<< Главная страница

IВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769 -1838) Iван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у Полтавi в родинi канцеляриста мiського магiстрату. У 1789 р. Котляревськi внесенi до списку дворян. Хлопець навчався в Катеринославськiй духовнiй семiнарiï Полтави, служив у Новоросiйськiй канцелярiï, учителював у помiщицьких сiм'ях Золотонiського повiту; вивчав фольклор та звичаï народу. Протягом 1796 -1808 pp. I. Котляревський перебував на вiйськовiй службi, у 1806


-1812 pp. брав участь у росiйсько-турецькiй вiйнi. . У Петербурзi стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах "Енеида на малороссiйскiй языкъ перелицiованная И. Котляревскимъ".
I. Котляревський 1810р. вийшов у вiдставку в чинi капiтана, став наглядачем Будинку виховання дiтей бiдних дворян (у Полтавi), на якiй перебував майже до кiнця життя. У 1812 р. вiн сформував украïнський козацький полк на вiйну з Наполеоном, у 1813- - 1814 pp. працював у Дрезденi й Петербурзi. У 1818р. став членом масонськоï ложi "Любов до iстини", був обраний членом Харкiвського товариства любителiв красного письменства. Iван Котляревський у 1818 -1821 pp. працював директором Полтавського театру. Сприяв викупу з крiпацтва актора М. Щеп-кiна. Драматичнi твори "Наталка Полтавка" i "Москаль-чарiв-ник" написав у 1819 р.
У 1821р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителiв росiйськоï словесностi, був скарбником i книгохранителем Полтавського вiддiлення Росiйського бiблiйного товариства. З 1827 по 1835 pp. I. Котляревський був, попечителем Полтавського благодiйно-лiкувального закладу. Iван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтавi. Смерть основоположника новоï украïнськоï лiтератури була великою втратою для всiєï Украïни. "Все сумує", - сказав молодий Тарас Шевченко у вiршi "На вiчну пам'ять Котляревському", в якому пророкував безсмертя авторовi "Енеïди". Творча спадщина I. Котляревського - це поема "Енеïда", п'єси "Наталка Полтавка" i "Москаль-чарiвник", послання-ода "Пiсня на новий 1805 год пану нашому i батьку князю Олексiю Борисовичу Куракiну", переклад росiйською мовою уривкiв з працi Дюкела "Євангельськi роздуми, розподiленi на всi днi року...", переспiв вiрша давньогрецькоï поетеси Сапфо "Ода Сафо". Але найвiдомiшим твором письменника стала, безперечно, поема "Енеïда". Так, "Енеïда" була популярною завжди. Ще за життя поета вона розходилась по Украïнi в рукописних списках. Першу ластiвку новоï лiтератури Украïна прийняла iз захопленням.
Над "Енеïдою" Котляревський працював близько ЗО рокiв (з перервами). Три першi частини вийшли з друку в 1798 p., четверта - в 1809 p., п'ята в 1822 p.; повнiстю твiр завершено в 1825 -1826 pp., а видано в 1842р. пiсля смертi письменника. Для написання поеми автор скористався досвiдом своïх попередникiв. Близькими до обраного ним жанру були рiздвянi та великоднi вiршi мандрiвних дякiв, жартiвливо-сатиричнi сцени яких нагадують окремi картини "Енеïди", ïï стиль, гумор. У роки написання "Енеïди" Котляревському, безумовно, були вiдомi бурлескнi поеми росiйських письменникiв М. Осипова, М. Чулкова, комедiï М. Фонвiзiна, В. Капнiста. Проте все це були впливи побiчнi. Головнi джерела "Енеïди"
- реальна дiйснiсть того часу та усна народна творчiсть. Слiд згадати, що незадовго до написання "Енеïди", у 1775 роцi, за наказом Катерини II Запорозьку Сiч було зруйновано. Тож зображення Котляревським козакiв в образах вiдважних троянцiв було спробою нагадати украïнцям про героïзм, незламнiсть духу, волелюбнiсть, патрiотизм наших предкiв. Тому письменник усвiдомлював, що писати такий твiр мертвою книжною мовою неможливо, i скористався "мужичою", тобто народною мовою. "Педанти, - зазначав сучасник письменника, - здивувались i - замовкли. Жовчнi люди схопили цю книгу з намiром потiшитись, вилаяти ïï, знищити зухвалого письменника, але з перших сторiнок ïхнiй гнiв минув - вони почали смiятися". Правда, народну мову зустрiчаємо в нашiй лiтературi й до Котляревського: в iнтермедiях, сатиричних вiршах, але там народна мова була засобом пародiï, низького стилю, бо для "високих" лiтературних жанрiв ïï вважали непридатною. Але письменник довiв, що це не так.
Котляревський згiдно з вимогами жанру дотримується сюжету, запозиченого у Вергiлiя. I все-таки "Енеïда" - оригiнальний твiр: у римського автора-12 частин, а в Котляревського
- тiльки 6. Ряд епiзодiв (наприклад, розповiдь Енея про загибель Троï) украïнський письменник зовсiм випускає, а деякi, навпаки, розгортає у ширшi картини (наприклад, сцену зустрiчi троянцiв з Дiдоною), пекло i рай описує по-своєму, iншi картини теж оригiнальнi, бо вони витриманГв дусi украïнського фольклору, та й дiя вiдбувається в Украïнi (названо мiста й села Полтавщини, наприклад, Лубни, Гадяч, Будища). Котляревський часто в полотно твору вплiтає епiзоди з життя украïнських козакiв, старшини, селянства, мiщан, священикiв, учнiв. Правдивi й мальовничi картини життя Украïни вiдтiснили античний свiт на другий план. Завдяки такому самостiйному пiдходу до справи "Енеïда" i на запозичений сюжет вийшла оригiнальним твором. По сутi, крiм iмен героïв та основноï нитки подiй, вiд Вергiлiєвого твору нiчого не залишилося, бо минуле тут стало сучасним, сучасне - минулим, героïчне - побутовим, а побутове - пiднесено-урочистим. "Енеïда" за жанром - лiро-епiчна, травестiйно-бурлескна поема (епiчна - бо в нiй подiï подаються в розповiднiй формi; травестiйна
- бо античнi героï "перевдягненi" в украïнське вбрання, перенесенi в iсторичнi умови украïнського життя; бурлескна - бо подiï i люди змальовуються в основному в жартiвливо-знижувальному тонi). Проте гумор "Енеïди" - не розважальний. Нiби жартуючи, Котляревський вiдтворив минуле Украïни, сучасне (другу половину XVIII ст. i початок XIX ст.) i заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору вiн зумiв оспiвати героïзм украïнського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волi. Автор украïнськоï "Енеïди" ставить ряд суспiльно важливих для нашого народу проблем: соцiальноï нерiвностi, захисту рiдноï землi вiд ворогiв, громадянського обов'язку, честi сiм'ï, виховання дiтей, дружби, кохання та iншi. Загальна картина суспiльства та взаємин у ньому дана поетом в описi пекла i раю. Рай та пекло населенi ним вiдповiдно до уявлень народу, як це зображене в народних легендах та пiснях. У раю - убогi вдови, сироти, тi, якi "проценту не лупили", а допомагали убогим, тi, якi "жили голоднi пiд тинами", з яких глузували, котрих ображали й "випроваджували в потилицю i по плечах". У пеклi ж - пани й чиновники. Автор докладно перелiчує всiх, умiщених ним до пекла. На першому планi - помiщики-крiпосники, за ними - козацька старшина, купцi, суддi, мiняйли, чиновники, корчмарi, офiцери. У поемi не лише сказано правду про найбiльше лихо XIX ст. - крiпацтво, про нелюдянiсть, жорстокiсть панiв, а й висловлено мрiю народу про соцiальну справедливiсть: хто знущається над трудiвниками, вважає ïх за худобину, тому мiсце в пеклi. До того ж у творi докладно описано життя рiзних царiв, але суттєвоï рiзницi в способi ïхнього життя, в звичках i уподобаннях немає. Своє життя вони проводять у розвагах - бенкетуваннi, любовних пригодах, щоденному пияцтвi. От, наприклад, Дiдона. Вдаючись до iронiï, поет спочатку пише, що це "розумна панi i моторна... трудяща, дуже працьовита". Та дальший докладний опис ïï "дiянь" розкриває цю iронiю: виявляється, що вся ïï "працьовитiсть" зводиться до переодягань, танцiв, iгор, женихання й банкетiв, де сивуха та iншi напоï ллються рiкою, а вiд страв ламаються столи. У таких "трудах" i провела Дiдона все життя. Таке ж паразитичне iснування бачимо i в маєтках Адеста, Евандра та iнших князькiв. Коли до сказаного додати дрiб'язковi сварки, бешкетування, iнтриги, безкультур'я, то замкнеться мiзерне коло пустопорожнiх iнтересiв украïнського помiщика, козацько? старшини кiнця XVIII ст., бо саме ïх соцiально злочинну суть I аморальну нiкчемнiсть показано й затавровано в образах цих жалюгiдних царят. Другою суспiльною вадою було хабарництво чиновникiв, яких автор за характером своєï роботи знав дуже добре. Тому бюрократичний апарат царськоï Росiï, його моральний розклад змальований в образах богiв колоритно й переконливо. За хабар Еол влаштовує бурю на морi, за хабар цю бурю Нептун-"дряпiчка" втихомирив; хабарi вiд Венери бере навiть мати богiв Цiбелла.
Олiмп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярiю-департамент iз типовими для неï чиношануванням та взаємним недовiр'ям, пiдлабузництвом i здирством, iнтригами й круговою порукою,- кумiвством i хабарництвом, а понад усе
- зловживанням своïм становищем i повною байдужiстю до iнтересiв та потреб трудящих. На чолi Олiмпу - бог Зевс. Грубiян за натурою й самодур за вихованням, вiн понад усе полюбляє горiлку. Це смiх злий, нищiвний, вiн є виявом сили народу, який смiявся не лише з iнших, а й з себе. Та в багатьох картинах Котляревський вiдходить вiд бурлеску, найчастiше там, де йдеться про високопатрiотичнi або лiричнi мотиви. Майже немає елементiв бурлеску в характеристицi Еврiала, а також Енея i троянцiв у IV
ЇVI частинах, в опису втечi Низа та Еврiала з рутульського стану, у згадках про гетьманщину тощо. I там, де поет оспiвує найсвятiшi для народу почуття любовi до рiдного краю, бурлеск зникає, розповiдь стає поважною - то урочистою, то зворушливою. В "Енеïдi" з позицiй "мужичоï колючоï правди" засуджено жорстокiсть панiв, паразитизм i моральне звироднiння, хабарництво та лицемiрство чиновникiв. Затхлостi життя в Росiйськiй iмперiï Котляревський протиставив волелюбних i незалежних, веселих i буйних троянцiв-запорожцiв. Поет оспiвав ïхнi високi моральнi якостi: полум'яну любов до рiдноï землi й готовнiсть iти заради неï на самопожертву, працьовитiсть i розум, чеснiсть та благородство. Такий народу майбутньому сам вирiшуватиме свою долю. Самим фактом своєï появи "Енеïда" розв'язала суперечки: самобутнiй украïнський народ чи нi? Безперечно, самобутнiй. Така iдея поеми. З усього досi сказаного про "Енеïду" випливає, шо, долаючи рамки запозиченого сюжету, переборюючи традицiï травестiйного, бурлескного жанру та штучноï книжноï мови, ïï "високий" стиль, Котляревський силою таланту й знанням життя народу та фольклору створив оригiнальний реалiстичний твiр, уперше написаний живою украïнською мовою - i в цьому найбiльше, епохальне, неперехiдне значення поеми - праматерi новоï украïнськоï лiтератури. Друге життя поемi дали опери "Енеïда" (музика М. Лисенка, лiбрето М. Садовського), "Еней на мандрiвцi" (музика i лiбрето Я. Лопатинського), оперета Г. Ашкаренка (лiбрето М. Кропивницького) та iншi музичнi твори. Були зробленi й спроби екранiзувати "Енеïду" методом мультиплiкацiï. Ще одним досягненням Котляревського стала його п'єса "Наталка Полтавка". Причина ïï написання була дуже проста: ставши директором полтавського театру, I. Котляревський був невдо-волений репертуаром. Тому, на вiдмiну вiд "високоï" класицистичноï трагедiï, яка за допомогою абстрактно-логiчного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедiï, де об'єктом смiшного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як героï, гiднi поваги й наслiдування. На появу "Наталки Полтавки" i "Москаля-чарiвника" безперечний вплив мали росiйська драматургiя XVIII ст. (Фонвiзiн, Капнiст, Княжнiн, Плавильщиков та iн.) i театральне життя. Великою мiрою п'єси Котляревського були пов'язанi i з традицiями украïнського народного театру (вертепу), з iнтермедiями XVIII ст., з росiйською комiчною оперою XVIII ст. та фольклорно-пiсенною стихiєю так широко представленою у цих творах. У своïх п'єсах письменник близько пiдходить до думки про те, що офiцiйна мораль тогочасного суспiльства суперечить гуманiстичним принципам. Це, зокрема, яскраво вiдбилося у помислах i вчинках Тетерваковського, Макогоненка та iнших персонажiв. Борiння вродженоï доброти, бажання щастя своïм рiдним i близьким, з одного боку, i певного матерiального розрахунку - з другого, становить основу душе.вноï драми Терпилихи, яку життя
з його невмолимими законами примушує йти проти гуманних почуттiв. Так само вiрнiсть, чеснiсть, правдивiсть i щирiсть Петра в ставленнi до Наталки приходять у конфлiкт з реальною дiйснiстю, де мiрилом усього є матерiальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисi й Петровi, якi не можуть до кiнця встояти пiд тиском життєвих обставин i змушенi тiєю чи iншою мiрою поступитися своïми моральними переконаннями, Котляревський вперше в украïнськiй лiтературi виводить на сцену нових героïв - Наталку та Миколу, якi завдяки силi свого характеру здатнi ступити на шлях опору "нелюдським обставинам". У найскрутнiших ситуацiях Наталка, виявляючи розум i винахiдливiсть, зберiгає почуття людськоï гiдностi, прагне утвердити особисту незалежнiсть та зберегти глибоке почуття до Петра як найбiльшу морально-етичну цiннiсть. Вона розумiє, що шлюб, узятий з матерiального розрахунку, не може зробити ïï щасливою. Соцiальна нерiвнiсть мiж нею i возним наводить ïï на думку: "У пана така жiнка буде гiрше наймички... Буде крiпачкою". I Наталка використовує найменшу можливiсть для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свого права на особисте щастя. Виходячи з просвiтительського уявлення про природну доброту людини, Котляревський робить крок уперед i в своïх творах показує, що реальна поведiнка, тi чи iншi риси особистостi залежать вiд середовища, соцiальноï ролi, суспiльного становища та виховання iндивiда. У п'єсi "Наталка Полтавка" Тетерваков-ський заявляє: "Я - возний i признаюсь, що от рожденiя моего расположен к добрим дiлам; но, за недосужностiю по должностi i за другими клопотами, доселi нi одного не здiлал". Цi слова, по сутi, характеризують антигуманний характер усього суспiльного органiзму. Виходить, що в обов'язки возного як одного з дрiбних функцiонерiв державного апарату не входить робити людям добро. Навпаки, соцiальна роль Тетерваковського саме й дає йому можливiсть нехтувати iнтересами iнших, зокрема домагатися силуваного шлюбу з Наталкою, погрожуючи при цьому старiй Терпилисi судом, штрафом i навiть ув'язненням. Разом з виборним вiн вимагає, щоб Петро вiдступився вiд Наталки (зрадив природному почуттю) i негайно забирався з села. "А коли волею не пiдеш, - пiдтримує його виборний, - то туда заправторимо, де козам роги правлять". Виходить, що суспiльство, засноване на неправдi й насильствi над особистiстю, сприяє виробленню в людинi егоïстичних, протиприродних рис. Iсторичне значення п'єси "Наталка Полтавка" в тому, що вона започаткувала нову украïнську драматургiю, написану "живою" розмовною мовою, побудовану на засадах народностi, у тому, що вона стала основою оперного мистецтва Украïни. Зрештою, це перша соцiально-побутова драма з селянського життя в усiй, європейськiй лiтературi. ОСНОВНI ТВОРИ: Поема "Енеiда", п'єси "Наталка Полтавка" i "Моекаль-чарiвник". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Волинський К. Iван Котляревський. Життя i творчiсть. - К., 1969. 2. Iван Петрович Котляревський. Життя i творчiсть в iлюстрацiях i документах.
- К., 1961. 3. Хропко П. Iван Котляревський: Бiографiчний нарис. - К., 1969. 4. Нахлiк Є. Творчiсть Iвана Котляревського: Замовчуванi iнтерпретацiï. Дискусiйнi проблеми. Спроба нового прочитання. - Львiв, 1994. 5. Шевчук В. "Енеïда" I. Котляревського в системi лiтератури украïнського бароко //Дивослово. - 1998. - - 2,3.
IВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769 -1838) Iван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у Полтавi в родинi канцеляриста мiського магiстрату. У 1789 р. Котляревськi внесенi до списку дворян. Хлопець навчався в Катеринославськiй духовнiй семiнарiï Полтави, служив у Новоросiйськiй канцелярiï, учителював у помiщицьких сiм'ях Золотонiського повiту; вивчав фольклор та звичаï народу. Протягом 1796 -1808 pp. I. Котляревський перебував на вiйськовiй службi, у 1806


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация