Марко Лукич Кропивницький



З iм'ям М. Кропивницького пов'язанi створення украïнського професiонального театру й наступний етап розвитку реалiстичноï драматургiï. Видатний актор, режисер, енергiйний органiзатор театральноï справи, талановитий композитор i письменник-демократ, вiн разом iз М. Старицьким, I.Карпенком-Карим, I. Франком створював лiтературну основу утвердження й розвитку украïнського театру. Твори М. Кропивницького, за словами I. Франка, "запевняють йому в iсторiï украïнського театру не тiльки iм'я одного з його батькiв, але також в iсторiï нашого письменства iм'я визначного драматичного автора".
Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 р. в с. Бежбайраки на Херсонщинi. "Епоха, в котру довелось менi впiрнути з головою, є сувора i непомильна вказiвка всього мого iснування i всiєï моєï працi",
- зазначав у "Автобiографiï" письменник пiд кiнець життя. Батько його
- "чоловiк труда, труда мозольного", - хоч i досяг начебто достатку й становища в суспiльствi, не прижився в панському середовищi, а його посада управителя панських маєткiв не гарантувала нi моральноï, нi матерiальноï стiйкостi йому та його сiм'ï. Дитинство М. Кропивницького мало чим вiдрiзнялося вiд життя селянських дiтей.
Рiзностороння природна обдарованiсть майбутнього митця виявилась ще в дитинствi, коли вiн "сочинял сам песни, писал стихи и обладал замечательной памятью". Та освiту здобував вiн без будь-якоï системи - то у приватнiй школi шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищi. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькiй повiтовiй школi, яку юнак закiнчив iз похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним рiзнi вокальнi партiï. В цей час М.Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси украïнських i росiйських драматургiв.
Пiсля невдалоï спроби продовжити навчання в гiмназiï в Києвi юнак повертається до Бобринця i вступає на службу до повiтового суду.
З 1862 р. М. Кропивницький вiдвiдує заняття на юридичному факультетi Киïвського унiверситету як вiльний слухач. Пiд враженням однiєï з перекладних мелодрам, побачених у киïвському театрi, вiн пише п'єсу "Микита Старостенко". То був твiр недосвiдченого автора (згодом вiн сам критично оцiнив цю спробу), сповнений зовнiшнiх сценiчних ефектiв i "жахливих" пристрастей. Навiть у доопрацьованому виглядi пiд назвою "Дай серцю волю, заведе в неволю" ця п'єса викликала негативну оцiнку I. Франка. Тепер вона вiдома у варiантi, який зазнав численних грунтовних авторських доробок i вiдзначається життєвiстю, оригiнальнiстю конфлiкту, соцiальною гостротою. Правдиве вiдображення нових явищ соцiального життя украïнського села в перше пореформене десятирiччя, коли ще зберiгаються вiдчутнi залишки та живi свiдки панщини i вже посилюється класова диференцiацiя селянства, образи селян-трудiвникiв - Семена, Одарки, Iвана, надiлених глибокими й серйозними почуттями, дають пiдстави вiднести цю побутово-реалiстичну мелодраму до напряму критичного реалiзму. Так i не завершивши з рiзних причин освiти, М. Кропивницький поповнював своï знання самостiйно, особливо з переïздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повiт i де були бiблiотеки. Там вiн i I. Тобiлевич "знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном Стюартом, Мiллем, Спенсером, Молешоттом та iншими; читали дещо i iз Шекспiра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея". На казеннiй службi вiн не просувався, а часто зовсiм втрачав заробiток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах. У 1871 р. Кропивницький перейшов у професiональнi актори, погодившись працювати у трупi графiв Моркових (Одеса). Протягом десяти рокiв роботи в росiйських театральних трупах вiн набув величезного сценiчного досвiду, глибоко вивчив специфiку й закони театрального мистецтва, виробив своï творчi принципи, розумiння мiсця театру в життi суспiльства. У 1872 р. в одеськiй газетi "Новороссийский телеграф" було опублiковано водевiлi М.Кропивницького "Помирились" i "За сиротою i бог з калитою, або ж несподiване сватання", ïхнi персонажi - люди заможнi й заклопотанi головним чином вузькоособистими, побутовими справами. Але й тут помiтна схильнiсть автора до соцiальних питань. Важливим етапом у творчому життi Кропивницького та iсторiï украïнського театру були його гастролi 1875 р. у Галичинi, де, працюючи актором i режисером театру товариства "Руська бесiда", вiн доклав зусиль до змiн у репертуарi й художньому стилi театру, у наближеннi його до реалiзму й народностi. У цьому вiн спирався значною мiрою на здобутки росiйськоï реалiстичноï драми.
Пiсля скасування (1881) заборони украïнського театру (хоча ще залишились численнi обмеження й застереження) почали виникати украïнськi трупи
- у Києвi, Харковi, Одесi. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змiн у сценiчнiй творчостi. У 1882 р. вiн органiзовує свою трупу, яка приблизно через рiк зливається з трупою М.Старицького, де Кропивницький стає провiдним режисером. Починається нова епоха в iсторiï украïнського професiйного театру, на сценi якого виступали, визначаючи його творче обличчя, М.Заньковецька, М.Садовський, а дещо пiзнiше - М.Садовська-Барiлоттi, Г.Затиркевич-Карпинська, П.Саксаганський, I.Карпенко-Карий. Виставляючи твори I.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квiтки-Основ'яненка i власнi, видатнi митцi утверджували принципи народностi й реалiзму, у вузьких рамках дозволеного цензурою створювали високi зразки сценiчного мистецтва. Збiрка творiв М. Кропивницького, що вийшла у Києвi в 1882 р., включала п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж Павук" та "Невольник". Вiтаючи появу цього видання як свiдчення й одночасно один з факторiв розвитку украïнського театру, I. Франко висловил i цiлий ряд претензiй до автора ("Зоря", 1883,
- 13) за його манеру ускладнювати композицiю твору "зайвими" сценами й персонажами. Франко вiдзначив як поетичнiсть i правдивiсть картин у п'єсi "Дай серцю волю...", так i "сумну iсторiю руйнування бiдних людей через одного деруна, лихваря, правдивого кулака-мироïда". Образом Йосипа Бичка у драмi "Глитай, або ж Павук" вiдкрив Кропивницький галерею украïнських "чумазих" як "очень серьезное и опасное явление текущей жизни Малороссии". "Это, - писав Кропивницький, - кулак новой формации, воспитанный на началах национальной травли, в школах человеконенавистничества..." Викриття цього соцiального явища письменник здiйснює з позицiй демократа-гуманiста, вiдкриваючи дорогу реалiстичнiй психологiчнiй драмi в украïнськiй драматургiï. Переконаний у тому, що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з iнтересами й традицiями народу, репертуар може стати основою зростання украïнського демократичного театру, Кропивницький пише своï твори, виходячи саме з цих принципiв. Гадаючи водночас, що широкi народнi маси ще неспроможнi на даному етапi (90-тi рр.) сприймати серйозне мистецтво, вiн шукає засобiв зацiкавити глядача, у якого "нерви - вiрьовки, а розум дитинячий". Письменник вважав, що сценiчний твiр не можна будувати "цiлком на психологiï... бо масовому слухачевi треба густi краски, грубi риси, мораль, щоб в нiс йому била..."; вiн вважав, що поки що не слiд нехтувати й ефектами, необхiдно "тiльки обминати шарж i вульгаризми".
Лiтературна творчiсть Кропивницького вiдбиває його невпинний пошук, постiйнi експерименти у жанрово-стильовiй сферi. Кожен з його творiв має кiлька варiантiв, мiж якими часовий розрив нерiдко розтягується на роки, через що й вiдмiнностi мiж ними досить iстотнi. У перше двадцятилiття Кропивницький писав переважно твори комедiйних жанрiв
- "Помирились" (1869), "За сиротою i бог з калитою, або ж несподiване сватання" (1871), "Актор Синиця" (1871) - переробка водевiлю Д. Ленського "Лев Гурич Синичкiн", "Пошились у дурнi" (1875), "По ревiзiï" (1882), "Лихо не кожному лихо Їiншому й талан" (1882), "Вуси" (1885) Їза оповiданням О.Стороженка. Цим водевiлям, як i створеним у цей перiод драмам "Невольник" (1872) за поемою Т. Шевченка, "Беспочвенники" (1878, остаточна редакцiя -1898), "Доки сонце зiйде, роса очi виïсть" (1882), "Глитай, або ж Павук" (1882), притаманнi жанрова визначенiсть, традицiйнiсть системи художнiх засобiв (зокрема, розгортання конфлiкту навколо головного героя або головноï пари, яким протиставленi iншi персонажi). Згодом з'являються п'єси, в яких конфлiкт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дiï, але сама дiя ще розвивається в одному напрямi. У драмах "Де зерно, там i полова" ("Двi сiм'ï") (1888), "Зайдиголова" (1889), "Олеся" (1891), "Перед волею" (1899), "Розгардiяш" (1906) поряд з основним конфлiктом розгортається додаткова сюжетна лiнiя, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою iдейно-естетичну значущiсть. У 90-тi рр. Кропивницький не раз своï п'єси називає малюнками
- "малюнки сiльського руху" ("Конон Блискавиченко", 1902; "Скрутна доба", 1906), "малюнки сiльського життя" ("Старi сучки й молодi паростi", 1908), "малюнки сiльського каламуту" ("Зерно i полова", 1910), - iнтуïтивно вiдчуваючи iстотнi вiдмiнностi ïх структури, в якiй важко визначити початок, середину й кiнець дiï, бо зав'язка в них, по сутi, вiдбулася ще до початку твору, а конфлiкт фiналом не вичерпується. Цi п'єси можна вважати перехiдними вiд традицiйноï до новiтньоï драми, оскiльки в них зберiгається принцип сюжетного розвитку. На вiдмiну вiд Чехова, який повнiстю переносив конфлiкт у внутрiшнє життя персонажiв, Кропивницький постiйно дбав про сценiчнiсть своïх творiв. Своєрiдне вiдбиття знаходить у нього усвiдомлена в цей перiод багатьма письменниками Росiï суспiльна потреба в публiцистичнiй загостреностi мистецтва: драматург раз у раз надає героям можливiсть вiдверто висловлювати своï погляди, давати оцiнку рiзним громадським явищам, подiям, вчинкам. У рядi творiв на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспiльно-полiтичнi теми. Помiтно збiльшується кiлькiсть дiйових осiб та скорочується вiдстань мiж головними й другорядними. Це веде до розгалуження основного сюжету й виникнення кiлькох рiзнопланових (соцiальний, моральний, побутовий) конфлiктiв, якi спiвiснують паралельно, час вiд часу перехрещуючись, а пiд кiнець твору сходячись в один вузол, дiстаючи спiльну чи принаймнi одночасну розв'язку. Так, на структуру п'еси впливає прагнення ïï автора вiдповiдати на запити часу, так переплiтаються у його творах традицiйнi й новiтнi засоби. Своєрiдним явищем є комедiï Кропивницького "Чмир" (1890), "На руïнах" (1900), "Супротивнi течiï" (1900), "Мамаша" (1903), "Старi сучки й молодi паростi", як i водевiль "Дiйшов до розуму" (1909). У деяких з них наявнi ознаки трагiкомедiï, що була новим для того часу жанровим утворенням, а головнi персонажi - новоявленi пани з учорашнiх мужикiв, часом i з колишнiх крiпакiв
- змальованi сатиричними барвами. Незлостивою iронiєю позначено комедiю "Голомозий" (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й "етюд" (одноактiвки "По ревiзiï", "Лихо не кожному лихо..."), iдейно-тематично пов'язаний з драмами письменника. Прагнення драматурга до жанровоï рiзноманiтностi з метою повнiше вiдобразити складнiсть життя й разом з тим сюжетною винахiдливiстю привабити глядача до театру знайшло свiй вияв i в двох останнiх його творах, позначених трагедiйнiстю. У драмi "Страчена сила" (1903) герой, опинившись "на днi" суспiльства, вiдчайдушно, але марно чинить опiр жорстоким обставинам i врештi гине, задавлений ними (тут звучить новий для письменника мотив розплати за вчинений злочин). Фiнал п'єси "Зерно i полова" видається несподiваним, та загибель чесноï людини вiд руки жандарма (за бунт) цiлком закономiрна. Такий сюжетний поворот з'являється в украïнськiй лiтературi вперше. Елементи трагедiï спостерiгаємо i на початку творчого шляху Кропивницького, причому iз зростанням його як художника збiльшується ïх кiлькiсна й якiсна вага. Це зумовлено як матерiалом, що був основою його творiв, так i близькими Кропивницькому тогочасними уявленнями прогресивноï естетичноï думки про близькiсть драматичного трагiчному. Мистецькi й громадянськi принципи Кропивницького - актора, режисера i драматурга - в основi своïй лишались незмiнними протягом усього його творчого життя, пiдпорядкованого служiнню правдi й людяностi. Вiн мiг помилятися в оцiнцi певного суспiльного явища (наприклад, покладаючи надiï на землеробсько-ремiсничу артiль у драмi "Конон Блискавиченко"), але гуманiстичний iдеал - провiдний для драматурга. З позицiй цього iдеалу й слiд розглядати два основних мотиви, якi то взаємопереплiтаються i пiдсилюють один одного, то виходять на перший план у п'єсах рiзних жанрiв: руйнування особистостi пiд впливом обставин i доля жiнки у цих обставинах. Незважаючи на цензурнi обмеження, драматург звертається до вiдображення життя найрiзноманiтнiших суспiльних прошаркiв: у його п'єсах дiють селяни - вiд найбiднiших, крiпакiв i вiльних, до куркулiв, помiщики та ïх слуги, мiщани, солдати, торговцi, наймити, заробiтчани, ремiсники, лихварi, сiльська старшина, iнтелiгенцiя, мiська бiднота. Живучiсть крiпосницькоï й вiдповiдно рабськоï психологiï, руйнування "дворянських гнiзд" i витiснення дворянства зростаючою сiльською буржуазiєю, збагачення куркуля - "чумазого" - й наступ його на селянство, хижацька конкуренцiя його з собi подiбними, росiйсько-японська вiйна i вплив ïï на життя народу, революцiйнi заворушення на селi - такi теми пiдiймала драматургiя Кропивницького. Актуальнiсть ïх безперечна, як i важливiсть моральних проблем життя творчоï iнтелiгенцiï, ïï взаємин з "натовпом", поставлених у драмi "Беспочвенники" та комедiï "Нашествiє варварiв". Бiльшiсть його п'єс одразу пiдпадала пiд заборону цензури й довгi роки пробивалася до сцени. Час вiд часу письменник звертався до iнсценiзацiï та переробки вiдомих лiтературних творiв ("Невольник" за Шевченком, "Вiй" i "Пропавша грамота" за Гоголем, "Вергiлiйова Енеïда", "Чайковський, або Олексiй Попович" за Гребiнкою, "Пiдгоряни" за Гушалевичем, "Вуси" за Стороженком, "Хоть з мосту та в воду голово" за Мольєровим "Жоржем Данденом"). Пiд кiнець життя Кропивницький створив двi п'єси для дiтей, використовуючи мотиви народних казок ("Iвасик-Телесик", "По щучому велiнню"). Органiчний зв'язок його драматургiï з фольклором виявляється як у вихiдних позицiях письменника, який, обстоюючи народне розумiння добра i зла, завжди був на боцi бiдних i скривджених, так i у вiдбиттi у мовi персонажiв влучного народного слова, гумору. У 70 Ї80 рр. вiн часто звертається й до пiсень, але з часом ущiльнюється художня тканина його творiв i для пiсень, як i для рiзного роду етнографiчних вставок, не лишається мiсця. Зовнiшнє розгортання конфлiкту у п'єсах Кропивницького вiдбувається здебiльшого у сферi сiмейно-побутовiй, але суть ïх полягає в художньому осмисленнi й узагальненнi гострих соцiальних проблем, що досягається майстерним змалюванням характерiв. Хрестоматiйними стали постатi визискувачiв, сiльських глитаïв
- Йосипа Бичка ("Глитай, або ж Павук"), Настi й Самрося Жлудiв ("Двi сiм'ï"), Балтиза ("Олеся"), Шклянки ("На руïнах"), Супонi й Торохтiя ("Скрутна доба")
- нових зажерливих i пiдступних претендентiв на роль господарiв життя.
У змалюваннi панства Кропивницький вдається до досить складноï суспiльно-психологiчноï градацiï. Та вiд лiбералiзму Горнова, як i вiд розбещеностi, жорстокостi Воронових ("Доки сонце зiйде..."), вiд нiкчемностi Нарциси Павлiвни й пихи ïï дочки Надежди ("Замуленi джерела"), один крок до лицемiрства безсердечного крiпосника Пiдгайного ("Перед волею"). Зовнi делiкатний помiщик Деревицький наприкiнцi 1905 р. сподiвається "зупинить щирою розмовою i усовiстить" збуджених революцiйними настроями селян. Але та делiкатнiсть логiчно зумовлена складнiстю обстановки й зовсiм не суперечить його власницьким iнтересам ("Скрутна доба"). Чимало спiльного в Леонiдi Загривi ("Олеся") та Смородинi ("На руïнах")
- колишнiх власниках великих маєткiв, прибраних до рук ïхнiми вчорашнiми лакеями. Письменник розумiв, що ця суспiльна сила вже сходить з iсторичноï авансцени, й обмежувався оцiнкою окремих ïï рис, спрямовуючи викривальний пафос проти тих, хто йде на змiну нежиттєздатному дворянству,
- проти куркульства, старшини, зростаючоï сiльськоï буржуазiï та ïхнiх лакуз. Пiд збiльшувальне скло художника потрапляє i специфiчний тип людини-покруча, позбавленоï соцiальноï й нацiональноï самосвiдомостi, жалюгiдно смiшноï у готовностi заради грошей продати кого й що завгодно, включаючи власну гiднiсть. Починаючи з Гордiя Поваренка ("Доки сонце зiйде..."), подiбний персонаж час вiд часу з'являється в украïнськiй драматургiï на противагу трагiчним образам безталанних героïнь. Спiввiдношення трагiчного й комiчного у творчостi Кропивницького, отже, перебуває в постiйнiй дiалектичнiй залежностi вiд об'єкта i способу його вiдображення. Уже в першому водевiлi Кропивницького - "Помирились" - творi начебто суто розважального жанру ЇI. Франко не випадково побачив чорнi, можливi тiльки в задушливiй атмосферi росiйського життя i темноти картини, якi засвiдчують тенденцiю автора до узагальнень соцiального характеру. Традицiйний мольєрiвський сюжет про спритного слугу i простакуватого пана у водевiлi "Пошились у дурнi" засвiдчив "справжнiй сатиричний хист" драматурга та його здатнiсть "мистецькою рукою виткати кiлька постатей, живцем вихоплених з життя" (27, 233). Набутий у цих творах досвiд дає можливiсть Кропивницькому створити блискучий зразок соцiальноï сатири
- етюд "По ревiзiï". Зображення духовноï порожнечi сiльського "начальства" - старшини i писаря, - пiд владою якого перебувають сотнi людей, виявляє спорiдненiсть iз сатиричною традицiєю Гоголя. Висмiюючи кумеднi, давно вiджилi звичаï, дрiбнi людськi вади, якi призводять до комiчних непорозумiнь, а часом i до драм, що обов'язково завершуються щасливим фiналом, Кропивницький навiть у таких незлостивих комедiях, як "За сиротою i бог з калитою...", "Вуси", "Джигун", "Дурисвiтка", "Голомозий", "Ошибка провзойшла", не проминає нагоди поглузувати iз старшини чи писаря, пiдкреслити моральну вищiсть бiдняка над багатiєм. Найбiльшоï сили сатиричного викриття досягає вiн, показуючи деморалiзуючий вплив багатства на людей. Трагiкомiчна ситуацiя, покладена в основу п'єси "Чмир" ("Чумазий"), майстерно використана драматургом для того, щоб показати соцiальну й духовну несумiснiсть, неконтактнiсть трудiвникiв i паразитiв. Доки жив своєю працею небагатий селянин Демко Пшiнка, доти був нормальною людиною, дрiбнi вади якоï компенсувалися здоровим глуздом й критицизмом, умiлiстю рук, вiдчуттям потрiбностi своєï працi. У словах Демка: "Чим бiльш чоловiк багатшає, тим дурнiшим робиться", бо "та копiйка ним овладає та опанує, що вiн, як замакiтрений, зробиться", уже в першiй явi закладається зерно його майбутньоï долi. Несподiвано на нього звалюється колосальне, за його уявленнями, багатство - спадщина вiд померлого у мiстi брата - i з ним вiдбувається те, про що вiн казав. Намагаючись будь-що перейняти зовнiшнi форми панського життя i прикладаючи до них незрозумiле для нього поняття "усякi образованiя", Демко подiбно до персонажiв комедiï Островського "Не в своï санi не сiдай" опиняється справдi у дурному становищi. Неписьменного Демка спритно обкрадає хитрий крамар. "Чмир" - одна з найдовершенiших п'єс Кропивницького. Стрiмкiсть розгортання дiï, дотепнiсть ситуацiй, лаконiзм i точнiсть дiалогiв, яскравiсть характерiв, як i недвозначнiсть моральноï позицiï автора, роблять ïï привабливою для театру й донинi. Якщо пригода з Пшiнкою є наслiдком тимчасового затьмарення героя, то духовна еволюцiя "купця з крiпакiв" Кирпи у п'єсi "Старi сучки й молодi паростi" уже завершена. Зажерливiсть його, як i його жiнки, що економить навiть на харчуваннi рiдних дiтей, не має меж. Численнi його сутички з усiма учасниками дiï складаються в один всеохоплюючий конфлiкт багатства й бiдностi, визиску й працi, безчестя й порядностi. Логiчний фiнал твору - безглузда смерть Кирпи на купi грошей (тут сатира переходить у гротеск)
- домальовує сатиричну картину, в якiй вiдсутнi напiвтони. У п'єсi Кропивницького "Мамаша" можна бачити зразок того "нового типу комедiï", про який мiркував Б. Шоу як про комедiю, "настiльки бiльш трагiчну за трагедiю з катастрофiчним фiналом, наскiльки нещасний чи навiть щасливий шлюб трагiчнiший вiд нещасного залiзничного випадку". Драматург малює зловiсну картину повного морального звироднiння людей пiд впливом жадоби багатства, заради якого дружина не жалiє чоловiка, син - батька. У вузьких межах родинного життя вiдбито градацiï руйнування людських начал, безпосередньо залежних вiд масштабiв матерiальних iнтересiв.
Несмiшнi комедiï Кропивницького належать до типологiчного ряду творiв, якi у свiй час дали пiдстави О. Скабичевському визначити своєрiднiсть росiйськоï комедiï, насамперед - Островського. На вiдмiну вiд європейськоï комедiï звичаïв, зокрема Мольєра, зауважував критик, в росiйськiй комедiï персонажi, що є носiями протилежних моральних норм, ведуть бесiду, не помiчаючи, що вони говорять зовсiм рiзними мовами, про рiзнi предмети, не розумiючи один одного. Це стосується як основного конфлiкту творiв Кропивницького, так i побiчних. Людьми рiзних свiтiв виявляються просвiтителька Надежда i покруч Микола, а також тi селяни, якi всерйоз вважають ïï вiдьмою ("Супротивнi течiï"), пани вiдживаючi й прийдешнi - Смородина i Шклянка ("На руïнах"), навiть члени однiєï сiм'ï ("Чмир", "Мамаша", "Дiйшов до розуму" й iн.). У зображеннi сiмейних конфлiктiв, через якi як ïх справжня першопричина виразно просвiчують актуальнi соцiальнi проблеми, Кропивницький найближче пiдходить до новiтньоï драми, хоч i у виборi матерiалу, i в засобах розгортання конфлiкту, тобто в зовнiшньому виявi внутрiшньоï думки твору, вiн лишається вiрним традицiï. Цi особливостi творчостi письменника вводять ïï в контекст європейськоï драматургiï, де саме в 70
Ї90-тi рр. на перший план висуваються соцiальнi та моральнi проблеми: викривальне реалiстичне зображення дiйсностi у творах Г.Iбсена, Р. Бракко з особливим загостренням проблеми становища жiнки в сiм'ï та суспiльствi.
Не випадково, отже, що до найгострiших, найдосконалiших, при ïх виразнiй тенденцiйностi, творiв Кропивницького належать драми "Глитай, або ж Павук", "Двi сiм'ï", "Олеся". Франко вважав найкращими його творами "Двi сiм'ï", де "без театральноï iнтриги розвивається акцiя драми дуже природно i з поетичною правдою, основаною на рiзнорiдностi характерiв" (41, 398), та "Зайдиголова"
- "талановито написану студiю з народного життя, де театральну iнтригу заступає дiйсний конфлiкт рiзнорiдних характерiв... i де акцiя без штучноï пiдмоги розвивається натурально вiд початку до кiнця, творячи при тiм ряд театрально ефектових сцен" (41, 397). Вiдзначеноï критиком гармонiï природностi й сценiчностi драматург досягав щоразу заново, наполегливо вiдстоюючи принцип правдивостi, закликаючи зберiгати при тому почуття мiри, за яке йому часом доводилось вести боротьбу не тiльки з посереднiми акторами, а й з видатними.
Драми Кропивницького "Глитай, або ж Павук", "Двi сiм'ï", "Олеся", "Зайдиголова", "Доки сонце зiйде...", "Замуленi джерела", "Перед волею", "Розгардiяш", "Супротивнi течiï" дають рiзностороннє уявлення про долю жiнки рiзних суспiльних станiв - вiд часiв крiпаччини до початку столыття. Безправнiсть ïï становища, пiдсилювану безлiччю умовностей i жорстоких традицiй, драматург майстерно показав у рiзних суспiльних прошарках. Беззахисними жертвами цих антигуманних умов, нестримного свавiлля тих, вiд кого так чи iнакше залежить доля героïнi, стають селянки-бiднячки Оксана ("Доки сонце зiйде...") й Олена ("Глитай, або ж Павук"), заможна мiщанка Зiнька ("Двi сiм'ï"), дочки помiщикiв
- емоцiйна, поривчаста Орися ("Перед волею") та освiчена розсудлива Женя ("Замуленi джерела"). Активну боротьбу ведуть i зрештою перемагають Олеся ("Олеся"), Домаха ("Зайдиголова"), Катря ("Розгардiяш"). Драматург роздумує над трагедiєю жiнки й у тих творах, де вона виступає як другорядний персонаж, - незалежно вiд жанру. Слова "отут ще живе мiсце" говорять своïм чоловiкам, якi катують ïх, i позасценiчна героïня водевiлю "Дiйшов до розуму", i Зiнька у трагедiï "Двi сiм'ï". У веселiй "комедiï з спiвами" "Джигун" спокiйно, майже з усмiшкою, як про щось цiлком буденне, розповiдає чоловiк, як вiн бив свою жiнку: "...так оддубасив, що бiльш тижня вилежала; аж втомився, б'ючи!.." I про iнших мова йде: "Недзя, брат, ïх не бить
- такий закон!.. Закон недзя не сповнять..." Iнтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рiк) й органiзаторська дiяльнiсть Кропивницького, розгалуженiсть театральних маршрутiв - не тiльки гастрольних, а й тих, що були зумовленi вiдсутнiстю стацiонарного театру (численнi мiста Украïни, Росiï, Молдавiï, Закавказзя, Польщi, Бiлорусiï), - лишали небагато часу для лiтературноï творчостi. Але настiйна потреба у повноцiнному репертуарi, вiдданiсть улюбленому мистецтву, рiзностороння обдарованiсть породжували величезний ентузiазм, який давав змогу Кропивницькому долати i всi труднощi "акторського напiвциганського життя", i тимчасовi (iнодi навiть конфлiктнi та тривалi за часом) розходження з однодумцями. Вiн написав бiльше сорока п'єс рiзних жанрiв, включаючи переробки та iнсценiзацiï, перекладав Шекспiра, деякi твори росiйськоï драматургiï.
Навiть в останнi роки життя, змушений через рiзке погiршення стану здоров'я оселитись на хуторi Затишок, Кропивницький досить часто виïжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободеннiшi, найгострiшi теми тогочасного життя. Його хвилюють подiï 1905 р.; в одному з листiв вiн мрiє про тi часи, коли правда здолає кривду i можна буде "хоч разочок дихнуть вiльним повiтрям, почути вiльний спiв "Марсельєзи"". Кропивницький клопочеться про органiзацiю школи для селян та ïхнiх дiтей, створює двi дитячi п'єси та працює над ïх постановкою в себе на хуторi.
Помер М. Л. Кропивницький 21 квiтня 1910 р. по дорозi з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харковi. Творчо розвиваючи традицiï Котляревського, Шевченка, Гоголя, Островського, Некрасова, Кропивницький зробив свiй внесок у лiтературу критичного реалiзму зображенням запеклоï класовоï боротьби в украïнському селi другоï половини XIX ст. Iстотноï еволюцiï зазнали його позитивнi героï: вiд довготерпiння й пасивного протесту до здатностi аналiзувати обстановку, усвiдомлення себе як особистостi, до соцiальноï активностi. Цiлий ряд драм i комедiй Кропивницького є своєрiдним аналогом "iдеологiчних" повiстей I.Нечуя-Левицького, Б. Грiнченка, О. Кониського, якi I. Франко назвав "першими пробами" малювання нових суспiльно-полiтичних течiй нашоï суспiльностi.
Визначальними рисами художнього мислення письменника є iнтерес до найгострiших моральних та полiтичних проблем сучасностi, що знаходив вияв у публiцистичнiй загостреностi, сатиричнiй спрямованостi багатьох його п'єс. Твори драматурга утверджували реалiзм розробкою народних характерiв у типових життєвих обставинах. Забезпечуючи украïнський театр поточним репертуаром, у якому переважала традицiйна поетика, Кропивницький чуйно сприймав новi життєвi явища, подiï (зокрема, наростання революцiйноï боротьби на рубежi столiття), що й зумовило пошук ним нових драматургiчних форм. / История украинской литературы. В 2-х т. К. ; Наукова думка, 1987.- т.1, стр.418-425.
Марко Лукич Кропивницький