<< Главная страница

Микола Хвильовий (1893 - 1933)


Неперевершений майстер малоï прозовоï форми М. Хвильовий витворив у нашому письменствi власний стиль, своєрiдний рiзновид лiрико-романтичноï, iмпресiонiстичноï новели. На середину двадцятих рокiв вiн став визнаним лiдером цiлого лiтературного поколiння i був незмiнним детонатором гостроï критичноï полемiки про шляхи розвитку пореволюцiйноï украïнськоï культури, зокрема започаткував знамениту лiтературну дискусiю 1925
- 1928 pp. Народився М. Фiтiльов (справжнє прiзвище письменника) 13 грудня 1893р. в селищi Тростянець на Харкiвщинi (тепер Сумськоï областi); навчався у початковiй школi, в Богодухiвськiй гiмназiï. Брав участь у першiй свiтовiй вiйнi, саме в окопах, серед солдатськоï маси усталюються його демократичнi, частково й бiльшовицькi симпатiï. З 1921p. - вiн у столичному Харковi, де й дебютує як поет. Самобутнiй голос автора збiрок
ЇМолодiсть - i ЇДосвiтнi симфонiï - не загубився в поетичному розмаïттi перших пореволюцiйних рокiв. Та все ж за творчим обдарованням М. Хвильовий був прозаïком, вiн сам це скоро вiдчув i пiсля виходу другоï збiрки до поезiï звертався лише епiзодично.
Поява ЇСинiх етюдiв - (1923) справила вибухове враження, вони були зустрiнутi найавторитетнiшими тогочасними критиками як явище значне й цiлком новаторське. ЇЗ Хвильового безперечно цiкава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирiзьблена, не докiнчена навiть, але сильна Ї, - писав С. Єфремов. О. Дорошкевич вважав, що збiрка ЇСинi етюди - Їпридбала авторовi славу першорядного письменника Ї. О. Бiлецький у вiдомiй статтi ЇПро прозу взагалi та про нашу прозу 1925 року - назвав М. Хвильового Їосновоположником справжньоï новоï украïнськоï прози
Ї. Новели прозаïка приваблювали не лише тематичною злободеннiстю, а й стильовою, мистецькою самобутнiстю, засвiдчували утвердження новоï манери письма. М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелiстицi легко знайти i впливи iмпресiонiстичноï поетики, i елементи експресiонiзму, навiть сюрреалiзму. Виражальнiсть у його раннiх творах вiдчутно превалювала над зображальнiстю, це була проза музична, ритмiзована, навiть незрiдка алiтерована, з дуже сильним лiричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композицiя досить хаотична. Послаблення структурних зв'язкiв на композицiйному рiвнi натомiсть зрiвноважується ритмiчною органiзацiєю тексту, введенням наскрiзних лейтмотивiв, виразних символiчних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачi безпосереднiх вражень, миттєвих настроïв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоцiацiй. Подальша еволюцiя письменника була непростою, й романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричнi мотиви, на змiну захопленим гiмнам революцiï приходив тверезий аналiз реальноï дiйсностi, а вiдтак i нотки осiннього суму та безнадiï. Щодо настроïв, авторських оцiнок не була однорiдною навiть i дебютна збiрка. Вирiзнялися у ЇСинiх етюдах - такi героïко-романтичнi новели, як ЇСолонський Яр Ї, ЇЛегенда Ї, ЇКiт у чоботях Ї. У цих раннiх творах, написаних 1921 - 1922 pp., ще помiтнi слiди учнiвства. Героï-революцiонери постають швидше як символiчнi узагальнення, нiж iндивiдуалiзованi характери. Але М. Хвильовий був надто прозiрливим i чесним митцем, щоб закривати очi на драматичну невiдповiднiсть мiж iдеалом i його реальним втiленням. Впродовж усього творчого шляху однiєю з найважливiших для нього була проблема розбiжностi мрiï i дiйсностi. А звiдси у його новелах майже завжди два часовi плани: непривабливе сьогодення, усi вади якого проступають дуже гостро, i протиставлене йому омрiяне майбутнє або манливе минуле. Основним композицiйним принципом таких новел, як ЇСинiй листопад Ї, ЇАрабески Ї, ЇСентиментальна iсторiя Ї, ЇДорога й ластiвка - (частково й ЇПовiстi про санаторiйну зону Ї) є бiнарне протиставлення сцен реальних i вимрiяних, уяви й дiйсностi, романтичних злетiв i прикрих приземлень. Своєрiдним ключем для розкриття стильовоï магiï М. Хвильового можна вважати новелу ЇАрабески - (1927). Основний композицiйний принцип ЇАрабесок - - протиставлення уявних i реальних епiзодiв. Новелу можна прочитати як психологiчний етюд, як спробу вiдображення самого творчого процесу, фiксацiï потоку свiдомостi митця, напiвусвiдомлених iдей та образiв, Їбезшумних шумiв моïх строкатих аналогiй i асоцiацiй Ї. Через авторську свiдомiсть пропускаються картини дiйсностi, реальнi епiзоди:
ЇУсе, що тут, на землi, загубилося в хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi Ї, Їi героï, i подiï, i пригоди, що ïх зовсiм не було, здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть Ї. Одним iз найважливiших у проясненнi основноï колiзiï ЇАрабесок - є сюрреалiстичний епiзод сну. Герой б'є й б'є огидного пацюка, але пiсля кожного удару той лише збiльшується в обсязi. Майстерно виписана алегорiя пропонує рiзнi прочитання. Можна ïï трактувати як застереження з приводу того, що спроби побороти зло за допомогою насильства й зла - приреченi. Зло й насильство не породжує добро, а лише помножує зло на землi. Цей гiркий урок вимрiяноï романтиками й здiйсненоï фанатиками революцiï, результатами якоï скористалася Їсвiтова сволоч Ї, М. Хвильовий пiдсумовує недвозначно чiтко. Це, загалом, та ж духовна колiзiя, навколо якоï будується новела ЇЯ (Романтика) Ї. Намагання вбити в собi людину, вбити добро в iм'я фанатизму, в iм'я абстрактноï iдеï, навiть якщо вона позiрно видається найбiльшою цiннiстю, призводять не до торжества iдеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею самоï своєï сутностi. Вiдмова од традицiйного описового реалiзму увiбрала для М. Хвильового й настанову на деструкцiю художнього часу, характерну для модерноï лiтератури вiдмову од послiдовного викладу подiй, намагання через найрiзноманiтнiшi часовi змiщення, зiткнення вiддалених епiзодiв, часових площин, введення iсторичних алюзiй i асоцiацiй досягти посилених емоцiйних ефектiв, змiстового Їзгущення Ї. Усi романтичнi позитивнi героï письменника живуть поза своïм часом, у мрiях про iдеальне майбутнє або в спогадах про iдеальне минуле. Марить минулим редактор Карк, болiсно прагнучи з'єднати розiрванi iсторичнi зв'язки (
ЇРедактор Карк Ї. ЇА я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацiï з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця
Ї). Карка, цього сумного дон Кiхота (до речi, образ дон Кiхота - один з наскрiзних, поряд iз образом Фауста, у творчостi Хвильового), жахає усвiдомлення, що революцiя, якiй офiрували себе цiлi поколiння, нiчого не змiнила. Не знаходять себе у сiрiй буденнiй епосi Уляна, Б'янка ( ЇСентиментальна iсторiя Ї), горбун Альоша ( ЇЛiлюлi Ї), в якого Їочi нагадують Голгофу Ї. Для всiх цих революцiйних романтикiв теперiшнього часу нiби й немає. Вони почуваються закинутими (в екзистенцiалiстському розумiннi даного термiна) у це мiжчасся, в цю потворну дiйснiсть, де можна лише жертовно терпiти (
Їне героïчнi буднi, а героïчне терпiння - так визначає ïï Веронiка iз ЇСилуетiв Ї). Революцiйнi романтики умоглядний задум - силою ощасливити свiт - поставили над самоцiннiстю людськоï iндивiдуальностi, вiдкинули традицiйну мораль - i за цю абстрактну iлюзiю закономiрною платою був крах надiй, вiдчуття спустошеностi, коли замiсть гармонiйноï дiйсностi, яку вони хотiли вибороти, панували хаос i руïна. Виразне притчеве звучання має новела ЇСентиментальна iсторiя Ї. Дещо iдеалiзована героïня, чиста й наïвна Б'янка, щиро захоплена революцiйними перетвореннями, в огнi яких загинув ïï старший брат. Але швидко вона переконалася, Їщо прийшла якась нова дичавина i над нашою провiнцiєю зашумiла модернiзована тайга азiатщини Ї. Новела може бути прочитана як життєпис втраченого поколiння, трагiчна iсторiя безнадiйних пошукiв втраченого часу. У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за цим втраченим часом, втраченим раєм - короткою миттю втiленого iдеалу. Це, у цiлковитiй згодi з романтичним свiтоглядом, перiод битви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише легендарнi днi, коротку мить узгодження мрiï та дiйсностi персонажi Хвильового вважають своïм, т е п е р i ш н i м часом, до якого постiйно зверненi ïхнi ностальгiчнi помисли. Що ж до надiï, то ïï у мiфологiзованiй свiтобудовi прозаïка символiзує Марiя - людська i божа мати, материнське всепрощення й любов. Це вона з'являється перед внутрiшнiм зором комунара-чекiста у перших рядках новели ЇЯ (Романтика) Ї: ЇЗ далекого туману, з тихих озер загiрноï комуни шелестить шелест: то йде Марiя Ї. ... Ївоiстину моя мати - втiлений прообраз тiєï надзвичайноï Марiï, що стоïть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати - наïвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна Ї. Убивши матiр, герой опиняється серед мертвого степу, а над Їтихими озерами загiрноï комуни - зникає свiтле видиво Богоматерi. Марiя - центральний гуманiстичний символ новели ЇЯ (Романтика) Ї. У цьому високотрагедiйному творi, чи не найсильнiшому у прозовому доробку письменника, автор безстрашно аналiзує одну з основних колiзiй часу
- колiзiю гуманiзму й фанатизму. Розкривається суперечнiсть мiж одвiчним iдеалом любовi й тим беззастережним служiнням абстрактнiй iдеï, доктринi, яке, мов ненаситний молох, зрештою вимагає зректися всього людського. У трактуваннi основного конфлiкту твору помiтний, зокрема, вплив антропософських iдей. Важливим у художнiй концепцiï новели є i розвiнчування фальшивоï романтики, яка заступає собою традицiйнi етичнi цiнностi. Заполоненого сумнiвами героя-чекiста,
Їглавковерха чорного трибуналу комуни Ї, М. Хвильовий ставить в екстремальну ситуацiю неминучого вибору. Роздвоєне єство Я-оповiдача розкривається в його внутрiшнiх монологах, у повсякчасних спробах самовиправдання. У непримиреннiй суперечностi зiткнулися найсвятiшi для героя почуття: синiвська любов, синiвський обов'язок перед матiр'ю - i революцiйний обов'язок, служiння найдорожчiй iдеï. Вiн ще пробує якось вiдстрочити фатальне рiшення ( Їя чекiст, але я i людина Ї), та весь попереднiй шлях моральних компромiсiв робить розв'язку неминучою. Герой перестає бути особистiстю, яка сама розпоряджається власним життям i власними рiшеннями, вiн стає гвинтиком i заложником могутньоï системи.
Навiть у синiвському правi в останню годину Їз матiр'ю побуть на самотi - героєвi вже вiдмовлено. Коли чекiст пiдходить вночi до вiконця материноï камери, поряд миттю виростає постать вартового-дегенерата, Ївiрного пса революцiï - на чатах. Герой тоскно подумав: ЇЦе сторож моєï душi - i покiрно побрiв геть. Саме цей епiзод став, очевидно, моментом остаточного зламу. Нездатному на бунт, на вiдстоювання себе як суверенноï особистостi, героєвi залишається тiльки виконати волю системи, зробити те, чого вiд нього ждуть недремнi стражi його душi: ЇТодi я у млостi, охоплений пожаром якоïсь неможливоï радостi, закинув руку на шию своєï матерi й притиснув ïï голову до своïх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню Ї. Абстрактному iдолу майбутнього принесено найбiльшу жертву i найбiльший злочин
- матеревбивство. Чекiста урочисто вiтає дегенерат - цей iдеальний представник суспiльства, якому потрiбнi не повноцiннi й незалежнi люди, а заслiпленi фанатики. Цiною злочину оповiдач остаточно прилучився до них.
Прекрасна Їзагiрна комуна - була для М. Хвильового iдеалом гуманiзму, гармонiйною свiтобудовою, де все
- заради людини. Його вiра в комунiзм - це вiра в прийдешнє торжество гуманiзму. Але на рiках невинноï кровi не могло постати гуманне суспiльство - це тверезе попередження звучало тодi й у М. Хвильового, й в П. Тичини, й в Є. Плужника, й в М. Кулiша, цим пафосом гуманiзму перейнята вся лiтература розстрiляного вiдродження. М. Хвильовий-романтик умiв бути й пильним спостерiгачем, аналiтиком пореволюцiйноï дiйсностi. Критичний, сатиричний струмiнь з'являється уже в раннiй його прозi. Невеликою ж повiстю ЇIван Iванович - (1929) письменник засвiдчив вiртуозне володiння сатиричним жанром. Гостра iронiя, нищiвний сарказм письменника спрямованi проти все тих же вiчних обивателiв, свiтовоï сволочi, котра скористалася плодами революцiï й проникла в усi соти нового суспiльного органiзму. Про чиновного Iвана Iвановича читаємо, що цей Їзразковий член такоï-то колегiï, такого-то тресту - був зовсiм чужий буржуазним звичкам. Визнавав вiн тiльки Їбатально-героïчнi та мажорно-реалiстичнi фiльми Ї, звичайно ж, радянського виробництва. Куховарка в нього не якась там старорежимна, а Їчлен мiсцевого харчосмаку Ї, i герой, достатньо скромна людина, Їнiколи не вимагав окремоï спальнi для куховарки Ї, зважаючи на труднощi з житлом. Цi деталi, нiби поданi з точки зору героя, настiльки виразнi самi по собi, що не потребують авторських коментарiв.
Загалом у творчiй еволюцiï письменника можна досить чiтко видiлити два етапи. Перший - це романтична, лiрико-iмпресiонiстична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926 - 1927 pp., - це перiод поступового переходу до врiвноваженiшоï конкретно-реалiстичноï манери письма, опанування майстернiстю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас i посилення iронiчних, сатиричних iнтонацiй. Уже опублiкована на початку 1924p. ЇПовiсть про санаторiйну зону - була багатообiцяючою заявкою молодого письменника на оволодiння жанрами
Ївеликоï - прози. Хоча написано твiр у тiй же, притаманнiй ранньому Хвильовому, лiрико-iмпресiонiстичнiй стилiстицi. Тут постає цiла галерея зайвих людей, вчорашнiх палких борцiв за нове життя, в якому ïм тепер немає мiсця. I сама вiдгороджена вiд свiту Їсанаторiйна зона - - уособлення останнього прихистку цих розчарованих, вiдкинутих на узбiччя героïв. У замiському санаторiï збираються рiзнi люди, здебiльшого невдахи чи надломленi життям колишнi борцi, якi болiсно переживають крах iдеалiв.
Мешканцi санаторiю самi здебiльшого усвiдомлюють власну приреченiсть, несумiснiсть iз добою, правда, ставляться до цього по-рiзному. Найтверезiше дивиться на речi Анарх, недавнiй боєць революцiï, ïï Їкараючий меч Ї, котрий, переживши крах своïх iдей та iлюзiй, опинився тепер на становищi безпорадного хворого: ЇКоли хочете, - каже вiн, - тепер мене мучає не стiльки мiщанська навала, скiльки свiдомiсть того, що i я зайвий, i шкiдливий чоловiк. Ранiш, в iншi столiття, були зайвi люди, а тепер цi зайвi не тiльки зайвi, але й шкiдливi Ї. Все та ж фатальна розбiжнiсть мiж мрiєю i дiйснiстю так виснажує Анарха, що вiн перестає розрiзняти де життя, а де дивовижнi фантоми, породженi змученою психiкою, втрачає вiдчуття реальностi. Не знаходять своïм силам застосування не лише тi, хто, як Анарх, пережив свiтоглядну кризу, а й тi, хто, як Хлоня чи Катря, лише вступають у життя. Молодий поет Хлоня шкодує за тим, що Їмоя епоха - Їзатуманила мiй мозок i раптом зникла Ї. Дiйснiсть давала якнайреальнiшi пiдстави для зневiри. Нездатним щось змiнити, багатьом героям М. Хвильового єдиним виходом бачиться самогубство.
Але страшнiшими, небезпечнiшими в суспiльствi є навiть не тi, хто кається, переломлюється пiд тягарем сумлiння, а тi, кого совiсть уже не мучить, хто у своïй катiвськiй дiяльностi бачить сенс життя. Це Анархова подруга Майя, таємна чекiстка, котра виконує в цьому тихому закутку до абсурду незвичайну роль.
Молода жiнка фанатично вiддалася боротьбi, все принесла цьому в офiру. У повсякденному життi Майя зважується на ганебнi вчинки: ЇВи розумiєте? Я просто звикла вислiджувати, доносити. I оскiльки до iнших справ була постiйна iндиферентнiсть, i оскiльки я завжди пам'ятала, що охранцi я вiддала все, що могла, я не тiльки полюбила цю справу - сто чортiв! - не можу без неï жити Ї. Шпигунство стає потребою душi, єдиним засобом самоствердження.
Влiтку 1926р., у розпал лiтературноï дискусiï, з'явилася друком перша частина роману ЇВальдшнепи Ї. Його персонажi, так само невтомно полемiзуючи, дошукуються вiдповiдей на найгострiшi питання доби. Йдеться про болючi проблеми нацiонального буття, нацiонально-культурного вiдродження Украïни, про осмислення непростих урокiв революцiï. Дмитро Карамазов - недавнiй ïï учасник. Вiн є представником тiєï романтичноï молодi, яка й духовно формувалася пiд час революцiï. Крах iдеалiв приводить Дмитра до глибокоï депресiï. Вiн - Ївiчний опозицiонер Ї, вiн пробує переглянути й переоцiнити своï погляди, але не може вiдмовитися вiд дорогоï для нього iдеï нацiонального вiдродження. Проте ця iдея суперечить партiйнiй полiтицi. Отже, украïнськi революцiйнi iнтелiгенти опиняються на страшному роздорiжжi. Це - трагедiя поколiння, трагедiя самого М. Хвильового. Спiвчуваючи зневiреним, змученим сумнiвами сучасникам, письменник (наскiльки можна судити, не знаючи повного тексту твору) пов'язує надiï на майбутнє з новим поколiнням сильних, вольових людей. Оповита серпанком таємничостi
Їмосковка - Аглая (нащадок, як випливає з ïï споминiв про знаменитого прадiда, давнього козацького роду) проголошує культ нових людей, покликаних до активноï дiï, Їне тiєï, що комсомолить у пустопорожнє (...), а тiєï, що, скажемо, Перовська Ї. Бо тисячi таких, як вона, вже не можуть жити без повiтря. Звiдси й вiдкидання провiнцiйностi, властивоï нацiональнiй вдачi украïнця м'якотiлостi
- вiдкидання настiльки безоглядне, що в полемiчному запалi для них зайвим пережитком виявляється навiть... Шевченко. Уславлення безумства хоробрих, сильних особистостей, покликаних бути вождями, проводирями мас - новий мотив у творчостi прозаïка. Зрозумiло, що вкладене в уста героïв не можна ототожнювати з поглядом автора. Та все ж висловленi в романi iдеï свiдчили про серйозне прочитання творчостi Ф. Нiцше, а з iншого боку
- вiсникiвських статей Д. Донцова. Це помiтно i в тогочасних памфлетах письменника. Так чи iнакше, раннi романтичнi концепцiï М. Хвильового тепер багато в чому переосмислюються. Це був, можливо, й не вiдступ од романтизму як такого, а нове трактування романтичного героя. Той активний романтизм (романтика вiтаïзму), який вiн пропагував, якраз i передбачав орiєнтацiю на сильну, дiяльну особистiсть. Проте саме цi iдеï, як i роздуми про перспективи нацiонального вiдродження, пiсля журнальноï публiкацiï роману були пiдданi нищiвнiй критицi. Шосте число журналу ЇВаплiте - (1927), де друкувалася друга частина ЇВальдшнепiв Ї, було сконфiсковане, повного тексту роману досi не знайдено. Цей твiр сприймався значною частиною тогочасноï iнтелiгенцiï перш за все як рiч публiцистична, як єдина можливiсть для опального автора ще раз окреслити свою позицiю. Своïми памфлетами М. Хвильовий висловив значною мiрою позицiï всiєï творчоï iнтелiгенцiï. Його стаття ЇПро Їсатану в бочцi Ї, або про графоманiв, спекулянтiв та iнших Їпросвiтян - (1925), була вагомим аргументом у знаменитiй лiтературнiй дискусiï 1925
- 1928 pp. Водночас ця публiкацiя розкрила ще одну грань блискучого таланту М. Хвильового - таланту незрiвнянного памфлетиста, пристрасного полемiста. Впродовж 1925
- 1926 pp. з'явилася ще низка памфлетiв, об'єднаних у цикли ЇКамо грядеши Ї, ЇДумки проти течiï Ї, ЇАпологети писаризму Ї. Написаний 1926p. памфлет ЇУкраïна чи Малоросiя? - був заборонений i став вiдомим читачевi лише 1990p. Стиль М. Хвильового-памфлетиста досить своєрiдний, вiн i тут зостається неповторним художником. Афористичнiсть висловлених гасел, багатство й розмаïтiсть метафоричноï образностi, iсторичних, лiтературних ремiнiсценцiй, виваженiсть аргументацiï, поєднання гнiвних iнвектив iз тонкою iронiєю - все це риси iндивiдуального стилю, якi дозволяють оцiнити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище. Вiн виступає проти засилля сумнозвiсного масовiзму, профанацiï мистецтва, зведення його до ролi iдеологiчного обслуговування партiйноï й державноï полiтики. Автор порушує питання про орiєнтацiю украïнськоï культури: Європа чи Просвiта? Коли поняття просвiти уособлює тут усе вiдстале, епiгонське, Європу М. Хвильовий трактує не як географiчну, а як психологiчну категорiю.
ЇЦе - Європа грандiозноï цивiлiзацiï, Європа - Гете, Дарвiна, Байрона, Ньютона, Маркса Ї, це - Їпсихологiчна категорiя, яка виганяє людськiсть iз ЇПросвiти - на великий тракт прогресу Ї. Антитезою до цiєï європейськоï культури, фаустiвського типу людини як уособлення творчого начала, вiчноï жадоби пiзнання й оновлення життя виступає у Хвильового Їкультурний епiгонiзм Ї, примiтивiзм гаркун-задунайських. Плекаючи надiï на розквiт украïнського мистецтва, навiть на месiанську роль своєï молодоï нацiï, письменник насамперед наголошує на необхiдностi позбутися вiковiчного назадництва, залежностi вiд Їросiйського диригента Ї. Та культурологiчнi проблеми вже не бралися опонентами до уваги. Дискусiя набирала полiтичного характеру. Хмари однiєï з найстрашнiших трагедiй XX ст. вже збиралися над Украïною. Наступала пора гiрких поразок та розчарувань i для самого М. Хвильового. Перестає виходити журнал ЇВаплiте Ї, а вiдтак припиняє iснування й сама органiзацiя. Письменник змушений писати покаяннi листи, клястися у вiрностi комунiстичнiй iдеологiï. Читати цi документи (зокрема статтi, спрямованi проти товаришiв по перу, як-от проти футуристiв чи С. Єфремова) гiрко й сьогоднi, та вони дають уявлення, у яку безвихiдь Їгероïчного терпiння - був вiн загнаний. М. Хвильовий зважується на останнiй крок у своïй виснажливiй боротьбi. Пострiл 13 травня 1933р. був трагiчною крапкою в iсторiï украïнського вiдродження пореволюцiйних рокiв. Проте все, здiйснене ним, зосталося у скарбницi украïнськоï культури як одна з неперевершених ïï сторiнок, як запорука майбутнього розквiту, вимрiяного М. Хвильовим.

В. Агеєва Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либiдь, 1998.

Микола Хвильовий (1893 - 1933)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация