<< Главная страница

Олег Ольжич (1907 - 1944)


Ольжич - один iз псевдонiмiв Олега Кандиби (М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека), син Олександра Олеся, народився 8 липня 1907р. у Житомирi. Навчався в Пущi-Водицi пiд Києвом, проте середню освiту йому довелося здобувати у Празi. У 1923p. вiн, виïхавши разом з матiр'ю з Украïни, охопленоï чадом класовоï ненавистi, в Берлiнi нарештi зустрiвся з батьком, який перед цим склав обов'язки повпреда УНР у Будапештi. Невдовзi родина Кандиб переïхала до Горнiх Черношинець пiд Прагою. Ольжич став студентом Кардового унiверситету, водночас навчався в Украïнському вiльному унiверситетi. У 1929p. написав дисертацiю "Неолiтична мальована керамiка Галичини". Перед ним вiдкривалися дверi науки, вiн брав участь у багатьох археологiчних розкопках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському унiверситетi (США), у 1938р. заснував там Украïнський науковий iнститут.
Але Ольжичу судилася iнша доля. Коли виникла ОУН, вiн стає одним з найактивнiших ïï членiв, керiвником культурного сектора, а згодом - заступником голови проводу ОУН. За дорученням цiєï полiтичноï органiзацiï Ольжич брав участь у проголошеннi демократичноï Карпатськоï Украïни, очоленоï А. Волошиним, знищеноï 14
- 15 березня 1939р, угорськими фашистами у змовi з Гiтлером. Поет навiть потрапив до хортистськоï тюрми. У 1940р. стався розкол ОУН. Ольжич, належачи до фракцiï мельникiвцiв, пiд час другоï свiтовоï вiйни очолив вiддiли ОУН на Правобережжi Украïни, зокрема в Києвi, був одним iз фундаторiв Украïнськоï нацiональноï ради (5 листопада 1941p.), якою керував економiст М. Величкiвський. Оскiльки рейхскомiсарiат наприкiнцi 1941р. заборонив дiяльнiсть ОУН, то вона перейшла у пiдпiлля, переïхавши до Львова. Тут вiн одружився з дочкою лiтературознавця Л. Бiлецького Катериною (Калиною). Проте подружнє життя було недовгим. Заарештований гiтлерiвцями, Ольжич потрапив до концтабору Заксенгаузен, де 10 червня 1944р. був закатований гестапiвською трiйкою (Вольф, Вiрзiнг, Шульц).
Олег Ольжич - яскравий представник дiтей першоï емiграцiйноï хвилi, якi спромоглися не лише зберегти, а й примножити пасiонарну енергiю украïнського народу, зруйновану на Надднiпрянщинi (репресiï, голодомор, вигублення культури). "Хай воскресне столиця Андрiя, Дух вояцький в народi!" - такою метою i жив Ольжич, як i його поколiння за межами Батькiвщини. Його вiршi, пройнятi цiєю iдеєю, друкувалися на сторiнках емiгрантськоï перiодики, здебiльшого у редагованому Д. Донцовим львiвському журналi "Вiсник" поряд з поезiями Є. Маланюка, Л. Мосендза, Олени Телiги, згодом Юрiя Клена. Вiдтак поети отримали умовну назву "вiсникiвськоï квадриги". Збiрки Олега Ольжича "Рiнь" (Львiв, 1935), "Вежi" (Прага, 1940), "Пiдзамчя" (1946) вiдмiннi як за змiстом, так i за формою. Першiй та останнiй властива витонченiсть поетичного стилю, iнтелектуальна напруга, в якiй вчувається почерк ученого. Проте вiршi живилися чистим лiричним джерелом, у них немає сухого сцiєнтизму. Друга
- пронизана iмпресiонiстичним спалахом почуттiв, позначена яскравою тенденцiйнiстю полiтичного гасла. Водночас три книжки мають спiльну рису: пiдкреслену iсторiософiчнiсть, де минуле i сучасне витворюють складну й нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбiльше виявився у збiрцi "Рiнь", iсторiя тут постала як жорстоке самоствердження чи фатальна розiрванiсть, i лише зрiдка спалахувала свiтла тональнiсть естетизованого первiсного гомеостазу ("Наше плем'я не є велике", або "Скiльки сонця ллється на землю..."). Багата на драматургiю думки й почуття, лiрика Ольжича ощадна в художнiх засобах, тяжiє до класично випрозореноï форми. Саме в цьому вiн стояв чи не найближче з-помiж "вiсникiвськоï квадриги" до киïвських "неокласикiв" i, до речi, цього не приховував. За аскетичною афористичнiстю строф лiрики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прiрвою екзистенцiйностi до великоï мети. Все це на повен голос пролунало у "Вежах", де замiсть заглиблень в iсторiю вiдчувається гаряче дихання сучасностi, риторичнi формули-гасла вiдтворюють атмосферу тривоги й готовностi до боротьби. Помiтне мiсце у збiрцi посiдала поема-хронiка "Городок. 1932", де йшлося про суворе життя украïнських пiдпiльникiв за умов дифензиви. Друга частина "Веж" складає цикл "Незнаному вояковi" - своєрiдна естетизована полiтична програма украïнського пiдпiлля тих лiт. Виступаючи з прямим осудом безперспективноï iнерцiï украïнства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животiнням раба. "Пiдзамчя" - посмертна збiрка Ольжича, хоча вiн ïï пiдготував ще 1940р. Вона синтезувала творчi пошуки поета часiв "Рiнi" та "Веж", засвiдчила високу культуру його художнього мислення, схильнiсть до фiлософських узагальнень духовноï дiйсностi, ïï драматичних колiзiй. Поета завжди цiкавили гордi й нескоренi постатi ("Муки св. Катерини", "Пророк"). Його лiрика - це сповiдь воïна, вiдкритого й чесного в бою, який чiтко усвiдомлює, що тiльки цiною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органiчним складником генетичноï пам'ятi народу ("Триптих").


Ю. Ковалiв Iсторiя украïнськоï лiтератури ХХ ст. - Кн. 2. - К.: Либiдь, 1998.


Олег Ольжич (1907 - 1944)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация