<< Главная страница

АВТОБIОГРАФIЧНI НОТАТКИ I СПОГАДИ NOTICE (нотатка (лат.))


Володимир Самiйленко народився 22 сiчня 1864 року в мiстечку Сорочинцях Миргородського повiту. Гiмназiю скiнчив у Полтавi i в 1884 роцi вступив на фiлологiчний вiддiл Киïвського унiверситету, де й прослухав повний курс, але державних iспитiв не здавав i вийшов з свiдоцтвом про "зачет 8 се-местров". (Причиною неохоти держати iспити на диплом було потроху розчарування i нехiть до деяких предметiв i стан здоров'я.) Вийшовши з унiверситету i шукаючи посади, потрапив у телеграф, де й прослужив "чиновником V разряда" коло 2 рокiв. З марця 1893р. перенiсся до Чернiгова на посаду секретаря редакцiï "Земского сборника", видаваного Земською управою губернiальною. Писати почав рано, вже в 1 кл[асi] гiмназiï вiднiс кару за вiршi на вчителя. Першi вiршованi проби були росiйськi, по-украïнському став писати, здається, з половини VI класу. Першi вiршi надрукував у "Зорi" за 1886 рiк (здається, в
- 4) - "Переспiв", пiдписаний Й в а н е н к о. Потiм печатався в "Зорi" й iнших укр[аïнських] виданнях. Крiм поезiй лiричних i гумористичних, пробував себе й у драматичному родi, хоч з невеликим успiхом ("Чураïвна", драм[атична] карт[ина] в V актах, "Дядькова хвороба", комедiя в III актах, виставлена вперше в Харковi Кропивницьким, "Химерний батько", жарт у 2 дiях (не виставлявся на сценi), "Драма без горiлки", жарт (точнiше фарс) у однiй дiï). З перекладiв досi надруковано: 1-у пiсню Iлiади, 10 пiсень Дантового пекла. Крiм того, переложив комедiю Мольєра "Le medecin malgre lui", яку не пущено на сцену i досi не друковано, а тепер кiнчаю вiршований переклад "Тартюфа". Прозою писав дуже мало i на тому полi ще не можна вияснити його emploi* (* Амплуа, роль, характер заняття, що найбiльше вiдповiдає природним здiбностям (франк.)). Чи досить цих звiсток? Здається, для такого малоплiдного письменника, як Самiйленко, i не варт бiльш розписуватися.



З УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ В КИЄВI В 80-х РОКАХ XIX СТ.
Скiнчивши гiмназiю в Полтавi в 1884 роцi, я вибрав для унiверситетських студiй Киïв, хоч менi радили подаватися до Петербурга, де наука була поставлена краще. Але мене не цiкавила перевага петербурзьких наукових сил над киïвськими. Менi здавалося, що наука й тут, i там провадиться бiльш-менш однаково, а я знав уже тодi добре, що Киïв є осередок украïнського руху, бачив, що тi нечисленнi украïнськi книжки, якi тодi виходили в свiт, друкувалися майже виключно в Києвi, чув, що в Києвi iснують украïнськi гуртки, що там живуть украïнськi письменники й нашi вченi, й я рiшуче вибрав Киïв. Приïхав я в Киïв у нещасливий для Киïвського унiверситету час: саме тодi унiверситет справляв ювiлей свого iснування, який закiнчився студентськими розрухами й замкненням унiверситету на пiвроку. Вернувшись, отже, в Полтаву, я там перебув до сiчня, а тодi знову прибув у Киïв i вступив до унiверситету, так що перший семестр науки для нових студентiв почався не в вереснi, а в сiчнi. Не пам'ятаю, з ким iз украïнцiв познайомився я з самого початку. Здається, з К. I. Арабажиним, що тодi був гарячим украïнським патрiотом, належав до украïнського гуртка й писав по-украïнськи. Потiм уже, по скiнченнi унiверситету вiн зрiкся украïнства i трактував свою належнiсть до його як заблуд молодих лiт. Тодi в Києвi iснувало кiлька украïнських органiзацiй. Насамперед, т[ак] з[вана] "Стара громада", що складалася з дiячiв старшого вiку, й кiлька гурткiв студентськоï молодi. Молодiж украïнська дiлилася на "полiтикiв" i "культурникiв". З цими останнiми я швидко по приïздi познайомився i вступив до гуртка, який звався "Читанкою", або "Хрестоматiйним товариством". Гурток цей справдi займався складанням читанок i популярних книжок для народу. Не можу тепер докладно сказати, чи перша "Читанка" Хуторного була колективною роботою цього гуртка, чи особистою працею Т. Лубенця. Я застав товариство "Читанку" за закiнченням другоï читанки - "Веселка". Цю "Веселку", цiкаво й гарно складену, спiткала сумна доля. Як вiдомо, в цi часи росiйська цензура вимагала, щоб, друкуючи украïнськi книжки, видавцi не вiдступали вiд росiйського правопису. Цензори часом точно придержувались того закону (так, про таку страшну рiч, як украïнський правопис, був державний закон!), а часом задовольнялись тим, щоб стояло "ы" замiсть "и" i щоб були йори (ъ), а "ï" дозволяли ставити перед шелестiвками. Такий правопис засвоïли потiм бiлоруськi видання. Правопис цей тим був кращий од цiлком росiйського, що не примушував украïнську iнтелiгенцiю, i особливо галичан, що до того не звикли, читати "и" за "i" або "ï"; для народу ж, що вчився в росiйськiй школi з росiйських книжок, був навiть практичнiший од справжньоï украïнськоï фонетики, бо не було зовсiм лiтери "и", котру вiн звик був читати за "i". Отже, зладжену таким напiвросiйським правописом "Веселку" цензура друкувати не дозволила, очевидячки, не вважаючи ïï книжкою з красного письменства, на яке була обмежена тодi украïнська лiтература в росiйськiй державi.
Тодi громада наша видрукувала цю книжку в Галичинi. Але вийшло так, що в Украïну все ж ïï не пущено, а в Галичинi нiхто не хотiв ïï купувати через ïï правопис, нi етимологiчний, нi фонетичний; кiлька сот ïï примiрникiв довго спочивало в Iв. Франка на горищi, й я не знаю вже, що з нею сталось. Гурток наш, як годиться украïнському гуртковi, пересварився мiж собою й роздiлився на два. Не пам'ятаю, якi були формальнi мотиви розриву, але у грунтi це була боротьба поодиноких осiб за домiнуючий вплив. Вiддiлившись, кожна частина гуртка називала себе справжньою "Хрестоматiєю" й не визнавала за таку другу частину. В тiй громадцi, в якiй я зостався з бiльшiстю членiв, перед вели Гнат Житецький, син фiлолога Павла Житецького, й Володимир Калаш, а у другiй "Хрестоматiï" ватажком був Арабажин. Та друга "Хрестоматiя" була пiд протекцiєю професора Володимира Антоновича, i в його стали сходитися на збори. Арабажин умiв з'єднати собi симпатiï професора, котрий дуже цiнував його здiбностi i сподiвався, що з його вийде неабиякий украïнський дiяч. То справдi був чоловiк талановитий i дуже добрий оратор. Але, видно, власна кар'єра була йому дорожча за iдейнi прямування, чим i можна пояснити, що вiн "пережив" своï украïнськi мрiï.
Наша "Хрестоматiя" збиралася звичайно, в кого-небудь iз членiв "Староï громади": в Володимира Науменка, в Павла Житецького, у Трегубова (в колегiï Павла Галагана), в Iзмаïла Новицького, в доктора Панченка. Як я вже сказав, ми працювали над складанням популярних книжок для народу. Були то книжки з географiï, фiзики, астрономiï й т. iн., але за тодiшнiх обставин майже нiчого з того не могло побачити свiту. Цю роботу провадили ми самостiйно, але часом старшi громадяни задавали нам якусь спецiальну роботу. Так, Павло Житецький давав нам студiювати мову у творах Iвана Вишенського, лiтопису Самовидця, й ми писали на цi теми реферати. Пiд проводом Науменка займалися ми редагуванням украïнськоï словницi, яку багато лiт перед тим почав опрацьовувати Науменко й яку потiм, iз доручення "Староï громади", закiнчив Борис Грiнченко. Пробували теж складати "реальний словар" украïнськоï мови.
Коли судити нашу роботу по безпосереднiх наслiдках, то не дала вона нiчого цiнного для збагачення украïнськоï науки. Але нам особисто дала вона багато позитивного: ми привчилися серйознiш дивитися на нацiональнi прикмети нашого народу, бiльше свiдомо ïх любити; перед нами вiдкривалися такi цiнностi народного духу, яких ми, може, й не добачали б без тiєï виховавчоï роботи. До старих громадян ми вiдносилися з повагою, яка межувала з побожнiстю. Тодi ще молодь не мала звички трактувати все, що старiше й немодерне, як нiкчемне й варте складання до архiву. Ми бачили, скiльки глибокого знання, любовi до народу, безiнтересовностi вклали тi старi дiячi у свою роботу; ми бачили, що вони, а не хто iнший, одслонили перед усiма народами багато обдаровану душу нашого народу, iснування якоï не пiдозрiвалося ранiше. Треба сказати, що нашi "старi" вмiли не тiльки писати, але й говорити. Досить було послухати промов Науменка або Житецького за вечерею, якою звичайно закiнчувались нашi офiцiальнi засiдання. Мова Житецького про яке-небудь Пересопницьке євангелiє або на iншу начебто таку суху тему, просто дихала поезiєю, ми заслухувались нею, як натхненною поемою. Гостиннiсть старих громадян була надзвичайна. Живi з нас, певно, й досi пам'ятають тi смачнi вечерi, якими нас частували пiсля наших засiдань. Товариство наше мало невеличкий склад книжок, iз якого можна було ïх набувати або брати дурно для роздачi при нагодi в селi. Кожний iз нас, виïжджаючи на село, вважав своïм обов'язком роздати кiлька примiрникiв "Кобзаря" та метеликiв, якi тодi можна було знайти.
Невелика це була лiтература: крiм "Кобзаря" та оповiдань Квiтки, Стороженка, Марка Вовчка та Левицького-Нечуя, кiлька брошур iз географiï, про небо та Землю, про земнi сили, оповiдання з Святого письма, оповiдання про комах, "Граматка" Кулiша та дрiбнi оповiдання белетристичнi. Ото й був майже ввесь наш книгарський запас; галицькi перiодичнi видання ми одержували в дуже невеличкому числi, звичайно, в закритих рекомендованих листах, i розповсюджувати ïх було мало змоги. Але й така невинна справа, як той маленький склад книжок, були в тi часи рiч небезпечна. Трапилось i нашому складовi лихо. Пiд час трусу в Вiктора Iгнатовича був знайдений цей склад. На щастя, Iгнатович устиг пiд носом у жандармiв проковтнути спис осiб, який виказав би цiле товариство, i iснування того товариства формально не доведено. Тим не менше, Iгнатовича на деякий час вигнано з унiверситету на жадання адмiнiстрацiï, крiм цього, його судили вже звичайним судом "за безпатентную торговлю книгами в разнос", i присудили на 25 руб. кари, якi й виплатило наше товариство. Книжки, звичайно, були сконфiскованi.
Роковини Шевченка були в нас завше днем, до якого ми дуже готувалися. Треба було в нейтральних i тому безпечних iз боку полiцiйного, але прихильних до украïнства кругах знайти помешкання пiд вечiрку, яке могло б умiстити сотню або двi осiб, i це завдання блискуче виконував звичайно Iгнатович. Готувались реферати, хоровi й соловi спiви, вiршi. Цi роковини вiдвiдував дехто з старших громадян, а Микола Вiталiйович Лисенко не вiдмовлявся диригувати хором або пригравав до спiвiв. Часом панi Олена Пчiлка читала на таких вечiрках своï поезiï. Роковини цi робили на молодь дуже велике враження i для широких кiл, якi ще не щiльно зв'язанi були з украïнством, безперечно, мали агiтацiйне значення. Вечiркам нашим щастило i в тiм, що ïх нi разу за моïх часiв не зловили жандарми. У 80-х роках киïвська "Стара громада" мала звичай посилати щороку двох-трьох молодих украïнцiв з студентських гурткiв до Галичини, щоб вони бачили украïнське нацiональне життя в вiльнiших конституцiйних умовах i, таким чином, докiнчували своє нацiональне виховання та загартовувалися в украïнськiй iдеï. Годиться тут коротенько розповiсти про свою подорож до Галичини. Одержавши на цю подорож вiд "Староï громади" сто карбованцiв, якоï суми тодi досить було на дорогу i прожиття в Галичинi до двох мiсяцiв, я в 1887р., по закiнченнi лекцiй у Киïвськiм унiверситетi, виïхав до Львова. Приïхавши до Львова на нiч i переночувавши "Под Тигрисем", я другого дня рано пiшов шукати "Просвiту", бо мав листа до секретаря Скородинського. "Просвiта" мiстилася тодi, здається, на Вiрменськiй вулицi. Скородинський був першим моïм чичероне по Львову, потiм його змiнили другi з львiвськоï молодi, й я в короткiм часi вiдвiдав усе, що було менi цiкаве, як закордонному украïнцевi: побував у редакцiях, в унiверситетi, в Народнiм домi, в Академiчнiм братствi, побував у Ставропiгiï й у святого Юра. Першi моï враження зi Львова були гiршi, нiж я сподiвався. Я ранiш не думав, що Львiв має так мало украïнський характер. Майже не чув я на вулицi украïнськоï мови, так само майже не бачив украïнських написiв. Зате потiм, бачивши галицькi села, я побачив, що вони мають характер цiлком украïнський.
