Дмитро Павличко (Народився 28 вересня 1929)


Справедливо говорять, що бiографiя поета - в його вiршах. З поезiï Дмитра Павличка справдi можна дiзнатися про життєвий шлях, становлення характеру, про погляди та переконання чи не бiльше, нiж з пiдручникiв, монографiй, дослiджень, де йдеться про цього талановитого поета.
Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 року в селi Стопчатовi Яблунiвського району на Iвано-Франкiвщинi - тодi ця територiя була пiд Польщею - в селянськiй сiм'ï. Iз розсипаних у вiршах уламкiв спогадiв, як iз шматочкiв смальти, переважно похмурих, темних кольорiв, можна вiдтворити мозаïку його дитинства. Народився Дмитро, пригадує мати, "коли копати картоплю з батьком йшли вони". Майбутньому поетовi "тверда земля була за лiжко, Шорсткий киптар за пелюшки" ("Менi приходять телеграми"). Доля судилася Дмитровi така, як i всiм украïнцям, та ще бiдакам: нужда, тяжка праця, бiдненька освiта
- до того ж чужою мовою. Такий шлях i слався сину лiсоруба. Кпини та знущання за рiдну мову, за босi ноги... В одному з раннiх вiршiв "Двi ялинки" йдеться про те, як у передноворiчний вечiр хлопчик продає ялинку, бо ж "Треба купить бараболi Матерi хворiй своïй".
З цих та iнших вiршiв постає узагальнена картина гiркоï долi гуцульськоï бiдноти, безнадiï, горя. Та ось - вересень 1939-го. Звичайно ж, "син простого лiсоруба" з радiстю й надiєю зустрiв його. Певна рiч - не мiг вiн тодi бачити, знати, що принiс вiн Захiднiй Украïнi й депортацiï, арешти, колгоспи. Якi ж змiни вiн вiдчув на власнiй долi? Школа рiдною мовою. Украïнськi книжки. А далi - унiверситет. Про це й пише захоплено молодий поет у щирих вiршах:
Вiдкривались яснi школи Тим, що вийшли iз колиб, Тим, що мрiяти нiколи Про науку й не могли б. ("1939 рiк") Прорiс, як пагiнець iз землi, й забуяв поетичний талант, народилися першi вiршi, а далi й книжки. Певна рiч, писав молодий поет i про визволення, й про партiю, й про нову Радянську Батькiвщину. Писав щиро. Чи мiг вiн розiбратися в складнощах часу, прозирнути в майбутнє, осягнути колонiзаторськi iмперськi плани? А якщо й розiбрався, то чи мiг писати про це? Щоправда, мiг не писати i про iнше.
При всьому тому Дмитро Павличко не скотився в багно кон'юнктурщини, прислужництва, хоч, мабуть, може дорiкнути собi за багато чого з написаного в тi роки. Та втримала його на крилi совiстi любов - справжня, синiвська, не показна й не фальшива - любов до Украïни, до рiдного народу, його iсторiï, його мови.
У дитячому серцi жила Украïна - Материнськi веселi i журнi пiснi, Та за мову мужицьку не раз на колiна Довелося у школi ставати менi. Непокривлену душу хотiли зламати, Та лишилися тiльки болючi киï, Надi мною ночами вiдплакала мати, Я ж не зрiкся нi мови, нi пiснi ïï. ("У дитячому серцi жила Украïна") У перших збiрках Павличка - "Любов i ненависть" (1953), "Моя земля" (1955), "Бистрина" (1959), "Днина" (1960) та iн. трапляються речi, оцiнюванi неоднозначне. Проте треба сказати на честь поета, що вiн один iз перших розiбрався в складних i полiтичних, i лiтературних перипетiях пiслясталiнського перiоду. Воно-то так, i XX з'ïзд компартiï вiдбувся, й культ особи Сталiна осуджено, й репресованих реабiлiтують - Але все це якось непевно, хто знає - чи не повернеться все на круги своя? Адже ж кати - Каганович, Молотов, iншi сталiнськi приспiшники на волi, на колишнi крiсла поглядають... Чи не краще перемовчати, пересидiти нишком? Так думало багато, й багато письменникiв у тому числi. I саме тодi - 1958 року - виходить у Львовi збiрка поезiй Дмитра Павличка "Правда кличе!" На перший погляд, у нiй все було гаразд. Червона обкладинка, вiдкривалася книжка циклом "Ленiн iде", були вiршi проти нацiоналiстiв... Та не добачили компартiйнi цензори найголовнiшого: рiзкого осуду тоталiтаризму, який, певна рiч, не помер разом iз Сталiним. Не спостерегла й гарячоï залюбленостi в рiдну мову, гнiвний осуд перекинчикiв, якi забули, зрадили ïï "заради лакомства нещасного". Й отого украïнського нацiонального духу, яким перейнятий характер лiричного героя поезiй Павличка. Та всього цього не добачили, доки книжка була надрукована. А тодi спостерегли, вдарили на сполох - i майже весь тираж пiшов пiд нiж, був знищений, уцiлiло лише кiльканадцять примiрникiв. У збiрцi "Правда кличе!", як, до речi, й багатьох iнших книгах Павличка, є чимало вiршiв, написаних у ключi тих радощiв, надiй i сподiвань, що були викликанi вереснем тридцять дев'ятого. Та писав ïï вже зрiлий поет, який усвiдомив, що не все так робиться, як говориться. Знав уже вiн про кривавi проскрипцiï, депортацiï, табори... I в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно промовчував, Павличко у вiршi "Коли умер кривавий Торквемада" вiдтворює дух страху, непевностi, нерiшучостi, який панував у краïнi. В образi Iспанiï часiв середньовiчноï iнквiзицiï поет змальовує "великий, могучий Союз". Коли помер Сталiн, проводилися жалобнi мiтинги, зiбрання, а недремне кагебiстське око спостерегло: "чи не майне де усмiх на лицi". А люди й справдi глибоко приховували свою радiсть, привченi боятись доносiв, перелякано принишкли в очiкуваннi, зображаючи скорботу. Точнiсiнько, як у Павличковому вiршi:
Ченцi (читай: кагебiсти та iже з ними) Самi усiм розповiдали, Що iнквiзитора уже нема, А люди, слухаючи ïх, ридали, Не усмiхались навiть крадькома; Напевне, дуже добре пам'ятали, Що здох тиран, але стоïть тюрма! Надто вже прозорою була алегорiя, щоб дiйшлi компартiйнi прислужники ïï не розкусили. Та ще якби ж то сам Торквемада! А то й ряд крамольних вiршiв про мову, вiршiв, якi вiдверто суперечили офiцiйнiй полiтицi щодо мови сколонiзованого народу. "Ти зрiкся мови рiдноï", "Якби я втратив очi, Украïно...", "О рiдне слово, що без тебе я?!.", "Лист до одного знайомого в справах фiлологiчних" Для Павличка мова - то найцiннiший скарб, з яким нiщо не може зрiвнятися. У народi прийшло вважати найбiльшою цiннiстю зiр. Кажуть: бережи, як зiницю ока, або - як око в лобi. Павличко ж знаходить цiкавий i несподiваний поворот, щоб ще вище пiднести цiннiсть мови. У сонетi "Якби я втратив очi, Украïно", вiн пише, що, ослiпнувши, мiг би жити: Менi i в непрогляднiй пiтьмi днiв Твоя лунала б мова солов'ïна, I свiт, що ти дала менi у вiно, У сяйвi слова знову б заяснiв. Та вся природа зi своєю красою не замiнить спiву, мови, втрата ïï
- "Ото була б загибель - смерть моя", - признається поет. Ставлення до рiдноï мови для Павличка - то найвищий критерiй моральностi, взагалi вартостi людини. З рiвною пошаною ставиться вiн до кожноï мови, бо знає, що вона - "Як дерево, з якого буде Колиска чи труна - залежно, хто що подарувати хоче Своєму братовi". Що вона - як вогонь, котрий може "спалити або зiгрiти дух". Та перевертень, що рiдну мову забув i зрадив, - не зiгрiє душi чужою мовою, не здатен нi до чого свiтлого, доброго ("Лист до одного знайомого в справах фiлологiчних"). До гнiвноï iнвективи пiдноситься поет у вiршi "Ти зрiкся мови рiдноï". Осуджуючи ж подiбного перекинчика, поет, як селянський син, передрiкає йому таку покару, що є найстрашнiшою для хлiбороба: Тобi Твоя земля родити перестане, Зелена гiлка в лузi на вербi Вiд доторку твого зiв'яне! I немає тепер в нього "нi роду, нi народу", та й шани чужинцiв вiн теж не заслужив... Актуально звучать у збiрцi й антимiщанськi мотиви, поет розмiрковує над злетами й падiннями людського єства, пiдносить людську совiсть як основу iснування ("Ти сам для себе слiдчий i суддя...", "Як налетять роï дошкульних мух...").
Подальшi збiрки "Бистрина" (1959), "Днина" (1960), "Пальмова вiть", "Жест Нерона" (1962) збагатили художньо-тематичнi обрiï творчостi Д. Павличка, засвiдчили його дальше зростання, а вибранi поезiï "Пелюстка i лоза" (1964) дають можливiсть окреслити основнi параметри його поетичного обдаровання. Павличко завжди в шуканнях, вiн черпає з багатющоï спадщини попередникiв
- особливо - I. Франка, М. Рильського, з котрими його єднає громадянське звучання поезiï, прагнення пронести своï iдеали крiзь шкаралупу дрiбнобуденного, вимушеного, фiлософська заглибленiсть у сутнiсть вiчних, загальнолюдських проблем.
Подорожi по свiту (Куба, Канада, Америка), ряд iнших краïн, глибоке ознайомлення зi свiтовою лiтературою не тiльки розширили його уявлення про свiт, а й наблизили до нього поезiю Заходу i Сходу, збагатили художню палiтру. Так, вiн блискуче оволодiв такою складною вiршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цiкавий рiзновид - бiлий сонет, увiв в украïнську лiтературу поширенi в близькосхiднiй лiрицi рубаï, вiдродив у сучаснiй поезiï жанр притчi. Треба вiдзначити його збiрки "Гранослов" (1968) i "Таємниця твого обличчя" (1974), а також вибранi твори в двох томах (1979). З них пiдноситься постать мудроï людини, зрiлого поета, якого добре видно навiть на тлi свiтовоï лiтератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом глибокого лiризму та iнтелектуалiзму, поєднанням конкретноï художньоï деталi з образами широкого узагальнюючого значення, якi здебiльшого виходять на обшири загальнолюдських, свiтових проблем. Так, в однiй з кращих збiрок "Гранослов" є однойменний цикл, присвячений гранду нашоï поезiï Максиму Рильському - на вiчну пам'ять. Вiн перейнятий болем утрати. Ряд конкретностей
- аж до iменi поета - чiтко вказує на цю присвяту. А разом з тим вимальовуєт Їься збiрний образ великого митця, його смерть - це втрата всього свiту, ряд персонiфiкованих образiв природи вказує на ïï глибину, аж до "Голосить в Голосiєвi земля: Ой синку мiй, велика в мене рана..." Другий сонет - це зойк i бiль самоï iсторiï Украïни - "Не плачте, Ярославно, ïде князь - Тепер його вже не беруться стрiли". В образному розмаïттi вимальовується постать поета-сподвижника, вiрного сина Украïни, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всiх генiïв, що не зреклися своєï вiри i своєï любовi, як-от Шевченко, Мiцкевич, Франко, Петефi, Байрон.
Йому призначено i далi йти, Через усi весiлля нашi й тризни, Через любовi нашоï мости... ...В майбутнє сонце нашоï Вiтчизни. Павличкова лiра тяжiє до складних загальнолюдських проблем у ïх найгострiших суперечностях, контрастах. Добро i зло, любов i ненависть, пелюстки i леза, свiтло й пiтьма - Павличко розмiрковує над цими вiчними тезами як фiлософ, а осмислює й розповiдає про них - у вишуканих i точних образах. Так, у сонетi "Погляд у криницю" поет надає свiтлу всеохоплюючого, вселенського значення: Я розумiю свiтло. Це - душа, Любовi й космосу глибини. Жертва. Блиск розуму. Благословення миру. Палання рук. Веселощi трави. Тобто - все суще на Землi, в Космосi, в людськiй душi, i його сприймає поет як споконвiчну данiсть - i вже тим - життєдайну силу. Темнота ж чужа йому. Це, можливо, самотностi печаль, дух калини, заздрощi, злоба... Вони - чужi поетовi. Та вони мусять iснувати - як антитеза, як контраст, бо ж "Без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити". I так вони йдуть у парi - свiтло й пiтьма, радiсть i горе, червоне й чорне. I тiльки тьма смертi, так можна розумiти душу поета, дозволяє побачити й оцiнити справжню вартiсть речей i справ. Мiцною внутрiшньою ниттю поєднання конкретики iз глобальними, свiтовими мотивами пов'язанi сонети "Коли умер кривавий Торквемада...", "Погляд у криницю", "Крила", "Нетерпеливiсть", "Мiст" та ще цiлий ряд iнших творiв високого фiлософського та громадянського звучання. У них здебiльшого через бiльш або менш прозорi алегоричнi шати ясно проступають реалiï часiв тоталiтаризму, який, звiсно ж, не зник пiсля смертi Сталiна, а виявляв себе в рiзних iпостасях - то недовгоï вiдлиги, то стагнацiï, то жорстоких репресiй, то облудноï перебудови. Потрясаюче сильно звучить сонет "Голгофа", в якому з глибини вiкiв проступають трагiчнi долi й богiв, i людських генiïв, гнаних, зневажених, ображених недовiрою, зрештою, розiп'ятих - пригадаймо долю Овiдiя, Джордано Бруно, Галiлея, Яна Гуса, Шевченка, Василя Стуса... Мученицька смерть - це, звичайно, страшно. Гинути вiдторгнутим вiд душi й серця народного, не зрозумiлим i чужим йому - для кого вiддав усе життя... Страшно, коли народ байдуже дивиться на страту, а то ще й галуззя пiдкидає. Страшно не за себе - страшно за такий народ. Та ще страшнiше, пише Павличко, як знiмають ката з охрестя справедливоï ганьби, Навколiшки стають навкруг мерця I ждуть в мольбах, що вiн от-от воскресне. Тут уже на перший план виходить ганьба народу, приспiшникiв чи нiкчем, якi боялись навiть тiнi мертвого ката, пригадаймо: "Здох тиран, але стоïть тюрма". Та ще бiльша ганьба, коли iменем мертвого ката чинилися нелюдськi злочини
- а його колишнi пiдручнi намагалися реанiмувати якщо вже не його, то хоч його справи, в пiтьмi олжi видать чорне за бiле. Вражаюче звучать рядки вибуховоï узагальнюючоï сили: Одна Голгофа споконвiк була: Розбiйник i творець висiли поруч, I в темрявi не розрiзняли ïх. Та ми повиннi бачити при свiтлi, Де вбитий бог, а де всесвiтнiй хам, Що перед смертю розпинав народи. Пiд вiршем пiдкреслено стоïть дата: 1969 рiк. Йдеться про трагедiю чеського i словацького народiв 1968 року. Цiкаво, що й тут продовжується фiлософське осмислення образiв свiтла й пiтьми, розпочате в "Поглядi з криницi".
Як i кожен поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався до iнтимноï лiрики, де талант його розкрився на повну потужнiсть. Чудовi вiршi про кохання, що ввiйшли до збiрки "Таємниця твого обличчя" (1974, 1979), з повним правом можна зiставити зi славнозвiсним "Зiв'ялим листям" I.Франка. Лiричний герой Павличковоï збiрки - то наш сучасник, духовно багата людина, що вмiє бачити й тонко вiдчувати красу. Його кохання чисте й щире, а разом з тим - суто земне, поєднане iз здоровою пристрастю. В iнтимних поезiях Павличка криється глибинний прихований змiст. "Ти - як дощ, а я - мов явiр. Хочу листям тебе зловить". Та повне глибинне осягнення кохання
- подвiйне, духовне й тiлесне, як це проглядається в цiкавому образi: "Ти повинна приходити двiчi: Спершу - з неба, а потiм - з землi". Кохання - почуття многогранне, i Павличко, не повторюючись, вiдображає в стислих, але ємких вiршах якусь одну виразну грань: "Не бiйся сивини моєï"..., "Ми вийдем з тобою на листя опале", "Зеленим вогнем береза", "Горить суницями поляна", "Дiвочих непорочних лiнiй", "Нiч була ясна, я стежками бiг" та iншi маленькi (за розмiром) шедеври творять могутню симфонiю найблагороднiшого людського почуття, такого знайомого всiм - i такого неповторного, належного тiльки йому, поету. Своєрiдна, закроєна за давнiми язичеськими зразками прекрасна поезiя "Я стужився, мила, за тобою", де закоханий юнак перетворюється в явора, стала улюбленою пiснею молодi
- та й не тiльки молодi. Взагалi чимало поезiй Павличка покладено на музику, а славнозвiсна пiсня "Два кольори" за популярнiстю конкурує з Малишковим "Рушником". Вiдомий Д. Павличко i як поет-епiк. Його поеми "Земля", "Iван Загайчук", "Вогнище", "Поєдинок" - то широкi картини життя землякiв поета, то суто реалiстичнi, де в основi лежить чисто подiйовий сюжет, то перейнятi духом, романтизму, якi групуються на внутрiшньому психологiчному сюжетi, багатi на образи-символи ("Вогнище").
Не обминув поет своєю увагою й найменших читачiв, яким подарував чудовi книжечки
- казку "Золоторогий Олень", "Дядько Дощ", "Де найкраще мiсце на землi" та ще декiлька. Вони ваблять дiтвору щирiстю, красою художнього слова та простотою, за якою ховаються зовсiм не простi думки. Розмова про творчий доробок Дмитра Павличка була б неповною без згадки про його дiяльнiсть як лiтературознавця. Його статтi, есе, виступи з питань лiтератури склали три ваговитi збiрки - "Магiстралями слова" (1977), "Над глибинами" (1983) та "Бiля мужнього свiтла" (1988). Дiапазон лiтературознавчих праць поета досить широкий. Це й статтi з iсторiï украïнськоï лiтератури - насамперед про Шевченка, Франка, Лесю Украïнку, про землякiв-галичан М. Шашкевича, Ю.Федьковича, В. Стефаника, про сучасникiв О. Гончара, М. Рильського, А. Малишка, про молодших побратимiв по перу. Ряд праць має синтетичний, узагальнюючий характер i зачiпає складнi проблеми лiтературного життя.
Втiм, Павличко не обмежує рамки дослiджень лише рiдною лiтературою: його перу належать статтi про Хосе Мартi й Христо Ботева, про Шолом-Алейхема й Шолохова, про багатьох польських, бiлоруських, росiйських письменникiв. Для стилю Павличка-лiтературознавця характерне поєднання ерудицiï та вдумливостi дослiдника з пристрастю публiциста та багатством i образнiстю мови поета. Це стосується воiстину блискучих праць про А. Малишка "Сонця i правди сурмач", про М. Рильського "Для нас i для майбутнiх часiв", зрештою
- про бiльшiсть його праць. Великою заслугою Д. Павличка є введення в лiтературне життя Украïни творчостi видатного поета-лемка, до цього у нас майже не знаного Богдана-Iгоря Антонича, книгу якого "Пiсня про незнищеннiсть матерiï" вiн упорядкував i видав ще 1967 року, супроводивши ïï Aрунтовною вступною статтею пiд такою ж назвою. як i книжка. А ще б треба сказати й про Павличка-перекладача, який увiв у свiт нашоï духовостi, нашоï поезiï i Хосе Мартi, i Николу Вапцарова, i великого Шекспiра... Сьогоднi Павличко-письменник виступає ще в однiй важливiй для нашого часу iпостасi
- полiтика, державного дiяча, який пристрасно й рiшуче вiдстоює iнтереси суверенноï Украïни, ïï народу. Та це - предмет для окремоï розмови. I хоч державна дiяльнiсть забирає багато часу, так потрiбного для творчоï роботи, все ж з'являються, хоч i не дуже часто, й новi вiршi поета - i тi, що "з шухляди", i щойно написанi. Як i кожен справдi самобутнiй, оригiнальний поет, Д. Павличко сприймається читачами неоднозначно. Є в нього вiршi, якi несуть на собi аж надто виразнi прикмети свого часу, i то не кращi прикмети, як от славословiя вождю революцiï. Є просто слабшi, як для Павличка, речi. Тут варто навести слова вiдомого критика й лiтературознавця Анатолiя Шевченка: "Можна приймати поезiю Павличка цiлком, незастережно, а можна щось у нiй не приймати, так само можна погоджуватися з його думками, висловленими в трьох книгах лiтературно-критичних статей, есе, виступiв, а якiсь iз них заперечувати, але не можна не захоплюватися цiєю яскравою особистiстю, цим невтомним будiвничим нашого духовного життя, цим полум'яним громадянином рiдноï землi".
Всеволод НЕДIЛЬКО Украïнське слово. - Т. 1. - К., 1994.







Заголовок 1 Заголовок 2
Дмитро Павличко (Народився 28 вересня 1929)