<< Главная страница

АНДРIЙ МАЛИШКО (1912 -1970) Андрiй Самiйлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухiв Киïвськоï областi в багатодiтнiй сiм'ï сiльського шевця. У 1930 р. юнак надрукував першi вiршi в журналах "Молодий бiльшовик" та "Глобус". Закiнчивши у 1932р. Киïвський iнститут народноï освiти, працював учителем в Овручi. Вiдслуживши рiк у армiï, переïхав до Харкова й працював журналiстом. Протягом 1935 -1940 pp. А. Малишко видав збiрки: "Батькiвщина" (1936), "Лiрика", "З книги життя" (1938), "Народження синiв" (1939), "Листи червоноармiйця Опанаса Байди", "Березень", "Зоревiднi", "Жайворонки" (усi - 1940). У цей же перiод написав поеми "Трипiлля" (надруковано лише уривки), "Ярина", "Кармалюк", "Дума про козака Данила". У 1941 - 1944 pp. поет служив вiйськовим кореспондентом у газетах "Красная Армия", "За Радянську Украïну", "За честь Батькiвщини", де виступав i як поет, i як публiцист; видав сiм збiрок поезiй: "До бою вставайте!" (1941), "Украïно моя!" (1942, виходила двiчi), "Понад пожари" (1942), "Слово о полку" (1943), "Битва" (1943), "Полонянка" (1944), "Ярославна" (1946). Героïко-трагiчний пафос циклу з п'яти вiршiв "Украïно моя!", написаного 1941 p., передавав щирий особистий бiль за рiдну землю, вiру в ïï визволення. "Украïно моя!" - одне з найяскравiших поетичних явищ рокiв вiйни. У 1944 -1947 рр. Малишко працював вiдповiдальним редактором журналу "Днiпро".


За поему "Прометей" отримав у 1947р. Сталiнську премiю. У 1950р. з'явилась збiрка "За синiм морем", написана пiсля вiдвiдин поетом Канади та США разом з групою дiячiв культури. Наступного року вiн отримав за неï Сталiнську премiю.
Новий i чи не найбiльш продуктивний етап у творчостi поета починається iз середини 50-х pp. У збiрцi "Що записано мною" (1956) мiстяться тексти вiдомих пiсень: "Знову цвiтуть каштани", "Пiсня про Киïв", "Як на дальнiм небосхилi"; у збiрцi "Серце моєï матерi" (1959) - "Пiсня про рушник", "Ми пiдем, де трави похилi"; у збiрцi "Полудень вiку" (1960)
- "Вчителька" тощо. У ïх озвученнi поету допомагали такi музичнi корифеï, як брати Майбороди, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Верикiвський, А. Штогаренко, С Козак, О. Бiлаш. Протягом 1961 -1970 pp. вийшли збiрки "Листи на свiтаннi" (1961), "Прозорiсть" (1962), "Дорога пiд яворами" (1964), "Рута" (1966), "Синiй лiтопис" (1968), "Серпень душi моєï" (1970). 17 лютого 1970 р. А. Малишко помер. За своє життя поет видав близько сорока збiрок. Не всi вони мають однакову художню вартiсть. Але найголовнiше те, що в украïнську лiтературу вiн увiйшов як поет-пiсняр, бо пiснi на його вiршi вже давно сприймаються як народнi.
А. Малишко згадував, що пiсню любив iз самого дитинства, нiколи з нею не розлучався, саме вона надихала його на створення поезiй, якi вiн часто писав, уже вчуваючи чарiвну мелодiю. Можливо, цiй любовi до пiснi вiн має завдячувати, в першу чергу, своïй сiм'ï, зокрема матерi, яка знала багато украïнських народних пiсень iз задоволенням спiвала ïх дiтям. Цi першi дитячi враження та захоплення супроводжували поета протягом усього творчого життя, саме народна творчiсть стала тим джерелом, з якого вiн черпав натхнення.
А. Малишко спiвпрацював з багатьма композиторами, але особливо плiдно, починаючи з 1949 року (вiд першоï пiснi "Колгоспний вальс" i до останньоï
- "Стежина") - з композитором Платоном Iларiоновичем Майбородою, створивши понад ЗО пiсень. Ось деякi з них: "Киïвський вальс", "Ми пiдем, де трави похилi...", "Ти, моя вiрна любов", "Стежина", "Вчителько моя", "Пiсня про рушник", "Гаï шумлять бiля потоку", "Журавлi", "Бiлi каштани", "Колискова", "Пролягла дорiженька". Тобто, це саме тi твори, якi найбiльше полюбились слухачам. Хоча на музику покладено понад 100 вiршiв поета, причому переважна бiльшiсть на надрукованi твори. Та, як згадували друзi поета, досить часто сам Малишко складав слова до написаноï музики i робив це завжди легко й високопое-тично. Будучи натурою музикальною, вiн, як мало хто з поетiв, розумiв i вiдчував слово в музицi, швидко схоплював структуру майбутньоï пiснi - ïï музичну форму. Андрiй Самiйлович iнодi сам складав мелодiï до своïх вiршiв. На важких i довгих фронтових дорогах друзi поета пiд його акомпанемент, а вiн добре грав на баянi, спiвали тi задушевнi пiснi. Одна з таких пiсень-гг-: "Хусточка червона", в гармонiзацiï 3. Остапенка, облетiла всi
фрОНТИ. -..-. ; ; ; >i Уся пiсенна спадщина поета є надзвичайно багатогранною. ïй притаманний глибокий лiризм в оспiвуваннi найсвiтлiшого почуття Їкохання, живоï краси рiдного краю, його природи, фiлософськi узагальнення та глибокi роздуми над людською долею. Поезiя "Чому сказати й сам не знаю...", яка бiльше вiдома пiд назвою "Стежина", була створена за вiсiм днiв до смертi поета. У цьому творi Малишко вдається до використання народнопiсенного образу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде iде проляже. Але митець не закликає бездумно кидатися в далекi свiти в погонi за примарним щастям, щоб потiм каятися, шкодувати, марити в снах i наяву за батькiвським порогом i стежиною, що веде на батькiвщину: . Кудись пiшла, не повертає, Хоч бiля серця стеле цвiт, Ота стежина в нашiм краю Одним одна бiля ворiт. Дощами мита - перемита, Дохцами знесена у даль, Мiж круглих соняхiв iз лiта Мiй ревний бiль i ревний жаль. Близькою за духом до попередньоï є пiсня "Вогник" - лiричний спогад про рiдну хату, свiтло у ïï вiкнi, тополину пiд вiкнами, батька й матiр. Символiчним є i образ вогника - уособлення родинного вогнища, iдо виступає орiєнтиром у людському життi, який завжди захистить i освiтлить дорогу, навiть у суцiльнiй "темрявi життя".
Починаючи зi збiрки "Батькiвщина" майже а кожнiй А. Малишко звертався до образу матерi - родоначальний} життя на землi Зрозумiло, що це нi в якому разi не може вважатися обмеженiстю тематики його творчостi. До того ж навряд можна згадати поета, який би уникнув цього образу в своïй творчостi. Така велика кiлькiсть творiв про матiр, навпаки, є ознакою великоï майстерностi автора, який кожного разу знаходить новi гранi цього багатогранного образу. Свiй вiрш "Материнська" А. Малишко присвятив рiднiй неньцi; Бувало мати, ïвга Базилиха - До неï й досi спогадом лечу, - В зимовий вечiр заспiває стиха i доведе малого до плачу. Сама розкриє душу материнську, I щиру пiсню переллє сама, iпєремрiе, погойда\ колиску. I до вервечок рикц пiдiйма. . Любов до рiдноï неньки була воiстину найголовнiшим джерелом творчостi поета; вона щоразу повертала йому натхнення i нагадувала, в iм'я чого вiн працює, вона була i сенсом його схвильованостi, i суттю його мислення. Розмова з матiр'ю, не вголос, але всюди, де випадають поетовi хвилини творчоï самоти,
- одна з форм життя Манишковоï душi. Окрiм прямого значення, образ матерi може виступати в його творах у ролi символу рiдноï землi чи Батькiвщини в цiлому. Та апофеозом поезiй про матiр є вiрш А. Малишка "Рiдна мати моя" ("Пiсня про рушник"), яка, окрилена чарiвними мелодiями П. Майбороди, набула великоï популярностi, стала народною пiснею. I хоча пiсня перекладена тридцятьма п'ятьма мовами свiту, найкраще вона звучить саме украïнською, бо ïï образнiсть тримається на вишитому рушниковi, нашому обереговi, з яким в украïнцiв пов'язано все - вiд народження до останнього шляху: на рушниковi подавали найдорожчому гостевi хлiб-сiль, ним перев'язували руки молодих пiд час вiнчання, рушниками покривали найдорожче для укрзïнця-християнина - iкони, рушники використовувались i в процесi обряду поховання людини, i, зрештою, вирушаючи в дорогу, людина неодмiнно мала з собою рушник, який був не просто шматком тканини, що прикривав, наприклад, хлiб, а справжнiм оберегом, талiсманом, що, на думку наших предкiв i оберiгав, i захищав, i приносив щастя. До того ж, прямокутна форма рушника сама символiзувала дорогу, зокрема життєву дорогу людини. А вишитi, здебiльшого червоними i чорними нитками, вiзерунки означали переплетенi в людському життi радiснi й сумнi моменти: "i дитинство, й розлука, i вiрна любов". (Андрiй Сзмiйлович вiрив у те, що в буремнi роки вiйни вiн вижив пiсля важкого поранення тiльки завдяки вишитому рушниковi, з яким мати провела його на фронт). "Пiсня про рушник" сприймається як монолог сина, який знаходить кайнiжнiшi слова, щоб подякувати любiй матусi за ïï турботу, вiрну любов i ласку. Пiсня "Ми пiдем, де трави похилi..." хвилює, захоплює задушевнiстю, красою i щирiстю висловлення простих, але глибоких людських почуттiв. Це справжнiй лiричний гiмн молодостi, коханню. Коли слухаєш цю пiсню, в уявi постає мерехтливе, повите голубим присмерком Заднiпров'я, з весняними квiтами, зi спiвом пташок, з тихим шелестом верб пiд подихом вiтерця. А для нас усiх у пристрасному маревi лине п'янка, як запах свiжоскошеноï трави, золота юнiсть зi словами нiжними ï милими, з думами спраглими, тремтливими, з пестливим усмiхом i щастям сумовитим.
Перед вiйною А. Малишко надрукував поеми "Ярина", "Кар-малюк", "Дума про козака Данила". Всi вони були присвяченi минулому украïнського народу. Спробою розгорнути панораму характерiв, розкрити витоки патрiотичних почуттiв, цiльнiсть i висоту морально-етичних критерiïв був цикл повоєнних поем: "Сини", "Любов", "Прометей", "Жива легенда", "Марiя", "Це було на свiтанку". I хоча поет, зважаючи на тогочасну полiтичну ситуацiю, не завжди мiг вiдкрито виявити своï погляди на минуле Украïни, вiн постiйно звертався до iсторичноï тематики. Так, у вiршi "Приходять предки, добрi i нехитрi" поет натякає на трагiчне минуле украïнського народу: Приходять предки, добрi i нехитрi, У бородах, простелених на вiтрi, . Не руки
- а погнутi чорнi вiти, Не очi - а прозористi орбiти. I кайдани подзвонюють з плугами, Зерно, i кров, i ночi iз снiгами. Водночас вустами предкiв Малишко звертається до своïх сучасникiв i нащадкiв з болючим запитанням, чи зумiли вони зберегти нацiональну самосвiдомiсть, чи не втратили вони те, заради чого гинули ïхнi дiди та прадiди: - Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовiрком, схизматом чи прелатом. Ярижкою нiкчемним, псом на вловi? Дитино наша, ягодо з любовi! (схизмат - розкольник, прелат - найвищий титул у католицькiй церквi). Дуже прикро, що навiть зараз, на початку XXI ст., цi питання зберiгають свою емоцiйно-тривожну напруженiсть: чи зумiємо ми бути гiдними своïх предкiв, чи буде ïм за що нас поважати, нами пишатись. Проте фiнальний акорд вiрша А. Малишка звучить доволi оптимiстично:
Дарують ласку, повну болю й змоги, Щоб у очах уздрiть новi прологи.
Тобто є шанс, є надiя, що iсторiя Украïни не стала епiлогом, фiнальною згадкою про загиблу державу. Приблизно таке ж оптимiстичне звучання i таку ж тематику має i вiрш "Кобзарик", де йдеться про старого слiпого кобзаря, який спiває пiснi про героïв козакiв - @онту, Залiзняка. Дiд змальований старим, слiпим, немiчним, але при цьому вiн не втратив внутрiшньоï сили: "В дiда руки, наче гнутi луки, непiдкоренi" i справу його важко Оцiнити, адже своïми пiснями вiн "народжує" нових Aонт i залiзнякiв, а значить, героïчнi надбання предкiв зможуть зберегти й збiльшити ïх нащадки: Буде день, буде суть, А не голосiння, Тiï очi проростуть, Як насiння.
Андрiй Самiйлович Малишко полишив нам не тiльки пiсенну й поетичну спадщину, вiн також є автором значноï кiлькостi публiцистичних та лiтературно-критичних творiв. Досить плiдною була i його перекладацька дiяльнiсть. ОСНОВНI ТВОРИ: "Пiсня про рушник", "Чому, сказати, й сам не знаю..." ("Стежина"), "Вогник", "Приходять предки", "Роздум", "Кобзарик", "Про майстра", "Вершник", "Киïвський вальс", "Ми пiдем, де трави похилi...", "Ти, моя вiрна любов", "Вчителько моя", "Гаï шумлять бiля потоку", "Журавлi", "Бiлi каштани", "Колискова", "Пролягла дорiженька". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Андрiй Малишко // Украïнське слово: Хрестоматiя украïнськоï лiтератури та лiтературноï критики XX столiття: В 4 кн. - К., 2003. - Кн. 3. 2. Ткаченко А. Андрiй Малишко // Iсторiя украïнськоï лiтератури XX столiття: У 2 кн./ За ред. В.Г. Дончика. - К., 1998. - Кн. 2. 3. Барабаш С Чарiвнi джерела поезiï: естетичнi функцiï фольклоризму в поетицi Андрiя Малишка. - К., 1990. 4. Мерчанська Є. Пiсенна творчiсть А. С. Малишка. Урок украïнськоï лiтератури в 11 класi // Украïнська мова i лiтература в школi.
- 2003. - - 8. 5. Дем'янiвська Л. Андрiй Малишко: Життя i творчiсть. - К., 1985. 6. Костенко А. Андрiй Малишко: Бiографiчна повiсть. - К., 1987. 7. Недiлько В. Андрiй Малишко // Украïнське слово: Хрестоматiя украïнськоï лiтератури та лiтературноï критики XX ст..: В 4 кн.
- К., 1994. - Кн. 2.
АНДРIЙ МАЛИШКО (1912 -1970) Андрiй Самiйлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухiв Киïвськоï областi в багатодiтнiй сiм'ï сiльського шевця. У 1930 р. юнак надрукував першi вiршi в журналах "Молодий бiльшовик" та "Глобус". Закiнчивши у 1932р. Киïвський iнститут народноï освiти, працював учителем в Овручi. Вiдслуживши рiк у армiï, переïхав до Харкова й працював журналiстом. Протягом 1935 -1940 pp. А. Малишко видав збiрки: "Батькiвщина" (1936), "Лiрика", "З книги життя" (1938), "Народження синiв" (1939), "Листи червоноармiйця Опанаса Байди", "Березень", "Зоревiднi", "Жайворонки" (усi - 1940). У цей же перiод написав поеми "Трипiлля" (надруковано лише уривки), "Ярина", "Кармалюк", "Дума про козака Данила". У 1941 - 1944 pp. поет служив вiйськовим кореспондентом у газетах "Красная Армия", "За Радянську Украïну", "За честь Батькiвщини", де виступав i як поет, i як публiцист; видав сiм збiрок поезiй: "До бою вставайте!" (1941), "Украïно моя!" (1942, виходила двiчi), "Понад пожари" (1942), "Слово о полку" (1943), "Битва" (1943), "Полонянка" (1944), "Ярославна" (1946). Героïко-трагiчний пафос циклу з п'яти вiршiв "Украïно моя!", написаного 1941 p., передавав щирий особистий бiль за рiдну землю, вiру в ïï визволення. "Украïно моя!" - одне з найяскравiших поетичних явищ рокiв вiйни. У 1944 -1947 рр. Малишко працював вiдповiдальним редактором журналу "Днiпро".


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация