Богдан Лепкий (9 листопада 1872 - 21 липня 1941)


ЇНАЙПОПУЛЯРНIША ПОСТАТЬ НА ГАЛИЦЬКОМУ ГРУНТI... - Звiдки походить письменник, хто його батьки, де вiн навчався, працював, публiкував своï твори? Це вперше вiдкриває для себе не тiльки читач, а й дослiдник, бо хоч про життя Б. Лепкого було написано чимало, але все це мiститься у виданнях, донедавна майже недоступних. Батькiвщина Б. Лепкого - Подiлля, край благословенний, щедрий, овiяний легендами. Сам поет написав про нього в одному з раннiх своïх вiршiв - ЇЗаспiв Ї: Колисав мою колиску Вiтер рiдного Подiлля I зливав на соннi вiï Степового запах зiлля. А уособлювало це Подiлля мальовниче село Крегулець, розташоване мiж мiстечками Гусятином i Копичинцями. Тут народився вiн 9 листопада 1872р. в родинi сiльського священика Сильвестра Лепкого. Батько Богдана був людиною освiченою i прогресивною. Вiн закiнчив Львiвський унiверситет (класична фiлологiя i теологiя), виступав з лiтературними творами пiд псевдонiмом Марко Мурава, брав участь у виданнi часопису ЇПравда Ї, пiдготовцi пiдручникiв для школи. Мав грунтовну фiлологiчну освiту, вiльно володiв польською i нiмецькою (вiршi нiмецькою мовою навiть друкував у журналах). Писав популярнi книжечки, був головою ЇСелянськоï ради Ї. Пiзнiше Б. Лепкий назве батька своïм найсуворiшим критиком. Богдан був першою дитиною в родинi Сильвестра i Домни Лепких, якi побралися, коли Сильвестр закiнчив унiверситет i прийняв сан священика. Щоправда, якийсь час молоде подружжя мешкало в гiрському селi Ялинкуватому на нинiшнiй Iвано-Франкiвщинi, але незабаром тесть Сильвестра одержав парохiю у Бережанах i молодий священик зайняв його мiсце у Крегульцi. Дитинство Богдана було безхмарним, але коли вiн мав п'ять рокiв, раптово
- за одну нiч - померли вiд дифтериту двi його молодшi сестри i брат, що дуже вплинуло на вразливу натуру хлопчика, який i сам ледве вижив. Першi знання майбутнiй письменник одержав у батькiвському домi. Швидко
- за одну зиму - навчився читати, писати й рахувати. Батько розповiдав йому i про пригоди Робiнзона Крузо, i про письменникiв, художникiв, портрети яких висiли на стiнах, старенька нянька, родом з Надднiпрянськоï Украïни, спiвала чумацьких пiсень, а вiд дiда по матерi Михаила Глiбовицького, який замолоду був знайомий з Маркiяном Шашкевичем, допитливий хлопчина дiзнався про давнi часи, iсторичнi подiï на Украïнi. Домашнiй учитель Богдана Дмитро Бахталовський знайомив його не тiльки з основами шкiльноï науки, а й з творами лiтератури, завдяки чому його учень уже в дитинствi знав напам'ять багато вiршiв Тараса Шевченка, читав ЇМарусю - Г. Квiтки-Основ'яненка. Коли Богдана Лепкого вiддали шестилiтнiм хлопцем до бережанськоï так званоï Їнормальноï - школи з польською мовою навчання (вiдразу до другого класу), батьки перебралися з Їцивiлiзованого - Крегульця до глухого Поручина, де, як жартома казали тодi, був кiнець свiту: далi дороги не було. Переселилися, щоб бути ближче до батькiв по матерi.
Як напише пiзнiше бiограф Б. Лепкого, тут усе дихало давниною: Їпоручинськi Aазди - ходили в чоботях на пiдковах, котрi ïм робив мiсцевий коваль, носили
Їкуртини - з домашнього сукна, брилися бритвами, зробленими iз староï скошеноï коси, жiнки вбиралися в Їдимки - (полотно з вибиваними узорами), котрi бив Їдимкар Ї, який приïздив з мiста, вишивали гарнi сорочки, мережили ïх
- словом, було це старосвiтське село, котрого ще не торкнулася культура столiття.
ЇВеснянки, гагiлки, обжинки, навiть Ївiльха - (хоровод у зелену суботу), колядки, щедрiвки, множество легенд, повiрiй, переказiв, усе, як колись, в дуже, дуже давнiх часах Ї. Мiж Бережанами та Поручином минала юнiсть Богдана-гiмназиста; мiсто й село формували його характер i свiтогляд. Вiд селян вiн чув багато легенд та переказiв про давнi часи. Так, люди оповiдали, що стара церква, яка тодi ще стояла на горi, була свiдком татарських набiгiв i що пiд час одного у нiй сховалися мешканцi всього села, але всi загинули вiд рук ворога. А коло села Бiще, що прилягало до Поручина, збереглися слiди давнiх валiв, уламки керамiки, наконечники стрiл, фундаменти споруд. Все це будило уяву пiдлiтка. Перебування у Поручинi, знайомство з людьми, ïхнiм життям, пiснями навiяло йому вiршi ЇНа святий вечiр Ї, ЇУ великодний тиждень Ї, пiсеннi ремiнiсценцiï з циклу ЇНа позиченiй скрипцi Ї, про що згодом писав сам письменник, а також сюжети оповiдань ЇIван Медвiдь Ї, ЇНездала п'ятка - та iншi. Пiсля Їнормальноï - школи Б. Лепкий вступив до гiмназiï в Бережанах. Гiмназiя була польською, з класичним ухилом. Про цей навчальний заклад того часу iснують рiзнi, часом взаємно протилежнi, свiдчення. Бережани були провiнцiйним мiстечком, без залiзничного сполучення з великими мiстами, отже, й вiдiрваним вiд центрiв культурного життя. Не дивно, що iнспектор зi Львова приïздив сюди для перевiрки раз у кiлька рокiв. Украïнський письменник Михайло Яцкiв, який вчився тут кiлькома роками пiзнiше Лепкого, писав, що сюди посилали втихомирювати неблагонадiйних учнiв, а атмосфера була такою затхлою, що коли Їз'являлася якась здiбнiша одиниця, то швидко зачахала в тiй пустелi, в заскорузлостi дилетантизму Ї. А в повiстi ЇОгнi горять - цей письменник зобразив ïï в сатиричному планi, назвавши
Їослячим мостом до золотих ковнiрiв Ї, Їпантеоном скастрованих наук Ї. У Б. Лепкого враження про Бережанську гiмназiю не такi похмурi. Зенон Кузеля, бiограф Б. Лепкого, називає Бережани студентськими Афiнами, якi спричинилися до лiтературноï кар'єри Лепкого. Навiть одiрванiсть вiд бiльших мiст вiн трактує позитивно: ЇБережанська гiмназiя ставала приютом талановитих хлопцiв, котрi стягались до неï з iнших мiст, де вiяло iншим, бiльш урядовим духом i де ïм важко було покiнчити науку Ї. Очевидно, кожен з авторiв мав пiдстави для таких рiзних характеристик та оцiнок. В усякому разi, Б. Лепкому i гiмназiя, i Бережани як осередок культурного життя дали немало. В гiмназiï були украïнський та польський хори (украïнським диригував композитор Денис Сiчинський). Щороку влаштовувалися мiцкевичiвський, а згодом i шевченкiвський концерти. Час вiд часу приïздив сюди мандрiвний театр ЇРуськоï бесiди Ї, артистiв якого Михайло Глiбовицький запрошував додому, то Богдан мав змогу познайомитися з Владиславом Плошевським, Iваном Бiберовичем, Степаном Яновичем (батьком Леся Курбаса), Марiйкою Романовичiвною. Вiн одвiдував вистави по стайнях та будах, де змушенi були грати актори, ставлячи популярних тодi
ЇНастасю Чагрiвну - В. Iльницького, ЇЗапорожця за Дунаєм - С. Гулака-Артемовського, ЇОй, не ходи, Грицю... - М. Старицького. До того ж у родинi Глiбовицьких була велика домашня бiблiотека, гiмназисти обмiнювалися книжками, читали газети ЇДiло Ї, ЇБатькiвщина Ї, журн. ЇМета Ї, ЇВечерницi Ї, ЇЗоря Ї, польську лiтературу з гiмназiйноï бiблiотеки. Украïнська мова та лiтература спершу в гiмназiï не викладалися зовсiм, потiм ïх було введено в програму, але уроки вели випадковi люди, а не фахiвцi, i лише коли Б. Лепкий був у п'ятому класi, М. Бачинський поставив викладання цього предмета на фаховий рiвень. За свiдченням сучасникiв, конфлiктiв мiж учнями на нацiональнiй основi не було, на концерти й театральнi вистави ходила i украïнська i польська молодь. Загострення польсько-украïнських нацiональних вiдносин Б. Лепкий пов'язує з появою роману Г. Сенкевича
ЇВогнем i мечем - про подiï нацiонально-визвольноï вiйни украïнського народу пiд керiвництвом Б. Хмельницького, зображенi у викривленому свiтлi, що обурило украïнських гiмназистiв. Серед гiмназiйних друзiв Богдана Лепкого треба в першу чергу назвати Сильвестра Яричевського, пiзнiше украïнського поета, прозаïка i драматурга. На жаль, у радянський час на Украïнi не вийшло жодного окремого видання цього в свiй час досить вiдомого письменника прогресивноï орiєнтацiï, натомiсть видавництво ЇКритерiон - (Бухарест) у 1977 -1978 pp. видало його двотомник, який упорядкувала румунська украïнiстка М. Ласло-Куцюк. Початок лiтературноï творчостi обох письменникiв вiдноситься до часу ïх навчання в Бережанськiй гiмназiï, до того ж пов'язаний вiн з одним випадком. Б. Лепкий та С. Яричевський написали письмову роботу з украïнськоï мови про зимовий день на селi: Лепкий - прозою, а Яричевський - вiршами. Вчитель похвалив ïх, i це заохотило юнакiв до лiтературноï творчостi. Власне, то був перший вихiд на публiку, бо i Богдан i Сильвестр писали вже й до того, останнiй, зокрема, мав рукописний зошит з вiршами, перекладами та сатиричними творами, частина з яких друкувалася у львiвському журн.
ЇЗеркало - та ввiйшла до першоï його поетичноï збiрки ЇПестрi звуки - (Чернiвцi, 1904). Щодо Лепкого, то вiн почав писати дуже рано. Ще в другому класi гiмназiï пiд впливом бабусиних оповiдей написав поему про русалок, але сховав ïï пiд стрiху, де вона й пропала. Згодом писав принагiдно, на клаптиках паперу на полях книжок та зошитiв, серйозно ж готувався стати художником, з цiєю метою брав уроки в художника Юлiана Панкевича... Пiсля закiнчення гiмназiï Б. Лепкий вступив у Вiднi до Академiï мистецтв, але навчання у нiй морального задоволення не принесло, вiн вiдчув, що розминувся iз своïм справжнiм покликанням. Нудно було змальовувати гiпсовi статуï, щоразу натикаючись на зауваження викладача, що контури надто гострi i т. iн. Але стався випадок, який визначив майбутню долю Лепкого, допомiг юнаковi знайти себе. Якось у поïздi йому довелося ïхати в одному купе з Кирилом Студинським, який навчався тодi на фiлософському факультетi Вiденського унiверситету. Це знайомство не тiльки зблизило двох у майбутньому видатних дiячiв украïнськоï культури, а й спрямувало його творчi iнтереси в новому напрямку. Лепкий став вiдвiдувати лекцiï у Вiденському унiверситетi, в тому числi й вiдомого славiста В. Ягича. Вiн став учасником студентського товариства ЇСiч Ї, брав участь у дискусiях на лiтературнi та суспiльно-полiтичнi теми, близько зiйшовся з майбутнiм вiдомим фольклористом Фiларетом Колессою, Михайлом Новицьким та iншими студентами-украïнцями. Згодом Б. Лепкий переходить до Львiвського унiверситету, де рiвень викладання був не такий високий, як у Вiднi. Украïнську мову i лiтературу викладав Омелян Огоновський, який головну увагу придiляв граматицi, а в студiях з лiтератури, як зазначав iще I. Франко, який свого часу теж слухав його лекцiï, виходив не з самостiйноï вартостi того чи iншого твору, а намагався цей твiр
Ївперти в одну або другу з тих схоластичних шухлядок, по яких порядковано твори поетичнi в шкiльних читанках Ї. Та студентська молодь уже мала широкий погляд на лiтературу, ïï завдання. А серед молодi тiєï близькими друзями Б. Лепкого були О. Маковей, I. Копач, О. Макарушка. Приятелював Богдан з молодим математиком Климом Глiбовицьким, технiком Юрком Тобiлевичем (сином I. Карпенка-Карого, який розповiдав про украïнський театр, про його дiячiв М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Старицького), поетом Миколою Вороним, котрий перебував тодi у Львовi, познайомився зi славетними спiваками Соломiєю Крушельницькою та Олександром Мищугою, композитором Остапом Нижанкiвським та багатьма iншими дiячами лiтератури i мистецтва. На тi роки припадає активна лiтературна дiяльнiсть Б. Лепкого: вiн пише поезiï, оповiдання, перекладає, виступає з доповiдями на засiданнях студентського товариства ЇВатра Ї. З 1895p. його твори починають дедалi частiше з'являтися на сторiнках
ЇДiла Ї, ЇБуковини - та iнших перiодичних видань. Але в тому ж, 1895р. поет захворiв вiд перенапруження, i лiкарi порадили йому вiдпочити. Вiн поïхав до батькiв, що жили тепер у с. Жуковi, куди перебралися в 1891p., коли Богдан закiнчив гiмназiю. Село було недалеко вiд Бережан, всього шiсть кiлометрiв. Це був уже не патрiархальний закуток, а, як на той час, прогресивне село, до якого доходили культурнi вiяння: сюди приïздив театр, виступали сiльськi хори. Частим гостем у родинi Лепких був письменник, автор повiстей
ЇОлюнька Ї, ЇВ чужiм гнiздi Ї, ЇЗа сестрою - Андрiй Чайковський. У Жукiв Богдан приïздив щороку на Їваканцiï Ї, тут вiн задумав або написав цiлу низку вiршiв (цикл ЇСело Ї) та оповiдань ( ЇМати Ї, ЇКара Ї, ЇНебiжчик Ї). У Жуковi молодий поет познайомився з I. Франком. Ця зустрiч лишила глибокий слiд в душi поета, i вiн не раз повертався до неï у своïх спогадах, зокрема, до полемiки мiж батьком i Франком з приводу вiрша Корнила Устияновича
ЇМойсей Ї. Франко не подiляв захоплення цим вiршем, вважав його поверховим i сказав:
ЇПобачите, якого я колись напишу Ї. Пiзнiше вони не раз зустрiчалися, Б. Лепкий написав нарис-спогад про Франка, сповнений глибокоï поваги до свого славетного сучасника i вчителя.
Пiсля закiнчення Львiвського унiверситету (1895) - знову Бережани, гiмназiя, де Б. Лепкий стає вчителем украïнськоï та нiмецькоï мов i лiтератур. Вiн швидко здобуває авторитет серед колег (немало з них ще недавно були його вчителями), повагу серед гiмназистiв блискучими лекцiями, врiвноваженiстю, прагненням внести свiжий струмiнь у викладання, познайомити слухачiв з новинками лiтератури. Знайоме культурно-мистецьке середовище, близькiсть до батькiвськоï оселi - все це створювало сприятливий клiмат для творчостi. Цiла низка вiршiв, оповiдань ( ЇСтрiча Ї, ЇДля брата Ї, ЇВ свiт за очi Ї, ЇДивак Ї), перекладiв, лiтературно-критичних студiй (дослiдження про творчiсть М. Конопнiцькоï) - результат кiлькарiчного бережанського перiоду. Спробував письменник своï сили i в жанрi драматургiï, написавши п'єсу ЇЗа хлiбом Ї, яку поставив театр ЇРуськоï бесiди Ї. I все ж рамки провiнцiйних Бережан, вiддалених i вiдiрваних од центрiв культурного життя Галичини, були завузькими для Б. Лепкого, - тут не мiг розгорнутися на повну силу його талант, не могли реалiзуватися його багатограннi лiтературнi зацiкавлення. На початку 1899р. у Краковi в Ягеллонському унiверситетi було вiдкрито лекторат украïнськоï мови i лiтератури i викладати цi предмети запрошено Б. Лепкого. I от восени 1899р. вiн переïжджає сюди з молодою дружиною Олесею, яку один з польських письменникiв, приятелiв Богдана, назвав вiзантiйською матiр'ю божою. З Краковом вiдтепер зв'язано майже все творче життя письменника.
Кракiв - тодiшнiй центр польськоï науки i культури з бурхливим громадським i культурним життям - був наче контрастом тихим Бережанам, та душа письменника прагнула цього, i вiн активно поринув у його вир. Молодий украïнський лiтератор швидко заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, цiкавився творчiстю учасникiв лiтературноï органiзацiï ЇМолода Польща Ї. Живучи в Краковi, Б. Лепкий не почував себе вiдiрваним од украïнського культурного життя. Варто згадати, що в Кракiвському унiверситетi
- одному з найстарiших у Європi - вже з XIV ст. навчалися та й викладали вихiдцi з Украïни (згадаймо хоча б Ю. Дрогобича, лекцiï якого слухав М. Коперник). В часи Б. Лепкого украïнська громада була тут доволi чисельною, налiчувала, за спогадом О. Луцького, близько 40 осiб. Збиралися вечорами по суботах у читальнi
ЇПросвiта Ї, обговорювали новини лiтератури, спiвали, танцювали. Незабаром оселя Лепких на Зеленiй, 28, стала своєрiдною Їукраïнською амбасадою - у Краковi. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, Вячеслав Липинський та iншi вiдомi громадськi дiячi, художники, письменники. По дорозi в Iталiю гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федiр Вовк... У середовищi учасникiв львiвськоï лiтературноï групи ЇМолода Муза Ї, до якоï Лепкий теж належав, його називали професором, хоч був вiн не багато старшим вiд Петра Карманського чи Василя Пачовського, а вiд Михайла Яцкiва
- всього на рiк. Але цьому поважному професоровi шматок хлiба давався нелегко: крiм роботи в унiверситетi, де був на посадi лектора, доводилося викладати в приватних гiмназiях, виступати з лекцiями на рiзних курсах. А тут ще несподiвано в 1901р. помер батько, i треба було допомагати матерi та чотирьом молодшим братам i сестрам. Для лiтературноï роботи лишалися ночi, якi Лепкий намагається використати максимально. Одна за одною виходять книжки його оповiдань
ЇЗ села - (1898р.), ЇОповiдання Ї, ЇЩаслива година - (1901), ЇВ глухiм кутi - (1903), ЇПо дорозi життя - (1905), ЇКидаю слова - (1911); збiрки вiршiв ЇСтрiчки - (1901), ЇЛистки падуть Ї, ЇОсiнь - (1902), ЇНа чужинi - (1904), ЇЗ глибин душi - (1905), ЇДля iдеï - (1911), ЇЗ-над моря - (1913); лiтературознавчi дослiдження ЇВасиль Стефаник - (1903), ЇНачерк iсторiï украïнськоï лiтератури - (1904), ЇМаркiян Шашкевич - (1910), ЇПро життя великого поета Тараса Шевченка... - (1911); переклади польською мовою ЇСлова о полку Iгоревiм - (1905; переклад цей, до речi, високо оцiнив I. Франко) та збiрки оповiдань М. Коцюбинського ЇВ путах шайтана - (1906)... Цей далеко не повний перелiк видань свiдчить передусiм про широту творчих iнтересiв письменника та його виняткову працездатнiсть. Його твори починають перекладати польською, росiйською, чеською, нiмецькою, угорською та сербською мовами. Поступово полегшувалося матерiальне становище: Б. Лепкий склав екзамени на професора гiмназiï i, крiм цього, став доцентом Ївидiлових курсiв - для вдосконалення квалiфiкацiï вчителiв. Б. Лепкий - активний учасник громадського життя, виступав на вечорах, присвячених видатним дiячам культури (М. Шашкевичу, Т. Шевченковi, М. Лисенковi, I. Франковi). Як згадував пiзнiше П. Карманський, Їжодне помiтне свято не обходилося без читання ним власних творiв. Струнка, гарна й певна себе постава, милий, м'який, лiричний голос, патос, який так легко промовляє до чуття навiть дерев'яних людей, - все те зробило Лепкого найбiльш популярною постаттю на галицькому грунтi...
Ї. Та почалася перша свiтова вiйна... Воєннi подiï застали родину в курортному селищi Яремча на Гуцульщинi. Та невдовзi жити стало тут небезпечно: австрiйцi вишукували Їшпигунiв - i вiшали; росiйськi вiйськовi властi, якi незабаром прийшли в сусiднi села, шукали Їмазепинцiв - i вивозили на схiд. Б. Лепкий з родиною поспiшно виïхав. В яремчанському готелi лишилися третiй том iсторiï украïнськоï лiтератури та iсторична драма ЇМотря Ї, якi загинули, бо готель незабаром злетiв у повiтря. Спершу через Карпати пробрався до Угорщини, де мiсяць пробув у мiстечку Шатмарi, а звiдси через Пешт - до Вiдня. Столиця донедавна бундючноï Австро-Угорськоï iмперiï геть втратила свiй колишнiй глянець, перетворилася на вавiлонське стовпотворiння. Звiдки тiльки не було тут людей. От i Лепкий зустрiвся незабаром з приятелями-молодомузiвцями П. Карманським та В. Пачовським, а також з Ф. Колессою, В. Щуратом, О. Кульчицькою, К. Студинським та iншими давнiми знайомими. Почали разом налагоджувати видавничу справу - видавати брошури, календар, народний буквар, збiрники пiсень...
Та восени 1915р. Лепкого мобiлiзовують. Немолодого вже письменника послали б на фронт, якби друзi не подбали про його призначення для культурно-освiтньоï роботи в табiр для вiйськовополонених. Незабаром Б. Лепкий опинився в Нiмеччинi. Умови утримання полонених тут були кращi, нiж в Австрiï. Деякий час вiн перебував у мiстечку Раштаттi, а потiм, у 1916р., перебрався до Вецлара. Старовинне мiстечко Вецлар над рiчкою Ляном, здається, овiяне романтикою. Тут колись жив великий нiмецький поет Й. В. Гете, все дихало пам'яттю про нього. Та романтичнi легенди i спогади рiзко контрастували з суворою дiйснiстю: тут був розташований табiр з десятьма тисячами вiйськовополонених украïнцiв.
