Максим Рильський


(19 березня 1895 - 24 липня 1964)

ЛIРИКА I ЛIРИЧНИЙ ЕПОС МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО Парадокси долi й поезiï Подвiйний парадокс Максима Рильського. Здеклярований найбiльший незалежник поезiï - став одописцем спричинника геноциду Украïни. Але вийшов чистим i цiльним iз цiєï пригоди. Майстер традицiйноï форми, вiдограв ролю новатора в украïнськiй лiрицi i в лiро-епiцi.
Одначе заплата за цi перемоги була все ж трагiчна. Свiтова поезiя втратила унiкального поетичного перекладача. А Украïна втратила нагоду дати свiй варiянт великоï європейськоï поеми, лiро-епiчноï поеми масштабу "Пана Тадеуша", "Розбiйникiв", "Євгенiя Онєгiна", "Чайльд-Гарольда". Бо тiльки як лiрик Рильський устиг дати основне до судноï години антиукраïнського геноциду, що почався 1929 роком.
Через таку долю поета особливостi його бiографiï набирають першорядного значення. Максим Тадейович Рильський народився 1895 року. Його батько був сином багатого польського пана Розеслава Рильського i княжни Трубецькоï. Один iз предкiв у 17 столiттi був киïвським мiським писарем. Молодий Тадей почув iз уст свого дiда i записав таке оповiдання. Дiд був учнем базилiянськоï школи пiд час взяття Уманi гайдамаками 1768 року. Прив'язаний для розстрiлу до стовпа, 14-лiтнiй хлопець почав спiвати "Пречиста Дiво, мати руського краю..." Здивований гайдамацький отаман помилував не тiльки малого шляхтича, а й усю групу засуджених на смерть полякiв i євреïв. Тадей записав i опублiкував це дiдове оповiдання в "Киевской Старине" з примiткою: "для уразумения современности и некоторого предвидения будущего". Згодом сталася "прекрасна авантюра", яка повернула круто життьовий шлях Тадея Рильського i його друзiв. Голова киïвськоï громади польських студентiв унiверситету св. Володимира Тадей Рильський разом з Володимиром Антоновичем та групою iнших польських студентiв-аристократiв вiдкрили собi i публiчно заявили, що вони не поляки, а украïнцi. I що ïхнiй обов'язок перестати бути паразитами на тiлi народу, вивчити досконало мову, культуру й iсторiю Украïни та вiддати все своє життя нацiï, серед якоï живуть. Польськi шляхетськi кола, що були панами Правобережноï Украïни, прокляли вiдступникiв, назвали ïх хлопоманами. Поки полiцiя не звернула уваги на доноси, молодi неофiти Украïни протягом кiлькалiтнiх вакацiй пiшки сходили всю Украïну, щоб шляхом таких експедицiй з першоджерела здобути знання про неï. Ще в останнiй рiк життя Шевченка вони подали до журналу "Основа" своï писанi кредо, заснували в Києвi "Громаду", яка перебрала вiд Шевченка-Кулiша-Костомарова провiд новим украïнським вiдродженням. Потiм деякi з них стали спiвтворцями журналу "Киевская Старина".
Тадей Рильський, хоч мав будинок у Києвi, постiйно жив у селi Романiвка, де одружився з простою селянською дiвчиною, оставшись на все життя вiрний iдеï "прекрасноï авантюри своєï молодости". (Ф. Р. Рильський [Некролог]. "Киевская Старина", 1902, XI, стор. 335 - 348).
Тадей навчив свою молоду дружину грамоти. Зате вона передала синовi разом з молоком матерi рiдну мову, пiсню, той особливий лiризм, що б'є з поезiï Рильського чистим украïнським джерелом ("З любов'ю до народноï творчости я, здається, i вродився", - пише Максим Рильський у нарисi "Iз спогадiв". Твори, т. I, 1960, стор. 67).
Максим народився в Києвi 19 березня 1895 року, але рiс у Романiвцi на Сквирщинi. Тут вiн мав домашню школу украïнську, домашню загальну освiту й виховання пiд рукою батька, що передав синовi аристократичну культурну спадщину, почуття власноï незалежности i вiри в себе, поєднане iз скромнiстю. I хоч батько помер на восьмому роцi Максимового життя, вiн забезпечив синовi i приватну гiмназiю в Києвi з добрими вчителями, i знання чужих мов та культур, i життя в аристократичних родинах Миколи Лисенка та Олександра Русова. Киïв i Романiвка - два бiгуни життьовоï i творчоï вiсi Рильського. Киïв
- перехрестя культур, центр клясичноï освiти, одне з тих мiст iмперiï, яке вiдвiдували свiтовi театри i музики. Романiвка - незрiвняннi iнтер'єри украïнськоï природи, пiснi, легенди старовини i барвистi цiльнi душi, гiднi пера Гоголя i Шекспiра. Так склалося, що Рильський рiс у домашнiй освiтi, а потiм самоосвiтi i працi. Але до офiцiйноï науки в школi не був ентузiяст: пiсля приватноï гiмназiï у Києвi вступив на медичний факультет, потiм на iсторико-фiлологiчний, та нi того, нi другого не закiнчив. В автобiографiчнiй поемi "Мандрiвка в молодiсть" Рильський признається: "Студентськiй лавi б слiд тут скласти похвалу, але признаюся, що мало я тiй лавi в життi завдячую". Домашня освiта з дитинства доповнилася потiм самоосвiтою. Вiн жив i вчився разом, то вiддаючися розвагам безпечного рибалки й товариша великоï кумпанiï, то впиваючися працею над своïми i чужими творами. То розкошуючи з представниками своєрiдноï сiльськоï мистецькоï богеми, як його друзi селяни Денис Каленюк
- спiвець, рибалка-мисливець i донжуан, i Родiон Очкур - швець, музика-скрипаль, аматор чарчини i запашних оповiдань. Вiд цих друзiв, вiд братiв i батька дiстав Максим посвячення в розкiшний свiт гоголiвськоï Украïни. Молодий Рильський не знав гнiту злиднiв, i украïнське село правило йому за своєрiдну Елладу. Вiн цiнив цей свiт свiдомо з дитинства i охрестив його назвою своєï першоï, майже в дитячi роки написаноï збiрки поезiй "На бiлих островах".

Любов - краса - воля Рильському було тодi 15 рокiв. Головне, чого вiн навчився за цi першi пiвтора десятка рокiв життя, - любити: любити природу, людей, красу, мистецтво, легенди i дiйснiсть. Шiстнадцятирiчним юнаком вiн пише: Люби природу не як символ душi своєï, Люби природу не для себе, Люби для неï. . . . . . . . . . . . . . . . . . Вона - це мати. Будь же сином, А не естетом, I станеш ти не папiряним - Живим поетом! (Твори, т. I, стор. 146) I так увiйшов вiн у свiт лiричноï творчости життєлюбом, закоханим у всi прояви життя, з його головними скарбами любови, краси i волi. У нього мимохiть синтезується грецьке поняття краси як гармонiï з барокковим поняттям краси як сили, що творить i єднає найкрайнiшi протилежностi. Краса не в лiнiях, не в тонi, не в поставi: Це повiв, риска це, це промiнь здалеки, Що раптом промайне i спалахне в уявi, Нараз освiтливши подiï та вiки... Спробувавши десятки визначень краси, поет капiтулює: Краса! Збагнуть ïï - це сонце погасить! Схилiмо ж голови, стулiм уста суворо, I наймудрiший там хай никне i мовчить, Де подив, як огонь, розкрилюється вгору, Де крiзь метелицю одна-єдина мить Горить розкритому, заслiпленому зору, Де ранить блискавка серця своïм мечем, Де сльози радости мiшаються з плачем! ("Сiно", Твори, т. IV, стор. 38-39) I, звичайно, краса, як така, як незалежна першовартiсть життя, є постiйним мотивом лiричноï i лiро-епiчноï творчости Рильського. Iз своєï щасливоï незахмареноï юности Рильський винiс ще один скарб
- це почуття волi як найвищого скарбу людини. Волi, що органiчно поєднується у нього iз творчiстю. В одному сонетi вiн пише, що всю славу, i багатства, i книги, i навiть кохання нiжну кормигу - все вiн вiддав з низьким поклоном Долi: За день один в широкiм чистiм полi Я взяв собi у неï замiсть них Веселий смiх, безмежне щастя волi I рiг - мисливський переливний рiг. Так на вiсi Киïв - Романiвка вирiс великий незалежний поет любови, краси i волi - iз цим вантажем урiзався його життьовий корабель у льодовi поля комунiстичного крижаного океану. На нього зразу ж накинулися партiйнi газети за аполiтизм, гедонiстичне естетство, декадентство, вiдiрванiсть вiд сучасности i соцiялiстичноï революцiï. Вiн одбивався як мiг: статтями i вiршами. "Я можу одгукуватись лiричним вiршем тiльки на минуле, на те, що осталось у душi i може мати прозору форму, питому моïй манiрi. Iнакше писати не можу" ("Моя апологiя альбо самооборона". "Бiльшовик", Киïв, ч. 216, 25 вересня 1923). Пiд кiнець двадцятих рокiв, коли вже завис над вiдродженням нiж гiльйотини, Рильський ще захищався далi: Той клясицизмом очi коле, А той рибальством допiка, Той тiнь Плеханова - о доле! - З могили марно виклика, I всi знайшли, а я шукаю. - I як ïм знати, скiльки мук Таïть у радостi й одчаï Iз серця вихоплений звук. Вражає вiдвага i впертiсть Рильського, який захищав незалежнiсть поета, аж доки його не арештували (1931), кинувши приблизно на рiк у Лук'янiвську тюрму в Києвi. Цей арешт означав не поразку, а перемогу поета. За яких 8 - 10 рокiв в умовах терору ЧК-ГПУ-НКВД, пiд постiйним обстрiлом i погрозами з боку окупанта поет устиг створити десять книжок першорядних лiричних i лiро-епiчних творiв та кiлька книжок поетичних перекладiв, серед яких досить згадати переклади "Пана Тадеуша" та французьких клясикiв 17 ст. i французьких парнасцiв i модернiстiв. Вiн здобув перемоги як лiрик i поетичний перекладач. Як лiро-епiк вiн тiльки приготувався до перемог. Рильський видрукував за свого життя 35 книжок поезiï, з чого 31 книжка лiрики i чотири книжки лiро-епiчних поем. Сюди не входять повнi перевидання. Крiм того, вiн переклав з 13 мов понад чверть мiльйона рядкiв поезiï; автор кiлькох книжок статей, редактор незчисленноï кiлькости рiзних поетичних та етнографiчних видань. Оглядаючись на цi гори виконаноï роботи, можна дивуватися, коли ж вiн мав час бути ще й безжурною птицею, мисливцем, богем'ярем-другом? Хто багато працює - той має час... Секрет того чуда також у тому, що вiн мав талант до працi, споряджений таким першорядним мотором, як любов. Вiн любив свою творчу працю так само, як любив жiнку, природу, мисливство, життя, - любив для них - не для себе. Iзнов "Тадеуша" я розгорнув, Розклав папiр, вiкно завiсив синє, Знов шляхта гомонить передо мною, Драпується у романтичнiсть Граф, Знов рiг мисливський грає над борами I кида в небо трiюмфальний клич. Знов я дивую майстровi, що вмiв Такою певною вести рукою Свавольне панство. Поряд iз цiєю прикметою любови до творчоï працi вiн посiдає те, чого до нього було так мало в нашiй лiтературi: досконале знання, умiння творити, пiдкреслюю
- знання. Iнакше сказати - майстернiсть. А при тому вiн був перфекцiонiст у працi: наприклад, свого конгенiяльного з першого ж видання (1927) "Тадеуша" доробляв майже до смерти.
Але вернiмось до списку творiв. У цьому списку мiж 1929 i 1932 роками проходить фатальна смуга поетичноï смерти Рильського (арешт 1931 року, майже рiк у тюрмi). Як поет Максим Рильський немов загинув iз своïми товаришами-неоклясиками, слiд по яких пропав на Соловках i Колимi ще 30 рокiв до смерти Рильського. 1959 року, в тридцятилiття поетичноï смерти, Рильський писав: Є така поезiя Верлена, Де поет себе питає сам У гiркому каяттi: "Шалений! Що зробив ти iз своïм життям?" Вiн був свiдомий страшноï рiзницi мiж вiльним i невiльничим перiодами своєï творчости. Всi тридцять i одна книжка, написанi пiсля 1932 року, не кажучи вже про всi пiснi про Сталiна i партiю, являють собою (за поодинокими частковими винятками) пам'ятник геноциду, вчиненого над Украïною, над ïï людьми, поетами i культурою. Навiть у дiлянцi перекладу Рильському не було змоги продовжувати роботу на попередньому рiвнi "Тадеуша" i французьких клясикiв.
Лiрика Рильського Тим яскравiше виступає на тлi того поетичного кладовища 1930 Ї40 рокiв доробок Рильского 20-х рокiв. Книжки лiрики: "Синя далечiнь" (1922), "Крiзь бурю й снiг" (1925), "Пiд осiннiми зорями" (друга редакцiя 1926), "Тринадцята весна" (1926), "Де сходяться дороги" (1929), "Гомiн i вiдгомiн" (1929)
- це певний хiд на вершини майстерства, дозрiвання таланту i його власного стилю. Так само поеми "Чумаки" (1924), "Крiзь бурю й снiг" (1925), "Сiно" (1927), "Кiнь" (1927). Поема "Марина", що хронологiчно потрапила на фатальну прiрву Розстрiляного Вiдродження, вже зiпсована соцiологiчним диктатизмом. А написана в час вiйни "Мандрiвка в молодiсть" хоч i має в собi ознаки вiдлиги, але нема в нiй напруги i сили поем 20-х рокiв. Вивчення лiрики Рильського - це непочата цiлина, справа майбутнього. Сьогоднi навiть ще неможливо мати ïï всю на руках. Передсмертний десятитомник творiв Рильського не включає майже половини поезiй 20-х рокiв, тобто - найкращоï його лiрики. А видання 20-х рокiв сьогоднi важко, а то й неможливо роздобути. До того ж на перешкодi до вивчення лiрики Рильського стоять полiтичнi i лiтературнi пересуди й упередження. В Радянськiй Украïнi, на вiдмiну вiд Радянськоï Росiï, ще не дозволено реабiлiтувати чисто мистецькi, полiтично незалежнi твори видатних поетiв. Коли в Росiï видають повного Блока (символiста), на Украïнi навiть повнi Тичина, Бажан i Рильський неможливi. Другий пересуд - чисто лiтературний. Ярлик "неоклясики" був зловжитий полiтично дома, а лiтературно на емiграцiï. Неоклясикiв i неоромантикiв штучно протиставили, немов яких клясових ворогiв. Догматизували ïх. Тим часом вiдомо, що киïвськi неоклясики i харкiвськi вiтаïсти були i лiтературними, i персональними друзями, що виявилось i в присвятах один одному творiв. Стильово вони не виключали, а доповнювали один одного, еволюцiонуючи собi назустрiч. I саме Максим Рильський був тим неоклясиком, що йшов вiд неоклясики до новоï синтези, нового стилю. ("I всi знайшли, а я шукаю..."). Перше, що вражає в лiрицi Рильського, - це багатство ïï мотивiв. До традицiйних мотивiв украïнськоï поезiï Рильський додав запас мотивiв поезiï античноï i захiдньоевропейськоï. Плюс новi мотиви, зродженi украïнською революцiєю i вiдродженням 1917 Ї29 рокiв. З цього боку лiрику Рильського можна назвати многозначним пророчим звiтом про життя, як воно вiдбилось у душi цього життєлюба. Вiд бурлескних мотивiв Котляревського до "строф залiзних" вiсникiвцiв, як ось у вiршi "Неопалима купина", де встає державний образ Володимира Великого. Вiд багатства напруженого життя птиць i звiрiв i миротворного украïнського краєвиду - до лiтературних i фiлософських ремiнiсценцiй, до ясних i темно-бурливих глибин людськоï душi, до всiх епох людства... Муза Рильського позначена надзвичайною вiдзивчивiстю, а його поетичне мислення
- великою здiбнiстю до асоцiяцiй. Цi двi прикмети прислужилися до запису його творчих мотивiв. Шлях його поетичноï iнтуïцiï i мислення здебiльша iндуктивний, вiд часткового до загального. На цьому шляху з'являється в ньому, крiм тонкого обсерватора, також фiлософ. Ще мавши тiльки 16 рокiв, Рильський писав: Плюскочуться бiлi качки В басейнi пiд тiнню каштана, На крилах блищать крапельки, А в краплi - життя океана. Хiба я не крапля мала, Що свiт необмежний одбила, - Лиш грунту свого не знайшла, Лиш крила родимi згубила! Серед лiричних мотивiв Рильського зустрiчаємо багато взятих iз свiтовоï лiтератури та iсторiï. Спокiйний Гомер з його неспокiйними героями, тонкий майстер словесноï гравюри Ередiя, модернiстичнi повстанцi проти клясичноï естетики i етики Бодлер, подекуди Нiцше. Барокково всеохопний Шекспiр, а далi Шотляндiя iз романiв Вальтера Скотта, соняшний Прованс, паризький парнас, лiтературнi капiтани семи океанiв та iншi кругосвiтнi мандрiвки у всi часи й епохи, мандрiвки в крiслi: Ключ у дверях задзвенiв. Самота працьовита й спокiйна Свiтить лямпаду мою i розкладає папiр. Вбога герань на вiкнi велетенським росте баобабом, По