<< Главная страница

ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА (1895 -1962) Тодось Степанович Осьмачка народився 3 травня 1895р. в с. Куцiвка на Черкащинi. Тут же здобув середню освiту. Писати поем розпочав ще в школi. У 20-х pp. закiнчив Киïвський iнститут народноï освiти, працював учителем у киïвських школах, увiйшов до лiтературного угрупування "Ланка". Видав три збiрки -поезiй: "Круча" (1922), "Скитськi вогнi" (1925), "Клекiт" (1929). З 1926р. Осьмачка належав до органiзацiï МАРС (Майстерня революцiйного слова). У 30-х pp. з початком сталiнських репресiй намагався перейти захiдний кордон, але був спiйманий, вiдсидiв у Бутирцi, Лук'янiвськiй в'язницi, проходив курс примусового лiкування в Кирилiвськiй психiатричнiй лiкарнi, звiдки втiк i переховувався в рiдному селi. У 1942 р. Осьмачка приïхав до Львова, а звiдти потрапив на Захiд. Жив у таборах для перемiщених осiб, гнаний манiєю переслiдування, постiйно переïжджав з мiсця на мiсце: жив у краïнах Європи, США, "Поет" (1947, 1954), "Китицi часу" (1953), "Iз-пiд свiту" (1954) та три повiстi: "Старший боярин" (1946), "План до двору" (1951) та "Ротонда душогубцiв" (1956). Активно спiвпрацював в органiзацiєю письменникiв-емiгрантiв "Мистецький украïнський рух" (МУР). Здiйснив блискучi переклади iз О. Уайльда та У Шекспiра.


6 липня 1961 р. у Мюнхенi Т. Осьмачку розбив паралiч. Друзi перевезли поета на лiкування до Нью-Йорка. 7 вересня 1962р. Тодось Осьмачка помер у Нью-Йорку. Перша збiрка поезiй Т. Осьмачки "Круча", яка з'явилася друком 1922 p., була дуже схвально сприйнята критикою, яку привабила "нерозгадана глибiнь образiв i разом з тим блискуча народна мова та епiчний стиль дум з чисто народними способами...". Вiдомий знавець лiтератури С. Єфремов писав у "Iсторiï украïнського письменства": "Серед нашого поетичного молодняку Осьмачка являє, може, одну з найбiльш надiйних сил". Друга книжка поезiй "Скитськi вогнi" фактично стала гiмном украïнському степовi: Гей, степе мiй, пiдпер ти рiками моря, щоб не схитнулися вони на ниви хлiбороба... Ти запалив дзвiнкi вогнi великих сизих рос, що з ринкiв падають на обрiй - на вiчний твiй покос... Поет прагнув образно простежити iсторичний шлях Украïни i пройти "по шляху вiкiв", усвiдомивши, куди летить новий вiк i якою буде майбутня доля украïнського народу. Проте тривога, сумнiв, страх, передчуття бiди
- цi настроï, характернi для подальших творiв Осьмачки, ще не переважають у його поезiях перiоду 20-х pp. Вiн ще зберiгає вiру в можливiсть рiвноваги завдяки утвердженню нашого сильного "сьогоднi". Третьою - i останньою в радянськiй Украïнi - була збiрка "Клекiт", у якiй посилились настроï самотностi, змученостi душi, розпачу. Увагу в цiй збiрцi привертає вiрш "Деспотам", в якому автор звертається до закутого в ланцюги працьовитого народу, котрий годуютьу казармах на зарiз i чию працю забирають "розбоєм в бiлий день", передрiкаючи йому падiння "пiд кригу ланцюгiв" i спiв "присмаглими губами чужих пiсень iз городiв".
Проза Тодося Осьмачки така ж неординарна й самобутня, як i його поезiя, така ж рiзнопланова. Якщо повiсть "Старший боярин" позначена казковiстю й лiричнiстю, то "План до двору" й "Ротонда душогубцiв" - вражаючi жахливi лiтописи злочинного винищення украïнства в перiод примусовоï колективiзацiï, нелюдських жорстокостей НКВС.
Рукописний варiант повiстi "Старший боярин" Осьмачка закiнчив у 1944 р. в польському мiстечку Криницi. "Старший боярин" - особливий твiр з-помiж усього, що вiн написав. На початку повiстi автор уточнює часовi координати подiй 1912 роком, але з таким же успiхом вони могли вiдбуватися i п'ятдесят, i сто лiт тому. Вчорашнiй семiнарист Гордiй Лундик стикається з тими проблемами, якi стояли перед украïнцями в рiзнi часи нашоï iсторiï: проблема людського щастя, соцiальноï справедливостi, добра i зла. Майже на початку твору письменник примушує читача замислитись над тим, що людина здебiльшого самотня, слабка, мiзерна супроти Всесвiту, Космосу. ïй хочеться бачити себе центром евiту. але на кожному кроцi вона переконується, що повнiстю залежить вiд природи й для природи зовсiм байдужа. Гордiй любить Варку, але вона суджена iншому, тому На весiлля може покликати його тiльки старшим боярином. Тому назва твору звучить по-фiлософськи символiчною: чи є людина справжнiм володарем свого життя, чи, може, вона скорiше отакий старший боярин на весiллi своєï нареченоï? Та є сила, якiй, на думку Осьмачки, пiдвладно все, - це почуття любовi, що здатне подолати i самотнiсть, i загубленiсть людини в Космосi. Це те почуття, що зрештою єднає Варку i Гордiя, вирвавши ïï з монастиря, а його з розбiйницькоï ватаги. Повiсть завершується тим, що Гордiй стає чоловiком тiєï, котру кохав, переставши бути старшим боярином. Саме бiля могили тiтки Гор-пини Корецькоï Лундик i його наречена "вiнчаються" самовiльно, адже обставини склалися так, що молодята не мають можливостi виконати церковне таïнство шлюбу, бо поспiшають втекти вiд переслiдування полiцiï, яка переконана, що тiтку вбив небiж: "Але я хочу стати вам жiнкою не в борг, як кажуть селяни, i не "на вiру", як розповiдає Коцюбинський. А хочу з вами обвiнчатися. Я скину оцей хрест на ланцюжку, - i почала його знiмати з шиï, - i ви вiзьмете його за один кiнець, а я за другий, i обiйдемо тричi грiб нашоï тiтки. Правда, я хотiла це зробити бiля маминого гробу. Пiсля кожного разу прокажемо клятьбу. Цiлуватися не будемо. А тiльки поцiлуємо наприкiнцi нашоï церемонiï оцей хрест. Я його повiшу на акацiю. Жiнкою я вам стану у вашiй коморi по нашому давньому звичаю... Кажiть за мною: заклинаюся перед оцим свiдком, - i вона показала на грiб рукою, - що я свою жiнку, Варку Дмитрiвну, любитиму i глядiтиму i в горi, i в добрi".
Головна думка твору звучить досить оптимiстично: почуття людини до людини
- це єдине, що може дати щастя. Але повiсть "Старший боярин" - це не розповiдь про двох закоханих, це новiтня оповiдь про Украïну i украïнцiв. Автор журиться, що немає колишньоï патрiархальноï Украïни, яку вiн хотiв би бачити такою, як змалював у своïй повiстi село, де порядкує отець Дмитро Дiяковський: без жодноï бiдноï хати, без хлопа i пана, у взаємнiй християнськiй любовi, людяностi, цiкавостi до науки i мистецтва, любовi до своєï землi i культури. Але такою б автор хотiв бачити Украïну, усвiдомлюючи, що це неможливо, мало того, вiн передбачає майбутню трагедiю своєï краïни, символiчно сповiщаючи це через подiï повiстi: панський лановий Маркура Пупань, який змальовується в найстрашнiших фарбах украïнськоï демонологiï, зраджує мужикiв, губить тiтку Гордiя - Корецьку, отця Дiяковського, руйнує ïхнi господарства. Але фiнал твору звучить доволi оптимiстичним: Гордiй iз Варкою вирушають у дорогу, щоб загубитися там помiж людей од полiцiï, бо Гордiй застрелив упиря Харлампiя Проня. Автор прощається з читачем, зi своïми героями, якi вiддаляються в його пам'ятi двома маленькими постатями на землi, що летить у чорну нiч, мiж густi зорi, за якi вони зачепляться i впадуть у свiтову безодню. "Бо ми знаємо, що все на землi з'являється, аби безслiдно згинути на нiй, але коли i залишити який слiд, то ненадовго... I розголос про нього щоб iшов не довше вiд луни на живий голос у лiсi раннього ранку...". Iз цього можна зробити висновок, що письменник, передбачаючи трагiчнi подiï в долi Украïни, переконаний, що його народ знайде в собi сили вижити. Дехто з лiтературознавцiв наголошує на подiбностi повiстi Осьмачки до екзистенцiйних творiв: "Нудота" Сартра i "Чужинець" Камю, де героï так само пронизливо, як Гордiй Лундик, вiдчувають свою нестерпну самоту й непотрiбнiсть у цьому свiтi: "Вiн вiдчув безодню свiтову, як продовження тiєï пустки життєвоï, серед якоï його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченiсть, мабуть, ïй уже, свiтовiй пустелi. З'явилося дике бажання схопитися i "бiгти... поки не зустрiне якусь людину... i крикнути: "Людино, глянь у свiт i збагни де ми. I зрозумiй, що ми манюсенькi... I рокованi на поталу комусь страшному i незбагненному... i через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди мiж теплом твого єства i мого аж до останнього нашого зiтхання... бо за ту кривду, що ми явилися на свiт, нiхто i нi перед ким не стане покутувати i нiхто нас не пожалiє, крiм нас самих". I тут же разючим контрастом до цих болiсних роздумiв виступає радiсне буяння украïнськоï природи, одвiчна загадковiсть ïï поезiï: "Видно було, як красувалися жита i стояли густi зеленi пшеницi, над якими звисали кiбцi й дзвенiли жайворонки. А ïм знизу здавленою луною вiдповiдали перепелицi хававканням... Дикi качки та лиски з польових озер криком. I лисицi, скликаючи лисенят гавкiтливим лящанням... А бджоли, оси i джмелi тягли через поля свою окрему, гостру i тужливу прекрасну мелодiю, i теплiшу, i яснiшу за сонячне гаряче промiння. I здавалося, що то над украïнськими полями гудуть луни вiд тих дзвонiв, що в давнiх-давнах прогомонiли з усiх земних церков на радощi людям у великi свята".
Ю. Шерех у статтi "Над Украïною дзвони гудуть" так писав про повiсть "Старший боярин": "За винятком, може, Шевчен-кових вiршiв i Гоголевих украïнських повiстей, наша лiтература ще не знала такоï украïнськоï книжки, як "Старший боярин" Осьмаччин. Якщо можна перелити Украïну в слово,
- то це повiсть Осьмаччина. Якщо може слово запах Украïни пронести,
- то пахтить ця книжка всiєю запашнiстю Украïни. Якщо можна в словi збудувати батькiвщину-державу, - то це вона збудована, зримо i живовидячки". Гоголiвський дух цiєï повiстi дiйсно не може не впасти в око. Як зазначав М. Слабошпицький, "Гоголь, справдi, виникає в цiй розмовi не випадково. Його iм'я вперше приходить на згадку, коли читаєш мiстерiю лiтньоï ночi, з розлогiв якоï пливе, мов човен по водi, обважнiла жiночою журбою пiсня, вiд якоï з останнiх сил нап'ялися, щоб не пустити ïï до Бога, небеса, став осiдати на церковний хрест мiсяць
- i не витримав його хрест, упав разом з мiсяцем на дно ночi. Свiтяться омитi туманами дерева, свiтиться рiчка, свiтиться кладка, свiтиться на нiй Гордiй Лундик, який загiпнотизовано ступає слiдом за бiлим видивом, що пливе перед ним од рiчки до священикового двору й обертається там на жiнку, яка лiзе по стрiсi на хату й зникає у димарi. Безсмертний мрець Маркура Пупань лежить черевом до землi i вогняним подихом запалює сiльськi сади, а з чорноï могили летить до нього кiнь Ремез; скочить Маркура на Ремеза й помчить зводити жiночi серця...
- все це величний Осьмаччин мiф, який, здається, пiдказав йому Гоголь. У художньому горнилi цього мiфу переплавляється у високу поезiю груба побутова проза селянського життя з ïï голодними поросятами, боднями сала i пранням брудних сорочок". Отже, повiсть "Старший боярин" - це гiмн старiй Украïнi, могутня симфонiя, присвячена красi украïнськоï землi. Це ностальгiя за тiєю Украïною, якоï не стало i яка не воскресне, бо невiдхильна у своïй жорстокостi рука зiштовхнула ïï у вогненний кратер пекла. ОСНОВНI ТВОРИ: Книги поезiй "Круча", "Скитськi вогнi", "Клекiт", "Сучасникам", "Поет", "Китицi часу", "Iз-пiд свiту", повiстi "Старший боярин", "План до двору", "Ротонда душогубцiв", оповiдання "Психiчна розрядка". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Слабошпицький М. Сон про Украïну // Штрихи до портрета Тодося Осьмачки // Украïнська мова i лiтература в школi. - 1992. - Ш 2. 2. Слабошпицький М. Тодось Осьмачка. Лiтературний профiль. - К., 1995. 3. Тодось Осьмачка // Iсторiя украïнськоï лiтератури XX ст.: У 2 кн. / За ред. В.Г. Дончика. - К., 1998. - Кн. 2. 4. Мовчан Р. Украïнська проза XX столiття: В iменах. - К., 1997. 5. Зборовська Н. Танцююча зiрка Тодося Осьмачки. - К., 1996.6. Шерех Ю. Над Украïною дзвони гудуть ("Старший боярин" Т. Осьмачки) // Шерех Ю. Пороги i Запорiжжя. - Х., 1998. - Т. 1.
ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА (1895 -1962) Тодось Степанович Осьмачка народився 3 травня 1895р. в с. Куцiвка на Черкащинi. Тут же здобув середню освiту. Писати поем розпочав ще в школi. У 20-х pp. закiнчив Киïвський iнститут народноï освiти, працював учителем у киïвських школах, увiйшов до лiтературного угрупування "Ланка". Видав три збiрки -поезiй: "Круча" (1922), "Скитськi вогнi" (1925), "Клекiт" (1929). З 1926р. Осьмачка належав до органiзацiï МАРС (Майстерня революцiйного слова). У 30-х pp. з початком сталiнських репресiй намагався перейти захiдний кордон, але був спiйманий, вiдсидiв у Бутирцi, Лук'янiвськiй в'язницi, проходив курс примусового лiкування в Кирилiвськiй психiатричнiй лiкарнi, звiдки втiк i переховувався в рiдному селi. У 1942 р. Осьмачка приïхав до Львова, а звiдти потрапив на Захiд. Жив у таборах для перемiщених осiб, гнаний манiєю переслiдування, постiйно переïжджав з мiсця на мiсце: жив у краïнах Європи, США, "Поет" (1947, 1954), "Китицi часу" (1953), "Iз-пiд свiту" (1954) та три повiстi: "Старший боярин" (1946), "План до двору" (1951) та "Ротонда душогубцiв" (1956). Активно спiвпрацював в органiзацiєю письменникiв-емiгрантiв "Мистецький украïнський рух" (МУР). Здiйснив блискучi переклади iз О. Уайльда та У Шекспiра.


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация