<< Главная страница

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ


(1878 - 1944)
Ольшанське кладовище в Празi. Тут, на православнiй дiлянцi, - могила Олександра Олеся. (Його справжнє iм'я i прiзвище - Олександр Iванович Кандиба). Ранньою весною 1988 року я вклонився його свiтлiй пам'ятi. Новий дубовий хрест; прокинулися минулорiчнi i з'явилися новi, посадженi кiлька днiв тому, квiти. Тиша i чистота, спокiй i сум. Поруч похованi iншi нашi земляки, яких доля закинула по революцiï до Праги. Не вiдомi нi менi, нi усiм нам - доктор Микола Галаган, директор тутешньоï украïнськоï гiмназiï, професор Iван Кобизський. А неподалiк - могили росiйських письменникiв Євгена Чирикова, Василя Немировича-Данченка, Аркадiя Аверченка, матерi письменника Володимира Набокова - Гелени Набоковоï... Деякi могили доглянутi, iншi поволi зникають у безвiстi. Як i долi тих, хто в них знайшов останнiй притулок далеко вiд рiдноï землi. Могила Олександра Олеся не занедбана - в Празi живе його син Олесь Кандиба, який опiкується посмертною долею батька. Живуть там i нашi земляки - Зiна Геник-Березовська i Богдан Зiлинський, якi обов'язково вiдведуть вас на могилу славетного поета. Пам'ятають i пiклуються про поетичну спадщину нашого митця i чеськi лiтературознавцi Вацлав Жидлiцький, Вячеслав Сато, Iлона Славiкова, приïздять iз Братiслави дослiдники його творчостi Мiкулаш Неврлi i Михайло Мольнар. Не оминаємо й ми, радянськi украïнцi, це мiсце, коли доводиться бувати в Чехословаччинi, бо доля спадщини першорядного украïнського поета нас турбує. Навiть у трагiчнi десятилiття сталiнщини в народi не забувалася його творчiсть, хоча 27 рокiв - з 1930 по 1957 рiк - вiршi Олександра Олеся не друкувалися в нашiй краïнi. Чому так сталося? Чим завинив майстер перед своïм народом? Переконаний: нiчим вiн не завинив, народ його не карав осудом, не обiйшов забуттям. Намагався покарати поета сталiнiзм, вiдлучаючи його творчiсть вiд iсторiï украïнськоï лiтератури, вилучаючи iз масових бiблiотек його книги i забороняючи ïх друк. Олесь завинив перед своïм народом лише тим, що не роздiлив iз ним страхiття голоду 1932 - 1933 рокiв, жахiв сталiнського беззаконня, ненависноï фашистськоï окупацiï. Та вiн себе жорстоко i покарав. Покарав тим, що 1919 року залишив рiдний край i опинився на чужинi. Чужина - могила, чужина - труна, Душа на чужинi, як чайка сумна, - Лiтає i квилить в сльозах без гнiзда: Навiк його змила бурхлива вода. Так вiн писав 1927 року, коли на Радянськiй Украïнi його поезiï знали, як кажуть, i старi, й малi. Адже саме тодi перевидавалися пiдготовленi Павлом Филиповичем Їзабезпеченi - грунтовною його ж передмовою ЇВибранi твори Ї. Перевидавалися тричi - в 1925, 1929 i 1930 роках. Крiм того, Державне видавництво Украïни двiчi
- у 1925 i 1929 роках - друкувало його збiрочки поезiй для дiтей молодшого вiку. Укладачi рiзних репертуарних збiрникiв, декламатори буквально вихоплювали поезiï Олеся, з неофiтською одержимiстю пристосовуючи ïх до революцiйних свят шляхом замiни i назв, i уточнення смислового звучання. Вiршi митця стали воiстину народними завдяки мелодiйностi, чiткiй соцiальнiй орiєнтацiï i багатству народнопоетичноï образностi. Протягом 1917 - 1930 рокiв з'явилося в нашiй краïнi 25 окремих видань, серед них i три книжки росiйською мовою. I це незважаючи на те, що поет виïхав 1919 року нiбито з дипломатичним завданням вiд буржуазно-демократичного уряду Украïнськоï Народноï Республiки (УНР). Та заради iстини слiд сьогоднi нагадати: О. Олесь не був нi полiтичним дiячем буржуазно-демократичних урядiв, нi тим паче дипломатом. Саме тодi, коли С. Петлюра почав прибирати владу до своïх рук, немало украïнськоï iнтелiгенцiï пiд приводом дипломатичних мiсiй емiгрувало з краïни. Виïхав за кордон i поет. Його лякала неконтрольована стихiя революцiйних припливiв i вiдпливiв, вiн вважав, що не варто свавiльно експериментувати над Їживим народним органiзмом, обезкровленим вiйною i революцiєю Ї, боявся, що справа може повернутися фатально, що треба уважнiше придивлятися до процесiв, не поспiшати, що Украïнi загрожує Антанта, а в цьому заплутаному лабiринтi, яким є полiтика, мало кому вдається правильно зорiєнтуватися, тим бiльше - вести за собою народнi маси. Згодом вiн опиняється у Вiднi, де випустив чотири номери гумористичного журналу
ЇСмiх Ї, у якому сатирично висмiяв украïнську емiграцiю за ïï претензiï на народне представництво, на формування в екзилi
Їукраïнських урядiв Ї, на органiзацiю Їпроводiв для боротьби за визволення Украïни - тощо. З 1923 року Олесь живе в Чехословаччинi. Народну славу поетовi створили i назавжи утвердили пiснi та поетичнi скорботи перiоду революцiï 1905 - 1907 рокiв i Лютневоï революцiï 1917 року. Митець зумiв з великою експресивною напругою Їпереплавити - народнi переживання i сподiвання в болiсно-вразливiй своïй душi i потужно, зi щирою емоцiйною сповiдальнiстю вилити це в поетичних образах, символiчних асоцiацiях та музичних ритмах. Вiн пережив i свiтлi надiï рiдного народу на соцiальне та нацiональне визволення, i трагiчнi поразки першоï росiйськоï революцiï, оплакав загиблих та загорiвся новим, зiгрiтим революцiйними загравами гнiвом супроти насильства й тиранiï.
Ми не зложимо зброï своєï - Дужi в нас i бажання, i гнiв, Ми здобудемо землю i волю I загоïмо рани вiкiв. 1910 року Сергiй Єфремов так оцiнював його творчiсть: ЇОбурення проти насильства, гнiву за скривджених повно в поезiях Олеся 1905
- 1907 рр., i в них вiн дає такi гарнi зразки громадянськоï, справдi високоï поезiï, до якоï пiсля Шевченка нiхто ще так високо не пiдiймавсь на Украïнi. Олесь ще раз наочно показав, що громадянськi мотиви анiтрохи не зв Їязують крил i не заважають справжньому поетовi, не пiдборкують його творчого натхнення Ї. А минуло лише п'ять рокiв вiдтодi, як молодий поет дебютував в одеському альманасi
ЇБагаття - вiршем ЇПарубоцькi лiта - то бурхливий поток Ї, i три роки з того часу, як побачила свiт перша (1907р.) збiрка поезiй
ЇЗ журбою радiсть обнялась Ї. Хтось ударив без жалю по серцi моïм, - I забилося серце в вогнi золотiм... I посипались iскри яснi, I в дзвiнкi обернулись пiснi. Романтичне свiтосприйняття, щедро напоєне народнопоетичною образнiстю, музичним ладом народноï пiснi, динамiчно визрiвало до вершин бездоганного словесного iнструментування. Читачiв буквально зачаровували алiтерацiï та асонанси поезiй Олеся, а його щире, виболене й власною долею спiвчуття голодним, обiдраним i нiмим рабам у царськiй Їтюрмi народiв - викликало спiвпереживання i довiру: Вони - обiдранi, розбутi, Слiпi, голоднi i нiмi, В кайдани, в сталь мiцну закутi, В кривавих ранах i ярмi, - Сьогоднi бiльше не раби: Лунають гасла боротьби! Поет вселяє вiру й упевненiсть у свiдомiсть цих таврованих рабiв:
Вони - гроза, вони - героï: Їх гнiв героями зробив. I верх за ними буде в боï - Сам бог попереду рабiв!! Ти чуєш грiм? Гримлять раби: ЇЗа нами поспiх боротьби!! - Цi могутнi, оптимiстичнi заклики пролунали 1906 року - в розпал першоï росiйськоï революцiï. Тож можна зрозумiти митця, який так болiсно сприйняв ïï поразку. Олександр Олесь свiй талант присвятив цiй революцiï - ïï переможно-величнiй увертюрi та ïï трагiчному фiналовi.
На революцiю працював поет натхненно i самовiддано, перекладаючи на украïнську мову ЇВаршав'янку Ї, ЇМарсельєзу Ї, ЇСмiло у ногу рушайте Ї, ЇВ неволi скатований люд Ї, утверджуючи свiй авторитет митця-громадянина i публiцистичними статтями, фейлетонами. Одна за одною з'являються й книги його поезiй. Пiсля згаданоï
ЇЗ журбою радiсть обнялась Ї, яка побачила свiт у Петербурзi 1907 року, виходить книга II (також в Петербурзi 1909 року), решта книг (ïх поет також позначав римськими цифрами
- III, IV, V) друкуються в Києвi(1911, 1914, 1917 рр.). Була пiдготовлена до друку i книга VI. У сiчнi 1919 року журнал ЇКнигар - повiдомляв: ЇВiдомий украïнський поет О. Олесь закiнчив i здав до друку VI книгу своïх поезiй Ї. Але цю збiрку читач не отримав. Жоден вiдомий лiтературний критик не оминав своєю увагою вiршiв поета. Микола Зеров вiдзначав, що лiрик надiлений першорядним талантом, який дозволив йому так авторитетно репрезентувати украïнську поезiю, як Володимировi Винниченку нашу прозу. Про митця писали Григорiй Чупринка i Спиридон Черкасенко, Олександр Дорошкевич i Агапiй Шамрай, Борис Якубський i Володимир Коряк... Михайло Грушевський вважав, що про Олександра Олеся слiд говорити як про
Їнайбiльшого з нинi живущих поетiв на Украïнi Ї. Олександр Олесь - талант особливоï драматичноï напруги i глибини. Досить вчитатися в його гнiвнi iнвективи, спрямованi проти ненависного царського режиму, i вжитися в емоцiйно бурхливi поетичнi переживання новоï - Лютневоï - революцiï, щоб переконатися, яким тонким iнструментарiєм вiдчуття i вiдтворення суспiльних настроïв вiн володiв. Закономiрно, що з-пiд його пера з'явилася i низка драматичних етюдiв - ЇЗлотна нитка Ї, ЇПо дорозi в казку Ї, ЇНад Днiпром Ї, ЇТрагедiя серця Ї, ЇНiч на полонинi Ї. Героï цих творiв синтезують духовний потенцiал, видобутий iз мiфологiï, з образного переосмислення могутнiх сил природи, поривання ïх творця до iдеалу, краси, гармонiï. Але як часто митець розпинає себе на хрестi сумнiвiв i розчарувань! Дiйснiсть повсякчасно вносила дисгармонiю i в його особисте життя, i в тi вимрiюванi, сповiдуванi iдеали, в iм'я здобуття яких вiн творив i жив. Найпершi пiсля полишення батькiвщини розчарування пов'язанi зi спогляданням емiгрантського побуту i мiзерного полiтикування. Вони зiйшлися, небораки, В iм'я найвищоï мети, Щоб всiм єдиним фронтом йти, I перегризлись, як собаки, Пересварились, як коти, I розповзлися знов, як раки. Це вiрш iз книги ЇПерезва - (1921р.), яку поет видав пiд псевдонiмом В. Валентин i спорядив таким зверненням: ЇДо читачiв! (Коли будуть). Я дуже перепрошую, що випускаю першу свою книжку без портрета i критичноï розправи. Повiрте, це не iз скромностi, а iз-за браку вiдповiдних коштiв.
Автор - Треба було мати велику мужнiсть, громадянську вiдвагу, аби iз таким сарказмом знеславити своïх землякiв, якi товпляться по чужих мiстах Європи, полiтикують, лаються, розкошують i бiдують... Невдовзi ця збiрка вийшла на Радянськiй Украïнi пiд назвою ЇЕмiгрантська перезва Ї. Олександр Олесь не шкодує i себе, розчарованого, зневiреного, - то намагається виправдати свiй крок бодай перед власною совiстю, то впадає у вiдчай: О, недурно в скорботах ми плачемо На вигнаннi в холодних свiтах, Ми своєï землi не побачимо... Тiльки, може, у мрiях, у снах. I чому по свiтах ми блукаємо, I який ми спокутуєм грiх, Ми нiколи до суду не взнаємо Вiд людей нi чужих, нi своïх! У мрiях i в снах йому з'являлися травобуйнi степи Сумщини, рiдне Бiлопiлля (Крига), де вiн народився 5 грудня 1878 року, село Верхосулцi, де пiсля смертi батька жив у дiда разом з матiр'ю i двома сестричками. Дитинство йому уявлялося
Їодним золотим днем Ї. Як писав в автобiографiï: Ї...все, що я бачив там, у степу, в саду, на рiчцi (Сула), здається менi суцiльною казкою природи Ї. Вчився без великого бажання. Спочатку в дергачiвськiй хлiборобськiй школi, згодом
- у Харкiвському ветеринарному технiкумi. Вивчав самотужки iноземнi мови, писав вiршi украïнською i росiйською мовами, готував рукописнi збiрки. Дуже любив театр, сам органiзовував драматичнi гуртки, брав участь у виставах. Величезне враження справило на нього свято вiдкриття пам'ятника Iвановi Котляревському 1903 року в Полтавi, особливо зустрiчi з украïнськими письменниками
- Лесею Украïнкою, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським... Усе, що вiн побачив i почув, глибоко схвилювало його вразливу натуру. Заборона украïнського слова, знущання з нацiональних символiв, традицiй, культури обурювало його i утверджувало в необхiдностi боротьби за права украïнського народу i його культури. Неоднораз поет поривався на Украïну, жив надiєю на повернення, але його стримували сумнiви. Знав вiн про немилосердний голод початку 30-х рокiв, знав, що один за одним гинули у безвiстi письменники, але найбiльше потрясла його трагедiя родини Крушельницьких. Поет вiдтворив крах полiтичних надiй старого Антона Крушельницького i його синiв Iвана i Тараса в драмi ЇЗемля обiтована Ї. Останнi роки i днi життя Олеся були потьмаренi фашистською окупацiєю Праги, важкою хворобою, звiсткою про загибель у фашистському концтаборi Заксенхаузенi сина Олега
- також поета. Помер майстер 22 липня 1944 року. О принесiть як не надiю, То крихту рiдноï землi: Я притулю до уст ïï I так застигну, так зомлiю... 110 рокiв минуло з дня народження видатного украïнського лiтератора
- творця класичних мистецьких шедеврiв украïнськоï поезiï. Як тiльки зринала хоча б маленька можливiсть донести ïх до украïнського народу, з'являлися книги, пiдготовленi Максимом Рильським, котрий вважав, що
Їпоет Олександр Олесь посiдає певне мiсце в iсторiï нашоï культури
Ї, Олегом Бабишкiним, Борисом Буряком, Юрiєм Мельничуком, Василем Яременком та iншими дослiдниками. У видавництвi ЇДнiпро - вийшло найповнiше - двотомне - видання його творiв. Упорядник i автор передмови Р. Радишевський включив до цього видання ненадруковану шосту книгу його поезiй, розшукав близько 600 неопублiкованих вiршiв О. Олеся, розкиданих по записниках i рукописних збiрках. Його архiв величезний. Понад три тисячi одиниць збереження налiчує фонд Олександра Олеся в Центральнiй науковiй бiблiотецi АН УРСР iм. В. Вернадського. Велика частина архiву є десь у Празi. Дослiдження творчоï спадщини видатного майстра слова тiльки розпочинається. Поет повертається на батькiвщину, до рiдного народу. I ми сьогоднi вiримо, що доля творчоï спадщини Олександра Олеся буде щасливiшою, нiж його особиста доля.
Жулинський М. Г. Iз книги ЇIз забуття - в безсмертя (Сторiнки призабутоï спадщини) Ї. (Киïв: Днiпро, 1990. - С. 92 Ї97).
ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация