<< Главная страница

Олександр Iванович КОПИЛЕНКО - людина I письменник (1900-1958) 1 серпня 2000 року лiтературна громадськiсть Украïни вiдзначила 100 рокiв вiд дня народження вiдомого украïнського письменника - нашого земляка, автора понад 100 книжок О. I. Копиленка. Народився письменник в Костянтиноградi у родинi залiзничника, в будинку, який зберiгся до нашого часу i розташований по вулицi iм. Лєрмонтова. У нашому мiстi пройшло босоноге Сашко ве дитинство, тут закiнчив вiн школу та учительську семiнарiю. Наша красноградська земля надiлила його наснагою та творчим горiнням, любов'ю до природи, до людей, до життя. Людиною життєрадiсноï вдачi прийшов Копиленко у лiтературу в 20-i роки. Прийшов, щоб оспiвати у своïх книгах багатство душi людськоï, тайну природи, яку вiн спостерiгав та дуже любив, героïзм трудового народу в боротьбi за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасноï, тiльки сучасноï теми, вiдгукуючись на проблеми, котрi найбiльше хвилювали громадськiсть. Першi книги Копиленка "Кара-Круча", "Буйний хмiль", "Iменем украïнського народу" висунули письменника в першi лави молодоï украïнськоï лiтератури. Цi книги за короткий час кiлька разiв перевидавались.


Був Копиленко членом лiтературих об'єднань "Плуг", потiм "Гарт", ВАПЛIТЕ, "Пролiтфронту", виконував обов'язки редактора журналу "Всесвiт", входив до складу редколегiï журналу "Соцiалiстична борозна", спiвробiтничав у товариствi кiнорежисерiв, лiтераторiв та сценаристiв, яке скорочено називалось "Корелiс".
Жадiбний до всього нового, закоханий у киплячу сучаснiсть, Копиленко не любив засиджуватись на мiсцi. Вiн здiйснює двi подорожi - до Середньоï Азiï та по Європi (Чехословаччина, Польща, Нiмеччина). Їздив на вiдкриття Турксибу, оглядав будiвництво Бiломорсько-Балтiйського каналу, об'ïздив всю Украïну, бував у Грузiï. Подорожi збагачували його новими враженнями, давали невичерпний матерiал для роздумiв. Натхненний спiвець сучасностi, вiн жив трудовим сьогоденням свого народу. Його твори - це мистецький лiтопис майже 35-лiтньоï iсторiï нашоï Батькiвщини.
У 1930 роцi вийшов у свiт роман Копиленка "Визволення". Вийшов вiн тiльки один раз, тому, що критика вiдкрила по романовi нищiвний вогонь. Тiльки у 1990 роцi на книжкових полицях читач знову побачив цю цiкаву книгу. Читаєш зараз цей роман i вражаєшся його актуальностi, вражаєшся прикро, бо ось бiльше як 60 рокiв минуло, а ми весь час "боремося" за те, за що боролись героï Копиленка ще у 30-му роцi. У 1932 роцi Копиленко пише роман про будiвництво Харкiвського тракторного заводу
- "Народжується мiсто". Цей твiр став значним досягненням не тiльки украïнськоï, але й усiєï радянськоï лiтератури. Твiр здобув неабияку популярнiсть. Недарма тiльки за першi чотири роки пiсля написання вiн витримав сiм видань.
Глибоко усвiдомлюючи постiйну потребу великоï i невтомноï роботи по вихованню пiдростаючого поколiння, розумiючи, що вдача людини формується в дитинствi, О. I. Копиленко придiляє дедалi бiльше уваги лiтературi для дiтей.
Перша його книжка для юних читачiв "Сенчини пригоди" вийшла в 1928 роцi. Вiдтодi письменник до кiнця своïх днiв багато i натхненно писав для дiтей i юнацтва, виявляючи у своïх творах неабиякий хист педагога. "Причин того, чому я почав писати для дiтей, немало. Ще в дитинствi я багато читав про цiкавi пригоди, про нашу природу. Читав я Марка Вовчка, I. франка. Велике враження справили твори Аксакова, Тургенєва. Як вони умiли писати про природу! А я любив ïï ще з дитинства. Любив бiгати по берегах рiчки Берестовоï, по яругах i перелiсках. Ловив рибу, ганяв за вужами, бив гадюк. Якось, мабуть у 1921 чи 1922 роцi, менi потрапили до рук два невеличкi томики творiв Днiпровоï Чайки. Доти я не знав цiєï письменницi. Та почитавши Їï оповiдання i вiршi, я побачив, як вона умiла говорити про цiкавi речi дiтям. Менi самому захотiлося так написати. Та не було нi вмiння, нi сили примусити себе сiсти писати. Коли ж я надрукував кiлька оповiдань про громадянську вiйну, то в менi ожила думка про дитячi оповiдання. До цього мене пiдштовхнули заклики нашоï партiï про створення лiтератури для дiтей, а також оповiдання моïх колег i старших товаришiв-письменникiв, твори яких подобались дiтям. Книжковий ринок у першi роки Радянськоï влади був бiдний на дитячу лiтературу. Менi хотiлося дати дiтям щось таке, щоб вони читали, щоб було правдою про дiтей, доля яких складалася iнакше, нiж Миколки з вiдомого оповiдання Архипа Тесленка, якого я також любив i читав багато". У 1936 роцi вийшов роман "Дуже добре". Автор згадує: "..."Дуже добре" я написав для дорослих читачiв, зокрема, для батькiв. Коли працював над цiєю книгою, багато розмовляв з А. С. Макаренком, з яким знайомий ще з Харкова, коли вiн був начальником комуни iм. Дзержинського. Антон Семенович дуже радив менi не загладжувати кутiв, щоб книжка була правдивою i гострою... I ось, коли вийшло "Дуже добре", книжкою вiдразу заволодiли юнi читачi, молодь".
Популярнiсть роману "Дуже добре" спонукала написати продовження його
- роман "Десятикласники" (1938 р.). У всi перiоди свого iснування цi романи були настiльною книгою у багатьох iз молодi. Коли почалася Велика Вiтчизняна вiйна, в Олександра Iвановича зброєю проти фашистiв було слово. Вiн працював на радiостанцiï "Радянська Украïна", що вела передачi для партизанiв i населення тимчасово окупованих районiв Украïни. Водночас вiн писав i оповiдання, одноактнi п'єси, якi видавались окремими книжками, друкувались в украïнськiй та росiйськiй пресах, передруковувались i в iнших краïнах - у Канадi, США, краïнах Латинськоï Америки. Наприкiнцi квiтня 1945 року, як спецiальний кореспондент газети "Радянська Украïна" Олександр Iванович вилiтав до Берлiна i опублiкував в останнi днi вiйни про небачений героïзм радянських воïнiв-визволителiв, кiлька нарисiв. У першi пiслявоєннi роки О. Копиленко пише iсторичну драму "Чому не гаснуть зорi", популярну на 'сценах театрiв та роман "Лейтенанти", в якому вiн одним iз перших радянських письменникiв звертається до найпекучiшоï проблеми часу
- повернення фронтовикiв до мирноï працi, якнайшвидшого вiдродження зруйнованого народного господарства. Протягом наступного десятирiччя Олександр Iванович багато пише для дiтей, працює над перекладами творiв письменникiв братнiх лiтератур, виступає як публiцист.
У творах, присвячених дiтям, Копиленко багато пише про природу, про тварин, i не тiльки тому, що дiти, як вiдомо, найбiльше цiкавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуття тваринний свiт, вважав, що таку любов треба прищепити кожнiй людинi змалку: тiльки та людина, котра знає i вмiє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброю та доброзичливою - так вважав Олександр Iванович. Любив Копиленко дiтей. I дiти завжди вiдповiдали йому взаємною любов'ю. В школах та Палацi пiонерiв Копиленко завжди був жаданим гостем i своєю людиною. Можливо, саме любов до природи i єднала письменника з дiтьми. А в природу в усiх ïï проявах Копиленко був закоханий. Пташине щебетання й шум лiсу
- то була для Олександра Iвановича найкраща музика; лiс, степ, луки
- байдуже - найкращий пейзаж; аромат квiтiв - чи польових, чи садових - найлiпшi пахощi; край неба на свiтанку, або пiд захiд сонця - найбагатша гамма барв; лiто, зима, весна чи осiнь - однаково - найкраща пора року. Натурою Копиленко був поет, хоча вiршi писав лише при перших лiтературних спробах. Зовнi нiби похмурий, а вдачею нiби грубуватий, - вiн був лiрик, лагiдний та замрiяний. Лагiдний та замрiяний, дарма, що кожен, хто його знав, пам'ятає, який був бурхливий та галасливий у своïй поведiнцi Олександр Iванович: говорити тихо вiн не вмiв, з'явившись у вашiй хатi, ту ж мить знiмав страшний шарварок
- умiв i приспiвати, нi слуху, анi голосу не мавши, вмiв i потанцювати чи, принаймнi, притупнути ногами. Хата, в котрiй з'являвся Копиленко, аж двигтiла стiнами. Особливо, якщо Олександр Iванович реготав, а посмiятися вiд душi вiн був завжди охочий. Бо був вiн життєрадiсноï вдачi - життєлюб i людинолюб. Напрочуд товариський, вiн приваблював людей своєю душевною щедрiстю i життєрадiснiстю. Дружив Копиленко з людьми рiзних професiй i йому завжди було про що поговорити з ними, тому, що вiн був жадiбний до людей, до життя в усiх його проявах. Дуже любив Копиленко природу, любив тварин. Кохався в рибальствi та полюваннi, але нiколи нiчого не впольовував. Для нього мисливство i рибалка були просто приводом виïхати за мiсто на природу. Було й таке, що коли приïздив вiн з друзями на полювання, - забував рушницю бiля машини, завдавшiï цим клопоту друзям
- шукати рушницю в лiсi, коли збиралися додому. I скiльки ж було реготу, коли знаходили рушницю бiля машини на тому мiсцi, звiдкiля рушили на полювання.
Зате пiсля кожного завжди метушливого й галасливого виïзду, з'являлися чарiвнi оповiдання про природу, що склали вiдомий цикл оповiдань "Як вони поживають", виданий окремою книжкою у 1961 роцi. Олександр Копиленко був людиною яскравою, самобутньою, людиною, яка нiкого не лишала байдужим. Доброзичливий, але принциповий i вимогливий, як до себе, так i до iнших, вiн був хрещений батько цiлоï плеяди нинi вiдомих украïнських письменникiв. Щиро радiв успiхам друзiв i не раз горою ставав за письменника, твiр якого, на його погляд, неправильно оцiнила критика. Вiн був надзвичайно великодушним, але нiкому i нiколи не прощав непорядностi. У листi до сина письменника Любомира Копиленка Костянтин Паустовський писав: "Я дуже любив вашого батька, на мою думку, справдi найдемократичнiшу людину на Украïнi, чудову, добру, веселу, надзвичайно талановиту". Талант Копиленка проявлявся у всiх його захопленнях. Вiн любив книги i мав прекрасну бiблiотеку, вiн дивував iсторикiв та ботанiкiв тим, як добре вiн орiєнтується в ïхнiх науках. Вiн тонко розумiв образотворче мистецтво, i його думку, його рецензiï високо цiнували художники. А ще вiн був одним iз перших у Києвi автомобiлiстiв-аматорiв i вже до вiйни досяг у цiй премудростi високопрофесiйного рiвня. Проте, жодне з цих захоплень не було самоцiллю, всi вони служили однiй метi
- лiтературi, збагачуючи творчiсть письменника вiдчуттям повноти i змiстовностi життя, яким завжди вiдзначалися його книги. А книги нашого земляка користуються великою популярнiстю не лише в нашiй краïнi, а й далеко за ïï межами. Вони вчать молодь любити й шанувати природу, палко любити рiдну землю i свiй народ. Передчасно пiшов вiд нас наш улюблений письменник, та iм'я його завжди серед нас. Ним названi вулицi, школи, бiблiотеки у багатьох мiстах. На Днiпрi плаває пароплав з iменем О.Копиленка. Iснує премiя iменi нашого земляка, яку вручають письменникам та художникам за кращi твори, присвяченi дiтям. У Києвi на Байковому кладовищi височить пам'ятник, оспiваний поетами:
"...Гойдається в зеленi вулиця мiста, А вiн де? Все тут же, все тут же, як завше Вкарбований профiлем в сонячне мiсто, Чоло своє горде над каменем знявши ". Iм'я О. I. Копиленка занесено в енциклопедiю свiтовоï лiтератури.



Олександр Iванович КОПИЛЕНКО - людина I письменник (1900-1958) 1 серпня 2000 року лiтературна громадськiсть Украïни вiдзначила 100 рокiв вiд дня народження вiдомого украïнського письменника - нашого земляка, автора понад 100 книжок О. I. Копиленка. Народився письменник в Костянтиноградi у родинi залiзничника, в будинку, який зберiгся до нашого часу i розташований по вулицi iм. Лєрмонтова. У нашому мiстi пройшло босоноге Сашко ве дитинство, тут закiнчив вiн школу та учительську семiнарiю. Наша красноградська земля надiлила його наснагою та творчим горiнням, любов'ю до природи, до людей, до життя. Людиною життєрадiсноï вдачi прийшов Копиленко у лiтературу в 20-i роки. Прийшов, щоб оспiвати у своïх книгах багатство душi людськоï, тайну природи, яку вiн спостерiгав та дуже любив, героïзм трудового народу в боротьбi за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасноï, тiльки сучасноï теми, вiдгукуючись на проблеми, котрi найбiльше хвилювали громадськiсть. Першi книги Копиленка "Кара-Круча", "Буйний хмiль", "Iменем украïнського народу" висунули письменника в першi лави молодоï украïнськоï лiтератури. Цi книги за короткий час кiлька разiв перевидавались.


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация