IВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (1845-1907) Справжнє iм'я - Iван Карпович Тобiлевич (псевдонiм Карпенко-Карий поєднує в собi iм'я батька та улюбленого лiтературного персонажа Гната Карого - героя п'єси Т. Шевченка Назар Стодоля).


Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845р. в с. Арсенiв-ка Бобринецького повiту на Херсонщинi в родинi зубожiлого дрiбного шляхтича, управителя помiщицького маєтку. Хлопець навчався в Бобринецькому повiтовому училищi, потiм 1859 р. працював писарчуком станового пристава в мiстечку Мала Виска, пiзнiше став канцеляристом мiськоï управи.
У 1864 р. влаштувався на службу до повiтового суду, наступного року переïхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повiтового полiцейського управлiння, брав участь у аматорських виставах Тарновського, публiкував лiтературно-критичнi статтi, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
У 1870р. Карпенко-Карий одружився з Надiєю Тарковською (внучатами племiнниками Н. К Тарковськiй доводяться вiдомi росiйськi митцi - поет Арсенiй Тарковський та його син, вiдомий кiнорежисер Андрiй Тарковський). У 1883р. в альманасi "Рада" надрукував оповiдання "Новобранець", пiдписане псевдонiмом Гнат Карий. За неблагонадiйнiсть I. Карпенка-Карого звiльнили з посади секретаря полiцiï. Вiн вступив до трупи М.Старицького.
У 1884 р. - був заарештований i засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пiзнiше вiдкрив палiтурну майстерню, де займався оправленням книжок. У засланнi написав свою першу драму "Чабан" ("Бурлака"), а також п'єси "Бондарiвна", "Розумний i дурень", "Наймичка", "Безталанна". Протягом 1886-1887 pp. I. Карпенко-Карий опублiкував п'єси "Бондарiвна", "Розумний i дурень", "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля". Перший "Збiрник драматичних творiв" I. Карпенка-Карого вийшов у Херсонi 1886 р.
У 1887р., отримавши дозвiл на звiльнення, прибув в Украïну й оселився на хуторi Надiя Єлисаветградського повiту (хутiр, закладений на землях помiщикiв Тарковських, Iван Тобiлевич назвав iменем дружини. I донинi хутiр Надiя є iсторико-культурним заповiдником). У 1888 р. iз I. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, вiн вступив до трупи М.Садовського, пiзнiше - П. Саксаганського.
У 1890 р. - вступив до товариства украïнських артистiв, написав комедiю "Сто тисяч".
Записку до з'ïзду сценiчних дiячiв, складену I, Карпенком-Карим у 1897 р., у Москвi з трибуни з'ïзду виголосив П.Саксаган-ський. У нiй йшлося про переслiдування украïнського театру. У 1899 р. драматург написав iсторичну трагедiю "Сава Чалий", присвячену подiям гайдамаччини.
Протягом 1900-1904 pp. I. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п'єси "Хазяïн", "Суєта", "Житейське море".
У 1906р. I. Карпенко-Карий захворiв, залишивши сцену, виïхав на лiкування до Нiмеччини.
15 вересня 1907 р. вiн помер у Берлiнi. Тiло перевезене в Украïну i поховане на кладовищi в с. Карлюжини бiля хутора Надiя. Родину Тобiлевичiв справедливо називають основою украïнського театру, бо Iван Карпенко-Карий був драматургом i актором, його брати - режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра - актриса та спiвачка Марiя Садовська-Барiлоттi. До tojo ж у родину Тобiлевичiв увiйшли найкращi артистки украïнського театру: Марiя Занько-вецька (стала дружиною Миколи) та Софiя Тобiлевич (дружина Iвана пiсля смертi Надiï Тарковськоï). Завдяки дiяльностi цiєï родини Украïна нарештi отримала свiй професiйний театр, а завдяки Iвану Карпенку-Карому - чудову драматургiю. Iван Франко справедливо вiдзначав, що I. Карпенко-Карий "був одним iз батькiв новочасного украïнського театру, визначним артистом та при тiм великим драматургом, якому рiвного не має наша лiтература та якому щодо ширини й багатства творчостi, артистичного викiнчення i глибокого продумання тем, бистроï обсервацiï життя i ясного та широкого свiтогляду не дорiвнює анi один iз сучасних драматургiв не тiльки Росiï, але й iнших слов'янських народiв".
Творча спадщина Карпенка-Карого включає оповiдання "Новобранець"; драматичнi твори (18 п'єс i 3 етюди): комедiï "Розумний i дурень", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяïн", "Суєта", "Житейське море", "Паливода XVIII столiття"; драми "Бурлака", "Безталанна", "Наймичка", "Понад Днiпром", "Лиха iскра полеспалить i сама щезне", "Гандзя"; трагедiï "Бондарiвна", "Сава Чалий", а також критичнi працi, рецензiï i переклади.
