АндрIй Малишко (14 листопада 1912 - 17 лютого 1970)


Андрiй Малишко - поет-лiрик вiд Бога. Його голос, то нiжний i схвильований, як першi слова кохання, то гнiвний, сповнений пристрастi вибуховоï сили, не можна сплутати з чиïмось iншим. Навiть у ряду визначних талантiв, яких дала украïнська поезiя свiтовi в двадцятому столiттi - Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Iгор Антонич, Василь Стус,
- постать Андрiя Малишка не блякне, вирiзняється глибокою поетичною самобутнiстю, власним баченням свiту, органiчним єдинокорiнням з народнопоетичною творчiстю, iнтимним тоном звучання, навiть коли вiн говорить про свiтовi, загальнолюдськi проблеми. А ще - пiсеннiстю своєï лiрики, тим, що кожен ïï рядок бринить за камертоном украïнськоï народноï пiснi. Звичайно, кожна людина, поет тим бiльше, формує себе сама. Та все ж i життя, особливо дитинство, де закладаються першi й наймiцнiшi пiдвалини любовi, духу, характеру людини, де батько з матiр'ю, першi друзi, теж важить так багато в долi людськiй. Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тiсноï селянськоï хати в невеликому селищi Обуховi неподалiк Києва, де народився 14 листопада 1912 року, винiс вiн найперш незрадливу любов до рiдноï землi та матерi, до рiдноï пiснi та слова, промовленого "в колисцi iз лози, Щоб вiчним окаянним боржником Його нести, страждати i любити". У тiй хатинi почув вiн уперше i думи Шевченковi... Жилося родинi Самiйла Малишка не розкiшне. Землi було двi десятини, а сiм'я чималенька - тiльки дiтей одинадцятеро. Тож доводилося господаревi i шевцювати, й на заробiтки в Таврiю ходити. От i малий Андрiй пособляв чим мiг. Ходив заможнiшим по господарству помагати, грав на весiллях на гармонiï, бо ж мав i талант музики. Пiдрiсши, пiшов у семирiчку, потiм навчався в медичному технiкумi. Та кликали його iншi мрiï, жив у юнаковiй душi потяг до прекрасного, до пiснi, до поезiï. Тож i привiв вiн Малишка на лiтературний факультет Киïвського iнституту народноï освiти (тепер - Киïвський унiверситет iм. Т. Шевченка), де взяв його пiд своє могутнє крило Максим Рильський, який там викладав i вiв лiтературну студiю. По закiнченнi IНО деякий час молодий учитель викладає лiтературу в Овручi, на Житомирщинi, пiзнiше працює в газетi "Радянське слово". У 1934 - 1935рр. служить у армiï, а потiм переходить на творчу роботу.
Потяг до творчостi в Малишка прокинувся дуже рано i мав своєрiдний характер. Мати поетова, Ївга Базилиха, як ïï звали "по-вулишному", чудово спiвала. Андрiй Самiйлович в "Автобiографiï" (1959р.) згадував, що ïï пiснi врiзалися в пам'ять на все життя. Тiльки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумнi кiнцiвки. Не могло його чуле серце миритися з трагiчною загибеллю козака, якому чорний ворон очi клює... I тодi Андрiй перекомпоновував пiсню по-своєму: нi, не вбито козака - поранено, вилiкували його добрi люди, та й повернувся вiн додомоньку.
А трохи пiзнiше почав i сам вiршi складати, записувати до клейончатого зошита... Але батько, а був вiн людиною крутою, не вподобав синового захоплення.
Та жага вiршувати, творити не вщухала, i, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Першi друкованi вiршi студента А. Малишка побачили свiт на сторiнках журналу "Молодий бiльшовик" (тепер - "Днiпро"). А потiм з'являється колективна збiрка трьох авторiв
- "Дружба" (1935), i вже наступного року виходить книжка вiршiв "Батькiвщина", що засвiдчила неабиякий талант молодого поета. Наступнi збiрки - "Лiрика", "З книги життя" (1938), "Народження синiв" (1939) та iншi
- стали щабелями помiтного творчого зростання. Тематика довоєнних творiв рiзноманiтна: праця хлiборобiв, подiï революцiï та громадянськоï вiйни, чудовi пейзажнi поезiï, де картини природи гармонують з лiричним настроєм, з розквiтом першого кохання ("Зимове", "Пейзаж", "Дощ упав на край широкий"). Героями творiв Малишка є "хлiбороби й сiвачi", простi робочi люди. Оживає в його творах й iсторична пам'ять народу. Постають iз рядкiв циклу "Запорожцi" славетнi прадiди нашi, якi кров'ю своєю боронили рiдний край вiд ворогiв. Та це була тiльки прелюдiя. Патетичною симфонiєю, закличним звуком сурми лунає поезiя А. Малишка в роки вiйни проти фашистських нападникiв. Для нього, як, власне, й для всiєï лiтератури, це були роки високого злету. Тодi з'явились "Украïна в огнi" О. Довженка, "Слово про рiдну матiр" та "Жага" М. Рильського, "Любiть Украïну" В. Сосюри. З-пiд пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й нiжна пiсня любовi до Вiтчизни - "Украïно моя". Ще напередоднi вiйни вiн написав чудову лiричну поезiю "Червоновишневi зорi вiщують погожий схiд...", де iнтимне "ти може, мене й забула: не бачила стiльки лiт..." - тiсно переплелося iз суворо-солдатським: "Друзi iдуть полками, i я серед них
- сурмач". Сином Украïни, сурмачем, поетом i журналiстом пiшов А. Малишко на фронт. Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матiр'ю-Батькiвщиною зазвучали його збiрки: "До бою вставайте", "Понад пожари", "Украïно моя!", "Битва"... I цикл "Украïно моя" - чи не найсильнiший з-помiж усiх, перейнятих болем та любов'ю до рiдноï землi могутнiх творiв його побратимiв-поетiв. Широкi епiчнi картини минулого й сучасного, пророчi вiзiï майбутнього переплiтаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична пiднесенiсть i реалiстична виразнiсть, гнiвна iнвектива й нiжний лiризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючоï сили нiжностi й любовi: Украïно моя, далi, грозами свiжо пропахлi, Польова моя мрiйнице. Крапля у сонцi з весла. Я вiддам свою кров, свою силу i нiжнiсть до краплi, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. Про силу впливу цiєï поезiï можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962р. писав Андрiєвi Малишку: "Я знаю, що заради щастя рiдного народу я мiг би всiм пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рiдним духовним хлiбом
- "Жагою" М. Рильського, Вашим вiршем "Батькiвщино моя". Може здивувати те, що Стус називає вiрш дещо iнакше - "Батькiвщино моя". Це вже справа рук компартiйних цензурно-видавничих органiв. У тi огненнi роки вийшла-таки "Украïно моя", вийшла й покликала синiв Украïни до бою. А потiм, пiсля вiйни, схаменулися - а де ж тут "великий, єдиний"? I замiсть "Украïно моя" з'явилось "Украïно Радянська" або й просто - "Батькiвщино". Поет змушений був дописати строфу про "синiв Росiï", з якими поряд стояли украïнцi... А ще пiзнiше зазвучали й звинувачення в "украïнському буржуазному нацiоналiзмi". Хоча поет з пошаною й любов'ю ставився до всiх нацiй, включаючи й росiйську. Досить пригадати його поему "Прометей", де поранений солдат-росiянин, порятований украïнською матiр'ю, вчиться в Шевченкового Прометея мужностi та незламностi, а пiсля того, як усе село, ризикуючи волею й життям, визнає його земляком, теж знаходить у собi сили вiддати життя за рятiвникiв. По вiйнi поет iнтенсивно працює, виходять - як вiдгомiн вiйни - збiрки "Ярославна" та "Чотири лiта" (1946р.), а далi новi книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудiвникiв
- не як бездушних "гвинтикiв", а як неповторнi творчi особистостi, закоханi в землю, працю на нiй, звертається до минулого Украïни. У збiрцi "Вiщий голос" (1961р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вiчному Кобзаревому голосi не тiльки заклик "добре вигострить сокиру", а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в життi:
Тож стiльки треба таïть любовi В своïй недолi, в солдатськiй скрутi, I так затятись на вiщiм словi, ЇЩоб з нього тлiли й кайдани кутi. З роками голос Андрiя Малишка мiцнiв, наливався силою. Поет починає пильнiше придивлятися до життя, глибше сягати в сутнiсть складних вiчних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи "Дорогою пiд яворами", як назвав вiн збiрку (1964р.), що ïï певною мiрою можна вважати етапною на творчому шляху, як i внутрiшньо пов'язану з нею "Руту" (1966р.). У циклах "Пiсня дороги", "Пiсня яворiв", "Сонети обухiвськоï дороги" поет наче дорослим повертається в своє дитинство, з вершин життєвого досвiду i мудростi осмислює минуле й сучасне, розмiрковує над майбутнiм. Вiн замислюється над своïм корiнням, у рядi "Сонетiв обухiвськоï дороги" це видно вже з ïх назв: "Я з тих краïв, де синi оболонi...", "Я з тих краïв, де за Днiпром кургани...", "I ти з такого ж поля" та iн. У цих же збiрках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретiв своïх учителiв та друзiв, якi назвав пiснями: "Пiсня Тараса Шевченка", "Пiсня Максима Рильського", такi ж пiснi Остапа Вишнi, Олександра Довженка, зокрема щире й тепле "Пiсня Олександра Довженка", близького друга, з яким Малишко дiлив i хлiб, i пiсню, й життєвi незгоди. Та й у вiршi "Рядок про Довженка" (зб. "Прозорiсть", 1962) у небагатьох словах розкрита й свiтова велич генiального письменника та кiномитця, i його страдницький життєвий шлях. Поглиблений фiлософський пiдхiд Малишка до всього, що лягло йому на душу i перо, характерний для останнiх збiрок - "Синiй лiтопис" (1968), "Серпень душi моєï" (1970), яка вийшла вже пiсля смертi поета. Пристрасний лiрик дещо поступається поетовi-мислителевi, поетовi-фiлософу, хоч лiрична амплiтуда вiршiв не спадає. Частiше трапляються характернi назви вiршiв: "Роздум", "Медитацiя", "Дума", "Пам'ять".
Андрiй Самiйлович зосереджується на найскладнiших фiлософських проблемах буття, дошукується першопричин, витокiв усього, що дiється у свiтi. У циклi вiршiв про складний, насичений болями, злочинами, вiйнами двадцятий вiк поет-гуманiст iз надiєю вдивляється в те, як вiн, цей жорстокий вiк, "гойдає мiльйони колисок, Щоб дiтей не збудити", закликає його прийти в свiт орачем, а не будувати "тюрем за гратами". Малишка завжди хвилювала проблема iсторичноï пам'ятi народу. Ряд поезiй на цю тему - "В завiйну нiч з незвiданих дорiг...", "Приходять предки, добрi i нехитрi..."
- здаються написаними у нашi днi - настiльки актуально вони звучать. Гостро, болiсно вiдчуває поет свiй, наш обов'язок перед далекими пращурами, котрих непокоïть, якими ми стали.
- Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовiрком, схизматом чи прелатом, Ярижкою нiкчемним, псом на вловi? Дитино наша, ягодо з любовi! Поет почуває свiй борг перед минулим i майбутнiм, перед усiм, на свiтi сущим,
- чорним хлiбом i низенькою батькiвською хатою, ручаєм i сосною, щастям закоханих... "А вже найбiльше, чуєте ви, мамо, Я вам заборгував i не вiддав Нi шеляга за перше рiдне слово..." - признається поет. Оцей мотив боргу, обов'язку перед цiлим бiлим свiтом чи не найголоснiше звучить у поезiï останнiх лiт. Про це чудесна медитацiя
- вiрш "Роздум" ("Чи встигну я цей камiнь обтесати"). Уже десь на останньому прузi замислився митець: а чи вiддав я всi борги, "чи встигну я цей камiнь обтесати?", бо "поïзд мiй вечiрнiй у долинi Не може довго ждати..." А з каменя витесує вiн Людину - наче Бог творить Всесвiт. I ось "уже на каменi засяли очi i налились блакиттю", вже "уста людськi жагою затремтiли i ожили..." Та все одне - це ще мертвий камiнь. Як же вдихнути в нього душу, життя? "Витесати слово хоч єдине i вкласти в очi, в губи кам'янi", - ось чого домагається поет. Без мови все мертве. Без мови немає життя.
Тож i любив Малишко рiдну мову, рiдне слово i пiсню над усе. Цiєю любов'ю осяяна поезiя останнiх лiт, де вiн якось по-новому осягнув ïх суть i значення. Коли ще в довоєннi часи вiн бачив поета лише як "сурмача", "правофлангового рядового, заспiвувача першого" - i таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вiршi "Поезiя", яким вiдкривається "Синiй лiтопис" (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення - "I чорним попелом, i паростю Стоïть одвiчно коло хати", ïï нiчим не можна купити - "нi цвiтом провесен, анi горлянкою, нi чином", бо вона насамперед
- "дiло совiсне". Як поет-лiрик, чиï вiршi вiдзначаються надзвичайною музичнiстю, А. Малишко неминуче приходить до пiснi. Власне, бiльшiсть творiв його iнтимноï лiрики
- це пiснi, покладенi або ще не покладенi на музику: "Ти мене накличешся ночами", "Я тебе вимрiяв, нiжну й жагучу...", "Я забув, що й плачуть з поцiлунку..." Кохання - немов якась надприродна сила, яка все може, коли любиш i вiриш:
Крикну: прийди! - i прийдеш неминуче, Крикну: рятуй! - i воскресну в рятунку. Не диво, що багато Малишкових пiсень стали воiстину народними в найповнiшому розумiннi цього слова. I насамперед це - "Пiсня про рушник", яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно "Рiдна мати моя..." Це - гiдний пам'ятник Матерi вкраïнськiй, який вдячний син звiв на вiки вiчнi. Ця пiсня глибоко нацiональна, ïï не можна адекватно перекласти iншою мовою, бо образнiсть ïï тримається на вишиваному украïнському рушниковi, з яким у нас пов'язано все - вiд народження до останнього шляху. Хто буде судженим дiвчинi? "
- А хто теє вiдерце дiстане, той зi мною на рушничок стане". Рушниками перев'язували молодих, а коли у них син виростав, iшов у життєву дорогу
- чи то добру, а чи й лиху, воєнну, - то нiс iз собою материне благословення - рушник вишиваний... I нарештi - "рушниками, що надбала, спусти мене в яму". I червонiє вiн на хрестi над могилою... От тому й говорить поет, що на ньому оживає "все, знайоме до болю", все життя, i пройдене, й те, яке ще судилося прожити. Спробуйте-но перекласти хоча б росiйською: "Песня о полотенце..." Небагато у всiй свiтовiй лiтературi пiсень, де так щиро й любовно возвеличено матiр. У бiльшостi пiсень Малишка - роздуми над людською долею, оспiвування найсвiтлiшого почуття кохання, живе краса природи, краса людини працi. Ось "Вогник". Лiричний спогад про рiдну хату, свiтло у ïï вiкнi, тополину пiд вiкнами, а головне - батько й мати, "ота, що на свiтi одна". Як багато говорить ця пiсня вдячному серцю. Чудовi лiричнi пiснi, створенi здебiльшого у спiвдружностi з композитором Платоном Майбородою, супроводжували - та й зараз супроводжують - молодiсть цiлих поколiнь. "Ми пiдем, де трави похилi...", "Киïвський вальс", "Запливай же, роженько весела", "Пiсня про Киïв" ("Бiлi каштани"), "Цвiтуть осiннi тихi небеса" (чудову музику до якоï написав О. Бiлаш)... Зворушливою пiснею "Вчителько моя" А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу. У пiснях Андрiя Самiйловича такi скарби почуттiв, буяння краси, тепло любовi, що самi вони принесли б поетовi безсмертну славу. I здається не випадковим, що й останнiм твором поета, написаним у лiкарнi за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвiсна "Стежина" ("Чому, сказати, й сам не знаю..."), в якiй вiн роздумує над людським життям, згадує рiдну стежину, з якоï воно починається, якiй немає нi кiнця, нi повороту, людина смертна, а народ живе вiчно.
Всеволод НЕДIЛЬКО Украïнське слово. - Т. 2. - К., 1994.
Заголовок 1 Заголовок 2
АндрIй Малишко (14 листопада 1912 - 17 лютого 1970)