ЮрIй Клен (4 жовтня 1891 - 30 жовтня 1947)


ЗАПОВIТИ Ю. КЛЕНА Юрiй Клен вiдiйшов вiд нас. В ньому тратимо письменника, що сама його присутнiсть серед нас воскрешала блискуче i багатонадiйне лiтературне життя 20-их рокiв на Украïнi, яке за бiльш-менш стерпних полiтичних обставин могло б тривати i донинi, тривати як ще блискучiша, iмпозантна i плодотворча теперiшнiсть.
Наша пам'ять, пильно i повторно спиняючись на колишньому, спроможна затирати невблаганну вiдстань, що вiдокремлює поточну свiдомiсть вiд минулого, i магiчно наближати до нас факти та подiï, якi давно вiдлунали... Це було в Києвi, наприкiнцi 20-их рокiв. Микола Зеров пiдводиться з-за свого робочого столу, енергiйно вiдсуваючи крiсло. В його руцi - аркушик паперу. Голосом, в якому бринять трiюмфуючi нотки, вiн покликує: "Перший оригiнальний украïнський вiрш Освальда Федоровича!" Цим вiршем був сонет Ю. Клена "Сковорода". Його вмiстив М. Зеров в укладеному ним декляматорi "Сяйво" (з'явився друком в другiй полов. 1929р. або на початку 1930р.) разом з двома перекладами Ю. Клена з Шеллi, одним перекладом з Рiльке i балядою з "Дон Жуана" Байрона, перекладеною поетом на спецiяльне прохання укладача. Не тiльки iмпульсивний i темпераментний М. Зеров завжди радiв успiхам своïх друзiв, як i взагалi кожному позитивно розцiнюваному ним явищу украïнського культурного життя, в гуртi неоклясикiв, пов'язаних вузлами щирого приятельства, панувала атмосфера взаємноï доброзичливости i несилуваного сприяння. Ю. Клен не становив винятку. Його вiрнiсть i вiдданiсть своïм однодумцям та спiвробiтникам на полi культури не пригасли в розлуцi, а швидше розрослися i з бiгом часу набрали на силi. Поет присвячує друзям теплi октави в поемi "Проклятi роки", змальовує ïх на засланнi в III частинi "Попелу iмперiй", видає незадовго перед смертю своï прегарнi i змiстовнi "Спогади про неоклясикiв". Ще не побачила свiту готована Ю Кленом невелика антологiя украïнськоï неоклясики в нiмецькiй мовi; цi переклади проф. Державин, знавець нiмецькоï поетичноï мови, називає конгенiяльними. Автор цих рядкiв, опинившись у Львовi року 1944 i дiзнавшись вiд С. Гординського, що Клен є прибраним на емiграцiï псевдонiмом О. Бурггардта, нав'язує з поетом листовний зв'язок. В першiй же листiвцi Ю. Клен спiшить запитати: "Чи нема серед сонетiв Миколи Зерова сонета "Полiфем" (iдеться про сонет М. Зерова "Kapnos tes gaies" - М. О.) присвяченого менi перед моïм виïздом? Я не встиг зайти по нього. Там Полiфем кидає камiння в корабель Одiссеïв, який вже на морi, i безсило лютує". В непохитнiй вiрностi письменника своïм друзям, яка саме через повноту свою просто не спроможна допустити нiчого стороннього i застережливого, вiдчувається щось вiд наших козацьких часiв, вiд лицарського середньовiччя - епох, коли ця чеснота була спецiяльно пiдношувана i овiяна пильним плеканням. Вiрнiсть i вiдданiсть становлять глибоко симпатичну рису свiтлоï особистости Ю. Клена, рису, гiдну пошани та наслiдування. В зв'язку з цiєю вiрнiстю Ю. Клена своïм колегам виникає питання, чи справдi вiдiйшла його муза вiд неоклясичноï поетики, чи перестав вiн бути неоклясиком у поетичнiй своïй творчостi? Заперечення належности Ю. Клена до неоклясичноï школи йдуть по лiнiï тематичнiй i психологiчно-свiтоглядовiй. Але нi тематика, нi психологiчнi та свiтоглядовi комплекси не визначають поетичного стилю. Не збираємося тут доводити це твердження широким викладом, але вистачить прикладу, що його подає нам лiтературний доробок самого Ю. Клена. Критики, що хочуть довести причетнiсть поета до романтикiв i "переборення" ним неоклясичних первнiв, базують своï твердження на спецiяльному наголошуваннi його речей, позначених волею, гоном, пристрасним прагненням. З числа цих вiршiв спинимося на двох сонетах п. з. "Кортес", виниклих у поета не без впливу сонета Х.М. Ередiя "Конкiстадори"
- про це, зрештою, говорить сам Ю. Клен у примiтках до "Каравел". Авторовi "Трофеïв" властивий не меншою мiрою комплекс непохитноï i дзвенючоï волi, пристрасного пориву, гордого самоствердження, соколиноï мужности. Але те, що зветься романтикою характеру (формула, не першорядна пiд поглядом метафiзично-фiлософським) - не є романтикою в розумiннi стилю, i Х.М. Ередiя не "iмперiялiстичний романтик", а був i лишається парнасистом та клясиком. Свiтогляд i фiлософiя так само не можуть правити за величини, що квалiфiкують лiтературнi стилi. Якщо у випадку символiзму iдеалiстична фiлософiя є тим моментом, що поширюється всеохопно на поетiв-символiстiв, не творячи навiть специфiки "символiстичного свiтогляду", то щодо iнших стилiв момент свiторозумiння письменникiв, до них належних, цього всепокриваючого характеру не має. I навiть жанри та вiршовi форми, ïх перевага, обминання чи повне iгнорування в тих або iнших стилях не можуть правити за вирiшальний чинник у визначеннi стилю. Учення про стилi мусить базуватися на визначниках, якi мають стовiдсоткову застосовнiсть до всiх лiтературних явищ i до кожного зокрема. Iнакше учення про стилi нiколи не буде наукою, не буде навiть наукоподiбною дисциплiною, а завжди виглядатиме як позбавлений виразних методологiчних контурiв конгльомерат суджень. Тематика, психологiчнi комплекси, свiтовiдчування i фiлософiя письменникiв, жанри i вiршовi форми є елементами, що характеризують напрямок, течiю, школу чи iндивiдуальну творчiсть. Поетичний же стиль може бути визначений тiльки як спосiб i тип поетичного викладу та вислову. Дефiнiцiю стилю творять компоненти: розроблення теми, метода композицiйноï будови твору, дикцiя, типологiя образовости та епiтета, специфiка синтакси, характер лексики. М. Зерову належить формулювання клясичного стилю як "слова твердого й гострого, без лiричного тремтiння, зате чiткого ясною лiнiєю". Аналiзуючи формально творчiсть М. Рильського, метр "п'ятiрного грона" констатує, що в Рильського "iз мiшаноï манери "Осiннiх зiр" виформовується... клясичний стиль, з його врiвноваженiстю i кляризмом, мальовничими епiтетами, мiцним логiчним побудуванням i строгою течiєю мислi". Поетичний вислiв Ю. Клена повнiстю вкладається в цю дефiнiцiю. Епiзодичнi вiдхилення, що трапляються в ейдологiï або лексицi Кленовоï поетики, звичайна рiч, на принципову увагу не заслуговують. Вважаємо за конечне зафiксувати для iсторикiв украïнськоï лiтератури один факт, що мав мiсце влiтку 1947 року, на початку довготривалоï вiзити Ю. Клена до Баварiï, вiзити, якiй судилось урвати його життя. Проф. В. Державин прочитав у рукописi гостевi свою статтю "Поезiя i поетика Миколи Зерова". Читання вiдбулося в обстановi, небезiнтереснiй i для прийдешнiх iсторикiв нашого лiтературного побуту: в iмпровiзованiй кiмнатi на горищi одного з бльокiв табору ДiПi в Авгсбурзi, скупо освiтленiй третиною вiкна i наполовину роздушенiй схилом покрiвлi. Юрiй Клен уважно i зосереджено слухав, часом на його устах з'являлась лагiдна усмiшка, а в задумi очей проступало м'яке свiтло вдоволення. В розмовi пiсля читання автор "Попелу iмперiй" схвалив статтю В. Державина в усiх ïï твердженнях: i щодо iснування неоклясикiв як школи, i щодо мистецького стилю школи, i щодо фiлософiчноï концепцiï мистецтва, яку сповiдували неоклясики. Зрештою, Ю. Клен нiколи в друку не зрiкся своєï приналежности до неоклясикiв. За свiдоцтво непохитности його естетично-стилiстичних позицiй може правити його стаття "Бiй може початися" ("Звено", ч. З - 4, липень - серпень 1946) в якiй вiн виступає з темпераментною обороною своïх друзiв. "Але небезпечнiшими, нiж фрази, - констатує Ю. Клен, - є стандартнi форми мислення, стандартности яких зовсiм не помiчається. Отож маємо протиставлення форми змiстовi замiсть ствердження ïхньоï нерозривности. Звiдси хоч би недоречне твердження, що формальний вишкiл був самоцiллю неоклясикiв, яке подибуємо в доповiдi (Ю. Клен має на увазi доповiдь Ю. Шереха про стилi сучасноï украïнськоï лiтератури, виголошену на першому з'ïздi МУР-у - М. О.). Далi твердження, що неоклясицизм став уже штампом i вичерпав себе. Пригадуються менi слова Рильського з приватноï нашоï розмови, що пора в словi "неоклясики" скреслити першу частину - "нео". Отже, в цьому розумiннi тих кiлька поетiв старалося дати украïнськiй лiтературi твори клясичнi, зразковi. Дивно говорити про те, що всi можливостi вичерпанi, коли кожний з них (за винятком Рильського) дав лише по однiй невеличкiй збiрцi (Филипович, правда, двi, але ж зовсiм тонесенькi), тодi як росiяни мають грубi томи Пушкiна й Лермонтова, та й то не вважають, що можливостi цим вичерпанi. Невже кiлька невдалих (а подекуди трохи, може, вдалих) наслiдувань початкiвцiв-поетiв встигли виробити "штампованiсть"? Я гадаю, що дорiбок т. зв. "неоклясикiв" не тiльки не є ще засвоєний, а що ïхнi стилiстичнi можливостi треба далi поглиблювати. Вони тiльки вказали шлях, а не пiшли ним до кiнця".
Пiсля цих слiв Ю. Клена лише безоглядний ригорист наполягав би на потребi почути з уст поета ще виразнiшу заяву про те, що погляди та прямування неоклясикiв є тотожними з його власними поглядами. "Я гадаю, що дорiбок т. зв. "неоклясикiв" не тiльки не є ще засвоєний, а що ïхнi стилiстичнi можливостi треба далi поглиблювати. Вони тiльки вказали шлях, а не пiшли ним до кiнця". Цi чiткi слова Ю. Клена звучать як його лiтературний заповiт, скерований до нас i до наступних письменницьких поколiнь.
Видатною рисою свiтогляду Ю. Клена є його iдеалiзм. "Храм Грааля, що зноситься в нетлiнному царствi духа - це бiльша реальнiсть, анiж матерiяльний довкiльний свiт з його мiнливим обличчям. Ми маємо в даному разi платонiвський реалiзм, який протиставляємо реалiзмовi матерiялiстичному", - заявляє письменник у згадуванiй вище статтi. У вiршi "Софiя" (1935р.) маємо потужний поетичний документ iдеалiстичного збагнення свiту. Iдеальне iснування нашоï святинi, на яке зложилися святiсть i духова значнiсть тисячолiтнiх помислiв у нiй i навколо неï, перевершило реальнiсть ïï iснування в каменi i металi; поет близький до того, щоб сказати, що в цiм iдеальнiм iснуваннi Софiï криються в не меншiй мiрi потенцiï i ïï кожночасного просвiтленого iснування матерiяльного, тодi як навiть руйнацiя храму, бувши дiлом темних i злочинних ментальностей, мусить вiдiйти в повне небуття. Сонет "Сковорода", яким Ю. Клен започаткував свою оригiнальну поетичну творчiсть в украïнськiй мовi, є повнiстю споглядальний. Констатуємо це не для того, щоб показати хронологiчну попереднiсть контемпляцiйних мотивiв у творчостi поета супроти мотивiв "активiстичних": ми не схильнi протиставляти комплексiв споглядання i комплексiв дiяння i вважати ïх антагонiстичними. Ми хочемо сказати тiльки те, що обидва вони чергуються в життi людини, a mutatis mutandis у творчостi письменника. Всi, хто знав Юрiя Клена особисто, ствердять, що його обличчя, вираз очей i голос творили зовнiшнiсть споглядача, мрiйника i фiлософа. В зовнiшностi нашого поета добачаємо неабиякий доказ первинности i основности комплексiв споглядання i мрiï в його душевному складi; тим не менше властивi його творчостi елементи боротьби i чину, живучи в однiй i тiй самiй душi, вимагають поєднання - але на пiзнавальнiй площинi, єдино до того управненiй. Отож моментом першорядноï ваги є сказати, що комплекс споглядання - в усiх його типах, включаючи сюди i прилягаючу до коптемпляцiï умогляднiсть, - потенцiяльно мiстить у собi дiяння, адекватне сутностям споглядання i його знайденням. Iсторiя людства, iсторiя всiх його духових рухiв є суцiльним потвердженням цiєï тези. Щодо фiлософiчноï системи Сковороди зокрема, то в нiй моменти практичного дiяння мiстяться не як потенцiяльнi i вивiднi величини, а як безпосереднi i чiткi формули. Проф. В. Шаян, пильний дослiдник i коментатор нашого фiлософа, констатуючи насамперед недокладне вивчення фiлософiï генiяльного мислителя i посталi через те "жалюгiднi викривлення його поглядiв", говорить далi, що "питаннями етики, соцiологiï i педагогiки займається Сковорода дуже часто в численних своïх творах" i що в ученнi його "релiгiйний аспект досконало поєднаний з соцiологiчним... фiлософiя Сковороди не тiльки не вiдiрвана вiд дiйсности i вiд життя, але, навпаки, вона, розкриваючи глибшi закони цiєï дiйсности, всецiло спрямована на проявлення i розвиток найбiльших цiнностей життя. При тому вона надхненна i героïчна". За потрiбне вважаємо додати, що Сковорода висловився конкретно навiть про обов'язки воïна. Душа перше, нiж дiяти не наослiп у цiм свiтi, повинна знайти себе; "треба з хаосу душi створити свiт". Методою знаходження є самота i "мандрiвки дальнi i безкраï" (сонет "Сковорода") "Стикання з божественною просторiнню", за виразом одного письменника-мiстика, помагає визволитись i прийти до голосу глибинам нашоï душi, що є єдино покликанi дати метафiзичну оцiнку буттю людини та свiту, ствердити його вальори i вiдкинути негативи. Ми не схильнi применшувати значення того факту, що оригiнальна творчiсть Ю. Клена почалася в Києвi, року 1928, в колi його друзiв i однодумцiв, коли говорити про людське оточення, а цикл "Осiннi рядки" виник з настроïв письменника коли вiн перебував 1929р. у вiдпочинковiм будинку для науковцiв у Преображеннi, скитi Києво-Печерськоï лаври, положенiм за Києвом разом з двома iншими лаврськими скитами - Голосiєвом та "окучерявленим" Китаєвом (в останньому був свого часу гостем Сковорода). Буття цих краєвидiв з чудовими листяними масивами на горбах i в ярах, полянами, долинами, лiсовими ставами та монастирськими овочевими садами осяяне внутрiшньою значливiстю, i благодать весняних, лiтнiх та осiннiх погод, повно розливаючись i свобiдно витаючи в них, промовляє до тайникiв душi з проречистiстю, недосяжною для голосiв людських. "Тут пориває туга в край надземний",
- сказав про цю мiсцевiсть сам поет, давши ïй повний любови опис у вступi до I частини поеми "Попiл iмперiй". Почавши свою творчiсть з iмени Сковороди, Ю. Клен по мандрiвках вертається до нього, "життєрадiсного аскета", бо вiн знає разом з ним, "що всi шляхи сюди течуть" - в комплекс святости i мудрости, овiяний "чаром лiсiв непереможним".
Ю. Клен розумiв iсторiю як втiлення iдейно-психологiчних величин, переважно негативного порядку. Негативнi елементи, мiстячись в iдеях, з яких поставали iмперiï та царства, були грiхом проти абсолютноï iстини, i вони ж, цi елементи зла, зумовлюють також i загибель iмперiй та царства. Але перше, нiж розпастися на попiл, злочиннiсть ïх може набути нечуваних, потрясаючих розмiрiв. Саме так вiдчув i пережив Ю. Клен останню вiйну. "Хай Бог вас милує в цi апокалiптичнi часи", - пише вiн у приватному листi наприкiнцi листопада 1944 року, i слово "апокалiптичнi" не звучить тут як звичайне образне порiвняння. Що ж може бути протиставлене ненатлому бурханню розгнузданоï стихiï людського i тим самим свiтового зла, що спроможне покласти йому край? Автор "Попелу iмперiй" говорить: iдеалiзм. Пригадується один факт з часiв перших вiдвiдин поета до американськоï зони Нiмеччини. В авгсбурзькому таборi ДiПi в 76-iй кiмнатi 1-го бльоку, яка, незважаючи на своï скромнi розмiри, вiдбувала функцiï редакцiй кiлькох циклостилевих видань, в тому числi альманаху "Свiтання", а також гуртожитку ïх редакторiв та спiвробiтникiв, вiдбулася вечiрня розмова з гостем. Ю. Клен, такий стриманий щодо усних декляративних заяв в особистому плянi, розповiв зiбраним, як ще перед вiйною вiн вiдвiдав одного разу кiно; тижневий огляд являв очам глядачiв новi досяги в озброєннi Нiмеччини. Заля шаленiла, раз у раз вибухали захопленi вибухи i крики. Письменниковi, за його словами, стало страшно: йому виразно уявилися безоднi i жахи, що ïх невiдхильно кличе у свiт це ентузiястичне i заслiплене поколiння знаряддям нищення й зла. Ю. Клен пережив тодi, що єдиною силою, якою можна побороти цей демонiчний комплекс, є беззастережний iдеалiзм, пристрасна зброя добра. Святiсть i мудрiсть протиставляє поет i ментальностi росiйськоï царськоï iмперiï, i ментальностi "звiря, що гряде в багрянiм сяйвi революцiй", i
- за аналогiєю - всiм метафiзично порочним силам, що лютували в iсторiï людства i бестiяльною навалою заклекотiли в понурому XX столiттi, "широко розкривши дверi в Небуття". Добро повинне накласти панцир i вступити з iнфернальними силами в безоглядний бiй. Примат абсолютного добра та абсолютноï iстини вилонює з себе комплекс св. Юрiя, свiтлого воïна, що хоче перемогти i переможе дракона. Лицарi св. Грааля, "Господня рать", покидають нагiрний замок радiсноï контемпляцiï, духових прозрiнь та екстаз i йдуть у долини людськi, щоб оборонити там потоптану правду i зневажену чесноту... Так свiдомiсть правоти свого дiла перед лицем вiчности i ïï непiдкупним судом породжує могутнiй психологiчний комплекс непiдхильности, окриленоï скерованости, вiдваги i витривалости. Тiльки справдi велика душа спроможна була дати таку стоïчну нагадку для себе, а для нас - героïчний тестамент: "Зостанься безпритульним до сконання, Блукай та ïж недолi хлiб i вмри, Як гордий фльорентинець, у вигнаннi. Та перед смертю дiтям повтори Ту казку, що лишилася, як спомин Прадавньоï, забутоï пори, Як у грозi, у блискавицi й громi Колись страшну почвару перемiг Святий Георгiй в ясному шоломi... I як дракон, звитяжений, полiг". Час може пройти по нас "важким, залiзним плугом", ми можемо "вiдлунати, як жорстока пiсня", - бо днi людини короткi, а повiнь розколиханого зла є потужна i темпоральна. Але той, хто не скорився неправдi та лиходiйству i покинув край батькiв, має незатратну потiху: дорогу плахту зоряного неба взяв вiн з собою, лишаючи отчизну, вiтер несе услiд йому рiднi сузiр'я - i "скрiзь пiд рiдним небом спочиває жебрак, мандрiвник, лицар i поет".
З фiлософiчного iдеалiзму Юрiя Клена пливе i його хвилююча вiра в майбутнє Украïни та ïï месiянiзм. Царства падають, бо вже в своïх iдеологiчних первнях вони мали зародок грiха i падiння. Прийдешнiсть Украïни та ïï держави має покоïтись на духових пiдвалинах, полярних тим силам, що ïï нищили. Є iмперативом, щоб "Строгi закони лицарськi Владу держав берегли, Їм в пiдмурiвок лягли" Поет говорить про настання в Украïнi нового буття - i величчю релiгiйного об'явлення вiє вiд його слiв: "Чуєш, iде В громi i бурi Чуєш, гуде, Б'є вже у мури, Дме нам у скронь Вихор, вогонь Божих долонь!" Первозванний апостол Андрiй благословив горби киïвськi, його благословенство не загине, i церква його iмени, височiючи над Києвом i Днiпром, "мов голуба закам'янiла мрiя", всякчасно вiщує i "в добi негоднiй" прийдешню благодать краєвi та древнiм пурпурам стольного города. В вiддалi днiв уже рокочуть труби воскресiння Украïни. * * * Моментом iнтелектуальноï гiдности нашоï емiграцiï є доглибно зрозумiти, що трагедiï нашоï доби знаменують крах свiтоглядiв, опертих на матерiялiзм i бiологiзм, свiтоглядiв, що виступили на арену iсторiï, заперечивши свiт абсолютних цiнностей i абсолютних норм. Славнозвiсна "близькiсть до життя" цих ментальностей спричинила велетенськi катастрофи i монструознi злочини. Внаслiдок ïх розгулу над людством зависла погроза духового розкладу i фiзичного винищення. Iдеалiстична фiлософiя i найвищi релiгiйно-спiритуалiстичнi системи свiту дiстали в жахах нашоï доби яскравi докази i новi потвердження своєï непохитноï iстинности. Настав крайнiй час, щоби практичним, суспiльним дiянням, вiдповiдним до iдеалiстично-релiгiйних сутностей, вiдродити ïх "занедбаний маєстат". Обов'язком нашоï емiграцiï є творити культурнi цiнностi, обов'язком par excellence, бо саме духове життя нашоï нацiï, ïï культурнi скарби пiддав ворог нещадному розгромовi. А тим часом в iнтелектуальнiм життi емiграцiï далеко не завжди дається бачити вiдповiдне творче пiднесення. Ще багато в цiм життi вiд вчорашнiх психоiдеологiй. Називаємо ïх вчорашнiми не тому, що мимоволi впали в заблуд релятивiзму, нi: цi ментальностi, бувши пiдложжям вчорашнiх подiй, уже вчора не склали iспиту перед пiзнаючою свiдомiстю i осудилися змiстом вчорашнього дня. Почуття гiркого подиву будить дискусiя навколо М. Хвильового, яка безнастанно точиться вiд довшого часу в нашiй пресi. Якщо стовiдсоткове заперечення Хвильового не видається нам справедливим, то все ж незрiвняно менше перекональним є палке, а часом i корчiйне намагання зробити з нього дороговказну i мiродайну iдеологiчну постать нашого новiтнього часу. Якщо, за словами Ю. Клена, "млистi iдеали" принесли "злi квiти", то треба не зупинитися перед тим, щоб схарактеризувати цi iдеали гострiшими i негативнiшими епiтетами. Нi на хвилину не смiємо забувати сувороï вiдповiдальности, яка лежить на iдеологiях: творячи ïх у нашiм, не завжди потiшливiм сьогоднiшнiм днi, ми ними визначаємо наш день завтрашнiй. "Нам дав свiй заповiт Сковорода", - проголошує Юрiй Клен. I це нав'язання до найкращих наших духових традицiй, i фiлософiчний iдеалiзм письменника, i мистецьке втiлення психологiчних комплексiв, зумовлених тим iдеалiстичним свiтоглядом, - все це становить непроминущi досяги, що ïх належить вивчати, розумiти i
- розгортати. Бо творчий вклад Ю. Клена є одночасно багатонадiйним заповiтом його незабутньоï особистости.
Михайло ОРЕСТ Украïнське слово. - Т. 1. - К., 1994.

ЮрIй Клен (4 жовтня 1891 - 30 жовтня 1947)