У комедiï "Сто тисяч" викривається патологiчна зажерливiсть багатiя Герасима Калитки, який добре розумiє, що його багатство створюється працею наймитiв, ïх нещадною експлуатацiєю, проте шкодує для них поживноï страви, навiть шматка хлiба. Щодо цього яскравим прикладом є колоритна сцена, в якiй ретроспективно йдеться про один з епiзодiв життя Герасима: видаючи дочку замiж. Калитка порушує дану ранiше сватам обiцянку. З цього приводу на весiллi зчинилася бiйка, в якiй Герасимов! вибили два зуби, проте вiн вважає, що "перемога" дiсталася йому, адже грошi залишились у нього. Герасим на всьому заощаджує, експлуатує i наймитiв, i членiв своєï сiм'ï, скуповує землю в дворян, якi розорюються. Вiн вважає, що панськi "примхи" i стали причиною занепаду "дворянських гнiзд", а тому й заявляє: "Я не буду панувать, нi! Як ïв борщ та кашу, так i ïстиму, як мазав чоботи дьогтем, так i мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю". Тому вiн i погоджується на придбання за безцiнь ста тисяч карбованцiв. Коли ж при цiй операцiï Калитка був ошуканий шахраями, то кинувся вiшатися. Врятований вiд смертi, Герасим, ридаючи, дорiкає рiдним i близьким: "Нащо ви мене зняли з вiрьовки? Краще смерть, нiж така потеря!". Адже для нього смисл життя полягав у постiйному збагаченнi, символом якого саме й виступали грошi, а втративши ïх, вiн не знає, як буде жити далi. При всiй своïй комiчностi п'єса Г. Карпенка-Карого змальовує проблеми тогочасного суспiльства, яке культивує думку про те, що цiннiсть людини вимiрюється кiлькiстю грошей, якi вона має, тому в бажаннi здобути грошi люди здатнi на все, навiть втратити душу, бо, як сказав Савка, "без душi, мабуть, легше, як без грошей". Характерно, що драматург, обдумуючи сюжет майбутнього твору, в основу якого лягли спостереження гарячковоï iнтенсивностi "мужикiв" у скуповуваннi землi, планував дати йому назву "Влада грошей".
Новаторство I. Карпенка-Карого в п'єсi "Сто тисяч" полягає ще й у тому, що в нiй виникають елементи авантюрноï драми - жанру, давно вiдомого в захiдноєвропейськiй драматургiï, але нового для украïнськоï. До того ж проблеми, порушенi в цiй комедiï, а також у п'єсi "Хазяïн" - художньому продовженнi "Ста тисяч", є актуальними "болючими" проблемами i нашоï сьогоднiшньоï дiйсностi.
У спадщинi Карпенка-Карого знаходимо кiлька творiв, в яких розробляється iсторична тематика. Iнтерес до минулого рiдноï землi зумовлювався прагненням украïнських письменникiв - Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Гвана Франка, незважаючи на цензурнi заборони, пiдносити нацiональну самосвiдомiсть народу Г. Карпенко-Карий йшов до розкриття минулого рiдноï землi через художнє переосмислення вiдповiдних фольклорних сюжетiв i образiв. Так, в основу драми "Бондарiвна" (1884) покладено мотив i сюжетну канву народноï пiснi "Ой в мiстечку Богуславку", де пiднесено образ украïнськоï патрiотки, яка за вiдстоювання своєï честi поплатилася життям. Дiя драми "Лиха iскра поле спалить i сама щезне" (1893) вiдбувається на тлi боротьби запорожцiв проти турецько-татарських поневолювачiв. Г. Карпенко-Карий спробував своï сили i в жанрi iсторичноï трагедiï, написавши в 1899 роцi п'єсу "Сава Чалий", що стала одним з найдовершенiших зразкiв цього жанру в украïнськiй лiтературi.
До постатi одного з керiвникiв гайдамацького руху на Подiллi у XVIII ст. Сави Чалого, опоетизованого в народнiй баладнiй пiснi ще в 1838р., звертався i Микола Костомаров. Його романтична трагедiя "Сава Чалий" занадто вiльно трактувала мотив та iдею народноï пiснi, де засуджувалося ренегатство повстанського ватажка, який перекинувся в шляхетський табiр. Микола Костомаров намагався довести невиннiсть зрадника, зобразити Саву Чалого як жертву свого прагнення до братерства "ляхiв i козакiв" i натомiсть показав Гната Голого, який вбив Саву, як лиходiя.
Трагедiï ж I. Карпенка-Карого "Сава Чалий", створенiй на основi народноï iсторичноï пiснi, притаманнi глибокий психологiзм, точна й переконлива вмотивованiсть дiй та вчинкiв героïв. Драматург вiдiйшов вiд сюжетних та етичних акцентiв пiснi, де Гнат Голий є уособленням народноï позицiï й iм'ям своïх побратимiв карає зрадника Саву. Реалiст Карпенко-Карий показав усю хибнiсть як вихiдних позицiй Сави Чалого, так i остаточноï мети його боротьби за iнтереси народу: часткове зменшення панщини, певнi пiльги селянам тощо. Суть розвитку колiзiï твору полягає не стiльки у зрадництвi, не в процесi переродження Сави Чалого, скiльки у неминучостi, iсторичнiй закономiрностi полiтичного й морального виродження такого "заступництва" за народ, яке базується на угодовських засадах. Нерозв'язна внутрiшня суперечнiсть мiж суб'єктивним бажанням Сави Чалого зробити добро для свого народу та об'єктивною неможливiстю досягти мети обраним шляхом надає трагедiйностi цьому характеровi, пiдсилюваноï тим, що йдеться про непересiчну особистiсть, яка не знайшла iсторично перспективних шляхiв боротьби. До того ж трагедiйнiсть долi головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув вiдстоювати iнтереси поневоленого, закрiпаченого селянства, але, заплутуючись у сiтях, умiло розставлених шляхтичем Шмигельським, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосi заслiплює очi запорожця, вiн починає стримувати вибух народного гнiву, закликає чекати "слушного часу". Все це приводить до розриву мiж Савою i Гнатом, а отже, i до переходу гайдамацького ватажка в табiр Потоцького. Так непересiчна особистiсть вироджується на наших очах, стає однодумцем хитрого, пiдступного Шмигельського, який, маскуючись, грає роль козака.
У фiналi трагедiï Сава намагається виправдатися перед гайдамаками ("Я лиш обороняв вiд кривди вашоï увесь край"). Але такi "виправдання" Гнат категорично вiдкидає, нагадавши про його злочини, заподiянi й колишнiм товаришам, i всьому народовi. Пафос твору - в осудi зради як найстрашнiшого зла.
Карпенко-Карий зображує гайдамацький рух за фольклорною традицiєю. Показуючи трагедiю визвольних змагань народу, зумовлену зрадою ватажка, який "за ланськi ласощi й принади" перекинувся на бiк Потоцького й став страчувати своïх недавнiх побратимiв, драматург акцентує на справедливостi помсти над перебiжчиком, здiйсненоï його колишнiм товаришем Гнатом Голим. Осуджуючи поведiнку зрадника, Карпенко-Карий порушував болючi проблеми сучасного йому суспiльного життя, розв'язував ïх з демократичних позицiй.
Уроки трагедiï Карпенка-Карого, ïï злободеннiсть полягають насамперед у тому, що i в момент ïï написання, i пiзнiше, навiть сьогоднi, вона закликає до єдностi народу, до єдностi ватажка i мас. Трагедiя, звертаючись до кожного з нас, навчає обдумувати кожен крок, кожний вчинок, нагадує, що невиваженi дiï можуть привести людину до горя, нещастя, до невiдворотного кiнця. Досить точно вiдтворюючи iсторичний колорит XVII ст., реа-' л'iстична трагедiя Карпенка-Карого "Сава Чалий" є "своєрiдною вiдповiддю драматурга-демократа на питання, що робити селянству, щоб звiльнитися вiд помiщицького гнiту". Це спорiднює п'єсу з iншими творами, в яких соцiальнi проблеми аналiзувалися на матерiалi iсторичного минулого, i свiдчить не лише про ïï полiтичну актуальнiсть, а й про глибоку народнiсть. Таким чином, творчiсть Iвана Карпенка-Карого, говорив Iван Франко, "наповнює нас почуттям подиву, для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типiв мiг тiльки першорядний поетичний талант i великий обсерватор людського життя".
Творчiсть I. Карпенка-Карого своєрiдно пiдсумувала майже столiтнiй розвиток украïнськоï драматургiï, пiднявши ïï на новий рiвень. Вражаючи тематичним i жанровим багатством, вона у своïй цiлiсностi, являє собою розмаïту картину життя Украïни протягом столiть. У художнiй розробцi iсторичного чи фольклорного матерiалу далекого минулого досить вiдчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами. Його драми на сучаснi теми з психологiчною глибиною й переконливiстю показали трагiчне становище безправного, затурканого трудового люду, потворнi форми його побуту i - в окремих випадках - його протест. Замислювався митець i про мiсце iнтелiгенцiï в сучасному йому суспiльствi. Твори I. Карпенка-Карого багатьма своïми елементами входять в iдейно-естетичний контекст новоï європейськоï драми.

ОСНОВНI ТВОРИ Комедiï "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяïн", драми "Бурлака", "Безталанна", "Наймичка", трагедiï "Бондарiвна", "Сава Чалий". Всi твори Карпенка-Карого ()Ў ../BOOK/KARPENKO/

ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА 1. Iван Карпенко-Карий // Iсторiя украïнськоï лiтератури у 2 т. Т. 1. - К., 1987. 2. Галабутська Г. Життєвi i творчi обрiï Карпенка - Карого //Дивослово. - 1995. - - 12. 3. Мороз Л. Iван Карпенко - Карий //Iсторiя украïнськоï лiтератури: XIX ст. Кн. 3. - К.,-1997. 4. Рильський М. Гордiсть украïнськоï драматургiï: Про творчiсть Карпенка-Карого // Рильський М. Статтi про лiтературу. - К., 1980.
IВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ (1845-1907) Справжнє iм'я - Iван Карпович Тобiлевич (псевдонiм Карпенко-Карий поєднує в собi iм'я батька та улюбленого лiтературного персонажа Гната Карого - героя п'єси Т. Шевченка Назар Стодоля).