<< Главная страница

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ


(1864-1913) Михайло Михайлович Коцюбинський! народився 17 вересня 1864 р. у сiмЇï дрiбного урядовця у мiстi Вiнницi.
У дитинствi Михайло пробував складати украïнськi пiснi на взiрець народних, написав росiйською мовою велику повiсть з фiнського життя. У 1875 -1876 pp. вiн навчався у народному училищi в м. Барi, потiм у Шаргородеькому духовному училищi. Захоплювався читанням творiв украïнських, росiйських i зарубiжних класикiв, вивчав фiлософськi твори Феєрбаха i Фур'є. Протягом 1881 - 1882 pp. жив у Кам'янцi-Подiльському, де зблизився з групою молодих семiнаристiв, ентузiастiв-народникiв.
Повернувшись до Вiнницi, Михайло заробляв приватними уроками, заснував нелегальний гурток молодi, учасники якого читали забороненi твори Чернишевеькогр, Добролюбова, Салтикова-Щедрiна, Некрасова. Полiцiя обшукала квартиру Коцюбинського i занесла його iм'я у списки "неблагонадiйних". У 1884 р. Коцюбинський написав оповiдання "Андрiй Соловiйко, або Вченiе свiт, а невченiе тьма". Наступного року полiцiя вдруге обшукала квартиру Коцюбинського. Знайшли два: примiрники забороненого "Каталога книг для систематичного чтения
- саморазвития". Цього року вiн написав оповiданн" "21 -го грудня, на ввєденiе", працював приватним учителем у родинi священика в селi Михайлiвка Ямпiльського повiту. Помер* його батько. У 1887р. вiн написав вiршi "Як раннiм: морозом; побитiï квiти:..", "Як променем щастя...", "Марусi Н." та iнi. Займався, гае-рекладами а польськоï мови, був обраний гласним до Вiнницькоï мiськоï думи на чотири роки.
У 1890 р; уперше в львiвському журналi "Дзвiнок" надрукований вiрш Коцюбинського "Наша хатка". Вiн перекладав украïнською мовою твори Достоєвського, Мiцкевича, Ожешко. Написав статтю "Життя украïнцiв по малих мiстах. З украïнського Подiлля". У 1891 р. склав iспити при Вiнницькому реальному училищi й одержав посвiдчення народного вчителя. Вчителював у с. Ло-патинцях на Вiнничинi. Написав оповiдання "Харитя", "Ялинка", "П'ятизлотник", повiсть "На вiру", статтю "Якiв Кухаренко".
Протягом 1892 -1895 pp. письменник працював у Молдавiï чВ комiсiï по боротьбi з фiлоксерою. Вивчав життя бессарабських молдаван. Написав твори "Цiпов'яз", "Маленький грiшник", "Хо", "Для загального добра", "На кр_илах пiснi". Згодом переïхав на роботу в кримську фiлоксерну комiсiю. Знайомився з життям кримських татар. Одружився з Вiрою Дейшею. Написав оповiдання "Пе коптьор".
У 1897р. Коцюбинський працював уЖитомирi в газетi "Волынь", редагував роздiл "Хроника", надрукував кiлька статей пiд рубрикою "Свет и тени русской жизни". Наступного року вiн переïхав до Чернiгова. Одержав посаду дiловода в Чернiгiвськiй земськiй управi. Написав оповiдання "Вiдьма". У 1899р. львiвське видавництво "Украïнсько-руськоï видавничоï спiлки" надрукувало першу-збiрку оповiдань М. Коцюбинського "В путах шайтана", у 1900р. вiн перейшов на посаду статистика в Чернiгiвському земствi. Зблизився iз соцiал-демократами. Вийшла збiрка оповiдань "По-людському". У 1901р. письменник написав оповiдання "Лялечка", а 1902р. став членом Чернiгiвськоï архiвноï комiсiï, написав новели "На каменi", "Цвiт яблунi". Оповiдання "Fata morgana", що стало першою частиною однойменноï повiстi, та збiрка оповiдань "Поєдинок", були написанi в 1903р. У 1904р. письменник вийшов з членiв Чернiгiвськоï архiвноï комiсiï. Написав оповiдання "У грiшний свiт", "Пiд мiнаретами". На зборах Чернiгiвськоï громадськоï бiблiотеки у 1905 р. Коцюбинський виступив з промовою проти утискiв цензури. Виïхав того ж року за кордон на лiкування. Вiдвiдав Нiмеччину, Iталiю, Австрiю, Швейцарiю. У 1906 р. письменник був обраний головою чернiгiвського товариства "Просвiта". Написав новели "Смiх", "Вiн iде!" Протягом 1907 -1908 pp. були написанi новели "Невiдомий", "Persona grata", "В дорозi", "Intermezzo", "Як ми ïздили до Криницi", реферат "Iван Франко". Пiд час лiкування на островi Капрi у 1909 р. Коцюбинський познайомився i здружився з М. Горьким, написав новелу "Дебют". У 1910р. письменник закiнчив роботу над другою частиною повiстi "Fata morgana", написав оповiдання "Що записано в книгу життя". Вдруге виïхав лiкуватися на Капрi. Зустрiвся з М. Горьким. З його iнiцiативи видавництво "Знание" надрукувало росiйською мовою перший том "Рассказов" М. Коцюбинського. У 1911 р. письменник органiзував лiтературнi "суботи" з чернiгiвською творчою молоддю. Виïхав на Буковину в с Криворiв-ню, де збирав матерiал для повiстi "Тiнi забутих предкiв". "Товариство прихильникiв украïнськоï науки" призначило Коцюбинському довiчну пенсiю, вiн залишив роботу в земствi. У Львовi вийшов четвертий том творiв письменника - збiрка "Дебют". У 1912р. на Капрi письменник написав оповiдання "Подарунок на iменини", "Конi не виннi". У березнi повернувся в Украïну. Вiдвiдав Криворiвню, написав останнi твори "Хвала життю", "На островi". Лiкувався в Києвi.
Михайло Коцюбинський помер 25 квiтня 1913р. Похований у Чернiговi на Болдинiй горi, в гаю Троïцького монастиря"над Десною. У лiтературi М. М. Коцюбинський дебютував вiршем "Наша хатка", але першими звернули на себе увагу його оповiдання про. дiтей та для дiтей - "Харитя", "Ялинка", "Маленький грiшник", повiсть "На вiру". Коцюбинський стояв на шляху мистецьких пошукiв, розширення жанрово-тематичноï системи та iдейно-художнiх розв'язок. Це помiтно у творах кримсько-молдавськоï тематичноï групи ("На каменi", "В путах шайтана", "Для загального добра", "Пiд мiнаретами"). Вiд захоплення етнографiзмом, через поглиблене психологiчне трактування образiв ("Цвiт яблунi") i художньо-психологiчний аналiз ("Intermezzo"), вiн приходить до неоромантизму в "Тiнях забутих предкiв" i потужноï стильовоï течiï - iмпресiонiзму. Перу М. Коцюбинського належать довершенi, фiлiгранно опрацьованi твори, що складають нацiональну класику й збагачують свiтову лiтературу: "Fata morgana", "Тiнi забутих предкiв", "Вiн iде", "Смiх", "Подарунок на iменини" та iншi.
Шедевром стала новела М. Коцюбинського "Intermezzo". Твiр розпочинається посвятою: "Присвячую Кононiвським полям" та перелiком незвичайних дiйових осiб: Моя утома, Ниви у червнi, Сонце, Три бiлих вiвчарки, Зозуля, Жайворонки, Залiзна рука города. Людське горе. Однак "Intermezzo" залишається не драматичним, а епiчним твором. За жанром "Intermezzo" - лiрико-психологiчна поема в прозi, написана в iмпресiонiстичнiй манерi. Слово "iмпресiонiзм" походить вiд французького impression - враження. Iмпресiонiзм як мистецький напрям виник у французькому живописi i був характерний тим, що вiдтворював не саму дiйснiсть, а те, як вона впливає на людину, ïï емоцiï, душевний стан (наприклад, творчiсть художникiв К. Моне, О. Ренуара, Е. Дега). Головним своïм завданням iмпресiонiсти вважали зображальнiсть, намагаючись не деталiзувати дiйснiсть, а вiдображувати ïï в загальних рисах i контурах. Пiд впливом живопису iмпресiонiзм поширився i на iншi види мистецтва: скульптуру (О.-Роден), музику (К. Дебюссï, М. Равель), лiтературу. Першими представниками iмпресiонiзму в свiтовiй лiтературi були брати Гонкури, Гi де Мопассан, А. Чехов, I. Бунiн та iн. Наприкiнцi XIX ст. риси iмпресiонiзму проникають в украïнську лiтературу, яка дедалi бiльше тяжiє до психологiзму, до художнiх прийомiв, що найглибша передають людськi настроï i стани. В украïнськiй лiтературi iмпресiонiстичне письмо властиве творам В. Стефаника, О. Кобилянсвкоï, Г. Косинки, окремим - М. Хвильового, В. Винниченка, А. Головка. Його ознаки - заглиблення у внутрiшнiй свiт людини, вiдтворення яскравими зоровими i слуховими образами, промовистими художнiми деталями найтонших змiн у настроях i в природi. Iмпресiонiстичне письмо вимагає вiд митця неабиякого таланту, особливоï чутливостi, вмiння писати образно, переконливо й лаконiчно. Таким майстром i став Коцюбинський: "Нiхто нiколи нi до Коцюбинського, нi пiсля нього не створював пластикою слова такого виключного враження, i саме в тому нам бачиться немеркнуча велич його художнiх тканин". (В. Шевчук.) Новела "Intermezzo", на перший погляд, складна й незрозумiла, адже сюжет твору зводиться до розповiдi про героя, який втомився, 'виïхав на природу, поспостерiгав за сонцем, нивами, жайворонком, собаками, зустрiв людину, чомусь страшенно зрадiв i знову повернувся до мiста. Зрозумiло, що такий сюжет твору потребує "ключа", який би розшифрував глибокий пiдтекст новели. Ядро образного конфлiкту "Intermezzo" становлять два ключових образи
- "моя утома" i "сонце". Поступове зникнення в лiричного героя втоми й проникнення в його душу сонця - такий змiст твору. Образи твору символiзують складну боротьбу в душi лiричного героя, допомагають зрозумiти, як поступово зникає роздвоєння його особистостi, як повертаються до нього душевна рiвновага, готовнiсть до виконання свого громадянського обов'язку (наприклад, "Бiлi мiшки" - це образ повiшених, яким перед стратою накидали на голову мiшки; "Зозуля"
- народний образ-символ, що втiлює надiю на життя; образи трьох вiвчарок
- теж символiчнi: самозакохана Пава - дворянство, Трепов - жандармерiя (кличкою цього пса стало прiзвище мiнiстра внутрiшнiх справ Трепова, який пiдписував смертнi вироки повстанцям), "дурний Оверко"
- принижене й темне селянство, якому досить дати хоч трохи волi
- i воно не кинеться вже нi на кого; Жайворонок - символ творчоï наснаги, а Сонце - символ вiчностi, життя, свiтла). Безперечно, це новела з глибоким психологiчно-фiлософським змiстом. Це твiр, який водночас сприймається дас своєрiд ний естетичний манiфест письменника про завдання митця в переломнi часи. Проведенню заповiтних думок автора сприяла форма оповiдi вiд першоï особи. Вiдомо, що тема твору завжди корiниться в його назвi, тому необхiдно згадати, що intermezzo (вiд лат. - промiжний, середнiй) - невелика iнструментальна п'єса довiльноï будови,, виконувана мiж дiями, драматичного чи оперного твору. Коцюбинський, же вклав сюди, глибокий фiлософський смисл. Образом intermezzo новелiст вказував на перепочинок утомленого митця.. Пiд чає читання новели, написаноï вiд першоï особи, може виникнути бажання сказати, що лiричний герой твору - це сам Коцюбинський:. Але це не зовсiм так, бо багато вiдчуттiв, описаних у новелi, знайомi; кожному письменниковi, хоча не можна не помiтити, що твiр дiйсно має автобiографiчну основу. Автора з його слабким здоров'ям виснажило фiзичне й нервове перенапруження (виконуючи службовi обов'язки, вiн iнтенсивно займався творчiстю). Влiтку 1908р. Коцюбинський вiдпочивав у садибi вiдомого украïнського громадського дiяча Є, Чикаленка. в селi Кононiвка поблизу м. Яготина, тепер Киïвськоï, областi. Перебування в Кононiвцi збагатило письменника численними враженнями, що й знайшло вiдбиття в новелi "Intermezzo", написанiй того ж року. Митець, головний герой творуi втомившись вiд "незлiченних "треба" i "безконечних "мусиш", вiд болю i горя, вiд злостi й мерзенних вчинкiв людей, вiд жаху та бруду ïх , iснування, виривається з лабет "сього многоголового звiра", тому що вже не може нiчого створити для людей^ бо вже звик до людського горя; (про це свiдчить згадка,- що вiн чергову звiстку про трагедiю' Людини заïдає "стиглою сливою"): У цiй перевтомi' ми не сумнiваємося, адже на митця впродовж рокiв чигали численнi випробування. Не випадково герой зiзнається в заздростi планетам, якi "мають своï орбiти, i нiщо не стоïть ïм на ïхнiй дорозi". Жадаючи спокою й самотностi як найкращого вiдпочинку, вiн звiльняється з залiзних обiймiв мiста, з його гамору, метушнi й опиняється в майже повному безлюддi.
Перше враження митця вiдтодi, як бричка вкотилася на зелене подвiр'я садиби i пролунало кування зозулi, пов'язане з вiдчуттям так довго очiкуваноï тишi, що: "виповнювала весь двiр, таïлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах". Так було скрiзь тихо, що героєвi стало соромно за "калатання класного серця". Однак незабаром, як тiльки вiн зайшов: на вiдпочинок до темноï кiмнати, в уявi; героя почади з'являтися люди:, вiд яких вiя прагнув сховатися. "А люди йдуть. За одним; другий i третiй i так без кiнця. Вороги й друзi, близькi й стороннi: - i всi кричать у моï вуха криком: свого життя або своєï смертi, i всi лишають на душi моïй слiди своïх пiдошов". Герой болiсно вигукує: "Затулю вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний!" Ця лiрично-iнтимна сповiдь передає збентеженiсть, сум'яття його вкрай схвильованоï душi, нервове напруження, що виявляється в рiзких словах про людей, у звинуваченнi ïх за власну перевтому. Нервова дразливiсть митця зрозумiла: люди не раз кидали в його серце, "як до власного сховку, своï надiï, гнiв i страждання або криваву жорстокiсть звiра". У цьому ми переконувалися, знайомлячись з попереднiми творами Коцюбинського. Певна рiч, герой цiєï новели намагається забути людей, поринувши у свiт степовоï природи. Так, логiка розвитку образу оповiдача зумовила своєрiднiсть побудови твору. Композицiйно центральне мiсце в новелi вiдведене мальовничо виписаним картинам перебування героя серед природи. Днi його intermezzo минають серед степових нив, серед долини, налитоï зеленими хлiбами, серед трав i первозданноï тишi. "Я тепер маю окремий свiт, вiн наче перлова скойка: стулились краями двi половини: одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собi сонце, немов перлину", - говорить митець i додає, що тепер можна i його вважати планетою, бо на небi сонце, а серед нив тiльки вiн. Читаєш i перечитуєш поетичнi пейзажi, виписанi в новелi, намагаєшся зiставляти ïх з тими реальними нивами, що чарують зiр, i переконуєшся в здатностi мистецтва створювати свою, не менш достовiрну, нiж реально iснуюча, дiйснiсть. Описи червневих нив повнi життя, динамiки, руху. I досягнув цього Коцюбинський завдяки вмiнню не тiльки спостерiгати красу природи, а й поетично узагальнювати бачене и почуте. Образи зоровi, створюванi за законами малярства, зливаються у нього з образами звуковими, слуховими, що єднають словесне письмо з музикою, i так створюється та чарiвна гармонiя, котра дає пiдстави вважати автора новели одним з найкращих пейзажистiв у всесвiтнiй лiтературi (не даремно Коцюбинського називали "Великим Сонцепоклонником"). У цих пейзажах людина й природа нерозривно пов'язанi. Оповiдач вiдчуває "соболину шерсть ячменiв, шовк колосистоï хвилi". Йому вiтер набиває вуха "шматками згукiв, покошланим шумом". Асам лiтнiй вiтер такий "гарячий" i "нетерплячий", що "аж киплять вiд нього срiбно вологi вiвса". Доводиться знову згадувати iмпресiонiстичну лiтературну технiку, яка дала Коцюбинському змогу збагатити реалiстичне художнє письмо вiдбиттям безперервного руху життя, його постiйних змiн i перетворень. У новелi пшениця не просто хвилюється, а бiжить за вiтром, "немов табун лисиць, й блищать на сонцi хвилястi хребти", "прибiй колосистого моря" переливається через героя i летить "кудись у безвiсть". Дiйовi особи - Ниви у червнi, Сонце, Зозуля, Жайворонки - постають тими алегоризованими, персонiфiкованими силами природи, якi сприяють фiзичному й моральному оздоровленню митця, очищають його вiд хворобливоï дратiвливостi, повертають властивi йому гуманiстичнi якостi. Тiльки серед нив герой вiдчув себе землянином, вiдчув, що вся планета належить людинi: "Всю ïï, велику, розкiшну, створену вже - всю я вмiщаю в собi". I знову тут глибоке спостереження i водночас узагальнення письменника: людина, пiзнавши землю, увiбравши ïï в себе, дiстає можливiсть творити ïï "наново, вдруге", i тодi митець усвiдомлює, що має на неï "ще бiльше права". Коцюбинський нiби iлюструє можливiсть митця творити цю другу, художню дiйснiсть. Так, серед звукiв поля, якi тепер не дратують його, а приносять насолоду, митець вирiзняє пiсню жайворонка, яка будить "жадобу", яку чим бiльше слухаєш, тим дужче хочеться чути. Новелiст створює неповторний образ пiснi, яку творила сiра маленька пташка: "Трiпала крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула вгору невидиму струну вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала. Тодi, скiнчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу i грала на струнах симфонiю поля", I ми вiдчуваємо, що образ Жайворонка
Їг це символ творчоï наснаги для митця. Зозуля, Ниви у червнi, Сонце, Жайворонок допомогли митцевi зрозумiти, що тi люди, вiд яких вiн тiкав ранiше, ще не зовсiм пропащi, що вони також можуть бути вилiкованi. "I благословен я був мiж золотим сонцем й зеленою землею, Благословен був спокiй моєï душi. З-пiд староï сторiнки життя визирала нова i чиста - i невже я хотiв би знати, що там записано буде? Не затремтiв би бiльше перед тiнню людини i не жахнувсь вiд думки, що, може, горе людське десь причаïлось i чигає на мене". У риторичних запитаннях героя, звернених до себе самого, вiдчувається стверджувальна, позитивна вiдповiдь. Та останнiм iмпульсом в одужаннi митця стає його зустрiч з селянином. Це кульмiнацiйний момент твору, бо пiд час зустрiчi з людиною стане зрозумiлим,- чи одужав сам митець, чи повернулась до нього властивiсть спiвчувати Людинi, чия доля символiзувала безвихiдь села, дiвчат "у хмарi пилу, що вертають з чужоï роботи", блiдих жiнок, якi "схилились, як тiнi, над коноплями", нещасних дiтей "всумiш з голодними псами". Все це й ранiше мелькало перед його очима, але мовби його до цiєï зустрiчi з "мужиком" i не бачив. А тепер, селянин став для героя "наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвоï тишi цiлу хуртовину згукiв". Митець знову не тiльки виразно вiдчув страждання народу, а й зрозумiв небезпечнiсть своєï "хвороби".
Драматична напруженiсть розмови оповiдача з селянином, що пiдкреслюється схвильованою повторюванiстю слiв "Говори, говори...", завершується виваженим вибором митця: "Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає...". Саме у фiналi, як i на початку твору, з'являється образ "залiзноï руки города". Тодi герой дратувався, чи вiдпустить мiсто його на свободу, чи розтулить його рука "своï залiзнi пальцi". Тепер мiсто знову простягає свою залiзну руку, i герой покiрно скоряється. Так переконливо розкривається тема митця i людини, з демократичних позицiй намiчене розв'язання проблеми мiсця митця в суспiльному життi. Наголошується думка, що в природi людина мусить шукати перепочинку, душевноï гармонiï. Природа - це останнiй шанс для тих, хто втратив вiру у власнi сили, вiру в життя.
ОСНОВНI ТВОРИ: "Харитя", "Ялинка", "Маленький грiшник", "Intermezzo", "Цвiт яблунi", "Смiх", "Persona grata", "Дорогою цiною", "На каменi", "Сон", "Дебют", "Fata morgana", "Тiнi забутих предкiв". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Кузнецов Ю., Орлик П. Слiдами феï Моргани: Вивчення творчостi М. М. Коцюбинського в школi. - К., 1990. 2. Агеєва В. Украïнська iмпресiонiстична проза. М. Коцюбинський, Г. Косинка, А. Головко. - К., 1994. 3. Федоренко Є. Пошуки М. Коцюбинського - стилiста//Украïнське слово. Кн. Л. - К., 1994. 4. Черненко О. Михайло Коцюбинський - iмпресiонiст. - Мюнхен, 1977.
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация