ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897 - 1968)


"НА ХРЕСТI СЛОВА РОЗIП'ЯТИЙ Ї" Польща, 1922 рiк. Мiстечко Калiш з передмiстям Щипьорно. За колючими дротами таборiв вiйськовополонених майже десять тисяч iнтернованих воякiв армiй Украïнськоï Народноï Республiки. Дерев'янi бараки, землянки, злигоднi, голод, фронтовi рани, сухоти, смерть. Пекуче усвiдомлення втрати Батькiвщини i майже цiлковита вiдсутнiсть надiï на майбутнє... А на зiбраннi академiï таборового лiтературно-артистичного товариства "Веселка" iз, здавалося б, недоречним до часу i мiсця рефератом "Зброя культури" виступав перед побратимами двадцятип'ятилiтнiй поет, вiйськовий старшина 6-ï дивiзiï генерала Безручка Євген Маланюк: "Кордони, економiчна дiяльнiсть, промисловiсть i торгiвля - це тiльки зовнiшнi форми, тiльки рамки, в яких проходить дiйсне живе життя нацiï самостiйноï держави. А цим дiйсним життям нацiï, щирим змiстом зовнiшньоï форми є внутрiшнє життя нацiональноï культури, життя iдей безсмертних i вiчних (i в першу чергу
- мистецтво - авангард культури), бо iсторичнi подiï, вiйни, перемоги й поразки, розквiти й упадки держав i народiв, цiла рухлива маса iсторiï є лише матерiалiзацiєю тих чи iнших iдей. Щоб повстала або зникла держава, мусить, перш за все, iснувати iдея цього повстання або зникнення... Iдеï виростають й мужнiють на пiдгрунтi нацiональноï культури - от чому праця на царинi культури є сьогоднi хоч i запiзненим, проте загальноукраïнським дiлом... Дiйсними творцями життя є мислителi, апостоли iдеï. Справжнiми пророками iсторичних подiй є Митцi i, в першу чергу - поети". Навiть для частини учасникiв академiï, - а "Веселка" об'єднувала лiтературно-мистецькi кола iнтернованих воякiв,
- виступ Євгена Маланюка був дещо несподiваним. Адже табори продовжували жити за принципом вiйськових формувань. Iдея нового походу за Державнiсть все ще декларувалася вiйськовим керiвництвом, хоч на другому роцi життя таборових республiк вiйськовики все краще розумiли ïï примарнiсть. I для багатьох усвiдомлення цього ставало життєвою катастрофою. Поставало питання
- що далi? Саме на нього i спробував вiдповiсти у своєму рефератi Євген Маланюк.
Осмислюючи причини поразки у збройних змаганнях за Державнiсть, доповiдач вбачає ïх у надзвичайно вузькому колi провiдникiв нацiï (державникiв), навiть у ïхнiй непiдготовленостi до подiй 1917 року, нарештi, у тому, що нацiональнiй елiтi бракувало теоретичного обгрунтування сутностi i мети украïнського нацiонального руху, його стратегiï i тактики. Тож молодий письменник прагне стати одним iз творцiв нацiональноï, державотворчоï iдеï.
Думки, висловленi в рефератi, невдовзi прозвучали i в його поезiï. "На хрестi слова розiп'ятий Цвяхами лiтер..." Це мимовiльне поетичне зiзнання, позначене далеким 1924 роком, стало пророчим щодо мистецькоï долi письменника i може служити епiграфом до всього його життя. Роком пiзнiше у поезiï "Напис на книзi вiршiв", яку Євген Маланюк назвав в одному з листiв "найкращим вiршем моïм" (1931), поет увиразнив свою мистецьку i громадянську позицiю. Звертаючись до нащадкiв i, здається, вже тодi усвiдомлюючи, що шлях до читача на батькiвщинi буде неймовiрно довгим, "напружений, незломно-гордий Залiзних iмператор строф" писав: Ось - блиском - булаву гранчасту Скеровую лише вперед: Це ще не лет, але вже наступ, Та вiн завiсу роздере. Шматками розпадеться морок, I ти, нащадче мiй, збагнеш, Як крiзь тисячолiтнiй порох Розгорнеться простiр без меж. Збагнеш оце, чим серце билось, Яких цей зiр нагледiв мет, Чому стилетом був мiй стилос I стилосом бував стилет. Протягом довгого i складного життя, зiтканого iз "переходiв та iсходiв", Євген Маланюк жодного разу не зрадив собi, не зрiкся свого добровiльного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розiп'ята душа. Свiдчення тому
- низка поетичних книг, iсторiософiчнi, культурологiчнi, публiцистичнi, лiтературно-критичнi статтi, нариси. У поета, дослiдника, публiциста Євгена Маланюка один адресат i один герой - Украïна. I то однаково стосується як творiв, у яких поет величає ïï степовою Елладою, так i тих, де митець з болем i гнiвом назве Украïну "Прiською гетьмана Петра". А починалася поетова Еллада-Украïна з його дитинства, з маленького провiнцiйного мiстечка Новоархангельська, загубленого в степу, якому Богом i людьми судилося протягом вiкiв бути покордонням княжоï Русi i половецького степу, Гетьманщини i Дикого поля, Запорожжя i Речi Посполитоï.
Мiстечко виникло як форпост у боротьбi проти панськоï Польщi. Споруджували його посланцi козацьких полкiв i заселяли переважно козаки-зимiвчани. Одним iз них був предок письменника, що започаткував на берегах повноводноï Синюхи нову павiть Маланюкiвського роду, витоки котрого, як згадував сам поет, велися десь iз Покуття. Степовий край диктував поселенцям свiй уклад життя. Дiд Євгена Маланюка замолоду водив до Криму чумацькi валки, прожив без двох рокiв столiття i залишився у пам'ятi Євгена "останнiм чумаком архангородським", чудовим оповiдачем козацьких легенд, чумацьких бувальщин. За свiдченням самого письменника, дiд був справжнiм уособленням нацiонально свiдомого украïнця, котрому ...болiла в серцi цiлiсть Свого народу i отчизна - За всi цi чини i часи. Скребли покора i ледарство, Пекли калiцтво й рабство мертве, I раєм страченим минуле Вставало в присмерку столiть. (Голоси землi, 1929) I коли вже дошукуватися першовитокiв нацiонально-патрiотичних почуттiв Євгена Маланюка, то в особi дiда Василя маємо першого навчителя. Наприкiнцi 50-х рокiв в однiй iз автобiографiй поет писав, що в ïхнiй хатi - на двi половини - у першiй, дiдовiй, панував дух вiкiв, а в другiй, батьковiй, - дух новоï украïнськоï iнтелiгенцiï, пробудженоï 70
- 80-ми роками XIX столiття, iнтелiгенцiï, що лише спиналася на ноги.
Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в мiстечку. Не маючи за плечима анi унiверситету, анi навiть гiмназiï, вiн, дякуючи природному розумовi та самоосвiтi, вибився у перший шерег архангородськоï iнтелiгенцiï. Був iнiцiатором фундацiï театру в мiстi, дбав про вiдкриття прогiмназiï, а згодом гiмназiï, активно дописував до повiтових газет, кохався в iсторiï. А ще старожили пам'ятають його повiреним мiстечкового суду, вчителем i... незмiнним хористом церковноï капели. Зусиллями батька в сiм'ï була зiбрана непогана бiблiотека. Ця книгозбiрня теж прислужилася майбутньому письменниковi. Дружину Филимон Васильович узяв iз збiднiлоï дворянськоï родини колишнiх сербських осадчих. 2 лютого 1897 року молоде подружжя святкувало народження сина Євгена. Гликерiя Якiвна принесла в сiм'ю (в оту другу, батькову, половину хати) традицiï вмираючих "дворянських гнiзд" - музику, поезiю, замилування романтичною i класичною лiтературою. Можливо, саме через це в мiсцевiй початковiй школi Євген вигiдно вирiзнявся серед однокласникiв. Незважаючи на матерiальну скруту, батьки вiддають свого первiстка (Євген мав ще молодших братiв: Сергiя - 1898 року та Онисима - 1900 року народження) до повiтового Єлисаветградського земського реального училища. Мiсто Єлисаветград у пору учнiвства Євгена Маланюка було помiтним культурним центром пiвдня Росiйськоï iмперiï. "Жодна зi столиць свiту
- нi Париж, нi Нью-Йорк не справили на мене опiсля такого враження, як Єлисаветград", - писав у своïй автобiографiï iнший вiдомий краянин Л. Троцький. I хоч як парадоксально це звучить, але частка iстини в тiй емоцiйнiй оцiнцi, навiянiй дитячими спогадами, все ж була. Єлисаветград мав могутнi театральнi традицiï, i його не обминала жодна знаменита театральна трупа. Мiсто прийняло майже половину iз 47 виставок художникiв-передвижникiв. Тут функцiонувало з десяток гiмназiйних закладiв. А земське реальне та громадське комерцiйне училища були вiдомi в усiй iмперiï. Як свiдчить сам Є. Маланюк, вiршувати вiн почав ще гiмназистом у 13 рокiв. Безперечним стимулом до того стали серйознi гуманiтарнi традицiï реальноï школи: позакласне читання, живопис i театр були предметом особливоï уваги педагогiв. Саме на час учнiвства припадає знайомство Євгена Маланюка з творчiстю Шпiльгагена, Амiчiса, Рiльке, Д'Орвiльï, Уайльда, Гамсуна, По, Гюго, Верлена, Рембо, Ередiа, Метерлiнка, Блока, Бєлого, Сологуба та iнших позапрограмових письменникiв. У юнака сформувався справжнiй культ читання. Згодом, уже в Чехiï, у листi до поетеси Наталi Лiвицькоï-Холодноï Євген Маланюк писав: "Преса - привичний наркоз, без якого я впадаю в апатiю" (1928). А в 60-х роках поет говорив колезi Леонiду Полтавi: "Громадянство все менше читає, так знову просплять Украïну... Нечитання вижене украïнцiв зi свiту". 14 червня 1914 року серед вiсiмнадцяти випускникiв сьомого класу Єлисаветградського реального училища знаходимо й iм'я Євгена Маланюка. Мрiючи про iнженерну професiю, вiн ïде до столичного Петербурзького полiтехнiчного iнституту. Абiтурiєнт з провiнцiï не поганьбив своєï школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкодi навчанню стала перша свiтова вiйна. Доля приводить хлопця до Киïвськоï вiйськовоï школи, котру вiн закiнчує 1 сiчня 1916 року. Далi запасний пiхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офiцером у кулеметнiй ротi фронтовоï частини. Послужний список його по-вiйськовому скупий i лаконiчний: боï, вiдзнаки, пiдвищення у званнi. За тими назвами i датами - кривавi боï, поразки i перемоги, втрати бойових побратимiв.
Свiтова вiйна закiнчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що пiсля короткоï вiдпустки йому знову довелося воювати: вiн став на захист Украïнськоï держави. На нього чекали ще три роки вiйни. Вiйни, у якiй тричi доводилося здавати вороговi Киïв, у якiй був "кривавий листопад" 1919 року, коли внаслiдок жорстоких боïв та тифу в сотнях залишалося 5
- 10 бiйцiв, а полки нараховували 50 - 60 багнетiв. А ще був 1920 рiк, коли тридцятип'ятитисячне украïнське вiйсько пiсля десятиденних запеклих боïв було змушене 21 листопада о 17 годинi вiддати останнiй салют рiднiй землi i перейти польський кордон.
".../ пригадується найстрашнiше. Безнадiйно iмлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армiя - згiдно з якимсь там параграфом "мiжнародного" права - вiддавала зброю, - згадував пiзнiше Євген Маланюк. - ...Було щось несамовито страшне в тiм добровiльнiм роззброєннi, щось значно гiрше вiд звичайного обеззброєння покопаних i щось дуже близьке до страшноï процедури деградацiï вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескостi. I - що найстрашнiше - вояки у бiльшостi були свiдомi справжнього сенсу подiï: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жiнка; хтось, гарячий i лихий на все, - дзвiнко ламав гнучку крицю i з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цiлував святе залiзо, прощаючись з ним, як з нареченою". Переживати, осмислювати, "прокручувати" у пам'ятi злети i поразки УНР довелося в таборах iнтернованих, розкиданих по всiй Польщi. I тут доля "не поскупилася", вiдмiрявши Євгеновi три роки таборового життя. Саме тут приходить усвiдомлення необхiдностi змiнити стилет на стилос, вiддавши i його служiнню Украïнi. Так народжується Маланюк-поет. Його вiршi, публiцистичнi, культурологiчнi, лiтературознавчi статтi майже щочисла з'являються в таборових журналах "Всiм", "Наша зоря", "Украïнський сурмач", "Веселка" та iнших виданнях.
Восени 1923 року Є. Маланюк виïздить до Чехо-Словаччини для навчання на гiдротехнiчному вiддiлi iнженерного факультету Украïнськоï Господарськоï Академiï в Подєбрадах. Чехо-Словаччина, завдяки полiтицi ïï президента Томаша Масарика, стала тодi справжнiм освiтнiм, науковим та культурним центром украïнськоï емiграцiï. Для тисяч бiженцiв з Украïни та колишнiх воякiв украïнських армiй вiдкривалися нацiональнi школи, гiмназiï, iнститути, академiï. Видавалися численнi украïнськi журнали, започатковувалися видавництва. Лише у Подєбрадах в Академiï виходило бiльше десяти часописiв: "Наша громада", "Подєбради", "Село" та iншi. Навчання в Подєбрадах для Євгена Маланюка було не лише часом копiткоï працi в читальних залах та навчальних аудиториях, а й перiодом бурхливого лiтературного життя: доповiдей, дискусiй, мистецьких змагань. Серед побратимiв-лiтераторiв
- вже вiдомi сьогоднi особистостi: Юрiй Дараган, Леонiд Мосендз, Наталiя Лiвицька-Холодна, Микола Чирський, Михайло Мухин, Олена Телiга, Улас Самчук.
У Подєбрадах, 1924 року, поет дебютує збiркою вiршiв "Стилет i стилос". Роком пiзнiше в Гамбурзi побачить свiт ще одна книга поезiй - "Гербарiй" (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництвi). Осмислення трагiчноï долi Вiтчизни - такий наскрiзний мотив поезiй цього перiоду. Любляче i зболене серце поета народжувало гнiвнi й глибоко трагiчнi iнвективи: Тебе б конем татарським гнати, Поки аркан не заспiва! Бо Ти ж коханка, а не мати, Зрадлива бранко степова! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Прости, прости за богохульнi вiршi, Прости твердi, зневажливi слова! Гiркий наш вiк, а ми ще, може, й гiршi, Гiркi й пiснi глуха душа спiва. (Псалми степу) Тема Украïни з кожною новою поезiєю все глибше осмислювалася автором в iсторiософському аспектi. Ностальгiчна емоцiйнiсть поступалася мiсцем фiлософським роздумам. У названих вже збiрках, у книгах, що з'являлися згодом ("Земля й залiзо", 1930; "Земна Мадонна", 1934; "Перстень Полiкрата", 1939) Євген Маланюк заглиблюєтгься в iсторичне минуле Украïни, пiдносячи державотворчi iдеали княжоï доби, змагання за волю i державу славного козацтва, але водночас шукаючи вiдповiдi на питання сучасностi. Мужностi, стiйкостi, силi поет протиставляє "рабську кров", "розслабленiсть ледачу", розспiванiсть, плебейство. Саме цим пояснюється згадувана вже роздвоєнiсть образу Украïни у поезiях Маланюка. Але i "Псалми степу", i "Дiва-Обида", з одного боку, i "Варязька балада", "Варяги" з iншого, пiдпорядковуються однiй метi - розбудити приспану вiками рабства нацiональну свiдомiсть народу.
Потрiбно було мати неабияку громадянську мужнiсть, щоб донести до сучасникiв саме таку iсторiософську концепцiю буття нацiï. I критика, емiграцiйна i захiдно-украïнська, не могла пробачити поетовi такоï тверезоï, а часом i нищiвноï характеристики свого народу: Калiка, смерд - такий вiн i донинi, Слiпий кобзар, що точить вiчний жаль. Самсоном темним зруйнував святинi, Розбив давно синайськую скрижаль. (...) ...Iсторiя готує новий том, - Тюхтiй-хохол, що, хоч дурний, та хитрий, Макiтру хилить виключно по вiтру, Мiркує шлунком i зiтха гуртом. (Сонет огиди i гнiву, 1924) Поетовi доводилося творити, переборюючи упереджене ставлення до себе i навiть iгнорування та несприйняття. В листах до Є. Ю. Пеленського Євген Маланюк писав: "У нашiй лiтературi чуюся досить самотньо - дуже неприємне почуття часами" (23.11.1931). А iншим разом: "Стан мiй досить тривожний i скомплiкований: нема де надрукуватися. Отже, зважаючи на "письменницьку" психологiю, Ви розумiєте, що перо випадає з рук" (04.10.1932).
Рукопис збiрки "Земна Мадонна" письменник протягом п'яти рокiв даремно пропонував рiзним видавництвам, зрештою видав ïï власним коштом. Що ж давало сили вистояти i творити? З яких джерел поет черпав сили й упевненiсть у правильностi обраного шляху, в доконечнiй потребi бути саме будителем народу? Вiдповiдь певною мiрою може видатися несподiваною - в невичерпальностi свого народу, своєï Украïни. Адже вiки нищення i гноблення не загасили "вогонь буття" i "невичерпальний дух" нацiï.
Гноблять, калiчать, труять рiд, Ворожать, напускають чари, Здається, знищено вже й слiд, Лиш потурнаки й яничари. I ось - Стефаник i Кулiш, Ось - Коцюбинський, Леся - квiти Степiв страждальноï землi, Народу самосiйнi дiти! А то пiдземна загуде Вулканом нацiй цiла раса - I даром Божеським гряде Нам Прометеïв дух Тараса. (Невичерпальнiсть) Саме тому для поколiння сучасникiв i для шанувальникiв таланту письменника з-помiж украïнськоï емiграцiï молодшого поколiння (пiслявоєнного) Євген Маланюк залишався "поетом-державником", який словом будує iмперiю украïнського духу", вторячи: Нi, вже нiколи не покаюся, Мобiлiзований добою. Творчiсть Євгена Маланюка i сьогоднi сприймається неоднозначно. Говорячи про войовничу полiтизованiсть, iдеологiчну заангажованiсть його поезiï, часто механiчно ставлять знак рiвностi мiж доробком поета-вигнанця i зразками поезiï соцiалiстичного реалiзму, вважаючи, що всi цi твори мусять залишитися лише знаком доби i приреченi на забуття. Спiльне справдi є. Обидвi сторони творили мiф про те, чого не було насправдi. Митцi радянськоï Украïни мусили добачити в жахливiй дiйсностi держави-табору "комунiстичнi далi" i творити мiф про свiтле майбутнє. А Євген Маланюк творив у свiдомостi сучасникiв мiф "степовоï Еллади", закладав в уми читачiв iдею державностi тодi, коли вона була утопiєю i жодних пiдстав для ïï реалiзацiï не було. Проте є одна суттєва вiдмiннiсть у мiфотворчостi цих сторiн. Якщо у першому випадку мiф засновувався на фальшивих iдеалах i, хоч як гiрко це усвiдомлювати, матерiалiзувався у суспiльствi скалiченою мораллю, то Євген Маланюк вибудовував свiй мiф на фундаментi iстинних i неперехiдних цiнностей, притаманних усьому цивiлiзованому свiтовi: нацiональноï гiдностi, здорового вiдчуття своєï нацiï. Нацiональному пораженству вiн протиставляв тверду вiру в одужання народу i створення власноï держави. У цитованому на початку виступi Євгена Маланюка є такi рядки: "Без Шевченка трудно уявити собi революцiю 1917 - 1920 рокiв у нас на Украïнi" (Арк. 25). Згадалися вони у зв'язку iз фрагментом спогадiв про поета вiдомого сьогоднi в Украïнi мецената професора Романа Воронки, котрий чимало зробив для розбудови нашоï держави та ïï освiти. Професор особисто знав Є. Маланюка; його роздум i схвильовано особистiсний, i дуже точний: "...Коли в 1991 роцi я був у Верховнiй Радi на балконi i бачив, як творилася незалежнiсть, у мене лилися ряснi сльози. Я мав пiд рукою олiвець i папiр, на якому записав близько 200 прiзвищ людей, вiд iменi яких я стояв на тiй церемонiï вiдродження незалежностi. Євген Маланюк був написаний мною в першому десятковi. Бо я знаю те, чому знаходяться такi люди, як Роман Воронка, який виïхав з Украïни, маючи чотири роки, сьогоднi - в Украïнi, працює для добра Украïни, цiкавиться життям Украïни
- бо це я є частиною Маланюка. Поет належав до людей, якi своïми вiршами, своïми "Книгами спостережень" формували наш свiтогляд i зберегли украïнство в дiаспорi". Коли iсторики лiтератури майбутнього будуть дослiджувати витоки духовноï невичерпальностi (слово поета!) украïнського народу у найскладнiший перiод його життя, позначений 20 - 90 роками XX столiття, вони не минуть Євгена Маланюка. Шкода тiльки, що його поезiя, його твори повернулися в Украïну з таким запiзненням. Хоч, може, саме тепер вони вкрай потрiбнi нашiй незалежнiй державi. I покликання ïх залишається все те ж - "формувати наш свiтогляд i берегти украïнство"... У 1929 роцi Євген Маланюк закiнчує навчання i в пошуках роботи виïздить до Варшави. Тут вiн влаштовується на роботу в мiському магiстратi i працює на посадi iнженера у вiддiлi регулювальних споруд на Вiслi. Робота. Сiм'я. Лiтература. Це
- його свiт. Кiнець 20-х - початок 30-х рокiв позначений особливою активнiстю лiтературного процесу, котрий Н. Лiвицька-Холодна характеризувала так: "Всюди, де тiльки з'являлися хоч кiлька письменникiв, поставали лiтературнi гуртки i виходили в свiт хоч неперiодичнi видання". Навколо Є. Маланюка та Ю. Липи, котрий теж переïхав до Варшави, об'єднуються украïнськi письменники, створюється нова лiтературна громада пiд назвою "Танк". До неï входили Л. Чикаленко, Н. Лiвицька-Холодна, А. Коломиєць, Ю. Косач, П. Лукасевич. Часто приïздили Б.-I. Антонич та Св. Гординський. Згодом Варшавська Група заходилася видавати журнал "Ми". У його пiдготовцi брав активну участь i Євген Маланюк. Уже в першому числi видання з'явилися друком поезiï та стаття письменника. Через суперечностi в колах украïнськоï емiграцiï Маланюк пориває з журналом, але не припиняє активноï лiтературноï дiяльностi. У тридцятих роках ще тiснiшi стосунки налагоджуються в поета з Дмитром Донцовим та його "Вiсником". У перiодичних виданнях, збiрниках з'являються рецензiï, статтi, переклади Є. Маланюка. Вiн бере активну участь у лiтературних дискусiях, виступає з доповiдями лiтературознавчого та культурологiчного характеру. У сферi його наукових зацiкавлень - П. Кулiш, Т. Шевченко, Я. Щоголiв, М. Бажан, М. Гоголь, I. Бунiн, украïнськi поети-неокласики. Ще перебуваючи в таборах iнтернованих, Євген Маланюк познайомився з польськими лiтераторами Ю. Тувiмом, Я. Iвашкевичем, Я. Лехонем, А. Слонiмським, К. Венжинським, Л. Подгурським-Околувим та iншими. Живучи у Варшавi, вiн налагодив тiснiшi зв'язки з польськими колегами по перу. Особливо дружнi стосунки склалися у поета з Ярославом Iвашкевичем, Юлiаном Тувiмом та родиною Марiï Домбровськоï. У 1936 роцi у Варшавi вийшла друком книга поезiй Євгена Маланюка "Еллада степова" в перекладi польською мовою Ч. Ястшембєц-Козловського.
Пiдтримував поет добрi стосунки i з чеськими лiтераторами Й.-С. Махаром (вiршi якого перекладав), В. Фiалою, Ф. Галасом, захоплювався творчiстю Франтiшека Шальди. Живучи за межами Украïни, Є. Маланюк нi на мить не поривав з нею. В одному з листiв до Н. Лiвицькоï-Холодноï поет писав: "На Украïнi голод... На Херсонщинi доïдають яшний хлiб... На схiдних окраïнах степу вже ïдять лободу... "Земля i залiзо" (це про свою збiрку - Л. К.) потрiбна, як черговий удар ломакою по головi замакiтренiй Сов-владi".
Вiршем "Вислiд" поет вiдгукнувся на страшнi репресiï в Украïнi. Адже в час злету лiтературного життя украïнськоï громади в Чехо-Словаччинi та Польщi, в Украïнi вже майже не залишилося письменникiв, ïхнi голоси загубилися "в льохах оглохлих чрезвичайок i снiговiях Соловок". Маланюк розумiв, що вiн i його колеги можуть служити Батькiвщинi словом, тож i закликав побратимiв по перу до працi. Так, у ще одному листi до Н. Лiвицькоï-Холодноï, заохочуючи поетесу до видання збiрки, питав i просив: "...Чому зволiкаєте? Тепер, саме в час дикунського задушування нашоï лiтератури, так потрiбно це. Правдами й неправдами дiстаються нашi думки до Києва i там просочуються мiж громадянство...". Ця позицiя отримала концентроване вираження в його знаменитому "Посланiï" (1925 - 1926): Як в нацiï вождя нема, Тодi вождi ïï поети! Євген Филимонович пильно стежив за творчiстю украïнських письменникiв
- М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, М. Зерова, М. Бажана, М. Хвильового, М. Кулiша, Ю. Яновського та iнших. Варшавськi бiблiотеки отримували з Украïни, хоч i не регулярно, новi книги, журнали. А забезпечення захiдноукраïнських земель радянською лiтературою взагалi було складовою полiтики СРСР, тому часом доводилося звертатися з проханням до друзiв у Львовi: "Коли маєте критичнi книги Зерова, то негайно надiшлiть менi" (з поштовоï листiвки до Є. Ю. Пеленського вiд 23.12.1933). На початку 30-х рокiв у поета виник задум створити власну iсторiю украïнськоï лiтератури. На другому науковому з'ïздi украïнськоï емiграцiï, який проходив в Кардовому унiверситетi в Празi, Євген Маланюк виступав з доповiддю "Спроба перiодизацiï iсторiï украïнськоï лiтератури". Цiкавi для нас спогади про цей виступ залишив учасник з'ïзду К. Гридень (Михайло Мухин): "Особа доповiдача привабила до залi молодше й почасти середнє поколiння, що прийшли побачити й почути "свого поета". Здавалося б, що тема i змiст доповiдi Маланюка були академiчнi й не повиннi були роз'ятрювати пристрастi. Але так лише здавалося, бо не встиг Євген Маланюк скiнчити своє слово, як розпочав йому опонувати, надзвичайно сердито й буряно, почервонiлий вiд злостi професор Леонiд Бiленький. По цьому виступив у свою чергу подратований (але вже проти Бiлецького) професор Дмитро Антонович... Антонович, опонуючи Бiлецькому, висловив думку, що саме Маланюковi, i в жодному випадку не Бiлецькому i не Сiмовичевi, належало б викладати в унiверситетi iсторiю украïнськоï лiтератури". Наприкiнцi 1939 року Євген Маланюк записав у своєму щоденниковi план майбутньоï "Iсторiï Лiтератури" з цiкавим пiдзаголовком: "Культура i полiтика". Книга, за задумом автора, мала складатися з п'яти роздiлiв, вiдповiдно до п'ятьох перiодiв украïнськоï лiтератури: I. Лiтература Княжоï доби. II. Лiтература Литовськоï доби. III. Лiтература Києво-Могилянськоï доби. IV. Лiтература XIX столiття. V. Лiтература XX столiття. Наступна сторiнка нотатника зберегла для нас начерк проспекту IV роздiлу
- лiтератури "модерноï". Розпочинають його Леся Украïнка та Володимир Винниченко, далi йдуть В. Стефаник, П. Тичина, Ю. Липа, О. Ольжич, М. Рильський...
Роботу над iсторiєю лiтератури поет не припиняв i в роки вiйни. У березнi 1945 року Є. Маланюк пише в листi до Святослава Гординського: "Коли б iще була змога, знайдiть i перешлiть менi хрестоматiю Возняка - потрiбно дуже: я все ще пишу пiдручник з Iсторiï Лiтератури i без неï, як без рук". На жаль, сьогоднi не вiдомо, як склалася доля цього рукопису. Можливо, вiн ще чекає на свого дослiдника в нью-йоркському архiвi письменника, а можливо, це й про нього з гiркотою згадав Євген Маланюк у примiтцi до "Нарисiв з iсторiï нашоï культури": "Багатий матерiал, як i першi частини моєï готовоï монографiï "Гоголь", загинули в подiях II свiтовоï вiйни".
У 30-х роках поет зрiдка навiдував Захiдну Украïну, знаходячи там вiдраду для душi, хоч i почувався в нiй лише гостем. Вiдвiдання мiсць колишнiх фронтових дорiг УНР народжують в його душi щемкi спогади i бажання побувати ще на Тернопiльщинi, Волинi, приïхати до Луцька та Львова. Проте приєднання Захiдноï Украïни до СРСР у вереснi 1939 позбавило поета i цього. Вiйна i окупацiя Польщi примусила його шукати роботи. Певний час вдалося працювати в украïнськiй гiмназiï у Варшавi, пiдробляти на випадкових роботах, а iнколи доводилось перебиватися i без хлiба. В останнi мiсяцi вiйни Є. Маланюк був змушений покинути Польщу i повернутися до Чехiï, а вiдтак знову збиратися в дорогу. Залишатися в Чехiï було небезпечно. Iм'я Маланюка було заздалегiдь внесено контррозвiдкою "Смерш" до спискiв "антирадянських" дiячiв з числа украïнських емiгрантiв, котрi пiдлягали депортацiï або фiзичному знищенню. I з листа Петра Одарченка Євген Филимонович вже знав про долю поета i лiкаря Юрiя Липи, що залишився в галицькому селi Бунiв i 19 серпня 1944 року був закатований енкаведистами. Вiдповiдаючи Одарченковi, Маланюк писав: "Вашi новини нас дуже прибили... Хоч я не можу повiрити, щоб доля Липи була така: таж вiн мав усi можливостi вiд'ïхати, а коли цього не зробив, то знав, що робить..."
1945-го року Євген Маланюк був змушений залишити домiвку, сiм'ю i податися в другу емiграцiю. Точнiше, з цього року для нього розпочався другий перiод блукань, цього разу вже у Нiмеччинi. I знову майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовiй школi мiста Регенсбурга Євген Филимонович влаштовується вчителем математики та украïнськоï лiтератури. Навколо нього знову збирається коло лiтературно обдарованоï молодi з новоï хвилi украïнськоï емiграцiï - Леонiд Лиман, Олег Зуєвський, Леонiд Полтава. Поет бере участь у створеннi письменницькоï органiзацiï МУР (Мистецький украïнський рух), що протягом 1945 - 1949 рокiв працювала в Нiмеччинi i стала цiкавою сторiнкою в iсторiï украïнськоï лiтератури у вигнаннi. А загалом для Маланюка то були тяжкi часи: життя перевалило за полудень вiку, а його необхiдно було починати заново; з чого починати, на що сподiватися - поет часто не знав. Пiд кiнець сорокових люди все частiше вiд'ïздили з таборiв: хто
- до Латинськоï Америки, хто в Австралiю, проте, бiльшiсть прагнула потрапити до США. В одному iз транспортiв 1949 року вiдпливав у свою третю емiграцiю i Євген Маланюк. Нелегко складалося його життя в Америцi. Спочатку довелося працювати фiзично. Пiзнiше пощастило влаштуватися за фахом - на iнженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро вiн працював до виходу на пенсiю в 1962 роцi. Його перо, як i досi, не знало вiдпочинку. Тiльки виразнiше проступив лiричний струмiнь, тепер вiршi позначенi самозаглибленiстю. В останнi десятилiття все частiше Є. Маланюк пiдсумовує пережите i зроблене. Автор не зраджує сформованим ще в молодостi iдеалам, його критика спрямована на себе:
Купив цей час фальшивою цiною: Iсходом, втечею, роками болю й зла, А треба було впасти серед бою На тiй землi, де молодiсть цвiла. У цьому прагненнi чесноï самооцiнки вiн надмiрно вимогливий до власного доробку, який, власне, i є найпереконливiшим спростуванням згаданих вище рядкiв.
Бо ж тiльки в США були виданi поетичнi збiрки "Влада" (1951), "П'ята симфонiя" (1953), "Поезiï в одному томi" (1954; до цiєï книги була включена збiрка поезiй "Проща"), "Остання весна" (1959), "Серпень" (1964). Поет пiдготував i свою останню збiрку вiршiв "Перстень i посох", що вийшла в Мюнхенi (1972) вже по його смертi. В царинi поетики Євген Маланюк - симфонiст. Саме це його рiднило з Павлом Тичиною. Вiн вiльно оперує художнiми засобами i класичноï поетичноï мови, й найсучаснiшими образними версифiкацiйними трансформацiями ïï. Виваженiсть i, сказати б, наукова точнiсть слова в iсторiософськiй поезiï поєднується з гранично вираженою емоцiйнiстю, просто - бурею пристрастi. Крiм того, поет виробив власну мову символiв, що є водночас i знаряддям, i результатом його свiтоаналiзу. Саме символiзм визначає одну iз провiдних рис поетичного мовлення Маланюка - лаконiчнiсть як принцип, що регулює структуру тексту. У своïй iнтимнiй поезiï Є. Маланюк плекає глибоко традицiйну, до бiблiйних порiвнянь i спiввiднесень сягаючу, образну систему. Проте рiвночасно його поетична вiзiя дуже сучасна, а на рiвнi вiдтворення емоцiйноï ретроспекцiï вiн лишається одним iз найщирiших поетiв у свiтовiй галереï. Питання, якi ставив Євген Маланюк собi й свiтовi в iсторiософськiй поезiï, лiричне страждання, яке пронизало його душу - це те, що було i є актуальним як на початку столiття, так i наприкiнцi тисячолiття. У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядковує два томи своïх лiтературознавчих, культурологiчних та iсторiософських статей, розвiдок, есе, нарисiв, котрi побачили свiт у видавництвi "Гомiн Украïни" в Торонто (Канада). Для своєï прози автор вибирає промовисту i поетичну назву
- "Книги спостережень". I тут Євген Маланюк постає самобутнiм мислителем, дослiдником-аналiтиком. Знову ж, як i в поезiï, основною його темою є Украïна, ïï мистецтво, культура, iсторiя. Десятки статей присвяченi класичнiй лiтературi, митцям-емiгрантам, письменникам Украïни радянського часу. Особливо слiд звернути увагу на дослiдження iсторiософського та культурологiчного плану. Йдеться про такi вiдомi працi, як "Нариси з iсторiï нашоï культури" (1954), "До проблем большевизму" (1956), "Illustrissimus Dominus Mazepa" ("Портрет пана Мазепи") (1959), "Ма-лоросiйство" (1964). Цi роботи якнайточнiше можна охарактеризувати рядками з раннiх поезiй Євгена Маланюка: Мiй ярий крик, мiй бiль тужавий, Випалюючи ржу i грiх, Ввiйде у складники держави, Як криця й камiнь слiв моïх. Зрештою, цi слова напевно стосуються всього творчого спадку письменника.
Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на кладовищi в Бавнд-Бруцi в Нью-Джерсi, яке часто називають украïнським пантеоном.
Книги поезiй i прози Євгена Маланюка друкувалися в Польщi, Чехо-Словаччинi, Нiмеччинi, Францiï, США, Канадi. Його твори перекладалися нiмецькою, чеською, росiйською, польською, французькою, англiйською мовами. До останнього часу iм'я Євгена Филимоновича Маланюка було невiдомим лише в Украïнi. Та крига скресла. Прийшов час, у який так свято вiрив поет. Для нього вiн жив i творив.
До першого тому "Книги спостережень" Євген Маланюк узяв епiграфом слова вiдомого украïнського мислителя В'ячеслава Липинського: "Навчiть ïх любити, а не ненавидiти один другого. Скажiть ïм, що Украïна - це не рай земний - бо раю на землi не може бути, - а найкраще виконаний обов'язок супроти Бога i людей. I скажiть ïм, що Украïна не створиться хитрими спекуляцiями, а тiльки великим i органiзованим iдейним поривом... ...Тiльки великим хрестовим походом Духа на украïнське пекло тiлесних пристрастей i хаосу матерiï можна створити Украïну". Саме так прагнув писати i дiяти Євген Маланюк. I сьогоднi пророчi слова видатного вiтчизняного фiлософа, суголоснi творчостi Маланюка, зверненi до кожного з нас.

ЛЕОНIД КУЦЕНКО З книги: Є. Маланюк. Невичерпальнiсть. - К.: Веселка, 1997.

Заголовок 1 Заголовок 2
ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897 - 1968)