнi вiн довiдався про арешт найближчого товариша, iнiцiатора створення ВАПЛIТЕ Михайла Ялового. Це був крах. Хвильовий зрозумiв, що: "Почалось. Перший Яловий! Другий вiн! за ним прийде черга на iнших". Нема сумнiву що йдеться про розгром ВАПЛIТЕ. В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадiсна перспектива майбутнього. Це кiнець! Вiдразу прокинулася в ньому свiдомiсть власноï вiдповiдальностi. Вiн мусить зробити все, щоб урятувати Ялового й iнших. Почалися важкi, метушливi, безглуздi днi. Видзвонювання по телефону, мовчазне сидiння в очiкуваннi вiдгуку. Бiгання по вiдповiдальних працiвниках. Звернення до ЦК. I жодних наслiдкiв. Вони не зважають на його заяви про невиннiсть Ялового: "Москва сльозам не вiрить". А кровi? Може "вони" нарештi повiрять, коли вiн принесе "ïм" кров'ю своєю стверджений вiдчай. Хвильового опанувала думка принести себе в жертву за Ялового, власною загибеллю врятувати тих, що стоять на черзi! Тiєï ночi, коли вiн обмiрковував усе, зважував i вирiшував, вiн не лягав спати. До самого ранку просидiв за робочим столом. Написав останнього листа. I коли пiд вiкном задзвенiли першi трамваï, вiн пiдвiвся i вийшов до загальноï кiмнати. Дружина не спала. Донька Люба збиралася до школи, а старенька мати лагодила снiдати. Вiн привiтався, як завжди, з поцiлунком i жартами. Повiдомив, що сьогоднi вiн запросить до себе друзiв, отже треба приготувати чай. Потiм пiдiйшов до телефона i став дзвонити до друзiв, запрошувати на чай. Просив прийти сьогоднi послухати його новий твiр, який вiн написав порядком соцзмагання з Епiком.
За годину у Хвильового вже був Олесь Досвiтнiй i Микола Кулiш. Сходилися й iншi письменники. Всi звернули увагу на те, що у господаря пiднесений настрiй. Хвильовий був схожий на людину, яка "трошки випила". За чаєм розiйшовся ще бiльше, узяв гiтару i з почуттям проспiвав кiлька улюблених пiсень. Усi були в захопленнi. Але всi з нетерпiнням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому. - Ах, так! - схопився, Хвильовий, - сьогоднi я вас справдi здивую. Менi так важко було писати цей твiр. Але я зрозумiв, яким мусить бути письменник в сталiнську епоху. I тому в мене з'явилося таке натхнення до цього твору. Може, сьогоднi навчу я i вас, як треба писати в наш час. З цими словами вiн швидко зник за дверима свого кабiнету. Кiлька хвилин чекали друзi в повнiй тишi, доки вийде Хвильовий з новим твором. Раптом в кабiнетi письменника пролунав короткий, як трiск, револьверний пострiл. У ту ж мить кинулися друзi до кабiнету. За столом, вiдкинувши голову на спинку крiсла сидiв Хвильовий. В опущенiй руцi тримав вiн стиснений наган. Довкола крiсла, як снiг, лежали бiлi клаптики подертого роману "Комсомольцi". На них червонiли бризки кровi. На столi слiпою плямою бiлiв прямокутник паперу, передсмертний лист, в якому Хвильовий писав: "Арешт Ялового переконав мене, що починається переслiдування украïнських письменникiв. Кров'ю моєю можу засвiдчити, що Яловий нi в чому не винний". "Арешт Ялового - це розстрiл цiлоï генерацiï. За що? За те, що ми були найщирiшими комунiстами? Нiчого не розумiю, за генерацiю Ялового вiдповiдаю перш за все я, Микола Хвильовий. "Отже", як говорить Семенко... Ясно! Сьогоднi прекрасний сонячний день. Як я люблю життя - ви й не уявляєте. Сьогоднi 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшно боляче. Хай живе комунiзм! Хай живе соцiалiстичне будiвництво! Хай живе комунiстична партiя!
Р.S. Все, в тому числi й авторськi права, передаю Любi Уманцевiй. Дуже прошу товаришiв допомогти ïй та моïй матерi. 13.V.1933 року Микола Хвильовий Золотий мiй Любисток, пробач мене, моя голубонька сизокрила, за все. Свiй нескiнченний роман, мiж iншим, вчора я знищив не тому, що не хотiв, щоб вiн був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив - значить, уже знайшов у собi силу волi зробити те, що сьогоднi роблю. Прощай, мiй золотий Любисток.
Твiй батько. М. Хвильовий Твори: Новели, оповiдання... (К., 1995); Твори у 2 т. (К., 1991); Твори в 5 т. (Нью-Йорк, 1986).
Микола Хвильовий (1893-1933) "Iстинно: Хвильовий. Сам хвилюється, i нас усiх хвилює, п'янить i непокоïть, дратує, знесилює i полонить. Аскет i фанатик, жорстокий до себе i до iнших, хворобливо вразливий i гордий, недоторканий, i суворий, а часом нiжний i сором'язливий, химерник i характерник, залюблений у слово, у форму, мрiйник".


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация