<< Главная страница

ВалерIан ПолIщук (1898-1936) Валерiан Львович Полiщук народився 1 жовтня 1897 року в селi Бiльче Дубенського повiту на Волинi (тепер - Млинiвський район Рiвненськоï областi) в сiм'ï хлiборобiв. Пiсля закiнчення Мирогащанськоï двокласноï школи навчався в мiському училищi, згодом - у Катеринославськiй гiмназiï. 1917 року вступив до Петербурзького iнституту цивiльних iнженерiв, але, захопившись лiтературою, перейшов на iсторично-фiлологiчний факультет тодiшнього Кам'янець-Подiльського унiверситету. Працював у газетах "Селянська правда", "Вiстi". Був у творчих вiдрядженнях у Францiï, Нiмеччинi, Чехословаччинi, Скандинавiï. Власну поетичну творчiсть розпочинав з переспiвiв лiрики Олександра Олеся, С.Надюка та iн. 1919-го року видав поему "Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила", написану за мотивами вiдомого лiтопису та пiд впливом реалiй громадянськоï вiйни. Згодом переïздить до Києва, де знайомиться з творчою молоддю. Особисте знайомство й спiлкування з Павлом Тичиною спонукало Валерiана Полiщука переглянути пiдхiд до власних поезiй. Тичина заохотив його до пошукiв новоï художньоï якостi в лiрицi. То були часи повного взаєморозумiння поетiв. Вони навiть хотiли видавати спiльний альманах або збiрник, утворити Киïвську фiлiю Всеукраïнськоï федерацiï пролетарських письменникiв, яку мав очолити Павло Тичина. Невдовзi керiвником цiєï ефемерноï органiзацiï став Микола Хвильовий, з яким Валерiан Полiщук опублiкував спiльну збiрку "2" (1922). Раннiй Валерiан Полiщук декларував "неореалiзм пролетарського змiсту, що виростав з революцiйного романтизму", мрiяв створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонiйно поєдналися всi iснуючi течiï. Водночас у своєму пориваннi до синтетичного мистецтва, мистецтва революцiйного динамiзму, вiн обстоював iдею мистецтва унiверсального, поза часом i простором ("мистецтво не залежить вiд мiсця або нацiï, яка його створила"). Таку надiю вiн покладав на альманах "Гроно" (1920), що було спробою "бодай хоч наблизитися до того iстинного шляху" в мистецтвi, який би вiдповiдав духовнiй структурi "нашоï доби великих соцiальних зрушень". Прагнучи пiднести поетичне слово до рiвня запитiв сучасностi, поет великi надiï покладав на верлiбр як єдину вiршовану систему, здатну передати стрiмку ритмiку новоï доби. Вiршованi верлiбри склали основу першоï збiрки Полiщука "Сонячна мiць" (1920), якою вiн вперше по-справжньому заявив про себе. Полiщук спершу належав до лiтературноï органiзацiï "Гарт", але 1925 року заснував у Харковi модернiстську групу "Авангард", що обстоювала програму конструктивного динамiзму (за нею поезiï належало оспiвувати модерну цивiлiзацiю i свiт технiчноï революцiï). Проте Полiщук долав межi суто авангардистських постанов. I тому в його творчому доробку знаходимо поетичнi пейзажi ("Цвiркуни", "Лан", "Нуга") зi збiрки "Радiо в житах" (1923), якi по своïй музичностi i глибокому чуттю, можливо навiть не поступляться Тичинi" (О.Бiлецький). Виступає В.Полiщук i як прозаïк, критик i теоретик лiтератури. Окремими виданнями побачили свiт понад 50 його книжок, серед яких найпомiтнiшi - "Книга повстань" (1922), "Ленiн" (1922), "Дума про Бурмашиху" (1922), "Розкол Європи" (1925), "Пульс епохи" (1927), "Григорiй Сковорода" (1929) та iншi.


23 квiтня 1932 року пiд приводом недостатнього зв'язку з письменницькими масами й зловживань вузькогруповою полiтикою, влада розпускає так званi пролетарськi, а разом з ними й всi iншi письменницькi органiзацiï. Натомiсть було створено Всесоюзну Спiлку Совєтських Письменникiв з виразно комунiстичною iдеологiєю. На чолi Спiлки поставили Максима Горького. Украïнськi письменникiв жорстко пiдпорядкували росiйському центру. Всi, хто так чи iнакше продовжував орiєнтуватися на Захiд, на Європу, хто не бажав iти московським шляхом, хто пробував i далi експериментувати з формою, були приреченi на знищення. Не оминула ця доля й Валерiана Полiщука. Наприкiнцi 1934 р. його, разом iз М. Любченком, М. Кулiшем, Г. Епiком, В. Пiдмогильним, В. Вражливим, Є. Плужником, В. Штангеєм, Г. Майфетом, О. Ковiнькою було звинувачено у приналежностi до так званого Центру антирадянськоï боротьбистськоï органiзацiï й заарештовано. На закритому засiданнi виïзноï сесiï Вiйськовоï колегiï Верховного Суду СРСР 27-28 березня 1935 року Полiщуку винесено вирок: 10 рокiв iзоляцiï в концтаборах. Вiн так i не вийшов на волю, бо наприкiнцi 1937 - на початку 1938 року окрема "трiйка" УНКВД по Ленiнградськiй областi (голова - Л. Заковський, члени - В. Горiн та Б.Позерн, секретар - Єгоров) оформила низку групових справ, засудивши до розстрiлу 1825 соловецьких в'язнiв, яких було переведено на тюремний режим (СТОН). За справою - 103010/37 р. найбiльше було засуджено до розстрiлу саме украïнцiв - Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Кулiша, Леся Курбаса, Юрiя Мазуренка, Валерiана Пiдмогильного, Павла Филиповича, Клима Полiщука... Серед них був i Валерiан Полiщук. Оперативна частина Соловецькоï тюрми звинуватила ïх у тому, що "залишаючись на попереднiх контрреволюцiйних позицiях, продовжуючи контрреволюцiйну шпигунську терористичну дiяльнiсть, вони створили контрреволюцiйну органiзацiю "Всеукраïнський центральний блок".
Твори: Вибранi поезiï (К., 1968).
ВалерIан ПолIщук (1898-1936) Валерiан Львович Полiщук народився 1 жовтня 1897 року в селi Бiльче Дубенського повiту на Волинi (тепер - Млинiвський район Рiвненськоï областi) в сiм'ï хлiборобiв. Пiсля закiнчення Мирогащанськоï двокласноï школи навчався в мiському училищi, згодом - у Катеринославськiй гiмназiï. 1917 року вступив до Петербурзького iнституту цивiльних iнженерiв, але, захопившись лiтературою, перейшов на iсторично-фiлологiчний факультет тодiшнього Кам'янець-Подiльського унiверситету. Працював у газетах "Селянська правда", "Вiстi". Був у творчих вiдрядженнях у Францiï, Нiмеччинi, Чехословаччинi, Скандинавiï. Власну поетичну творчiсть розпочинав з переспiвiв лiрики Олександра Олеся, С.Надюка та iн. 1919-го року видав поему "Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила", написану за мотивами вiдомого лiтопису та пiд впливом реалiй громадянськоï вiйни. Згодом переïздить до Києва, де знайомиться з творчою молоддю. Особисте знайомство й спiлкування з Павлом Тичиною спонукало Валерiана Полiщука переглянути пiдхiд до власних поезiй. Тичина заохотив його до пошукiв новоï художньоï якостi в лiрицi. То були часи повного взаєморозумiння поетiв. Вони навiть хотiли видавати спiльний альманах або збiрник, утворити Киïвську фiлiю Всеукраïнськоï федерацiï пролетарських письменникiв, яку мав очолити Павло Тичина. Невдовзi керiвником цiєï ефемерноï органiзацiï став Микола Хвильовий, з яким Валерiан Полiщук опублiкував спiльну збiрку "2" (1922). Раннiй Валерiан Полiщук декларував "неореалiзм пролетарського змiсту, що виростав з революцiйного романтизму", мрiяв створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонiйно поєдналися всi iснуючi течiï. Водночас у своєму пориваннi до синтетичного мистецтва, мистецтва революцiйного динамiзму, вiн обстоював iдею мистецтва унiверсального, поза часом i простором ("мистецтво не залежить вiд мiсця або нацiï, яка його створила"). Таку надiю вiн покладав на альманах "Гроно" (1920), що було спробою "бодай хоч наблизитися до того iстинного шляху" в мистецтвi, який би вiдповiдав духовнiй структурi "нашоï доби великих соцiальних зрушень". Прагнучи пiднести поетичне слово до рiвня запитiв сучасностi, поет великi надiï покладав на верлiбр як єдину вiршовану систему, здатну передати стрiмку ритмiку новоï доби. Вiршованi верлiбри склали основу першоï збiрки Полiщука "Сонячна мiць" (1920), якою вiн вперше по-справжньому заявив про себе. Полiщук спершу належав до лiтературноï органiзацiï "Гарт", але 1925 року заснував у Харковi модернiстську групу "Авангард", що обстоювала програму конструктивного динамiзму (за нею поезiï належало оспiвувати модерну цивiлiзацiю i свiт технiчноï революцiï). Проте Полiщук долав межi суто авангардистських постанов. I тому в його творчому доробку знаходимо поетичнi пейзажi ("Цвiркуни", "Лан", "Нуга") зi збiрки "Радiо в житах" (1923), якi по своïй музичностi i глибокому чуттю, можливо навiть не поступляться Тичинi" (О.Бiлецький). Виступає В.Полiщук i як прозаïк, критик i теоретик лiтератури. Окремими виданнями побачили свiт понад 50 його книжок, серед яких найпомiтнiшi - "Книга повстань" (1922), "Ленiн" (1922), "Дума про Бурмашиху" (1922), "Розкол Європи" (1925), "Пульс епохи" (1927), "Григорiй Сковорода" (1929) та iншi.


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация