ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛIШ (1819 - 1897)


Свiт живе не так, як собi мудрує на самотi душа поета. П. Кулiш Не чим iншим як iсторичним парадоксом слiд називати те, що нинi ми розпочинаємо знову, як робилася спроба наприкiнцi 20 - початку 30 рокiв, розвивати деякi iдеï Кулiша-культуролога, Кулiша-iсторика. Багаторiчне замовчування iмен украïнських митцiв, вчених, громадських дiячiв, полiтикiв, "виламування" з культурного фундаменту великих пластiв далекого минулого, вульгарне, на догоду iдеологiчно спекулятивним тезам, трактування культурного й суспiльного розвитку спонукають нас до вивчення нашоï духовноï спадщини, щоб виважити, а може, й переоцiнити усталенi iнтерпретацiï ïх творчостi, а також культурницькоï й полiтичноï дiяльностi з позицiй сьогодення. Звернiмося до праць М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, а насамперед до П. Кулiша. Звiсно, не все в нього заслуговує на беззастережне схвалення. Багато його iсторичних концепцiй зазнало деформацiй пiд тиском тих соцiально-полiтичних i культурних умов та обставин, в яких жив i творив Кулiш. Але для того, щоб сказати чесне, вивiрене архiвними документами та грунтовними дослiдженнями, слово про характер i першопричини цих деформацiй iсторичного минулого, витворених Кулiшем-iсториком, треба опублiкувати його доробок, який є на сьогоднi унiкальною бiблiографiчною цiннiстю. Прикро, що лише тепер ми розпочинаємо осягати велич Кулiша без iдеологiчних застережень, повiльно i несмiливо добираючись до його творiнь. Та чи сповнимо ми бажання Ганни Барвiнок, яка зберегла величезний архiв свого чоловiка i в похилому вiцi турбувалася про видання повного зiбрання його творiв? Звернулася вона до iсторика i археолога Iвана Михайловича Каманiна - директора Центрального архiву давнiх актiв у Києвi, не лише тому, що той був добрим знайомим Пантелеймона Олександровича, а передусiм тому, що мав великий досвiд у публiкацiï iсторичних документiв, й, крiм того, свого часу Iван Михайлович взяв пiд опiку величезний архiв Кулiша - ще вповнi не опрацьовану рукописну скарбницю, в якiй є багатюще листування письменника, рукописи творiв, записки тощо. Переданий до утвореноï Украïнськоï Академiï наук, цей архiв "запрацював" на каманiнське п'ятитомне Зiбрання художнiх творiв Пантелеймона Кулiша, як оригiнальних, так i перекладних, яке розiйшлося швидко. Каманiна не стало в 1920 роцi. Тодi дослiдження творчостi продовжили молодi лiтературознавцi М. М. Могилянський, О. К. Дорошкевич, П. I. Рулiн, М. К. Зеров, В. П. Петров, Є. П. Кирилюк. Та ïх iнiцiатива не була пiдтримана. У наш час розпочинається "третя хвиля" видання i вивчення творчоï спадщини одного з найпродуктивнiших будителiв нацiональноï самосвiдомостi украïнцiв, неодiозного, хоча й суперечливого мислителя, поборника нацiональноï самобутностi украïнського народу, його мови i культури, палкого прихильника справедливих мiжнацiональних взаємин, високоï культури людського спiвжиття, гармонiйноï взаємодiï цивiлiзацiï i природного середовища, технiчного прогресу, моральних i загальнолюдських гуманiстичних цiнностей. Пантелеймон Кулiш вiрив, що його зрозумiють нащадки, пiзнає благородство його трудiв i замiрiв Украïна. У вiршi "На чужiй чужинi" вiн писав:
Не забудеш мене, поки вiку твого, моя нене Вкраïно, Поки мова твоя голосна у пiснях, як срiбло чисте дзвонить. На що глянеш, усюди згадаєш твого бiдолашного сина; Туподумство людське, моя нене, вiд тебе його не заслонить. Готуючи до друку збiрку сонетiв "Друга камена", точнiше, ïï рукописний варiант (цiлком можливо, для дарунку), 10 травня 1925 року Микола Зеров елегантним почерком, вимальовуючи кожну лiтеру, переписав сонет "Кулiш": Давно в трунi Тарас i Костомара, Грабовський чемний, лагiдний Плетньов; Сивiє розум i холоне кров; Лiта минулi, мов блiда примара. Та вiн працює, Фенiксом з пожару Мотронiвка народжується знов; Завзяттям вiє вiд його промов I в очах вiдблиск молодого жару. Вiн боре тупiсть i муругу лiнь, В Європi хоче ставити курiнь, Над творами культурникiв п'янiє. I днiв старечих тягота - легка, I навiть в смертних муках агонiï В повiтрi пише ще його рука. В нашi днi далеко не кожному зрозумiле таке закодоване в образах життя видатного украïнського письменника, iсторика, критика, публiциста, етнографа, мовознавця, культурного дiяча Пантелеймона Олександровича Кулiша, але в тi, далекi вже вiд нас, 20-i роки XX ст., його iм'я було популярним. У збiрнику "Революцiйнi поезiï", виданому в Харковi у 1920 роцi з метою прилучення широкого украïнського читача до нацiональноï поетичноï скарбницi, поряд iз поезiями Iвана Котляревського i Тараса Шевченка, Євгена Гребiнки i Михайла Старицького, Павла Грабовського та Iвана Франка, Лесi Украïнки i Олександра Олеся, Грицька Чупринки i Спиридона Черкасенка, Павла Тичини i Василя Чумака вмiщена дума П. Кулiша "Кумейки". Тогочасним революцiйним настроям були спiвзвучнi заключнi ïï рядки: Нехай знають на всiм свiтi, Як ми погибали I, гинучи, свою правду Кров'ю записали. Записали - прочитають Неписьменнi люде, Що до суду iз шляхетством Згоди в нас не буде. Поки Рось зоветься Россю, Днiпро в море ллється, Поки серце украïнське З панським не зживеться. Правда, у своєму прагненнi посилити соцiальне спрямування думи упорядник збiрки замiнив в передостанньому рядку слово "украïнське" на - "мужицькеє". Тодi самодiяльнiсть була не рiдкiстю. Звичайно, сучасний читач може дещо критично сприйняти процитований вище сонет, зокрема, подивуватися, скажiмо, з того, що такий високоосвiчений вчений i блискучий стилiст, тонкий цiнитель поетичноï форми, як М. Зеров, дозволив собi задля рими до слова "примара" деформувати прiзвище вiдомого iсторика Миколи Костомарова. Не поспiшаймо, одначе, з висновком. Зеров був великим знавцем життя i творчостi П. Кулiша i не раз зустрiчав у його епiстолярнiй спадщинi дружнє "Костомара". Так, у листi до Т. Г. Шевченка вiд 1 лютого 1858 року читаємо: "Що за добро було б, якби нас Господь докупи звiв да якби ми пожили по-сусiдськи хоть один рiк, да й Костомару до себе приманили. Порозумнiшали б усi троє! Що ж, коли йдемо рiзно трьома шляхами!" На час написання цього листа минуло вже 14 рокiв вiд осiннього дня 1844 року, коли Пантелеймон Кулiш познайомився з молодим iсториком Миколою Костомаровим. Правда, в 1874 роцi вони поконфлiктували, а через шiсть рокiв розiйшлися назавжди, але як багато ïх єднало! Адже, по сутi, трiйця - Шевченко, Костомаров i Кулiш - була духовним осердям заснованого в Києвi Кирило-Мефодiïвського товариства, участь у якому так драматично позначилася на ïхнiх долях. До часу, коли з'явився сонет, складний, суперечливий життєвий i творчий шлях автора першого в украïнськiй лiтературi iсторичного роману "Чорна рада" дослiджувався активно, в дискусiях. Молодий тодi Є. Кирилюк готував "Бiблiографiю праць П. О. Кулiша та писань про нього", яка з'явилася друком в 1929 роцi, у Львовi вийшла книга В. Щурата "Фiлософiчна основа творчостi Кулiша" (1922), М. Грушевський друкує в журналi "Украïна" (1927, ч. 1 - 2) грунтовну розвiдку "Соцiально-традицiйнi пiдоснови Кулiшевоï творчостi", iнший украïнський iсторик Д. Дорошенко видає в 1918 роцi книгу "Пантелеймон Кулiш, його життя й лiтературно-громадська дiяльнiсть", а молодий лiтературознавець, згодом - вiдомий iсторик, археолог i прозаïк В. Петров друкує пiдряд
- у 1929 i 1930 роках - двi працi: "Пантелимон Кулiш у п'ятдесятi роки. Життя. Iдеологiя. Творчiсть" i "Романи Кулiша". До речi, особисте, точнiше, бурхливе iнтимне життя Кулiша тодi цiкавило багатьох вчених. Так, О. Дорошкевич звернув увагу на його взаємини з юною Л. Милорадовичiвною й видав у 1927 роцi книжку "Кулiш i Милорадовичiвна".
Великим iмпульсом для такого широкого i активного iнтересу до життя i творчостi П. Кулiша був i його 100-лiтнiй ювiлей, який припав на тривожний 1919 рiк. М. Зеров на той час редагував "Лiтопис украïнського письменства" - журнал "Книгар", де в липнево-серпневому номерi з'явився ряд статей, присвячених його культурно-громадськiй дiяльностi, творчостi як лiтературного критика, аналiзу поетичноï спадщини, вiршованих перекладiв Бiблiï, етнографiчнiй дiяльностi. Дослiджувалися працi П. Кулiша, пов'язанi з вивченням i виданням творiв М. Гоголя, пiдбивалися пiдсумки роботи щодо видання творiв самого Кулiша. М. Зеров згодом написав грунтовну передмову "Поетична дiяльнiсть Кулiша" до збiрки поета, що мала видати "Книгоспiлка". Важко навiть перелiчити тi видання оригiнальних його творiв й наукових праць про життя i дiяльнiсть митця, якi здiйснювалися в першi пореволюцiйнi десятилiття. На особливу увагу заслуговує така пiдготовлена i видана Украïнською Академiєю наук 1927 року праця, як "Пантелеймон Кулiш. Збiрник праць комiсiï для видавання пам'яток новiтнього письменства", а також видання творiв П. Кулiша 1931 року. Були серйознi намiри опублiкувати всю спадщину видатного письменника та iсторика. Про це свiдчить шеститомне (найповнiше й до сьогоднi) видання його творiв у Львовi (1908 - 1910 рр.), незавершене - лише в п'яти томах - у Києвi (1908 - 1910 рр.), хоча планувався двадцятитомник. Згадаймо тут добрим словом невтомного Б. Лепкого, який видав п'ятитомне зiбрання творiв П. Кулiша у Берлiнi (1922
- 1923 рр.) у серiï "Украïнське слово". Наприкiнцi 20-х рокiв на Радянськiй Украïнi також була розпочата спiвробiтниками Iнституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка АН УРСР пiдготовка багатотомного - у 25 томах - видання, але з'явилося лише три - 1,3 i 6-й томи (1930 - 1931). У передмовi до цього видання О. Дорошкевич писав, що "до повного академiчного видання багатющоï Кулiшевоï спадщини (що забере не менш, як 50 великих томiв) ми можемо прийти лише за яке десятилiття". Але впродовж десятилiть пiсля того запанувало майже повне (1939 року вийшла "Чорна рада. Хронiка 1663 року" з передмовою В. Гуфельза) мовчання аж до 1969 року. Нi, не тiльки мовчання, а й розвiнчування Кулiша - "буржуазного нацiоналiста", "ворога Шевченка" (в цих стараннях нашi шевченкознавцi були попереду). Лише у 1969 роцi вийшов скромний однотомник П. Кулiша у видавництвi "Днiпро", а в 1970-му - збiрка "Поезiï" у серiï "Бiблiотека поета". Звiсно, дослiдники знають про численнi студiï, присвяченi спадщинi П. Кулiша, якi з'явилися ще в кiнцi XIX - на початку XX ст., Бориса Грiнченка, Осипа Маковея, грунтовнi статтi Iвана Франка i Сергiя Єфремова, листовне звернення Михайла Коцюбинського до Iвана Франка, Панаса Мирного та iнших письменникiв iз пропозицiєю взяти участь в альманасi "Дубове листя", присвяченому Кулiшевi. У цьому зверненнi, датованому 1901 роком, зокрема, читаємо: "Минуло вже чотири роки, як помер П. Кулiш,
- i дедалi все виднiше й виднiше стає, яку велику вагу в нашому письменствi має це славне iм'я; а яку матиме своïми роботами, що тiльки тепер виявляються на свiт, - про те можна догадуватися. Могучий майстер украïнськоï мови й творець украïнського правопису, благородний поет "Досвiток", перекладач Шекспiрових i Байронових творiв, а також Бiблiï, автор "Записок о Южной Руси", "Чорноï ради" i сили iнших цiнних праць має право на нашу велику повагу i вдячнiсть. Перед цими його заслугами забуваються тепер тi помилки, якi йому траплялося робити, а виступає потреба пошанувати його працю". На жаль, до сьогоднi в украïнському радянському лiтературознавствi не створено узагальнюючоï працi, яка б об'єктивно, з урахуванням усiх аспектiв тогочасноï дiйсностi, розкрила багатогранну i суперечливу дiяльнiсть П. Кулiша. Бiблiографiчною рiдкiстю є його художнi твори, а iсторичнi та етнографiчнi
- не з'являлися понад пiвстолiття. Тому й не дивно, що сучасний читач, натрапивши в сонетi М. Зерова на вираз "Грабовський чемний", подумає, що йдеться про П. Грабовського, який, до речi, високо шанував творчiсть П. Кулiша i навiть на заслання повiз iз собою його книги, хоча й рiзко критикував полiтичнi концепцiï Кулiша-iсторика. Насправдi ж тут мається на увазi iнший Грабовський
- щирий друг i Кулiшiв порадник, польський письменник М. Грабовський, який мрiяв, окрилений працею Тараса Шевченка над альбомом "Живописна Украïна", i сам пiдготувати подiбне видання. Згадується в сонетi "Кулiш" i П. Плетньов - ректор Петербурзького унiверситету, давнiй його покровитель, вчений, письменник.
Домiнуючим мотивом сонету є подвижницька праця П. Кулiша, що пiдносила дух i знесилювала його, викликала захоплення ним землякiв, а час вiд часу i розчарування, навiть праведне обурення друзiв, колег, читачiв. Пантелеймон Кулiш був свiдомий значення свого подвижництва, вiрив, що слово має велику живлющу силу, здатну зростити могутнє дерево украïнськоï нацiональноï культури. Слово нам верне i силу давнезну i волю. I не один в нас лавровий вiнець обiв'є круг чола Доля простелила для Пантелеймона Олександровича Кулiша довгий життєвий шлях. Народився "гарячий Панько" Кулiш - так вiн згодом буде iнодi пiдписуватися - 7 серпня (26 липня) 1819 року в мiстечку Воронежi колишнього Глухiвського повiту Чернiгiвськоï губернiï (тепер - Шосткинський район Сумськоï областi). Був дитиною вiд другого шлюбу заможного хлiбороба Олександра Андрiйовича i дочки козацького сотника Iвана Гладкого - Катерини. На хуторi пiд Воронежем хлопчик змалечку наслухався рiзних казок, переказiв, легенд, особливо народних пiсень, якi наспiвувала йому мати. Була в нього i "духовна мати" - сусiдка по хуторах Уляна Терентiïвна Мужиловська, що навернула його до книжноï мудростi i наполягла на навчаннi в Новгород-Сiверськiй гiмназiï. Про своï першi свiдомi роки життя i навчання Панько Кулiш розкаже в повiстях "История Ульяны Терентьевны" (1852), "Феклуша" (1856) i "Яков Яковлевич" (1852). Та першим його лiтературним твором була оповiдка "Циган", яку вiн витворив iз почутоï вiд матерi народноï казки. З кiнця 30-х рокiв Кулiш
- слухач лекцiй у Киïвському унiверситетi. Та мрiя навчатися тут, яку плекав iз 1834 року, коли ще зробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обiрвалася в 1841 роцi. Кулiш не мав документального свiдчення про дворянське походження, хоча його батько i був iз козацько-старшинського роду, а отже - й права навчатися в унiверситетi. Кiлька рокiв слухання лекцiй на словесному, а згодом на правничому факультетi виявилися визначальними для його подальшоï долi. Кулiш написав у той час "малоросiйськi оповiдання" росiйською мовою
- "О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став" i "О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе", а також повiсть iз народних переказiв "Огненный змей". Письменник завдяки протекцiï iнспектора шкiл М. Юзефовича дiстав посаду викладача в Луцькому дворянському училищi. В цей час вiн пише росiйською мовою iсторичний роман "Михайло Чарнышенко...", вiршовану iсторичну хронiку "Украïна" i оповiдання-iдилiю "Орися". Згодом Кулiш працює в Києвi, у Рiвному, а коли журнал "Современник" починає друкувати в 1845 роцi першi роздiли його славетного роману "Чорна рада", ректор Петербурзького унiверситету П. Плетньов (вiн i редактор "Современника") запрошує його до столицi на посаду старшого вчителя гiмназiï i лектора росiйськоï мови для iноземних слухачiв унiверситету. Через два роки Петербурзька Академiя наук за рекомендацiєю П. Плетньова посилає П. Кулiша у вiдрядження в Захiдну Європу для вивчення слов'янських мов, iсторiï, культури та мистецтва, куди вiн вирушає iз своєю вiсiмнадцятилiтньою дружиною Олександрою Михайлiвною Бiлозерською, з якою побрався 22 сiчня 1847 року. Боярином на весiллi був спiвучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона - Тарас Шевченко. Недовго тривала щаслива подорож. У Варшавi Кулiша як члена Кирило-Мефодiïвського товариства заарештовують i повертають до Петербурга, де добрих три мiсяцi допитують у III вiддiлi, але довести його приналежнiсть до таємноï антикрiпосницькоï органiзацiï не можуть. Однак висновок царськоï жандармерiï чiткий: "Учителя 5-оï С.-Петербурзькоï гiмназiï 9-го класу Кулiша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружнiх зв'язках iз усiма його учасниками i самовиношував надзвичайнi думки про вигадану важливiсть Украïни, вмiстивши навiть у надрукованих ним творах багато двозначних мiсць, якi могли вселяти в малоросiв думки про право ïх на окреме iснування вiд iмперiï, - заточити в Олексiïвський равелiн на чотири мiсяцi i потiм вiдправити на службу у Вологду..." Пiсля "щирого каяття" Кулiша, клопотань сановитих друзiв дружини та ïï особистих благань покарання було замiнене: його ув'язнили на два мiсяцi в арештантське вiддiлення вiйськового госпiталю, а звiдти вiдправили на заслання в Тулу. На перших порах молодому подружжю було нелегко. Бiдували, але проведенi в Тулi три роки i три мiсяцi не пройшли марно. Кулiш пише тут "Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца", iсторичний роман "Северяки", який згодом з
