Микола КулIш (18 грудня 1892 - 3 листопада 1937)


Iван Тобiлевич створив клясичну драму народного театру, Леся Украïнка
- клясичну європеïзовану украïнську драму. Микола Кулiш був творцем модерноï драми украïнського революцiйного вiдродження. Три з чотирьох шедеврiв Кулiша - ЇНароднiй Малахiй - (1928), ЇМина Мазайло - (1929), ЇМаклена Граса - (1933) - послужили драматургiчним матерiялом для вершинних режисерських творiв Леся Курбаса i його театру ЇБерезiль Ї, що вивели украïнський театр на рiвень лiпших сучасних театрiв свiту. Четверта неперевершена драма Кулiша ЇПатетична соната - (1930) з величезною втратою для Курбаса, ЇБерезоля - i всього украïнського театру була заборонена. Чого не можна на Украïнi
- те дозволено в Росiï: вiдомий керiвник Московського Камерного театру Таïров ставив у росiйському перекладi ЇПатетичну сонату - в Москвi, де вона йшла з аншлягами вiд 19 грудня 1931 по 24 березня 1932 i здобула Кулiшевi вiд фаховоï критики славу найбiльшого в СРСР драматурга. За десять рокiв драматургiчноï працi Кулiш написав 14 п'єс - всi вони були по черзi забороненi; з 1956 - 57 року з них Їреабiлiтовано - в СРСР двi початкiвськi п'єси Кулiша - Ї97 - (1924) i ЇКомуна в степах - (1925). Бiля половини всiх п'єс Кулiша вважається поки що загубленими.
Микола Кулiш належить до Їкомандноï - верхiвки мистцiв Розстрiляного Вiдродження - поруч iз Тичиною, Хвильовим, Рильським, Довженком i Курбасом. Їх однолiток
- вiн дебютував дещо пiзнiше, разом iз молодшою на 10 - 15 рокiв групою нових могутнiх талантiв, на чолi з Бажаном i Яновським. Тому, як i тi молодшi, мав дуже короткi термiни для творчого самовияву: це роки 1926
- 33, коли настала друга i остання - критична фаза вiдродження. Вже в першi роки цiєï другоï фази були подавленi неоклясики, Ваплiте, Марс, Академiя Наук, а потiм почався i геноцид над украïнським населенням. Щоб у цей час дати театральнi шедеври, повносилi духом i протестом молодого вiдродження, Кулiш i його театральний учитель i побратим Курбас мусили були йти в останнi контратаки на вiрну смерть, яка й спiткала ïх на пiвнiчнiй росiйськiй каторзi. Микола Кулiш був франкiвський Їцiлий чоловiк Ї. Характер його творiв i характер його особистости, життя i долi неподiльнi. Вiн родився 6 грудня 1892 в селi Чаплине Днiпровського повiту (центр Олешки) на Херсонщинi. Суворi iспити степового дитинства - найми з восьми рокiв, злиднi селянськоï родини (батько Гурiй
- наймитував), рання смерть спрацьованоï матерi, життя в сирiтському будинку
- не перешкодили упертому i виключно здiбному й охочому до науки хлопцевi закiнчити сiльську школу в Чаплиному (1901 - 1905) i вищу початкову школу (1905 - 1909) та приватну гiмназiю (1909 - 1913) в Олешках. Вiд 1905 до 1922 Олешки над низовим Днiпром були його рiдним мiстом, давши йому добре знання украïнського провiнцiйного мiщанства. Вiн з дитинства не проминав нi одноï шкiльноï бiблiотеки чи iншоï нагоди прочитати книжку i вже в 14 рокiв залюбки розмовляв iз дорослими на теми свiтовоï лiтератури (Мольєр, Шекспiр, Достоєвський...), а своïми сатиричними вiршами i редагуванням учнiвських журналiв та аматорськими виставами звернув увагу вчителiв на свою мистецьку обдарованiсть. 1914 року, маючи добру клясичну середню освiту, Кулiш вступає на iсторико-фiлологiчний факультет Одеського унiверситету. Перша свiтова вiйна перевернула його далекосяжнi освiтнi пляни, i вiн, закiнчивши школу, два роки (вiд осени 1915 до осени 1917) воює на протинiмецьких фронтах коло Вiльно, на Волинi, в Галичинi. Кулiш був лицар i в любовi, i у вiйнi. Мобiлiзований в Одесi до вiйська, вiн, ризикуючи карою за дезертирство, вирвався до Олешок попрощатися i заручитися iз своєю дiвчиною Антонiною, зумiв, будучи вже на захiдньому фронтi, одружитися з нею i мав до кiнця вiйни дочку Олю i сина Володимира. Це анiтрохи не перешкодило йому бути першорядним вояком. Працюючи в штабi, Кулiш, мавши рангу штабс-капiтана, добровiльно пiшов у боï на передову позицiю, був двiчi ранений (одного разу гарматним вибухом його викинуло на передок гармати). У вiльнi години писав сатиричнi вiршi, а також одноактовi п'єски для солдатського драмгуртка. Був вiн улюбленцем свого полку, який на початку революцiï 1917 вибрав його депутатом на вiйськовий з'ïзд Захiднього фронту, що тривав у Луцькому цiлий мiсяць. Добравшись восени 1917 року до родини в Олешки, Кулiш з головою поринув у кипучу працю i боротьбу, у той Їсвiтлоярливий патос - визволення i державного та культурного вiдродження нацiï, що його вiн пiзнiше вiдтворив у ЇПатетичнiй сонатi Ї. Кулiшiв характер химерно поєднував у собi найретельнiший практицизм i найпоетичнiший патос. Вiн органiзував у Днiпровському повiтi масове культурно-полiтичне украïнське товариство ЇПросвiта Ї, став його головою; водночас його обрали на голову мiськоï управи. Щоб дати заробiток i товари населенню, Кулiш скасував непомiрне велику царську тюрму в Олешках, почавши перебудовувати ïï на майстернi. Нiмецька окупацiя, лiквiдуючи органи украïнськоï республiканськоï влади, посадила Кулiша в ту саму олешкiвську тюрму на сiм мiсяцiв. Украïнське повстання визволило Кулiша, i знову вiн став на чолi мiськоï управи Олешок.
На порозi 1919 року вiд моря почали наближатися до Олешок антанто-денiкiнськi десанти, стрiляючи i вiшаючи по дорозi причетних до украïнськоï революцiï i влади. Кулiш пристав до тих, що не послухали наказу Директорiï вiдступати i здавати Антантi мiста без бою. Вiн органiзував у Херсонi 1500 олешкiвських утiкачiв у ЇПерший Украïнський Днiпровський Полк Ї, що вкрив себе славою в боях з напасниками. Нам не вiдомо, чи полк Кулiша формально належав до вiйськ Григор'єва-Тютюнника, що скинули в море десанти Антанти, але фактично це мусiло бути так. До речi, Юрiй Яновський, пiзнiше близький приятель Кулiша, описав полк Кулiша у своïх ЇВершниках - пiд iменем Їолешкiвського батальйону Шведа Ї, а самого Кулiша пiд iменем Данила Чабана, що його названо Їмайбутнiм письменником Ї. З цензурних мiркувань ( ЇВершники - появились 1935 року, коли Кулiш сидiв на Соловецькiй каторзi) Яновський називає
Їолешкiвський батальйон - Кулiша бiльшовицьким (порiвняй ЇСпогади про Кулiша - його дружини Антонiни Кулiш, вмiщенi разом iз драматичною трилогiєю Кулiша i його листами в книжцi: Микола Кулiш, ТВОРИ, Нью-Йорк, УВАН, 1955, стор. 365
- 433). Можливо (хоч даних про це не маємо), в той час Кулiш був зв'язаний з боротьбистами, що мали тодi вплив у тому районi i в тих подiях. Влiтку 1919 року, пiд час другого наступу Денiкiна, Кулiш разом iз червоною армiєю з боями вiдступає на пiвнiч Украïни, але, не бажаючи опинитись на емiграцiï в Росiï, iде в денiкiнське запiлля. Потрапляє пiд розстрiл, хворiє тифом, нарештi добирається до рiдних Олешок, заставши там уже бiльшовицьку владу. В Олешках Кулiш працює (аж до переïзду в Одесу 1922) iнспектором народноï освiти, закладаючи украïнськi школи, дитячi притулки i садки та склавши власний украïнський буквар ЇПервинка Ї. В той час органи ЧК посадили його знову у ту ж таки олешкiвську (потiм перевели в херсонську) тюрму. З-пiд розстрiлу Кулiша врятував олешкiвський виконком, що взяв на поруки знаного i любленого в Олешках Кулiша. 1922 року олешкiвська органiзацiя КП(б)У приймає Кулiша в члени партiï за його заслуги в дiлянцi народноï освiти. Кулiш був свiдком страшного голоду в степовiй Украïнi 1921 року, який навiяв йому тему його першоï драми Ї97 Ї, що ïï вiн закiнчив уже в Одесi. Вiд 1924 року Ї97 - ставилась у Харковi та iнших мiстах Украïни, а пiзнiше i в iнших республiках СРСР, створивши Кулiшевi репутацiю Їосновоположника украïнськоï радянськоï драми Ї. 1925 року з таким само успiхом пiшла в театрах Украïни та iнших республiк друга драма Кулiша ЇКомуна в степах Ї. Обидвi п'єси мали пропагандивний характер, стиль ïх був натуралiстично-побутовий, i хоч в них видно було iскри справжнього таланту, та все ж вони не вiщували ясно в Кулiшi майбутнього великого драматурга. На них позначилась тодiшня вiдiрванiсть Кулiша вiд мистецьких центрiв Харкова i Києва, незнайомство з модерним мистецьким рухом, що для нового життя шукав нових естетичних засобiв. Попрацювавши iнспектором одеськоï облнаросвiти (1922 - 25), Кулiш, за порадою наркома освiти Олександра Шумського, переселяється до Харкова на посаду шкiльного iнспектора Наркомосвiти УРСР. Вiн об'ïжджає всю Украïну, пiзнавши новi колонiяльнi злиднi i прагнення украïнського села.
Переïзд до Харкова i знайомство та дружба Кулiша iз Хвильовим, Тичиною, Лесем Курбасом та його театром ЇБерезiль - вчинили справжню революцiю у творчостi Кулiша. Першого ж року життя в Харковi (1925 - 26) Кулiш закiнчує три п'єси, якi одразу перекинули мiсток вiд побутового натуралiзму його двох перших п'єс до тодiшнього харкiвського неоромантизму. Це драма ЇЗона Ї, iнтермедiя ЇХулiй Хулiна - та комедiя ЇТак згинув Гуска Ї. В них виявився комедiйний талант Кулiша, шукання нових форм драми i гостра та незалежна суспiльно-критична думка. Цi високi мистецькi й суспiльнi якостi зразу вiдчула цензура, не дозволивши до вистав нi одноï iз трьох п'єс.
Якраз у той час Сталiн оголосив похiд проти Шумського. Хвильового i ВАПЛIТЕ, даючи ясно зрозумiти, що полiтика Їукраïнiзацiï - повинна провадити не до культурноï, а тим бiльше полiтичноï суверенности Украïни, а всього лиш до формальноï Їукраïнiзацiï - i закрiплення рабського малоросiйства. Кулiш, i як украïнець i як комунiст, ненавидячи таку iмперiялiстично-реставраторську полiтику Москви, кинув всi своï сили на боротьбу з нею. Як дiяч, вiн став у листопадi 1926 року президентом ВАПЛIТЕ, замiнивши ïï лiдерiв Хвильового, Ялового i Досвiтнього, що полiтично були вже Їбитою картою Ї, як битою буває в атацi перша передова лава. Аж до примусовоï лiквiдацiï ВАПЛIТЕ 14 сiчня 1928 Кулiш, запеклий у боротьбi, обороняв ВАПЛIТЕ i об'єднаних у нiй лiпших украïнських письменникiв. Огiрчений нахабними дiями росiйських iмперiял-шовiнiстiв з ЦК ВКП(б) i розгромом ВАПЛIТЕ, Кулiш передумав i переоцiнив увесь шлях украïнськоï революцiï, украïнсько-росiйських взаємин, зокрема шлях украïнських комунiстiв та свiй власний. З другого боку, вiн поглиблював своï студiï з iсторiï свiтового театру й драми. Готувався до основного дiла свого життя, яким i стали ЇНародний Малахiй Ї, ЇМина Мазайло - та ЇПатетична соната - - трилогiя блискучоï духовоï перемоги над месiянiзмом росiйського
Їсвiтового полiцая Ї. Одним ударом ЇНародного Малахiя Ї, що пiшов у ЇБерезолi - 1928 року, була скинута гора росiйського пропагандивного смiття
- був зiрваний пластир iндульгенцiï Їкомунiзму - - i розкрились глибокi рани й проблеми згвалтованого життя i вiдродження. Яким чином? Провiнцiйний поштовий чиновник Малахiй Стаканчик, почувши комунiстичний гiмн ЇIнтернацiонал Ї, мов у пустелi мiраж, раптом побачив Їдаль голубого соцiялiзму - i збожеволiв на контрастi мiж цiєю Їголубою мрiєю - i ïï радянським втiленням. Негайно усунути цей розрив мiж дiйснiстю i
Їголубою даллю соцiялiзму Ї! Розiрвавши навiки з родиною i рiдним мiстечком, Малахiй несе в столицю до Раднаркому УРСР проект Їнегайноï реформи людини Ї, також украïнськоï людини, також цiлоï Їрабськоï - Украïни, яку вiн готовий Їоновити або вбити! Ї, бо в нiй нема нi соцiялiзму, нi самостiйности. В урядi УРСР, на площах Харкова, в домi проституцiï, у божевiльнi - з легкою вiдвагою шизофренiка Малахiй прилюдно гукає: ЇНарости ростуть на прекраснiй конституцiï: тюрми, божевiльнi, шинки
Ї; Їпроповiдують i пишуть - нема нiчого поза клясами, а я скажу - ось позаклясова солiдарнiсть злих Ї; (до робiтникiв на заводi) Їневже i гегемонiв загорожено мурами та ще якими?.. що рiзнить вас з тими, що сидять по бупрах та божевiльнях? Ї; (до росiйського вельможi в урядi УРСР) Їкажiть руською мовою, не гвалтуйте украïнськоï... Питаю: навiщо украïнiзують чужих? Хiба, щоб погонич скидався на украïнця i не помiтно було, як ïдять удвiчi бiльше кальорiй? Ї; Їще зречено було в староiндiйських Рид-Вегах: не вдар женщини навiть квiткою, а ви що зробили? - До Малахiя було трудно пришити контрреволюцiю, бо ж вiн фанатичний комунiст-ленiнець i прихильник Москви - новоï Мекки: стару селянку Агапiю, що все життя шукає i питає шляху до гробу Господнього в Єрусалим, Малахiй завертає до Їнового Єрусалиму Ї, Їдо Ленiнового мавзолею... до новоï Мекки - Москви Ї. Цей новiтнiй Дон-Кiхот, повний лицарськоï самопожертви i спраги виправити зло, безжально переступає навiть через труп своєï прекрасноï донi Любунi, яка, рятуючи батька, дiйшла до проституцiï i самогубства i лежить ось пiд його ногами, поки вiн, Ївсесвiтнiй пастух Ї, виводить свою божевiльну мелодiю про Їголубу мрiю соцiялiзму Ї, побитий i опльований навiть тими, кого вiн недавно захоплював своєю
Їнегайною реформою людини - та Украïни. Чи не бринить у цьому багатозначному унiверсальному образi Малахiя також щось i з характеру та долi украïнського комунiзму, що, з одного боку, хотiв оновити i звiльнити Украïну, а, з другого боку, орiєнтував украïнську селянку Агапiю на мавзолей Ленiна у новому Єрусалимi? З цього боку
ЇНародний Малахiй - Кулiша, украïнського комунiста, був вiдповiддю на десятилiтню полiтику комунiстичноï Москви супроти Украïни, а водночас прощанням iз
Їновою Меккою - та з власним Їучора Ї. Та було це водночас i прощання з украïнським архаïчним мiстечковим
Їучора Ї, що його захищає Малахiïв Кум, думаючи животом. Бо коли (користуємось поняттями iсторiософа Тойнбi) Малахiй репрезентує футуристичний спосiб загибелi культури (зашвидкий рух, стрибок уперед), то Кум - анахронiстичний (вiдсутнiсть всякого руху вперед). ЇНародний Малахiй - у поставi Курбаса справив на глядача потрясаюче враження. Нове експресiонiстично-романтично-бароккове охоплення в одному образi Малахiя антитетичних явищ доби, заворожлива фльоуресценцiя Кулiшевого слова, ритм, настрiй, що поєднав найбiльш трагiчне з найбiльш комiчним, безумна вiдвага автора, якого чей же не мiг захистити прозорий щит божевiлля головного героя, - все захоплювало глядача i лякало начальство. Тричi корегували Кулiш i Курбас п'єсу та виставу на вимогу влади, але вони не могли переробити духово-мистецьку бомбу на московський кисiль. П'єса була заборонена назавжди десь на порозi 1930 року. Тим часом Курбас уже приготував до вистави новий шедевр Кулiша - полiтичну комедiю ЇМина Мазайло - - нищiвна комедiя-сатира на: 1) малороса (мiняє своє украïнське прiзвище на росiйське Мазєнiн задля успiху у службовiй кар'єрi); 2) на росiйський великодержавний шовiнiзм (тьотя Мотя Разторгуєва iз Курська патронує русифiкацiю Мазайла); 3) на анахронiчний украïнський нацiоналiзм уенерiвського типу (дядько Тарас iз Києва); 4) на духовий iнфантилiзм iндоктринованоï комсомольськоï молодi. Лицемiрство московськоï полiтики Їукраïнiзацiï - Украïни Кулiш показує крiзь призму дiлових персонажiв п'єси: 1) Малорос-кар'єрист Мазайло: ЇСерцем передчуваю, що украïнiзацiя - це спосiб робити з мене провiнцiяла, другосортного службовця i не давати менi ходу на вищi посади Ї. 2) Дядько Тарас: ЇЇхня украïнiзацiя - це спосiб виявити усiх нас, украïнцiв, а тодi знищити разом, щоб i духу не було... Попереджаю! - 3) Мокiй (син Мазайла, гордий iз свого украïнського прiзвища i патрiот украïнiзовуваноï УРСР): ЇПровокацiя. Хто стане нищити двадцять мiльйонiв одних лише селян украïнцiв, хто? - 4) Тьотя Мотя iз Курська: ЇТа в ДНЯХ ТУРБIНИХ (антиукраïнська п'єса Булгакова, що йшла тодi в МХАТ-i у Москвi) Альоша, ти знаєш, як про украïнiзацiю сказав: все це туман, чорний туман, каже, i все минеться. I я вiрю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподiльна... - Мокiй: ЇЩо-о? - Тьотя Мотя: ЇСРСР Ї... - Тут усi чотири супротивнi собi персонажi Їсклалися - своïми почуваннями на об'єктивну правду, а наïвний молодий Мокiй у негативнiй формi несвiдомо спророкував страшний факт винищення мiльйонiв украïнських селян, що стався вже через три роки пiсля прем'єри
ЇМини Мазайла Ї. ЇМина Мазайло - - клясичний зразок полiтичноï комедiï Їдискусiйного - жанру. Дiялоги, реплiки дiють (як каже одна Кулiшева ремарка в п'єсi),
Їмов шаблi Ї. Багатство специфiкованоï за персонажами мови надзвичайне. Багатогранне Кулiшеве слово раз у раз розривається, мов бомба, зрушуючи дiю на сценi i регiт на залi. Персонажi схопленi в таких найсуттєвiших i оголених ïх рисах, що цiлий ряд типiв остався в пам'ятi глядача, немов маски старого вертепного украïнського театру чи commedia dell Їarte. Як завше, Кулiш виявив тут себе також майстром гротеску i пародiï (напр., пародiя на радянський тип дискусiï в третiй дiï п'єси).
Цiле щастя, що Микола Хвильовий устиг видрукувати в своєму ЇЛiтературному Ярмарку - ЇМину Мазайла - (книга 6 за травень 1929) i ЇНародного Малахiя - (книга 9 за серпень 1929). Обидва-бо лiпшi твори Кулiша були назавше забороненi ще з початку 1930 року, пiсля того, як провалилась спроба партiï змусити Кулiша i Курбаса до iдейноï капiтуляцiï на театральному диспутi в Харковi 1929 року. Той диспут був важливою подiєю. В лице партiйним емiсарам Москви Курбас, Хвильовий i Кулiш заявили, що справжнiй мистець нi перед якою силою не поступиться своïм мистецьким суверенiтетом. Хвильовий заявив, що п'єси Кулiша можна рiвняти до ЇРевiзора - i що вони, виставленi Курбасом у ЇБерезолi Ї, уже створили епоху i в театрi, i в життi. Кулiш запекло боронив Курбаса, назвавши його генiяльним режисером. Вiн осудив радянських письменникiв, що вони задля кар'єри i власноï безпеки бояться чiпати нацiональну проблему.
ЇI коли менi Рабiчев закидав, що я, так би мовити, прикипiв до цiєï проблеми, то на це дозвольте менi вiдповiсти так: я, як член партiï i громадянин, не можу обiйти цiєï проблеми i не хочу розв'язувати ïï в бiлих рукавичках. Навiть i в подальших своïх п'єсах (а я ïх писав i писатиму за певним тематичним пляном) я все одно буду вiдбивати й освiтлювати нацiональну проблему. Рекомендую i вам - (див. газетний звiт з диспуту ЇШляхи розвитку украïнського театру Ї, ЛIТЕРАТУРА I МИСТЕЦТВО, Харкiв, за 22 червня 1929). Та пiсля цього Москва не допустила на украïнську сцену вже нi одноï п'єси Кулiша на нацiональнi теми, тим часом як московська публiка, включно з генеральним секретарем ЦК ВКП(б), захлиналася у МХАТ-i на виставах п'єси Булгакова
ЇДнi Турбiних Ї, що була сповнена тугою за реставрацiєю росiйськоï iмперiï, зоологiчною ненавистю до украïнцiв i державного та культурного вiдродження Украïни в революцiï 1917 року. Вiдповiдаючи на протести з нацiональних республiк, Сталiн писав 2 лютого 1929: ЇЧто касается собственно пьесы ДНИ ТУРБИНЫХ, то она не так уж плоха, ибо она дает больше пользы, чем вреда - (Сталин, СОЧИНЕНИЯ, т. II, 1949, стор. 328). Пiд час прийому у Сталiна украïнських письменникiв на початку 1929 року Кулiш смiливо звернув увагу Сталiна на суперечнiсть мiж забороною украïнських творiв з нацiональними ухилами i вiльною росiйською шовiнiстичною пропагандою в ЇДнях Турбiних - iз сцени найбiльшого театру Росiï. Сталiн вiдповiв: ЇА чи є в п'єсi Булгакова хоч капля корисного? Є. Так i за це спасибi
Ї. Такоï Їкаплi корисного - Сталiн не хотiв бачити у п'єсах Кулiша, анi в iнших заборонених творах найлiпших украïнських письменникiв. У вiдповiдь на цю полiтику диктатора i на ЇДнi Турбiних - Кулiш написав ЇПатетичну сонату Ї, матерiялом для якоï послужили тi самi подiï украïнськоï революцiï 1917 - 19, що ïх використав i Булгаков. Побудована в ритмi, архiтектонiцi i в супроводi одноiменноï сонати Бетховена, ця п'єса справедливо дiстала у критикiв назву драматичноï поеми. Їï формально прозова, а суттю поетична мова доведена до криштальноï чистоти музики, до гострого блиску шаблi. Ремарки автора - не ремарки, а нiби могутнi поетичнi мiнiятюри iз Тичининих ЇЗамiсть сонетiв i октав Ї. Фази драматургiчноï дiï своïм духом вiдповiдають iсторичним фазам украïнськоï революцiï, а дiйовi персонажi, схопленi в ïх найглибшiй сутi, вiддзеркалюють основнi дiючi соцiяльнi сили вiдродження та його ворогiв. За головним образом Марини чуються самостiйники i повстанцi; за ïï батьком Ступай-Ступаненком - старша, а за поетом Iльком Югою - молодша украïнська iнтелiгенцiя, що вагається мiж самостiйниками i соцiялiзмом та бiльшовиками; за бiльшовиком Лукою - та частина мiськоï бiдноти, що схильна слухати Їтовариша iз Петербургу Ї. Окремо стоïть старий росiйський генерал у вiдставцi Пероцький та його сини бiлогвардiйськi офiцери Андре i Жорж, за якими - росiйське мiщанство i вся стара монархiчна Росiя. I все це Кулiш умiстив, мов у скриньцi старого украïнського вертепного театру, на поверхах одного будинку, з якого нiби знято фасадну стiну. Усе в паралельних i перехресних дiях, монологах, дiялогах i в справжнiх кривавих боях - розбiгається, то знов переплiтається i зливається, мов суперечнi теми одноï могутньоï сонати. Як чайка над розораним бурею морем, пiдноситься образ молодоï Марини над супротивними стихiями i елементами украïнськоï революцiï, виростаючи поза власнi межi у всеосяжнiсть, спростовуючи i об'єднуючи всiх патетичною сонатою украïнського вiдродження. Iлько Юга, закоханий у Марину поет, приятель бiльшовика Луки, екстазно пливе на хвилях ЇПатетичноï Ї, що йдуть iз кiмнати Марини. Тодi вiн, що сам учиться грати на гелiконi, почуває незмiреннiсть своєï сили: ЇГелiкон... коли взяти forte, можна загасити лямпу. Але я навчуся грати так, що зорi на небi гаситиму Ї. Його гелiкон з Їоркестри гуманiзму - - грає на всi людськi переживання. Поет Ївiрить у Петрарку i вiчну любов Ї; для нього прапор боротьби i вiльного труда значитиме щось тiльки тодi,
Їяк над свiтом замає прапор вiчноï любови Ї. Марина корегує поета: Їкожне слово переконує тодi, коли за ним дзвенить зброя; Їтого лише iдеï переможуть, хто з ними вийде на ешафот i смертi в вiчi скаже
Ї. Виключно добрий, наïвний i смiшний батько Марини - Ступай-Ступаненко з усього свого довгого життя знав, що Їнiч така велика, як Росiя, а Росiя, як нiч - не видно й не чути нашоï Украïни Ї. Тому вже перший унiверсал Центральноï Ради звучить для нього, як радiсний великоднiй дзвiн. Вiн так ненавидить царську iмперську Росiю, що коли виникла загроза ïï реставрацiï Пероцькими - готов пристати до бiльшовикiв: ЇНi, я, мабуть, за соцiялiзм... Принаймнi по-украïнському звернувся: збирайся на смерть, а не гатовся к смертi Ї. ЇНехай i радянська - аби тiльки була украïнська республiка: на червонiм двi стьожечки вити
- жовту й блакитну Ї. Марина поправляє смiшного тата: Їхоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане Ї; Їнайкращий спiльник той, у кого зброя по-вкраïнському говорить
Ї. Ступай-Ступаненко, якому не помогло ворожiння на ЇКобзарi Ї, падає трупом на вулицi пiд час бою саме тодi, як вiн кричав на обидва боки:
Їукраïнцi ж, що ви робите? Дайте подумати! - Його останнi слова: Їцiкаво знати, з якоï сторони куля Ї. Ступай i Юга - це нiби продовження образу Малахiя. Iсторична загибель малахiянства супроводжується народженням Марини (як у ЇВальдшнепах - Хвильового - Аглаï), що синтезує в собi шляхом заперечення усе добро Ступая i Юги, але подолує ïхню нереальнiсть, роздвоєнiсть i безпомiчнiсть у зустрiчi з смертельним ворогом. Вона не випадково розучує сонату Бетховена. Ступай-Ступаненко теж уподобав сонату, але думав, що автор ïï мусiв бути тiльки украïнець; на фактичну довiдку Марини вiдповiв: ЇЗначить, мати була украïнка Ї. Зрозумiло, що росiйському монархiстовi Пероцькому страшнi не бiльшовики, не комунiзм, не клясова боротьба, а Украïна: ЇОдного лише боюся, щоб не розваляли фундаменту, на якому стояла Росiя
- єдности й неподiльности ïï. А не розвалять, - Ступай-Ступаненки - Росiя вистоïть i перестоïть яку завгодно революцiю. Росiя! Земля Русская! - В чекiстськiй тюрмi набожного генерала Пероцького найбiльш вразило i допекло, що там в'язень монах Їцiлу нiч молився по-вкраïнському Ї. Марина не говорить з чужого голосу, як, наприклад збiльшовизований Лука. Вона надхненниця цiлоï доби, Пiтiя, що пророкує, з каменю омфалос
- центру землi, з серця новоï Еллади. В противагу до Юги вона не тiльки на роялi дає Їсвiтлий роздум бунтарного духа Ї, а й пiд iменем Чайки таємно належить до комiтету збройноï самостiйницькоï органiзацiï, сигналом для виступу якоï є
Їзапалена люлька Ї. Сигнал дано, i Марина в пiднесеннi: Їкурiте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог ангола спитати, як у тiй казцi: чого ж ти хочеш, роде козацький, що куриш i куриш? Своєï держави я хочу (розбiглися коси по спинi) пiд прапором ось... (Винесла захованого прапора. Розгорнула). Пiд цим!.. - Коли ж ïй прийшла черга свою iдею Їсмертi в вiчi сказати Ї, вона - певна перемоги тiєï iдеï - каже: ЇТак, я Чайка!.. я тая Чайка, що лiтала над Жовтими Водами, об дороги козацькiï билась, що лiта i б'ється у кожному козацькому серцевi...
- Як ми вже згадували на початку, ЇПатетична соната - була категорично заборонена на Украïнi, але режисеровi Таïрову пощастило поставити ïï в своєму Камерному театрi в Москвi, правда, з деякими змiнами в первiснiм текстi - для цензури. На прем'єрi 19 грудня 1931 були члени дипломатичного корпусу, а також ЦК партiï i уряду. Успiх вистави був величезний i в глядача, i в фаховоï театральноï критики. Нiмецький лiвий письменник Фрiдрiх Вольф, що бачив виставу у Москвi, переклав ЇПатетичну сонату - на нiмецьку мову, а берлiнське видавництво Фiшер видало ïï фотокопiєю i поширювало серед нiмецьких театрiв. Фрiдрiх Вольф писав у передмовi до перекладу: ЇФорма ПАТЕТИЧНОЇ СОНАТИ - цiєï найбiльшоï украïнськоï драматичноï поезiï
- в свiтовiй лiтературi може бути порiвняна тiльки з драматичними поемами ФАВСТ i ПЕР ГЮНТ Ї. Прихiд Гiтлера до влади обiрвав зацiкавлення п'єсою в Нiмеччинi.
4 березня 1932 в газетi ЇПравда - появилася погромницька стаття ЇО ПАТЕТИЧЕСКОЙ СОНАТЕ Кулиша Ї, пiдписана ЇУкраинцем Ї, але написана, як тодi говорили в Москвi, Лазарем Кагановичем. Наслiдком цiєï статтi, що охрестила п'єсу Кулiша Їфашистською Ї, а прихильним до неï театральним критикам погрозила за втрату
Їбiльшовицькоï пильности Ї, ЇПатетична соната - була знята з репертуару театру Таïрова, а також театрiв у Ленiнградi, Iркутську, Баку, де вона теж виставлялась. Це вже був 1932 рiк - початок органiзованого Москвою масового голоду на Украïнi. Десь, може, на початку 1933 року зацькований пресою Кулiш поïхав на села i, зокрема, до рiдного з дитинства Чаплиного. Вiн на власнi очi побачив, як отi його незаможники i радянськi патрiоти Копистки, що в його першiй п'єсi Ї97 - так стiйко поборювали стихiйну голодову катастрофу, тепер мруть, як мухи, вiд органiзованоï радянською владою ГОЛОДОВОЇ катастрофи. Кулiш повернувся з села до Харкова душевно хворий - кiлька днiв у себе в хатi кричав, стогнав, був як божевiльний. Якраз у той час, 13 травня 1933, сталось самогубство Хвильового, про якого Кулiш казав:
ЇЦе наш надхненник. Вiн перший вiдкрив нам очi на Украïну Ї. Реакцiя Кулiша на загибель друга була несамовита. Всю нiч стояв Кулiш коло мертвого побратима, а коли вже на цвинтарi труну опускали в яму - кинувся на колiна до труни з криком: ЇСонце моє! - Пiсля похорон чорна тоска огорнула Кулiша так, що дружина, боячись, щоб вiн не вчинив собi чого, заховала його револьвери. Помiтивши це, Кулiш сказав:
ЇБудь спокiйна, я не зроблю того, що зробив Хвильовий. Я знайду в собi сили i буду боротись до кiнця - (Антонiна Кулiш. ЇСпогади про Кулiша Ї, стор. 415 - 419). I дiйсно, Кулiшевi ще восени 1933 року вдалося разом з Курбасом виставити в
ЇБерезолi - його нову п'єсу ЇМаклена Граса Ї, писану ним 1932 - 33 року. Щоб це могло статися, Кулiш оминув украïнськi теми, помiстивши дiю п'єси в Польщi на тлi економiчноï кризи. Пружиною дiï є збанкрутований бiржовий маклер Зброжек з його демонською пристрастю грача, який пускає в гру не тiльки чужу, а й власну смерть, щоб здобути посмертну страхову премiю. Десятилiтня дiвчинка - жебрачка Маклена, - щоб рятувати свого батька - робiтника - вiд голодноï смерти, приймає пропозицiю Зброжека вбити його за невеличку плату. На тлi гри демона i трагедiï янгола, що мусить убити, виростає образ пропащого поета Падури, що спить у собачiй будцi i грає на окаринi
- глиняному iнструментику - про самотню закинену в свiтi душу - в порожню нiч, на холодний мiсяць. Полiтбюро ЦК КП(б)У i верхiвка НКВД, в супроводi сотнi озброєноï охорони, на спецiяльно тiльки для них влаштованому переглядi вистави могли мати враження, що п'єса є не про Польщу, а Украïну, що демонський збанкрутований грач
- це вони самi, Маклена - украïнський народ, поет Падура - сам Кулiш, а п'єса задумана i виставлена як лебедина пiсня великого драматурга великого театру. Так воно чи нi, а ЇМаклена Граса - пiсля сьомоï вистави спецiяльною ухвалою ЦК партiï була заборонена,
ЇБерезiль - лiквiдований, Курбас, а потiм i Кулiш заарештованi i засланi на пiвнiчну росiйську каторгу як Ївороги народу Ї. ЇМаклена Граса - - остання вiдома публiцi п'єса Кулiша, що продовжувала його шлях угору по верховинах драматургiчноï творчости. Крiм того, вiн написав ще комедiю
ЇЗакут - (1929), драму ЇПрощай, село - (1930 - 32), ЇДiялоги - (193?), ЇВiчний бунт - (1934) i ЇТак - (1934). Нi одна з них не була допущена нi до вистав, нi до друку, а рукописи ïх, як iнших п'єс Кулiша, загинули пiд час вiйни. Останнi двi драми Кулiш писав уже пiсля арешту Курбаса i розгрому ЇБерезоля Ї, викинутий з партiï, буквально самотнiй, без заробiтку, зате пiд постiйним доглядом шпигунiв НКВД, що ходили явно за ним слiдом. 3 грудня 1934 Кулiш був арештований по дорозi на похорони свого друга Iвана Днiпровського (автора драми ЇЯблуневий полон Ї, помер вiд сухот). Йому iнкримiнували приналежнiсть до неiснуючого
ЇВсеукраïнського боротьбистського терористичного центру Ї, вiн пiдписався пiд усiма запропонованими слiдчим Їзлочинами Ї, одержав 10 рокiв далеких концтаборiв i був вiдправлений на Соловки, де сидiв у темницi без права працювати на вiльному повiтрi i користатись шпиталем (був тяжко хворий). Писав повнi любови i турбот листи до родини (вмiщенi разом з iншими листами Кулiша у згаданому вище нью-йоркському виданнi його творiв). Його родину брутально викинули iз помешкання, так що дружина i двоє дiтей кiлька днiв жили i спали буквально на вулицi. Пiянiно Кулiшевоï доньки Олi, на якому вона грала йому ЇПатетичну сонату Ї, коли вiн писав однойменну п'єсу, було вiд неï забране - як у Марини - героïнi тiєï п'єси. Останнiй лист Кулiша до родини мав дату 15 червня 1937 року. Iз Соловкiв його вивезли етапом десь на переломi 1937