присмерковiй стiнi дивний пливе корабель. Нiби крiзь воду, вчуваються крики чужинцiв-матросiв, Вiтер прозорий мене вогким торкає крилом, Розвеселяє вiтрила, гаптованi шовком гарячим, I навiва з островiв дух невiдомих рослин. Екзотика великих культур i материкiв, великi плавання "фантастичного брига" Рильського - це не була звичайна собi лiтературщина, як то твердять i найповажнiшi критики, починаючи з взагалi дуже прихильного до поезiï Рильського академiка Бiлецького. Вiдома у мандрiвникiв i каторжан, що живуть на одвiку безлюдних островах i в тундрах безмежних просторiв пiвночi, туга за "великою землею". "Велика земля" - це старi, культурно освоєнi краïни. У лiрицi Рильського досконало втiлився мотив туги за великою землею як за великими культурами людства, що позначенi видатними людьми. Це непереможне бажання розбити вiковий провiнцiялiзм та штучну iзоляцiю своєï краïни i включитися в Европу, у велику культуру людства. Перша повноцiнна книга лiрики Рильського "Синя далечiнь" розчинила навстiж браму, i перед украïнським читачем Олесевих творiв вiдкрився культурно-iсторичний краєвид Окциденту з профiлем його творця: лицаря, авантюрника, поета, вiдкривача i будiвничого свiту. "Синя далечiнь" з ïï ароматом, мотивами i фiлiграннiстю форми заражала молоду людину 20-х рокiв тугою за досконалiстю i енергiйною чiткiстю культури. Поетична асимiляцiя Захiдньоï Европи означала європеïзацiю Украïни, про яку мрiяв Пантелеймон Кулiш, почавши ïï перекладами захiднiх поетiв i оригiнальними вiршами в захiднiх поетичних формах. Рильський у цьому дiлi вивершував подвиг Кулiша. Мало мiсця, щоб зупинятися на таких групах лiричних мотивiв Рильського, як еротична лiрика (тонка i шляхетна у нього), любов взагалi, природа, а особливо людина з незбагненними вiдмiнами ïï переживань i вдачi. Вiн усi речi мiряв мiрилом краси i любови - i тому рiдко помилявся. Хочу тiльки згадати мотив украïнського вiдродження, почуття телюричного здвигу украïнськоï сили вiдродження, кинутого Рильським на тло не весни, а зими. Але, власне, тут Рильський вiдчув потребу нового стилю i нових бiльших форм - поеми. Рильський дебютував у неоромантичному стилi Олеся. Другим його щаблем був символiзм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Маллярме i Верлена, а також Блока i Анненського. Вiд романтизму i символiзму та вiд украïнськоï народноï пiснi взяв Рильський увагу до музикальноï основи поезiï. Вiдцiля навiть його сонети i октави звучать часом, як пiсня. Вiн також знав iншi, модернiстичнi, iзми його часу - акмеïзм, футуризм. Але не пiшов тим шляхом, а звернув - пiд впливом i Франка, i символiстiв - до французьких парнасцiв. Завдяки цьому поворотовi украïнська поезiя дiгнала захiдньоевропейську в вироблених вiками й тисячолiттями формах вiрша. Терцина, октава, сонет, рiзнi метричнi ходи - вiд гексаметра i ямба до верлiбру - все це в Рильського дало нове звучання украïнському слову i само зазвучало в нашому словi по-новому. В європейськiй поезiï сонет вироблявся сiмсот рокiв, неначе реалiзуючи вiчну тугу людини за досконалiстю. I, може, саме тому Рильський вибрав сонет та дав йому ще один вислiв, цим разом вислiв украïнськоï туги за визволенням iз провiнцiялiзму, за "великою землею" культури. У 1925 роцi Микола Зеров мiг уже говорити про риси "неоклясичного" стилю Рильського того часу; iз цих рис Зеров назвав такi: зрiвноваженiсть i прозорiсть форми, кляризм, чiткий епiтет, мiцна логiчна побудова i строга течiя мислi, поєднання безпосередности з фiлiграннiстю, афористичнiсть. Але вже тодi Зеров помiтив у Рильського зовсiм новi стильовi первнi - необарокковi. Зеров пише про цi риси поета: "...то розiллється в вiршованих рядках капризним потоком майже розмовноï синтакси Мiцкєвiча ("Човен"), то вiзьме мотив Франка i до непiзнання здекорує i розбарочить строгу архiтектурнiсть його монументальних мас ("Мандрiвники")".
Юрiй ЛАВРIНЕНКО Украïнське слово. - Т. 2. - К., 1994.
Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4
Максим Рильський