Їявиться друком пiд назвою "Алексей Однорог", автобiографiчний роман у вiршах "Евгений Онегин нашего времени", роман "Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми", вивчає європейськi мови, осягає "механiку" романного мислення В. Скотта, Ч. Дiккенса, захоплюється поезiєю Дж. Байрона i Р. Шатобрiана, iдеями Ж.-Ж. Руссо. Пiсля довгих клопотань перед III вiддiлом Кулiш здобув посаду у канцелярiï губернатора, а згодом почав редагувати неофiцiйну частину "Тульских губернских ведомостей". Наближалося 25-лiття царювання Миколи I. Цiлком можливо, що з ласки кривавого монарха, а особливо завдяки клопотанням вiрноï подруги Олександри Михайлiвни, П. Плетньова та протекцiï земляка сенатора О. В. Кочубея, П. Кулiш повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час вiн не мав права. Та це його не зупиняє. Пiд криптонiмом "Николай М." вiн публiкує в Некрасовському "Современнике" росiйськi повiстi i двотомнi "Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя". Знайомство на Полтавщинi (де Кулiш хотiв придбати власний хутiр) iз матiр'ю автора "Тараса Бульби" i "Мертвих душ" спонукало його до пiдготовки шеститомного зiбрання творiв i листiв Миколи Гоголя. Та найбiльшим своïм творчим успiхом Пантелеймон Кулiш вважав двотомну збiрку фольклорно-iсторичних i етнографiчних матерiалiв "Записки о Южной Руси". З'явилися вони в Петербурзi в 1856
- 1857 роках у двох томах i викликали подив та захоплення. "Записки о Южной Руси" друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю свiтовi пам'ятки духу народного, яким у моïх очах нема цiни", - так писав вiн в одному iз листiв до С. Аксакова. Збiрка була написана "кулiшiвкою" - придуманим Кулiшем першим украïнським фонетичним правописом, який згодом прислужився i для друку "Кобзаря" 1860 року, i для журналу "Основа". Творчо багатим i успiшним був для П. Кулiша 1857 рiк. Виходить "Чорна рада", украïнський буквар i читанка - "Граматка", "Народнi оповiдання" Марка Вовчка, якi вiн вiдредагував i опублiкував, вiдкривається власна друкарня. Новi плани, новi оповiдання на культурну розбудову гнобленого украïнського народу. Та надiï на цензурнi послаблення не виправдовуються, хоча Кулiш ще остаточно не розчарувався у iмператорi Олександрi II. А поки що вiн вибирається з дружиною до Москви, гостює у свого друга С. Т. Аксакова, вiдвозить дружину на хутiр Мотронiвку (Чернiгiвщина), щоб згодом звiдси в березнi 1858 року разом вирушити в мандри по Європi. Там вiн, уважно фiксуючи у листах найменшi деталi життя європейських народiв, приглядається до тодiшнiх здобуткiв цивiлiзацiï, але не захоплюється ними. Навпаки, переймається глибшою вiрою в майбутнє природно-патрiархального побуту. Хутiр як форма практичного втiлення руссоïстськоï iдеï гармонiйного життя серед природи i як духовний оазис нацiональноï самобутностi
- цей iдеал упевнено захоплював Пантелеймона Кулiша. Але до реалiзацiï цього iдеалу приступати було ще рано. Жила вiра в заснування у Петербурзi украïнського журналу. Однак дозволу на це не одержує. Тодi хай буде альманах "Хата", вирiшив письменник. А тим часом брат дружини В. Бiлозерський клопочеться про видання першого украïнського часопису "Основа". П. Кулiш разом iз дружиною, яка починає друкувати оповiдання пiд псевдонiмом Г. Барвiнок, зразу ж захоплюється пiдготовкою матерiалiв для цього лiтературного й громадсько-полiтичного журналу. Насамперед дбає про iсторичне виховання украïнського громадянства. Тому приступає до написання "Iсторичних оповiдань" - своєрiдних науково-популярних нарисiв iз iсторiï Украïни
- "Хмельнищина" i "Виговщина". З'являються вони в 1861 роцi в "Основi". Сторiнки цього журналу заповнюють i його першi лiричнi поезiï та поеми, що були написанi вже пiсля другоï подорожi по Захiднiй Європi, яку вiн здiйснив разом iз М. Костомаровим. Водночас Кулiш укладає свою першу поетичну збiрку "Досвiтки. Думи i поеми", що виходить у Петербурзi в 1862 роцi - якраз перед появою в 1863 роцi ганебного валуєвського циркуляра, яким царське самодержавство обмежило друкування украïнською мовою. Та слава про Кулiша вже долетiла до Галичини, де львiвськi журнали "Вечерницi" i "Мета" публiкують його прозу, поезiю, статтi... "Кулiш був головним двигачем украïнофiльського руху в Галичинi в 60-х i майже до половини 70-х рокiв", - писав Iван Франко, особливо вiдзначаючи його спiвробiтництво в народовському журналi "Правда". Чотири роки перебування у Варшавi, матерiальнi статки (тут був на посадi директора духовних справ i членом комiсiï для перекладу польських законiв) дали змогу письменниковi набути неабиякого досвiду й знань (праця в державнiй установi, вивчення архiвiв, де вiн робить численнi записи для майбутнiх iсторичних дослiджень, дружба iз польською iнтелiгенцiєю i галицькими украïнцями, зокрема у Львовi, де часто буває). Людина емоцiйна i дiяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеноï iдеï, П. Кулiш терпляче i цiлеспрямовано добирає матерiали для обгрунтування концепцiï про негативний вплив козацьких i селянських повстань на розвиток украïнськоï державностi i культури. Працюючи у Варшавi в 1864
- 1868 роках, з 1871 року у Вiднi, а з 1873 - у Петербурзi на посадi редактора "Журнала Министерства путей сообщения", вiн готує тритомне дослiдження "История воссоединения Руси", в якому прагне документально пiдтвердити iдею iсторичноï згубностi народно-визвольних рухiв i пiднести культуротворчу мiсiю польськоï шляхти, ополяченого украïнського панства i росiйського царизму на Украïнi. Роки збiгали, вiдходили в небуття друзi, однодумцiв, по сутi, не залишилося, надто пiсля появи "Истории воссоединения Руси", яка була зустрiнута украïнською громадськiстю iз розчаруванням i обуренням. Та й сам П. Кулiш розчарувався i в державнiй службi, i в своïх "москвофiльських" орiєнтацiях. З'являється 1876 року емський указ, згiдно з яким заборонялося друкувати украïнською мовою будь-якi тексти, крiм художнiх творiв i iсторичних документiв, ставити театральнi спектаклi; не дозволялися прилюднi читання украïнською мовою, а також викладання нею будь-яких дисциплiн... Львiвський журнал "Правда" в 1876 роцi у статтi "Указ проти руського язика" аналiзує наслiдки цього згубного для украïнськоï культури шовiнiстичного указу, а через два роки М. Драгоманов подає до Мiжнародного лiтературного конгресу в Парижi науковий реферат, у якому iнформує європейську громадськiсть про самодержавну акцiю щодо цiлковитого усунення украïнськоï мови з громадського життя. П. Кулiш оселяється на хуторi Мотронiвка. Тут господарює, творить, зокрема, укладає iз своïх росiйськомовних статей i украïномовних художнiх творiв збiрку "Хуторская философия и удаленная от света поэзия", яку пiсля появи друком 1879 року цензура забороняє i вилучає з продажу. I було за що. Бо пiсля емського указу обстоювати право украïнського народу на свiй самобутнiй культурний розвиток, як це робив Кулiш, було крамолою. Та це не зупиняє вченого, письменника. Його погляд то знову сягає далекоï Галичини, куди вiн посилає свою "Крашанку русинам i полякам на Великдень 1882 року" в надiï залучити до спiльноï культурницькоï дiяльностi украïнських i польських iнтелiгентiв, то приглядається до мусульманського свiту, передусiм до етичних засад Iсламу (поема "Магомет i Хадиза", 1883, драма у вiршах "Байда, князь Вишневецький", 1884).
Кулiш багато перекладає, особливо Шекспiра, Гете, Байрона, готує до видання в Женевi третю збiрку поезiй "Дзвiн", завершує iсторiографiчну працю в трьох томах "Отпадение Малороссии от Польши", листується з багатьма кореспондентами, переймається розбратом слов'янських нацiй, особливо шовiнiстичними заходами польськоï шляхти в Схiднiй Галичинi щодо украïнського населення, дбає про видання прогресивних журналiв i газет... Тим часом свiт швидко змiнювався, душа поетова не встигала за ним, хоча й мудрувала на самотi, долаючи духовнi вершини. Iз вiдблиском в очах молодого жару, у змаганнi знесиленого тiла з творчим духом i пiшов Пантелеймон Кулiш 14(2) лютого 1897 року з життя на своєму хуторi. У листi до Олександра Кониського вiд 22 грудня 1862 року Панько Кулiш наголошував: "Нехай за нас наше дiло говорить, а не нашi орацiï... нехай нашим ворогам буде тяжко вiд нашоï розумноï працi!", - i закликав "стояти на тiй сторонi, де правда", бо якщо не так, то "на якого ж ката нам вся наша праця?" Та, на жаль, з iсторичною правдою у Кулiша нерiдко були незгоди. Не раз його концепцiï, на яких вiдбивалися i певнi настроï, i швидкозмiннi полiтичнi орiєнтацiï, i спалахуючi прожекти, i наïвнi сподiвання на реформи та ласку царських сановникiв, пiддавалися рiзкiй критицi. I то з такою нищiвною завзятiстю, що ïх автор поривався у хвилини вiдчаю та розчарувань зламати своє "украïнське перо". В глибокий песимiзм впадав вiн у короткi митi духовноï розгубленостi i зневiри. Нерiдко випадкова невдача, якась скрута чи з виданням його творiв, чи суто господарська проблема набували в емоцiйного письменника такого узагальнення, яке згодом вивершували сучасники i нащадки до рiвня позицiï, а то й цiлоï концепцiï. Скажiмо, в 1891 роцi П. Кулiш пiдготував до друку свiй "Дзвiн" - "староруськi думи i спiви", а також драму "Цар Наливай", послав до Петербурга на цензурний дозвiл. Тi переслали усе киïвському цензоровi... Настало друге пiврiччя 1892 року, а дозволу на друк так i нема. Хоча обурений Кулiш обзиває петербурзьких чиновникiв деспотами, але шалений гнiв викликають своï, "рiднi" чиновники, земляки. У листi до М. Карачевськоï-Вовкiвни у липнi того року вiн пише: "Подивiться ж тепер на недолюдкiв - нацiоналiстiв украïнських. Зараз посилаю родичу з його дозволу нотарiальну довiренность одержати моï рукописи та й друковати, i от Вам четвертий мiсяць мертва мовчанка! Нi вблагати, нi купити, хiба тiльки по пицi бити..." До речi, у цьому ж листi розвiнчуваний кiлька десятилiть за своï начебто буржуазно-нацiоналiстичнi погляди П. Кулiш пише про те, що "елемент ляхо-шляхетський вкупi з елементом татаро-хлопацьким народив козаччину нам на погибiль, i не погибли ми з нашою старорущиною єдино через те, що братня наша Русь, праведно звана Великою, спромоглась на тверду, законодавчу i виконавчу власть", "та й не в козаччинi наш iдеал нацiональний". Нагадаймо, що на ранньому етапi своєï творчостi П. Кулiш був щирим поборником романтичного козакофiльства, твердо переконаним, що возз'єднання Украïни з Росiєю було актом iсторично правильним. Водночас вiн рiзко засуджував селянськi бунти i народнi повстання, вбачаючи в них лише одну руïну, захоплювався духовним аристократизмом козацькоï старшини - i навiть наприкiнцi життя обстоював "туркофiльську" орiєнтацiю. То вiн прославляв культуртрегерську щодо Украïни мiсiю польськоï шляхти, то пiсля поразки в 1863 роцi польського повстання прийняв з ентузiазмом запропоновану йому на його ж прохання царською владою посаду сановитого чиновника у Варшавi, згiдно з якою вiн мав провадити там вiдповiдну колонiзаторську i русифiкаторську полiтику, то захоплено вiтав скасування в 1861 роцi крiпацтва в Росiï i молив дозволу на переклад царського манiфесту украïнською мовою, то рiзко протестував проти заборони украïнського слова емським указом 1876 року, то публiкував в 1874 - 1877 роках тритомну "Историю воссоединения Руси", в якiй обгрунтував iсторичну значущiсть Переяславськоï Ради i водночас осуджував козацькi й селянськi повстання, образливо оцiнив творчу спадщину Шевченка та його святе iм'я, то написав заяву, в якiй зрiкався росiйського пiдданства, хоча пiзнiше ïï вiдкликав... У "Зазивному листi до украïнськоï iнтелiгенцiï" Кулiш висловив побажання забути класове розмежування в iм'я збереження рiдного слова
- цiєï "скарбiвнi нашого духа": "До гурту, паненята з мужичатами!", та в поезiях "Пророк", "До рiдного народу", в поемi "Магомет i Хадиза" та iнших зневажливо писав про визвольнi народнi рухи, звинуватив народ у затятiй, слiпiй злобi, невiгластвi. Особливо виразно це проступило у збiрках "Хуторна поезiя" i "Дзвiн", де поет прославив культуртрегерство Петра I, Катерини II, якi начебто заповiли темному украïнському народовi з його "древнiм звiрством", "затурканiй Украïнi" "свiй ум державний". Але у вiршi "На незабудь року 1847" Кулiш називає сучасного йому монарха Миколу I "слiпим демоном тiсноти".
Свободи ворог, ворог жизнi, Ти був великий душогубець, Катюга розуму в отчизнi, На сходi сонця мраколюбець. Чому ж Кулiш так шанобливо оцiнював державну полiтику Петра I? Можливо, сподiвався iз царських реформ урядування на Украïнi вилучити рацiональне зерно, з якого проросла б майбутня державнiсть Украïни. Отже, минуле рiдного краю було для Кулiша Великою Руïною тому, що боротьба за нацiональну незалежнiсть i державну сувереннiсть не увiнчалася успiхом, а от возз'єднання з Росiєю давало гарантiï, за його словами, на поступове, шляхом реформ, вдосконалення державностi. Бiльше того, Кулiш глибоко усвiдомлював, що без розбудовування нацiональноï культури неможливо виробити й елементарнi форми державностi. Звiдси його послiдовна подвижницька культурно-просвiтня дiяльнiсть, постiйнi компромiси з самодержавством, а також пошуки легальних форм у справi розвитку украïнського слова, спроби об'єднати навколо iдеï культурноï цивiлiзацiï украïнського народу багатих i бiдних, украïнську аристократiю i темну чернь. Хоч вiн намагався цуратися полiтики, все ж таки повсякчасно в неï встрявав. Навiть уже тим, що пiднiмав до рiвня iдеалу державнiсть Росiï, а натомiсть полiтичнi орiєнтацiï гетьманiв перiоду Великоï Руïни вважав нiкчемними, безперспективними; що високо оцiнював культурно-полiтичну мiсiю Польщi на Украïнi, переконував в iсторичнiй правотi возз'єднання украïнського народу з народом росiйським для створення федеративноï держави. Не забуваймо, що Кулiш нерiдко дивився на цi проблеми з позицiй глибинного аналiзу реальноï ситуацiï. Де брати душевнi сили, натхнення i терпiння для вкрай необхiдноï культурно-просвiтницькоï роботи? Як об'єднати розколоте, збайдужiле, розчароване украïнське громадянство навколо iдеï украïнського нацiонально-культурного вiдродження? П. Кулiш тяжко пережив кирило-мефодiïвську катастрофу i намагався каяттям, бiльше того - певною вiдмовою вiд полiтичних iдеалiв товариства вимолити в царського режиму право на культурно-освiтню дiяльнiсть. Перебуваючи в Тулi пiд адмiнiстративним наглядом, вiн багато працює - студiює iсторiю i пише оповiдання на iсторичнi теми, готує етнографiчнi та iсторичнi працi, намагається догодити передусiм росiйськiй державницькiй iсторiографiï i водночас не образити i землякiв... Та його компромiси не вельми високо оцiнювалися - цензура безцеремонно втручалася в його тексти, виносити своє прiзвище на титули книг i стверджувати ним авторство своïх статей не дозволялося, та це його не зупиняло. Особливо високо пiднiсся авторитет Кулiша пiсля опублiкування етнографiчних матерiалiв у "Записках о Южной Руси", "Записок о жизни Гоголя" i роману "Чорна рада". А вироблення ним основ фонетичного правопису, видання у власнiй редакцiï украïнських проповiдей В. Гречулевича i народних оповiдань Марка Вовчка? Хто-хто, а Пантелеймон Кулiш усвiдомлював, що для пропаганди своïх iдей, а головне - поширення знань - вiд етнографiчних, iсторичних праць до лiтературно-критичних розвiдок,
- необхiдна трибуна, потрiбний журнал. Спочатку цензура вiдмовляє йому, i вiн видає альманах "Хата". Згодом бере участь в органiзацiï журналу "Основа", в якому працює самовiддано, передусiм як лiтературний редактор, автор численних праць, переважно iсторико-популяризаторських, етнографiчних, лiтературно-критичних i публiцистичних. Особливо послiдовно проводить вiн лiнiю на утвердження в свiдомостi сучасникiв iсторичноï необхiдностi формування украïнськоï нацiональноï лiтератури i украïнськоï мови як мови лiтературноï, науковоï, без якоï професiйна освiта на Украïнi немислима, неможлива. Дехто й до сьогоднi ще намагається витлумачувати Кулiшеву пропозицiю: замiсть встановлення пам'ятника Шевченковi заснувати безплатну хлiборобсько-ремiсничу школу - як вияв заздростi до генiя Шевченка. Тим часом П. Кулiш вважав не без пiдстав, що професiйна освiта на Украïнi - необхiдна основа формування нацiональноï науково-технiчноï iнтелiгенцiï на засадах украïнськоï культури i в орiєнтацiï на культурнi набутки iнших народiв - передусiм росiйського. Саме з метою пiдвищення загального освiтнього рiвня населення вiн видає широко популярнi "метелики" - дешевi книжечки серiï "Сiльська бiблiотека" (1860 - 1862). Саме бажанням дiйти до найширших мас украïнським словом зумовлена його багаторiчна праця над перекладом "Бiблiï", творiв свiтовоï лiтератури. Пантелеймон Кулiш був драматично суперечливою особистiстю. Його мiнливi полiтичнi орiєнтацiï обурювали громадськiсть, передусiм тих, хто намагався наслiдувати його велике культурницьке подвижництво. Звiдси рiзка критика в пресi його поглядiв, гнiвнi листи до нього, що страшенно вражало Кулiша i змушувало пояснювати своï вчинки, виправдовуватися... Нi, iдеологом украïнського буржуазного нацiоналiзму Пантелеймон Кулiш не був. Колись комусь прийшо в голову витлумачити Кулiшеву концепцiю розвитку украïнськоï лiтератури як розвитку "вiдрубного", незалежного вiд росiйськоï лiтератури, i це спричинилося до соцiологiчно-вульгарних узагальнень щодо усiєï творчостi Кулiша як творчостi антидемократичноï, навiть реакцiйноï. Було б наïвним стверджувати, що П. Кулiш не усвiдомлював своïх помилок, не розумiв загрозливоï для його авторитету прiрви компромiсiв. Але горда, самолюбива натура не мирилася з необхiднiстю визнання своïх хибних вчинкiв, i вiн намагався завжди або ïх виправдати якоюсь "вищою доцiльнiстю", або замовчати, заховати в собi, пережити. Так, у листах iз Варшави до друга, слiпого кобзаря Остапа Вересая, вiн виправдовує свiй ганебний союз iз царським урядом, який жорстоко придушив польське повстання i почав активно вводити новi порядки в Польщi, тим, що здiйснює акт великоï iсторичноï справедливостi - "дiждали козацькi дiти панувати над ляхами", "ми взяли над ляхами гору i в руських землях i в лядськiй землi". Бiльше того, Кулiш вважає, що впроваджує в Польщi соцiальну рiвнiсть: "Вони в нас простий люд у неволю повертали, а ми лядську чернь визволяємо на волю з-пiд неситих панiв та й самим панам неправди нiякоï не робимо, тiльки не даємо ïм верховодити по-шляхетськи, а нахиляємо ïх пiд закон". Отже, не мають пiд собою пiдстав запевнення письменника, що полiтика - не його дiло, що великiй культурно-просвiтницькiй роботi заважають "порожнi балачки про майбутню окремiшнiсть Украïни", адже украïнцiв у Росiï слiд розглядати як нацiю не в полiтичному розумiннi, а "в розумiннi етнографiчному" ("Мы составляем нацию в смысле этнографическом, но вовсе не в политическом"). На думку Кулiша, подiбнi балачки лише дратували царську адмiнiстрацiю i, не змiнюючи реального становища, зумовлювали всiлякi перешкоди та репресiï. Кулiш був, таким чином, одним iз провiдникiв полiтики царськоï Росiï в Польщi i, мабуть, зробив з дiяльностi на цiй нивi якiсь певнi уроки для себе, якiсь висновки з поразки польського повстання, зокрема, вiн утвердився на думцi, що це повстання лише зробило ще жорстокiшою полiтику Росiï проти Польщi й позбавило ïï елементарних прав i свобод. Тому i волiв Кулiш не дратувати царську адмiнiстрацiю, навпаки, шукати компромiснi варiанти, аби лише не втрачати можливостей для культурно-громадськоï дiяльностi. Я не поет i не iсторик - нi! Я пiонер з сокирою важкою... Зрештою, такi думки для Кулiша не були випадковими, i з'явилися вони не з усвiдомлення скромних своïх поетичних i наукових шукань. Просто вiн не без серйозних пiдстав стверджував, що основу його життєдiяльностi визначила дiяльнiсть культурологiчна. Зеров називав його "пiонером культури на Украïнi", високо оцiнював значну частину його поетичноï спадщини. I брав за вихiдне положення для розгляду його поезiй вислiв М. Грушевського про те, що Кулiш не є iсториком, але є поетом. Видатний iсторик не мiг змиритися з таким емоцiйно-публiцистичним витлумаченням багатьох iсторичних явищ i процесiв, яким легко оперував Кулiш, впевнений, що польське iсторiографiчне висвiтлення украïнськоï минувщини може бути визначальним. Та й першi поетичнi спроби Кулiша зосереджувалися навколо поетичноï, за Гомеровим взiрцем, iлюстрацiï iсторiï Украïни шляхом витворення поеми-епопеï, яка складалася з iмiтованих народних дум ("Украïна"). Не слiд робити з П. Кулiша революцiйного демократа - вiн ним не був, хоча й не можна його вiдривати вiд революцiйно-демократичних процесiв у Росiï. Вiзьмiмо до уваги хоча б такi факти. Революцiйно-демократичний сатиричний журнал "Искра", який редагували В. Курочкiн i М. Степанов, виходив у свiт з власноï Кулiшевоï друкарнi. На його сторiнках не раз виступав i сам Кулiш. Повсякчас вiдчуваючи фiнансову скруту, вiн увесь прибуток вiд збiрки "Дзвiн" (1893) передав на пiдготовку до друку прогресивних видань "Народ" i "Хлiбороб". До речi, цю свою останню збiрку оригiнальних поезiй видрукував у Женевi - не побоявся гнiву царськоï адмiнiстрацiï, як i не боявся листуватися з таким офiцiйно визнаним ворогом самодержавства, як емiгрант М. Драгоманов. П. Кулiш знав, що iнiцiатор створення русько-украïнськоï радикальноï партiï, яку очолили I. Франко i М. Павлик, безкомпромiсний борець проти жандарма революцiйноï Європи - царського самодержавства - Драгоманов стверджував, що в таких державах, якою була царська iмперiя, "найскромнiшi права можуть бути здобутi лише через падiння самодержавства, а це падiння нiде без грому не обходилось". Однак сказане не означає, що погляди Драгоманова Кулiш подiляв, хоча з ним в останнi роки i листувався, i замiрявся про нього написати. Так, у епiстолярнiй спадщинi останнього за 1893 рiк читаємо про те, що Кулiш щиро дякував Драгоманову за його "Чудацькi думки..." i називав ïх "полiтично спасенними". Тим часом у своïй працi "Чудацькi думки про украïнську нацiональну справу" (1891) вчений наголошував: "Коли ми поставимо думку, що нацiональнiсть є перше, головне дiло, то ми або поженемось за марою, або станемо слугами того, що всилюється спинити людський поступ, i поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу нацiональнiсть. Коли ж ми станемо при думцi, що головне дiло поступ людини i громади, поступ полiтичний, соцiальний i культурний, а нацiональнiсть є тiльки грунт, форма та спосiб, тодi ми певнi, що послужимо добробутовi й просвiтi нашого народу, а вкупi з тим i його нацiональностi: охоронi й зростовi того, що в нiй є доброго". Наведене висловлювання свiдчить про необхiднiсть грунтовного вивчення творчоï спадщини i М. Драгоманова, i П. Кулiша та поновлення iсторичноï правди щодо поглядiв цих дiячiв й значення ïх духовноï й науковоï думки в розвитку демократичного руху не лише на Украïнi, а в усьому слов'янському свiтi. З огляду на сучасну громадсько-полiтичну думку ми знаходимо в ïхнiх творах чимало суголосного з нашим свiторозумiнням. Не можна вiдкидати того факту, що вони шанували культуру росiйського народу, свiтову культуру, дбали про розвиток нацiональноï лiтератури i культури, а державне майбутнє Украïни теоретично обгрунтовували, скажемо за сучасною термiнологiєю, на принципах федералiзму. Ми звикли до категоричностi суджень, а головне - до однозначних присудiв, нам милiша одноплощиннiсть, а суперечливiсть нас лякає i обурює. Пантелеймон Кулiш - суперечлива постать в iсторiï украïнськоï лiтератури i культури, але його помилки аж нiяк не повиннi перекреслювати його достоïнства, усе позитивне в його творчостi. Слiд, звiсно, визнати, що Кулiш часто був свiтоглядно безпринципним у виборi перiодичних видань для друкування своïх творiв. Вiд демократичного "Современника" до офiцiозного "Вестника Юго-Западной России" сягає амплiтуда його орiєнтацiй. Але наше справедливе неприйняття хоча б i пiзнiшоï оцiнки Кулiшем Шевченка не повинне затiнювати всього того, що зробив автор виданоï в 1857 роцi в Петербурзi "Граматки" для популяризацiï творчостi автора "Давидових псалмiв". Саме Кулiш порушив заборону друкувати твори Шевченка-засланця i вмiстив у "Граматцi" частину "Давидових псалмiв", опублiкував поему "Наймичка" в "Записках о Южной Руси", а в альманасi "Хата" - десять поезiй Шевченка. Пам'ятаймо його високу оцiнку Шевченковоï музи у славетному "Словi над гробом Шевченка", у якому вiн наголосив на загальнослов'янському значеннi творчостi поета i так заприсягався над його домовиною: "Ти говорив своïй непорочнiй музi: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли, - у нас нема Зерна неправди за собою... Великий i святий завiт! Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо i нiколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоïм слiдом простувати, коли не можна буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголити: то лучче ми мовчатимем, - i нехай однi твоï великi речi говорять людям вовiки i вiки чисту, немiшану правду". Не вистачило в Кулiша снаги простувати слiдом Шевченка - хаотичнi полiтичнi орiєнтацiï, гординя, надмiрне честолюбство, а то й заздрiсть до неосягненноï таïни Шевченкового генiя, який, за його ж словами, "в ЇКатеринi - - пiднявсь до Пушкiна яко художник, а 1846 року - i до Мiцкевича яко поет всеслов'янський", не дали йому можливостi нi дотриматися заповiту "безтрепетно святую правду глаголити", нi промовчати - щоб не тривожити пам'ятi того, кого вiн спочатку прославляв як народного поета, а потiм рiзко осуджував за радикальнi революцiйнi погляди, за "гайдамацтво". Як писав Iван Франко, не було в Кулiша "тiльки одного - Шевченкового генiя, Шевченкового гарячого чуття". Проте була в нього колосальна творча енергiя, якась фанатична затятiсть у працi, i цей копiткий щоденний подвижницький труд на нивi украïнськоï культури Кулiш цiнував в iнших, всiляко стимулюючи тих, хто доблесно, збираючи колосок до колосочка, збагачував скарбiвню рiдного народу. А таких, на жаль, було мало. I чим ближче тулилась до трудiвничих рук старiсть, тим частiше замислювався вiн над тим, хто пiднiме зронене його перо i продовжить його дiла, "вагiтнi великими наслiдками". Великих надiй на украïнську iнтелiгенцiю Кулiш не покладав. Ще в сiчнi 1862 року у листi до Ганни фон Рентель вiн писав: "Кращого вiд украïнцiв в iдеï нема нiчого, але в дiйсностi я не вiдчуваю до представникiв украïнiзму особливоï пошани. Небагато в нас людей гiдних, решта
- дурноляпи, можливо, бiльш шкiдливi, нiж кориснi для розповсюдження в суспiльствi рятiвноï для майбутнього украïнськоï iдеï". Бiльше було балакунiв, ревнителiв украïнськоï справи на словах, а не на дiлi, нiж тих, хто ладен був покласти на своï плечi цю примусову вiд усвiдомленого обов'язку справу. Ось чому П. Кулiш, шукаючи молодi, здоровi сили, звертав свiй погляд на Галичину, де побачив активний духовний розвiй. Вiн друкується у львiвських журналах, листується з дiячами культури, часто буває у Львовi, живе там, бере участь в органiзацiï журналу "Правда", намагається примирити украïнську i польську iнтелiгенцiю в iм'я культурно-освiтнього i громадського спiвробiтництва. Та цей, як називав його I. Франко, "духовний керманич "Правди", не змiг своєю "Крашанкою русинам i полякам..." втихомирити пристрастi та iдейнi суперечностi львiвськоï iнтелiгенцiï, бо там пам'яталася його чиновницька мiсiя у Варшавi, та й духовна атмосфера в Галичинi була суперечливою. Не викликала жодного ентузiазму й iдея вiдмежувати Украïну вiд Польщi культурологiчно - шляхом прокладення своєрiдноï духовноï борозни у формi росiйськоï мови i культури мiж Польщею i Украïною. Ця "глибока борозна" мала пролягти через душi i почуття украïнцiв на Холмщинi, яких реформатор Кулiш замiрявся зрусифiкувати. А скiльки часу i сил забрала в нього праця над "Историей воссоединения Руси"? Працював Кулiш над нею тяжко, у великiй надiï переконати самодержавну гординю високопоставлених чиновникiв у тому, що, мовляв, єдиний порятунок для украïнського народу, який начебто руйнував столiттями вибудовувану поляками культуру i здобув, врештi-решт, iсторичний смисл свого буття i перспективу культурного будiвництва в iдеï росiйського централiзму, полягає в вiрнопiдданому сповiдуваннi високоï державницькоï святинi
- Єдиноï Русi. Ця праця, в якiй так непоштиво вiн висловився i про Шевченкову музу, остаточно вiдвернула його вiд украïнськоï громади,
- як Схiдноï Украïни, так i Галичини. Але як вiн цього розриву не бажав! Ще в 1861 роцi на сторiнках "Основи" Кулiш пояснював складнiсть сприйняття його "Iсторiï Украïни од найдавнiших часiв", яку вiн пропонував тодi читачевi: "Пiднявшись iсторiю Украïни написати, мушу я догодити землякам, котрi Украïну свою кохають i шанують. Що ж, як не ту вони в мене старовину побачать, котору звикли в себе по книжках виображати? Звикли в нас на iсторiю Украïни крiзь наше козацтво споглядати i круг козацтва все рiдне дiєписання обертати. Тим часом козацтво було тiльки буйним цвiтом, а iнодi i колючим бодяком серед нашого дикого степу". Кулiш свiдомо деiдеалiзував козаччину, вiн започаткував критичний погляд на iсторичне минуле Украïни i, зрозумiло, цим замахнувся на стереотипнi уявлення, якi побутували серед тогочасноï громади. Йому належить науковий прiоритет в опублiкуваннi багатьох писемних пам'яток украïнськоï iсторiï, зокрема, "Лiтопису Самовидця" та iнших козацьких лiтописiв. Саме вiн багато попрацював над виданням "Актов, относящихся къ истории Южной и Западной Россiи", а також порушив перед Археографiчною комiсiєю клопотання видати "Лiтопис Лукомського" i збiрник актiв перiоду, який передував повстанню Хмельницького.
Що й казати, П. Кулiш був одним iз перших, хто доходив до першоджерел, хто вiдходив вiд iдеалiзованих стереотипiв сприйняття iсторичного минулого, хоча й сам, як вiдзначалося, не раз потрапляв у полон iсторичних схем i домiнантних в польськiй iсторiографiï концепцiй. На жаль, об'єктивноï, науково аргументованоï оцiнки радянськими iсториками його наукових i науково-популярних праць у нас на сьогоднi нема. Надто однозначно, категорично негативно (i то однiєю-двома фразами) оцiнюються "Повесть об украинском народе" (опублiкована в 1846 роцi на сторiнках журналу "Звездочка"), "Повесть о Южной Руси" ("Народное чтение", 1859 - 1860), "Iсторiя Украïни од найдавнiших часiв", написана по-украïнськи, щоб довести правомiрнiсть викладання iсторичноï науки рiдною мовою. На увагу заслуговують наукова праця "Перший перiод козацтва до ворогування з ляхами" ("Правда", 1868), покладена в основу "Истории воссоединения Руси", тритомне видання "Отпадение Малороссии от Польши", в якому, до речi, Кулiш i винiс однозначно категоричний присуд козацтву, пiддав критицi дiяльнiсть Б. Хмельницького, вдався до полемiчних випадiв на адресу М. Драгоманова, i, як уже зазначалось, гостроï оцiнки музи Шевченка (хоча П. Кулiш з часом i розкаювався в деяких своïх грiхах, зокрема, в бажаннi догодити самодержавству в образливiй для пам'ятi Кобзаря формi суб'єктивних суджень, якi вiн згодом назвав "плодом болезненной раздражительности"), проте це була чи не перша серйозна спроба розглянути iсторичне минуле Украïни з позицiй науковоï об'єктивностi, передусiм з урахуванням соцiально-економiчних, релiгiйних факторiв тощо.
Свого часу Вiктор Петров так охарактеризував митця: "Кулiш завжди був резонер, а тому iнодi й прихильник педантичноï абстрактностi, вiн був те, що звуть
- iдеолог, людина системи й розрахункiв, людина формул i тез". Але ця оцiнка надто категорична. Маргiнальнiсть Кулiшевоï особистостi зумовлена тогочасною дiйснiстю, яка й спонукала його пiднятися над цим суперечливим свiтом класових пристрастей, полiтичних орiєнтацiй, культурологiчних спрямувань i прагнути загальнолюдських духовних цiнностей. Тому так прихильно ставився вiн до досвiду свiтовоï лiтератури i культури, нерiдко переносячи на украïнський грунт принципи сюжетноï побудови "Одiссеï" Гомера (романтична iдилiя "Орися"), роману В. Скотта "Уеверлi, або Шiстдесят рокiв тому" (iсторичний роман "Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад"). Особливо виразно поетика iсторичного роману В. Скотта проглядається в соцiально-iсторичному романi "Чорна рада". У цiй "Хронiцi 1663 року" П. Кулiш вiдтворив вiдомi iсторичнi подiï ("чорну раду"), якi вiдбулися в Нiжинi в 1663 роцi. Реальнi героï i героï вигаданi дiють тут згiдно з принципами романтизованоï iсторичноï легенди, де любовнi пригоди переплiтаються з описами суворих сторiнок нацiональноï iсторiï. Визначальним сюжетним "полiгоном" для характерологiчного увиразнення героïв є дорога, в яку вирушає священик Шрам iз сином Петром, прямуючи з Правобережноï Украïни на Лiвобережну до гетьмана Сомка. На цiй дорозi стрiчаються ïм люди рiзнi за соцiальним походженням i полiтичними поглядами, а молодого Шраменка чекають i щасливi пригоди. Кожен образ "Чорноï ради" - вiд реальних: гетьмана Сомка, кошового Запорозькоï Сiчi Брюховецького, нiжинського полковника Васюти - до придуманих: кобзаря, курiнного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача, Петра та Лесi, несе з волi автора вiдповiдне iдейно-концептуальне навантаження.
Кулiш так увиразнив характери i так ïх художньо типiзував, що кожен iз них репрезентує певну iдеологiчну верству на Украïнi пiсля визвольноï вiйни i возз'єднання з Росiєю. Кого тут тiльки нема! Помiщики i селяни, запорожцi i городовi козаки, козацька старшина i украïнська шляхта, кобзарi i мiщани... Яких тiльки полiтичних орiєнтацiй не дотримуються вони! Гетьман Сомко i колишнiй паволоцький полковник Шрам виступають за союз з Росiєю, за централiзовану феодальну державу, старий запорожець Пугач - за демократичну козацьку республiку, iдеалом якоï є для нього соцiально справедлива Запорозька Сiч... Змальовує Кулiш i свiй iдеал заможного хуторянського життя (помiщика Череваня), iдею абсолютноï свободи, романтичного злету вiльноï людини на крилах сердечного захоплення i безоглядноï готовностi до самопожертви, втiленоï в образi курiнного отамана Кирила Тура. Натхненно прозвучали тут могутнi акорди музи творця "Тараса Бульби", мотиви з народних переказiв i легенд про козакiв-характерникiв. Вiдтворена у романi широка, вiльна стихiя соцiальних пристрастей кидає по грiзних хвилях полiтичних амбiцiй i мiжусобиць корабель украïнськоï державностi, за кермо якого хапається i кошовий Запорозькоï Сiчi Брюховецький, i зорiєнтований на польсько-шляхетську пiдтримку Тетеря, i дещо iдеалiзований Кулiшем гетьман Сомко. У цьому катаклiзмi соцiальних суперечностей важко знайти тверду основу для нацiонального замирення, взаєморозумiння та згоди. Найбiльшу загрозу розбудовi украïнськоï державностi Кулiш вбачав усе ж таки не в стихiï запорозькоï вольницi, не з боку народних низiв, а у нацiональнiй шляхетсько-старшинськiй верхiвцi, ненаситнiй жадобi старшинування, яка роз'ïдала iржею ворожнечi козацьку верхiвку. Тому так наполегливо утверджував вiн iдею моральноï чистоти, неоскверненоï грiхом душi, благородного сумлiння у тому зганьбленому марнославними пориваннями до влади свiтi, далекому вiд гармонiï, закликав шукати "правду-iстину" в своïй душi, очищати ïï, як учив Сковорода, вiд земних грiхiв i пориватися до абсолютноï iстини, до блаженства i внутрiшнього спокою. "Спасибi тобi, богу милий друже мiй великий, за твоï дуже добрi подарунки i, особливе, спасибi тобi за "Чорну раду", - писав у листi вiд 5 грудня 1857р. Шевченко. - Я вже ïï двiчi прочитав, прочитаю i третiй раз, i все-таки не скажу бiльш нiчого, як спасибi. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував "Чорну раду" по-нашому. Я ïï прочитав i в "Руськiй бесiдi", i там вона добра, але по-нашому лучче". Багато що рiднило Кулiша i Шевченка. Передусiм - вболiвання за долю рiдного народу, в iм'я соцiального i нацiонального визволення якого так натхненно трудились цi подвижники духу, з тiєю тiльки рiзницею, що революцiйний демократ Шевченко обстоював iдею бунтарства, неминучоï розплати за знущання над простолюдом, iдею революцiï, посилаючи прокльони на голови злотворящим, а трудящим людям, доброзиждущим рукам на ïх обкраденiй землi бажаючи любовi, злагоди, сердечного раю, а Кулiш застерiгав вiд кровопролиття, нагадуючи про Велику Руïну, яка вiдкинула Украïну назад у культурному i державному становленнi. Не випадково поемою "Великi проводи" ïï автор внутрiшньо полемiзує з Шевченковими "Гайдамаками", вважаючи, що загальнолюдськi гуманiстичнi цiнностi повиннi вивершуватися над нацiональними та класовими амбiцiями, що добро має торжествувати над злом, а милосердя над жорстокiстю.
У Кулiша, як i в Шевченка, чи не кожен вчинок героïв "заземлений" на соцiальне тло; його також тривожить недосконалiсть суспiльства, причина якоï
- в соцiальнiй несправедливостi. Саме тому моральнi переживання героïв, ïхня етична свiдомiсть закорiненi в глибини соцiальноï несправедливостi, яка продукує конформiзм, вирощує новi форми пристосуванства, морально-психологiчноï деформацiï особистостi, нiвелює почуття нацiональноï гордостi, честi й гiдностi людини. Але Кулiш вважав, що "кривавим манiвцем до щастя не дiйти", а треба "на культурну путь Владимирську" вертатися, вiрив: Схаменуться, стрепенуться Стуманiлi люде: Рiдне слово, рiдний розум, - Рiдна й правда буде. Без напасти завоює Городи i села I над людьми зацарює Приступна й весела. ("Рiдне слово") Просвiтительськi i християнськi iдеали рiвностi, справедливостi, братерства, iдеали всеслов'янськоï рiвноправноï єдностi, якi сповiдував Пантелеймон Кулiш, не були чужими й Тарасовi Шевченковi. Не випадково пiсля гнiвних iнвектив i глузливих насмiшок iз землякiв своïх в Украïнi i не на Украïнi Шевченко своє послання "I мертвим, i живим, i ненарожденним..." завершує закликом брататися. Iдея братолюбства, яка виростає на грунтi попереднього безкомпромiсного осудження грiхiв своïх i чужих, тверезого очищення нацiональноï совiстi над розритими могилами своïх предкiв, чесного перечитання, не оминаючи "анi титли, нiже тiï коми", iсторiï свого народу, безжального осудження злочинiв i помилок чванливих його проводирiв, вивершує той моральний храм, який вибудовував Шевченко у своєму прагненнi до соцiальноï гармонiï:
Обнiмiться ж, брати моï, Молю вас, благаю! Тарас Шевченко, як i Кулiш, лякає тих, хто ненавидить свого убогого брата, хто дере шкуру "з братiв незрящих, гречкосiïв", всенародним революцiйним апокалiпсисом, жахає божим судом i земною карою розкутого люду. У липневому листi 1857 року до сестер Милорадович Кулiш полемiзує вiд свого iменi та iменi Шевченка з украïнським панством, яке обурюється ïхнiми пророцтвами про страшний народний суд i кров, що сторiками потече в Чорне море: "...мале б се було дiло, коли б його можна малими жертвами iскупити... Будуть мученики, будуть великi жертви, а правда все-таки останеться правдою".
Кулiш осуджував насильство, руйнiвну силу повсталого люду, жахаючи майбутньою розплатою за жорстокiсть тих, хто кров людську замiрився розливати:
Пiдiйметесь, розiллєте Кривавiï рiки А прийде час, провалитесь В страшну тьму навiки ("Великi проводи") Письменника передусiм лякала анархiчна розлютованiсть вiками гнобленоï чернi, яка у своïй кривавiй помстi за наругу й насильство може змести з лиця землi не лише храми культури, духовнi святинi, але й заповiти загальнолюдськоï моралi. У "Думi пересторозi, вельми на потомнi часи потрiбнiй" Кулiш розгорнув повчальну вiзiю-пересторогу для майбутнiх поколiнь. Виростає ця жахна антиутопiя на матерiалi iсторiï поневолення Римом Iудеï. Поет пророчо свiдчить про те, що з цих безумних повстанцiв, якi зруйнують ненависну iм цивiлiзацiю, виростуть новi тирани, якi заживуть у золотих палатах i гнобитимуть iз такою ж лютiстю братiв своïх, а за подвиги в нагороду "демон тьми" дасть ïм "руйновище пусте да голоднечу й мiр, Юдоль отчаяння, нiмоï смертi пир".
Отсе ж вони й живуть, - вони, чи все одно, Унуки ïх у тих цяцькованих палатах, I байдуже ïм, що заслiплене вiкно Не сяє сяєвом в низьких мужичих хатах. Таке ж i в вас самих постане в нас багно, Як будете ходить у здертих з панства шатах... Застерiгаючи свiй народ вiд повторення Великоï Руïни, Кулiш покладав вину за неï не лише на гетьманiв, що були при владi в 1663 - 1687 роках - I. Брюховецького, М. Многогрiшного, I. Самойловича, П. Тетерю, Д. Дорошенка, а згодом й на Б. Хмельницького, С. Наливайка, I. Мазепу, на Колiïвщину i взагалi на всiх, хто замiрявся мечем, а не розумом, талантом, словом добувати свободу i незалежнiсть украïнському народовi. Застерiгав вiн i своïх лiтературних опонентiв, критикiв вiд повсякчасних нападiв на нього, особливо за знеславлення козацтва. Це з великою майстернiстю i дотепнiстю вiн здiйснив в поемi "Кулiш у пеклi", уявний автор якоï Панько Небреха розповiдає про пригоди "гарячого Кулiша" в пеклi, куди й запроторили цього "мученика за правду":
I за письменницьку роботу, Що завдавала всiм турботу, До пекла мовчки почвалав Творчо наслiдуючи Гомера, Вергiлiя, Котляревського, своєю оригiнальною мiстифiкацiєю, вiн зробив спробу посперечатися з тими, хто так настирливо дорiкав йому за "розгрiбання" святих могил нацiональноï iсторiï, за розвiнчання начебто iдеального минулого свого народу. Полемiчний запал Кулiша яскраво спалахнув у примiтках до поеми "Кулiш у пеклi". Та не лише там. Скiльки ним написано поетичних фiлiппiк супроти своïх опонентiв на захист i виправдання "Истории воссоединения Руси", "Хуторноï поезiï", "Крашанки...", супроти осмiяння його панегiрикiв "подвижниковi свободи" Петру I i "науки любомудрiй жрицi" Катеринi II, "туркофiльських" настроïв, iдеï про Давню Русь як прабатькiвщину єдиноï Украïни... Що ж, Кулiш i за життя не претендував на однозначно позитивну оцiнку своєï багатогранноï лiтературноï i науковоï дiяльностi. Та коли вiн обстоював якусь iдею, то захищав ïï до кiнця, не шкодуючи нi сил, нi полемiчноï пристрастi. Головне ж полягає у тому, що визначальним стимулом власноï подвижницькоï працi письменник завжди вважав збереження нацiональних традицiй, розвиток украïнськоï мови й культури, утвердження почуття нацiональноï самосвiдомостi, наповнення духовного арсеналу нацiï культурними здобутками свiтовоï цивiлiзацiï. Вiн осуджував нацiональне безпам'ятство i панегiричне уславлення свого iсторичного минулого, висмiював недолугiсть украïнськоï шляхти, виступав проти соцiального i нацiонального гноблення, закликав до морального самовдосконалення i духовного очищення. Не був Панько Кулiш революцiйним демократом, як уже зазначалося, навпаки, частiше закликав пана й мужика пiд знамена просвiтительських i християнських iдеалiв братолюбства, вимрiюючи той час, коли пан iз мужиком навiки побратається: "Один без одного - лемiш без чересла". Його приваблювала фiлософсько-етична програма просвiтительства, яку сповiдував улюблений Григорiй Сковорода (поема "Грицько Сковорода"), гуманiстичнi принципи раннього християнства, iдеï гармонiйного розвитку людини i природи на основi закону, сформульованого Спiнозою, про iнтелектуальну любов до Бога i всього сущого (поема "Маруся Богуславка"). Кулiш повсякчасно виплутувався iз суперечливого клубка нацiональних, соцiальних, релiгiйних проблем, намагаючись виробити i утвердити ясну iдеологiчну програму для украïнства, насамперед - принципи рiвноправного возз'єднання Украïни з Росiєю ("Драмована трилогiя"
- "Байда, князь Вишневецький", "Петро Сагайдачний", "Цар Наливай"). Вiн обстоював дружбу i рiвнiсть усiх слов'янських народiв, торжество iдеалiв чистоï любовi, справедливостi, культури, просвiтительства, науки, виступав проти шовiнiстичноï полiтики самодержавноï Росiï з ïï iдеями панславiзму. Ще у передмовi до упорядкованого ним альманаху "Хата" (1860) пiд назвою "Переднє слово до громади. Погляд на украïнську словеснiсть" Кулiш високо оцiнив роль i значення росiйськоï лiтератури ("Нехай читають Пушкiна i Гоголя нашi земляки, нарiвнi з Байроном, Шiллером i Мiцкевичем") i водночас обгрунтовував необхiднiсть вироблення шляхiв становлення новоï украïнськоï лiтератури - лiтератури оригiнальноï, нацiонально самобутньоï, гiдноï свого мiсця серед лiтератур iнших народiв. "Украïнська словеснiсть
- дiло велике - се нове слово мiж народами, котре на те й явилось, щоб якось iнше, не по-давньому, людський розум повернути", - узагальнить вiн, не пiдозрюючи, що згодом вульгарнi поборники дружби та iнтернацiоналiзму витлумачать цi слова як "концепцiю" "вiдрубностi" украïнськоï лiтератури вiд iнших лiтератур, передусiм вiд лiтератури росiйськоï. Ця "концепцiя" набула особливого розголосу наприкiнцi 20-х - на початку 30-х рокiв XX ст., коли виникла iсторична необхiднiсть осмислення шляхiв розвитку новоï - вже радянськоï - украïнськоï лiтератури. Тодi полiтикуючi лiтературознавцi i критики "розвiнчають" Миколу Хвильового за його орiєнтацiю на "психологiчну Європу" i заодно помiтять Пантелеймона Кулiша чорним тавром - "украïнський буржуазний нацiоналiст", бо ж Микола Хвильовий наважився сказати про автора "Чорноï ради" таке: "Що ж до iдеального революцiонера-громадянина, то бiльшого за Панька Кулiша не знайти. Здається, тiльки вiн один маячить свiтлою плямою з темного украïнського минулого. Тiльки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу захiдного iнтелiгента". У боротьбi з лiтературним провiнцiалiзмом, хуторянством, слiпим наслiдуванням традицiй у формах та стилях Хвильовий скористався тодi ще досить високим авторитетом перекладача Шекспiра, Гете, Байрона та iнших класикiв свiтовоï лiтератури, культурного просвiтителя, який закликав: "дбаймо про свою будуччину, знаймо добре, що ми в себе вдома, серед своєï рiдноï сiм'ï, у своïй рiднiй хатi, що нiхто нам ïï не дасть, нiхто не пiдiйме, нiхто ж i не обiгрiє та й не освiтить так, як ми самi". Та й це не вберегло вiд замовчування нi самого Хвильового, нi Кулiша як блискучого знавця i поцiнувача росiйськоï лiтератури. Наближалася старiсть, щедро дарованi долею роки гнули до землi, все частiше самотнiсть оскаржувала доцiльнiсть такого виснажливого вимуровування високих стiн нацiонального храму культури. Але муза не полишала поета. Навпаки, в останнi роки вона облагородила поетичнi рядки яскравим спалахом сердечних почуттiв до вiрноï подруги Олександри Михайлiвни, яка усе життя долала з ним важку дорогу i полiтичноï недовiри, i повсякчасних сiмейних розладiв з вини "гарячого Кулiша", i критичних нападок на сварливого, усамiтненого чоловiка:
Я знав тебе маленькою, рiзвою, I буде вже тому з пiвсотнi лiт. Ми бачили багацько див з тобою, Ми бачили i взнали добре свiт, Боролись ми не раз, не два з судьбою, I в боротьбi осипався наш цвiт. Од свiту ми прегордого вiдбились, Та в старощах ще краще полюбились. ("Чолом доземним моïй же таки Знанiй") I навiть пожежа не зруйнувала тиху хутiрську iдилiю. У 1885 роцi згорiв хутiр Мотронiвка. Згорiло багато рукописiв, зокрема кiлька поем i переклад Бiблiï. Але Кулiш мужньо пiднiмається з-пiд цiєï брили нещасть i на основi уцiлiлих уривкiв укладає збiрку "Хуторнi недогарки", куди ввiйшли незавершенi поеми "Уляна-ключниця", "Сторчак i Сторчачиха", "Адам i Єва", "Нагай". У листi до свого давнього щирого друга С. Носа П. Кулiш писав у 1890 роцi з Ганниноï Пустинi: "Хто стiльки напише i пише по своïй духовнiй спромозi, тому байдуже про кiнець життя його, аби тихо заснути, возложивши примусову тяготу жизнi на новiшi, молодшi плечi. Нехай ще добрi люде попонесуть сокровище нашого серця i розуму, переступаючи через камiння й колоддя недорозуму людського, дбаючи про те, щоб те сокровище хоч не втерялось, коли не побiльшало. Не питає в нас доля, чи хочемо жити, бо мусимо. Се спiльна праця всього живого, праця з примусу".
Цим духовним примусом, внутрiшнiм стимулом була для Пантелеймона Кулiша потреба саможертовно працювати в iм'я розбудови рiдноï мови та культури. Вiн був, за словами Iвана Франка, "знатним на свiй час органiзатором духовноï працi", i саме за це розбуркання ним украïнськоï суспiльностi "на всiх кiнцях до нового, суспiльного, духовного i нацiонального життя" "в iсторiï нашого духовного розвою займе вiн назавсiгди дуже високе мiсце". Цi виваженi на терезах розсудливоï оцiнки помилок i успiхiв Кулiша слова великого Каменяра виявилися пророчими.
Жулинський М. Г. Iз книги "Iз забуття - в безсмертя (Сторiнки призабутоï спадщини)". (Киïв: Днiпро, 1990. - С. 43 Ї66).
Заголовок 1 Заголовок 2
ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛIШ (1819 - 1897)