- 38 року, коли такi етапи означали вивiз на розстрiл. На всi запити Кулiшевоï дружини вiдповiднi вищi установи в Москвi вiдповiдали
- Їне знаємо Ї. Кулiш увiйде в iсторiю украïнськоï лiтератури i театру як творець необарокковоï драми. Генеза його стилю дуже складна. Украïнська традицiя для Кулiша часiв його Ї97 - i ЇКомун в степах - не сягала далi Тобiлевича. Але опiсля вiн засвоïв собi традицiю украïнського вертепу i скарби драматичних поем Лесi Украïнки (вплив останньоï злегка помiтний на ЇПатетичнiй сонатi Ї). Кулiш рiс у мистецькiй атмосферi творчости Павла Тичини, Миколи Хвильового i Леся Курбаса та його театру ЇБерезiль Ї. Вони ж наштовхнули його на вивчення європейськоï i свiтовоï драми
- вiд найновiшоï експресiонiстичноï - до найдавнiшоï - схiдньоï. Суверенний мистець - Кулiш не знав Їчужеядiя - - нiчого не копiював чужого. В пролозi директора театру до iнтермедiï
ЇХулiй Хулiна - Кулiш пише, що автор нiяк не мiг укластися в рамки античноï, Шекспiровоï чи Мольєровоï драми, бо матерiял i дух часу такий великий i своєрiдний, що Їнiяк його туди не вбгаєш Ї. Свiтова традицiя Кулiша iде вглиб вiд сучасного йому експресiонiзму (порив вiд серця до космосу, вiд факту - до сутi явища, чорторий пристрастей) через iмпресiонiстичну драму (система розiрваних сцен, лiризм, ритмiзацiя прози, пiднесення ремарок до поетичного рiвня, прихований психологiчний пiдтекст) i далi через драму романтичну (самовбивча iронiя Гофмана, патетично-витончений дiялог Мюссе, синкретизм антитетичних елементiв у Гюго). Але найбiльш близька була Кулiшевi бароккова драма Льопе де Вега, Сервантеса, Шекспiра - саме ïхнiм радiсним свiтлим свiтовiдчуванням та органiчним поєднанням одвiчних антитез: трагiчного i комiчного, Їкрасивого - i Їпотворного Ї, iндивiдуалiзму i сильно розвиненого соцiяльно-полiтичного iнстинкту, гумору i патетики, яскравого нацiонального патрiотизму i свiтового мiжнародного унiверсалiзму. Кулiшевi, як майстровi полiтичноï злободенноï комедiï, безумовно iмпонували злободеннi сатири Арiстофана, що ïх саме в час Кулiша перекладено було на украïнську мову. Велика музично-ритмiчна стихiя Кулiшевих п'єс дала Курбасовi можливiсть зливати у виставах в одне гармонiйне цiле слово, музику i рух з силою, що нагадує стародавню драму Iндiï, Китаю i Японiï. На такiй глибокiй i широкiй базi Кулiш будував свiй власний стиль, у якому украïнськi нацiональнi первнi реалiзуються так повно, могутньо, що набувають загальнолюдського звучання. Кулiш досконало знав i вiдчував украïнський свiт, його дух i найглибшi традицiï. А вже щодо Украïни сучасноï, то лiпшого знавця, нiж Микола Кулiш, мабуть, не було серед письменникiв. Те саме можна сказати про украïнську мову, яку вiн знав досконало, та нiколи не переставав ïï вивчати. Був вiн досить начитаний у дiлянцi фiлософiï. Микола Кулiш - один iз найбiльших у блискучiй плеядi романтикiв вiтаïзму. Було в ньому щось од Їбарокковоï людини - (про неï ми згадували в лiтературних сильветах Бажана i Хвильового), що вiдродилась своєрiдно на Украïнi 1917 - 33 рокiв. Поринути в твори Кулiша - це значить поринути в украïнський нацiональний свiт на всю його глибину i ширину. А що Кулiш не був нiколи заслiплений своєю безмежною любов'ю до Украïни й украïнськоï людини i викрив ïï найтрагiчнiшi суперечностi i слабостi, то шлях через його украïнський свiт раз у раз виводить нас на вершини, з яких видно людство i вiчнiсть. В змаганнi Украïни з комунiстичною Росiєю за духову сувереннiсть i власний свiй духовий шлях Микола Кулiш являє блискучу перемогу. От чому фiзичне знищення Кулiша супроводжувалось знищенням його драматургiчноï спадщини. Iз 14 його п'єс Москва поки що дозволила користуватись тiльки двома першими, ще учнiвськими його драмами. Хвильовий урятував бодай Їпоправленi - для цензури ЇНародний Малахiй - i ЇМина Мазайло Ї, видрукувавши ïх у ЇЛiтературному Ярмарковi Ї. Святослав Гординський урятував i вможливив для доступу читача
ЇПатетичну сонату Ї, видрукувавши ïï в ЇУкраïнському видавництвi - (Кракiв-Львiв, 1943, 62 стор.), i то за найцiннiшим першим текстом ïï, що був поданий Кулiшем ЇБерезолевi Ї, а не за текстом, що був змiнений цензурою в час постави п'єси Таïровим у Москвi. Правда, нiмецька цензура викинула iз львiвського видання двi сцени, в тому числi й сцену мiтингу пiд проводом Їтовариша iз Петербургу Ї. За це тепер нападає Москва на Гординського i на Украïнську Вiльну Академiю в США, що перевидала три шедеври Кулiша разом iз спогадами його дружини. Примiрники п'єс Кулiша, що тимчасово були доступнi Гординському, загубились пiд час вiйни. Чи не лiпшою вiдповiддю Їнацiоналiстичним фальсифiкаторам Ї, що врятували три лiпшi п'єси Кулiша, було б повне нефальшоване видання у Києвi всiх його п'єс.
Юрiй ЛАВРIНЕНКО З кн. ЇРозстрiляне вiдродження Ї, 1959 (За книгою ЇУкраïнське слово - - Т. 1. - К., 1994.)


Микола КулIш (18 грудня 1892 - 3 листопада 1937)