Праця в таборi була нелегка. Хоч нiмецьке населення ставилося до полонених досить прихильно, вчорашнi солдати вороже сприймали i культурно-освiтню роботу, i створення ремiсничих майстерень i називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами. Якось пiд час вистави
ЇНа першi гулi - за п'єсою С. Васильченка раптово погасло свiтло i ледь не зчинилася кривава бiйка. Та поступово лiд почав танути. Пiд впливом таких вихователiв, як Б. Лепкий, В. Пачовський, М. Паращук (вiдомий скульптор), становище змiнилося: серед полонених колишньоï царськоï армiï, якi вважали себе солдатами
Їего величества - i на будь-яку участь у культурно-освiтнiх заходах дивилися як на зраду батькiвщинi, виявилося багато обдарованих рiзьбярiв, декламаторiв, гончарiв, лiтераторiв. В Росiï тим часом спершу скинули царя, а згодом вiдбулася Жовтнева революцiя. Перша свiтова вiйна закiнчувалася, i полоненi стали повертатися на батькiвщину. Але одiссея Б. Лепкого триває. В 1917р. поет ïде в рiднi краï. Через Вiдень i Львiв добирається до Бережан, вiдвiдує Жукiв. Всюди руïни, злиднi, всюди людське горе. Знову повертається до Вецлара, а згодом (у 1920р.) перебирається до Берлiна, де займається лiтературною працею, стає спiвробiтником видавництва ЇУкраïнське слово Ї, видає бiблiотеку творiв украïнськоï класики та сучасноï лiтератури. Подiï вiйни знайшли вiдображення у багатьох поетичних i прозових творах Б. Лепкого. Передусiм, у великiй поемi ЇБуря Ї, з якоï, на жаль, лишилися тiльки фрагменти, а також у циклах
ЇIntermezzo Ї, оповiданнях i нарисах ЇВечiр Ї, ЇДзвони Ї, ЇДуша Ї, ЇСвоï - та iн. У 1925р. Б. Лепкий повертається до Кракова (при сприяннi давнього приятеля, польського письменника Владислава Оркана), де стає професором Ягеллонського унiверситету. Знову розгортається його творча праця та видавнича дiяльнiсть. Але коли настає лiто, манить письменника в рiднi краï. В 30-i вiн щороку приïздить у с. Черче неподалiк вiд Рогатина, сьогоднiшньоï Iвано-Франкiвщини, де можна було не тiльки вiдпочити, а й пiдлiкуватися цiлющими грязями. Виявом любовi й шани до Б. Лепкого було те, що в 1933р. сiльська громада Черча збудувала для нього будинок, який назвали ЇБогданiвкою Ї, де вiн мав можливiсть жити й працювати. Будинок цей, на жаль, не зберiгся, уже в нашi, 70-i pp., вiн був розiбраний за немудрою чиновницькою акцiєю буцiм для переобладнання парку. Та Їпереобладнання - призвело до запустiння цих мiсць. Навколо письменника гуртувалася молодь, проводилися лiтературнi вечори, на яких звучали поезiï Т. Шевченка, I. Франка, самого Б. Лепкого, лунали пiснi. Польська окупацiйна влада проводила каральнi акцiï проти культурних заходiв украïнського населення, якi не оминули й Черча. Як згадують мешканцi села, не раз сюди Їналiтали полiцаï i розганяли учасникiв вечора. Якось мiж Богданом Лепким i полiцiянтом виник iнцидент. Письменник заявив свiй протест представниковi влади проти брутального ставлення до сiльськоï дiвчини. Мало того, що сивоголового професора полiцiянти грубо обiзвали i силомiць вiдпровадили додому, про його поведiнку дiзналося унiверситетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприємностi Ї. Пiсля окупацiï Польщi фашистською Нiмеччиною становище письменника стало особливо важким: вiн втратив посаду в Кракiвському унiверситетi. Помер письменник 21 липня 1941p., похований у Краковi на Раковецькому цвинтарi. В 1972p. на могилi встановлено барельєф, а його iм'ям названо одну з вулиць мiста. На жаль, вулиця тепер перейменована: до замовчування творчостi письменника протягом десятилiть додалося стирання пам'ятi про нього. Але створеного Б. Лепким забуття поглинути не може. Вiн усе життя i весь талант присвятив своєму народовi, збагаченню його культури, лiтератури. Вражає
- унiверсалiзм, багатограннiсть його творчих iнтересiв, чим вiн близький до I. Франка. I, мабуть, можна погодитися з думкою дослiдникiв життя письменника, що коли стихiєю творчоï натури I. Франка була боротьба, то стихiєю Б. Лепкого була естетична насолода вiд процесу творення.
Микола IЛЬНИЦЬКИЙ Украïнське слово. - Т. 1. - К., 1994.

Богдан Лепкий (9 листопада 1872 - 21 липня 1941)