Iз мiсцевих дiячiв я завiтав найперше до Iвана Франка, з яким познайомився ще ранiш - у Києвi пiд час його приïзду; з дружиною його був знайомий, як вона була ще дiвчиною. Поселившись на кiлька тижнiв у Львовi, я часто бував у Франка; ходили ми з ним у лiс на суницi, хоч небагато ïх назбирали, ходили в гостi на хутiр до Франтiшка Ржегоржа, чеха, що дуже цiкавився украïнцями й помiщував у "Свєтозорi" своï розвiдки. В його ж я запiзнав Людвiка Кубу, теж чеха, що спецiально студiював украïнську народну музику й видав украïнськi пiснi з украïнським i чеським текстом. Особа Франка особливо iмпонувала менi своєю високою iнтелiгенцiєю й залiзною енергiєю, що свiтилася з його очей, i разом iз тим вiн був надзвичайно простий у поведiнцi з людьми; ця риса його вдачi дуже до його притягала, побачивши його разiв зо два, здавалося, що вже вiддавна з ним знайомий. Франко, як вiдомо, знав багато чужих мов. Цiкаво, що, як i вiн менi розказував,
- вiн терпiти не мiг систематично студiювати граматику новоï для нього мови: головними його пiдручниками була цiкава книжка тiєю мовою i словар. Мiж iншим, цей щирий украïнський патрiот росiйською мовою володiв далеко краще, нiж зложених докупи десять галицьких москвофiлiв, що не визнають рiдноï мови, а мають нiбито "адин русский язык". Я потiм бачив у редакцiï "Киïвськоï старини" одно оповiдання Франка, що вiн сам переклав на росiйську мову, й там було дуже мало помилок проти росiйськоï мови. Вiн умiв справдi навчатися чужого, не цураючися свого, властиво, не цураючись, а ввесь вiк працюючи невтомно на свойому рiдному грунтi. У Франка зустрiчав я не раз Павлика... Не солодко жилося тодi Франковi, але Павлик бiдував iще бiльше, а шкода; цей скромний а щирий народний робiтник заслугував кращоï долi... Приïхавши до Львова в той час, коли ще там провадилась наука (бо в Києвi ферiï починалися значно ранiш), я мав намiр одвiдати лекцiï професора Омеляна Огоновського котрий викладав iсторiю украïнськоï лiтератури, але вiн тодi через хворобу не вiдвiдував унiверситету, й я з ним познайомився в його домi. Була то поверховна знайомiсть, що не справила на мене особливо враження, хiба тiльки те, що менi, як гостевi з обез'язиченоï Украïни, було й надто дивно i приємно бачити своïми очима людину, що має змогу викладати науку в вищiй школi (incredibile dictu! (Неймовiрно! (франц.). - Ред.)) украïнською мовою. Тодi ж я вперше познайомився з Олександром Барвiнським, з котрим заприязнився потiм ближче з нагоди спiльноï працi в видаванiй у 90-х роках XIX в. "Правдi". Тут же мушу зазначити, що хоч у свiй час багато робилося закидiв проти дiяльностi й полiтики Барвiнського як публiциста й посла до Ради державноï треба признати, що власне дiяльностi Барвiнського завдячує Галичина багато здобуткiв на полi рiдноï культури. З молодiжi тодiшньоï найближче познайомився з Кирилом Трильовським, котрий закликав мене гостювати до себе в село коло Снятина, де його батько був парохом.
Живучи у Трильовського, я разом iз ним одвiдував iнтелiгенцiю в поблизьких селах, переважно попiв, i мiг бачити, наскiльки тi рiзняться вiд наших украïнських, бо й бiльш освiченi, й живуть культурнiшим життям, i являються ватажками народу, ведучи його нацiональним шляхом. Правда, знав я й тодi, що є мiж ними чимало москвофiлiв, але знав теж, що нi один iз них не наважиться (та й не зумiє) виголосити проповiдь росiйською мовою; а в нашiй Надднiпрянщинi навiть тi, що є, нечисленнi попи-украïнцi мусять проповiдувати тiльки по-росiйськи, бо iнакше не дозволено. Та й яка, справдi, небезпека для маси народноï вiд москвофiльства може бути там, де не може бути й мови про примусове обмосковлення з боку держави, а своє рiдне не заборонене. Отже, можна було сказати, що москвофiльство зiстанеться забавкою частини iнтелiгенцiï, а народ пiде своïм шляхом разом iз другою ïï частиною. Але москвофiльство, як партiя, було тодi ще досить численне, навiть серед молодiжi. Менi казали, що число членiв "Академiчного братства" до числа членiв москвофiльського "Акаде-мического кружка" вiдносилось, як 1 : 3. Виходило, отже, що цiла третина студентiв була москвофiльська. Тодiшня украïнська академiчна молодь галицька влаштовувала щороку так званi мандрiвки про краю; гурток молодiжi, в який входив хор спiвакiв i кiлька добрих ораторiв, переïздив по заздалегiдь оповiщеному в часописах маршруту якусь частину Галичини або Буковини: в одному селi вiдкривали врочисто читальню, у другому спiвали службу божу в церквi, у третьому владжували народну забаву.
Всюди при нагодi з боку мандрiвникiв виступали оратори. Мандрiвки офiцiально мали метою пiзнання народу й розбудження в народовi нацiонального духу. Щодо пiзнання народу, то для тих iз мандрiвникiв, що самi не жили ближче з народом, пiзнання це було дуже поверховне. Але поява мандрiвникiв у глухому селi справдi причинялася до розбудження духу. Виясняючи народовi громадянськi права й обов'язки у зрозумiлiй формi, мандрiвники кидали промiнь свiдомостi у глухi закутки краю. Спiвали в церквi й на громадських зiбраннях, розвивали естетичнi почуття. Молода ïх жвавiсть пiдбадьорювала ту нечисленну iнтелiгенцiю, що хирiла по селах без культурного товариства. Того лiта мандрiвка вiдбулась по селах буковинських, мандрiвникiв було душ тридцять, переважно студентiв Львiвського унiверситету, до котрих i я пристав. Пам'ятаю тiльки декого з мандрiвникiв: Кирила Трильовського, Осипа Маковея, Нижанкiвського, що, здається, тодi ще не скiнчив був гiмназiï, але вже був вiдомий як композитор; був Величко, був Черепашинський... Їхали ми спершу залiзницею, а далi фiрами вiд попа до попа. Не раз сiльськi громади владжували на урочисту зустрiч. Виïздили нам назустрiч кiннi представники громади з нацiональними прапорами й вiтали промовами, на котрi вiдповiдали мандрiвники; потiм iшли всi до мiсцевоï "Читальнi" або "Товариства тверезостi", й там вiдбувалось iмпровiзоване вiче, виголошувалися промови, спiвались патрiотичнi й iншi пiснi. Часом промовляли й селяни. Потiм, звичайно, цiлу мандрiвку закликав до себе мiсцевий панотець. Священики приймали нас дуже гостинно, годували обiдами, вечерями й давали притулок на нiч. За браком помешкання, часом ми займали цiле горище, куди наносили соломи, й ми, полягавши покотом у два ряди, ще довго не спали, вели розмову, жартували. Пам'ятаю нашу гостину у православного декана о. Кантемiра. Цей Кантемiр був румунського походження й, як вiн казав менi, потомок того знаменитого Антiоха Кантемiра сатирика, що почав у Росiï складати росiйськi вiршi. Отець Кантемир не пускав нас од себе днiв два чи три, а врештi так захопився, що сам прилучився до мандрiвки й, найнявши нам кiлька фiр та захопивши для прохолоди компанiï вiдер два пива, рушив iз нами. В дорозi придумав вiн нам такий жарт: завезти нас до вiдомого москвофiла о. Козорiжчука, нехай, мовляв, приймає украïнцiв. Коли ми пiд'ïхали до господи о. Козорiжчука i стали тиснутися у двiр, то нам назустрiч вийшла наймичка й заявила, що панотця немає дома, що вони кудись там поïхали. Отця Кантемира це не збило з пантелику. "Нiчого, - сказав вiн, - у нас є своє пиво, ми й без його погостюємо". I ми, вломившися юрбою до вiтальнi, розташувалися, неначе бажанi гостi. Тодi о. Козорiжчук, що ховався вiд нас десь у стодолi, не маючи що робити, появився, немов вiдкiля вернувся, з жартовливим окликом: "А що це тут за юрба?" I зараз же почав примирливу мову на тему, що всi ми, мовляв, бажаємо служити народовi, як москвофiли, так i народовцi.
Мiж iншим, цей о. Козорiжчук, почувши, що я з Украïни росiйськоï, може, i сподiваючись мого спiвчуття, пiдсiв до мене i став говорити на ту тему, що, власне, нiякоï окремоï украïнськоï мови нема, що є одна мова Пушкiна й Шевченка, i в нас зав'язався диспут. Цiкаво, що всi доводи проти iснування украïнськоï мови подавав вiн непоганою украïнською мовою; я йому також заперечував по-украïнськи. Менi не хотiлося його поставити в нiякове становище, а, певно, я мiг би повторити ту сцену, що вiдбулась у Кониського з Дiдицьким, що написав брошуру "Как малорусину научитися в одинъ часъ говорити по-великорусски". Дiдицький почав був теж доводити Кониському про єднiсть язика московського й украïнського. Кониський i каже йому приблизно так: "Знаете, если вам удобнее говорить по-русски, то давайте будем говорить на этом языке, я его тоже знаю". Та став сипати росiйськими фразами, та ще стараючись дати чисто московську вимову. Дiдицький слухав, аж у очах йому стало темнiти, а далi й каже: "Слухайте, господине, давайте лiпше говорити по-простому, бо я хоч i люблю руський язик, но протеє єще не довольно в нему бiглий". У Козорiжчука ми недовго барилися, бо то була вiзита надпрограмова.
Мандрiвка, як i взагалi побут у Галичинi, залишила в мене сильне враження на все дальше життя. Проживши ввесь ранiший час пiд страшним росiйським режимом, пiд яким не можна було навiть говорити рiдною мовою, майже нiчого не можна було писати, а тим бiльш мати свою пресу, школу й урядування, дивно й радiсно було бачити, що все те в цьому куточку Украïни вже iснує i хоч помалу та розвивається. Дивно було почувати, що над твоєю душею не стоïть росiйський жандарм, що за одно непевне слово може тебе заарештувати й запроторити бог зна куди. Звiдавши Галичину, потiм якось бадьорiше працювалося, додавала духу та думка, що хоч у нас, на Вкраïнi, та праця не матиме довго вжитку, але є краïна, де вона потрiбна й зараз же знайде притулок. Справляла враження i краса галицькоï, й особливо буковинськоï природи з ïï горами, лiсами, рiками. Довелося бачити й автентичну гуцульську коломийку, плавати на дарабах Черемошем; все це, почасти рiдне й почасти незнайоме й нове, збагачувало душу повнiшою й ширшою уявою украïнського життя.
Перед вiд'ïздом iз Галичини я зустрiвся тут iз Арабажиним, з котрим i умовились вертати разом i перевезти контрабандою кiлька украïнських книжок.
Напакували ïх цiлi два куфри й найняли пачкаря, котрий мав ïх перенести вночi через Збруч i подати ïх менi в вiкно, а я мав везти ïх до Києва. Арабажин поïхав просто до Києва, а я в Волочиську лишився ночувати. Даремно я просидiв цiлу нiч перед одчиненим вiкном, дожидаючи сподiваних книжок, не скажу, щоб без страху: бо вiкно моє виходило на залiзничний двiрець, од якого вiддiляла мене невеличка площа, перед двiрцем увесь час ходив жандарм, i, на лихо, свiтив тодi повний мiсяць. Книжок я так i не дiждався, перед свiтом чув, що щось двiчi стрельнуло з рушницi. Дочекавшись денного потягу, я поïхав до Києва; там через кiлька днiв я одержав листа, що пачкар, що переносив книжки, натрапив на граничну сторожу: на нього стрiляли, але вiн утiк, покинувши куфер iз книжками, котрi й були сконфiскованi. На щастя, я догадався з тих книжок, що були з авторськими написами на моє iм'я, здерти картки з написами й перевезти тi картки окремо у своïй кишенi, так що, зловивши книжки, не могли пiзнати, кому вони належали. Iнакше б менi, тодiшнiм звичаєм, прийшлось би було помаршерувати куди-небудь лiт на п'ять до Вологодськоï губернiï, бо мiж тими книжками поруч iз такими, як Новий завiт i "З вершин i низин", були й видання Драгоманова, особливо зненавидженоï особи для нашоï адмiнiстрацiï, й соцiалiстичнi закордоннi видання.
Трохи пiзнiш у мене з приводу тих книжок таки була люба розмова з нашим загальноукраïнським "приятелем", жандармським генералом Новицьким, i то зовсiм iз несподiваноï нагоди. Мiй приятель iще з часу мого побуту в Полтавськiй гiмназiï, доктор Володимир Александров, що вже тодi закiнчив свою службову кар'єру й був дивiзiйним вiйськовим лiкарем, видав перед тим украïнську лiтературну збiрку "Складка", в якiй я теж брав участь. Надумався вiн прислати менi з пiвсотнi примiрникiв тiєï збiрки, щоб я ïï дав до якоïсь киïвськоï книгарнi. До "Складки" долучив вiн iще рукопис поеми Кулiша: "Дума про курку з курчатами". В листi ж до мене, доданому до цiєï посилки, писав, що "Думу" вiн гадає друкувати у другому випуску "Складки". Але що Кулiш дуже негарно виставляв у поемi украïнське козацтво, то вiн значно переробив Кулiшiв текст i посилає менi цю поему у двох текстах a regarde*(* Для зiставлення (франц.) - Ред.) i просить мене додати свою думку про його поправки, але не дуже кому показувати цю поему. В тiм же листi писав вiн, що цензура заборонила йому збiрку народних пiсень за те, що там у якiйсь пiснi зустрiлося слово "Украïна", i що вiн знов подає таку ж збiрку через одеську цензуру. "Хоч би цензоровi очi заслiпило, щоб вiн таки дозволив ïï", - писав менi Александров. Це все, книжки й писання, були в пакунку, який я мав одержати на двiрцi залiзницi. I от я ледве дiстав цей пакунок, як до мене приступили два жандарми, арештували мене на "гарячому вчинку", повели мене спершу до залiзничного жандармського офiцера, де мене старанно обшукали, розкрили пакунок, списали протокол, а тодi з трiумфом попровадили у фiакрi до старокиïвського полiцiйного участку, а тим часом послали до мене на помешкання зробити в мене трус. Там, крiм кiлькох листiв, невинних книжок, пiдручникiв та гiтари, нiчого не знайшли. Гiтару, як сказали менi свiдки, довго трясли, мабуть, гадали, що з неï випаде принаймнi бомба, але нiчого не витрясши, забрали листи, записну книжку й лiтографований санскритський текст "Наля й Дамаянтi". Як мене ввели до кабiнету його вельможностi, то всi цi трофеï вже лежали перед ним на столi. Генерал Новицький зустрiв мене великим криком: - Что это вы, молодой человек, здесь в университете малороссийскими гадостями занимаетесь?! Какие вы книжки получаете? Я скромно заявив, що то ж книжка, дозволена цензурою... - А что это за курка с курчатами? Это тоже, наверное, гадости? Я вiдповiв, що сам не знаю, що це таке, бо ще ж не мiг ïï прочитати.
- Ну, конечно, все это гадости; вот вам Александров пишет: "Думу про курку не дуже кому показуйте". Ведь если бы это не были гадости, то он бы не писал, чтобы вы всем не показывали. Потiм став переглядати поему й листи i кричав: - И все на малороссийском наречии; все это гадость, все это требует перевода.
Допитував вiн мене з антрактами, висилаючи на якийсь час до iншоï кiмнати. В один iз нападiв тиче менi пiд нiс санскритський текст i кричить: - А это что у вас за шифрованное письмо? Я пояснив, що то санскритський текст для унiверситетських студiй.
- Ну да, знаю, а это что? - й показує менi сторiнку в моïй записнiй книжцi, де галицькi мандрiвники залишили менi на спомин своï пiдписи. Я признався, що то пiдписи моïх галицьких знайомих. - Да, знаю, вы там малороссийскими гадостями занимались. Тут же став мене допитувати, чого я ночував у Волочиську; моïй заявi, що, втомившись дорогою i трохи недужий, хотiв вiдпочити, звичайно, не повiрив i раптом запитав: - Сколько чемоданов книг было послано? Звичайно, я не сказав два чемодани, а, прибравши найневиннiший вигляд, спитав його: - Каких книг? Мабуть, вiн подумав собi, що, може, то й не я хотiв перевезти книжки, й бiльш про них не згадував, а, покричавши трохи та пообiцявши вигнати мене з Києва, якщо не перестану займатися "малороссийскими гадостями", вiдпустив додому. Потiм iще мене разiв тiльки зо два кликали до старокиïвського участку, де вже перед особою меншою, бо тiльки полковником, i досить гречним, я мусив дати писане зiзнання про те, вiдки я родом, i що писав, i про те, що я до таємних товариств не належав, i про вiдiрвання "Малоросiï" не думав. "Курка з курчатами" залишилася в жандармiв, i для мене iсторiя з нею цим i скiнчилася. Написав я про цю оказiю Александрову й незабаром одержав од нього листiвку олiвцем такого змiсту, що, мовляв, треба терпiти все, всяка душа властям придержащим да повинується й т. д. Зразу для мене було видно, що читати ïï треба якось iнакше, але я не знав як. Коли я показав ïï С. Шелухиновi, той, як чоловiк бiльш у таких речах тямущий (недурно вiн належав до "полiтикiв"), зразу догадався, що треба зробити: помочив ту картку, погрiв на лампi, i з-пiд олiвця виступив цiлком другий текст - гострi, лайливi вiршi на жандармiв росiйською мовою, що, пам'ятаю, починалися так: И надоели же вы нам, Рабы проклятые и хамы, Другого имени, как хам, Приличней нет на свете вам... Коли я потiм написав Александрову, що прочитав його вiршi, то старий дуже був утiшений i з подивом запитав: "I як ви догадалися?" Довiдався я потiм, що й Александрова тягали жандарми за "Курку з курчатами" й листування зi мною, йому iнкримiновано, що вiн розбещує молодiж, що дозволяє собi, бувши людиною такого поважного вiку i в "чинах", писати якомусь "студентишке" такi вирази - "хоч би цензоровi очi заслiпило" й т. д. А як вiн незабаром покинув службу, доживши до визначеного в законi числа лiт, пiсля якого вже не вiльно було служити в вiйськовiй службi, то йому не дали повного генеральського "чина", на що вiн мав право. Сповiщаючи мене про це, вiн смутно додав: "Видно, що "Курка з курчатами" помогла". Крiм згаданоï вже "Хрестоматiï", були в нас i iншi таємнi гуртки: "Драматичне товариство", що владжувало театральнi вистави, звичайно, в приватних помешканнях, а також лiтературно-музичнi вечiрки, був "Культурно-просвiтний гурток", що утворився пiзнiш за "Хрестоматiю" i збирався на засiдання не у старих громадян, а в кого-небудь iз своïх членiв. Цiкавий був гурток "Тарасiвцi", котрий ми називали так на честь Шевченка. Гурток цей мав цiлком самостiйницький характер, мав завдання ставити украïнське питання на всю його височiнь i ширину, щоб наблизити вiдродження Украïни, культурне й полiтичне. Мiж iншим, члени цього товариства зобов'язувалися всюди манiфестувати своє украïнство, розмовляти в публiчних мiсцях украïнською мовою й мiж собою, i з чужими, щоб тим привчити ширшу публiку до того переконання, що мова украïнська є не тiльки мужицька мова, як звичайно тодi писалося й говорилося. Кожний член "Тарасiвськоï громади" повинен був, перебуваючи на селi, вивчити кiлька дiтей читати з украïнськоï граматки, роздавати украïнськi книжки i взагалi дбати про украïнiзацiю життя. До "Тарасiвцiв", мiж iншими, належали Iван Липа, Вiталiй Боровик, Євген Тимченко. Iдеï цього товариства висловленi (не зовсiм повно з тактичних мотивiв) у надрукованiм пiзнiше в "Правдi" за 1893 рiк "Profession de foi молодих украïнцiв". В кiнцi 80-х рокiв у Києвi згуртувалася громадка письменникiв, переважно зi студентськоï молодi. Це не було правильно зорганiзоване товариство, не мало воно нi виробленого статуту або програми, нi грошових фондiв. Щотижня в визначений згори день сходилася ця громадка в композитора Миколи Лисенка. Тут читали автори своï новi твори й переклади, тут же вони й обговорювалися, складалися проекти нових лiтературних робiт; усе, що готувалося до друку, звичайно, вiдсилалося до львiвських часописiв, до "Зорi", а потiм i до "Правди", як вона стала виходити. Тут же Лисенко знайомив нас iз своïми новими композицiями. Вiдвiдували цi зiбрання, звичайно, всi з молодих письменникiв, хто на той час перебував у Києвi: Леся Украïнка, Сергiй Шелухин, Одарка Романова, Максим Славинський, Михайло Обачний (Косач), Людмила Старицька, часом i Олена Пчiлка й кiлька iнших. Органiзовувались тодi ще такi спецiальнi громадки, як та, що ïй читав приватнi лекцiï проф. Володимир Антонович - спершу так званоï географiï Украïни (справдi це було дещо ширше вiд географiï), а потiм iсторiï козацтва. Останнi лекцiï, записанi слухачами, потiм вийшли в Чернiвцях без iменi Антоновича. Велику заслугу у справi познайомлення ширшоï киïвськоï публiки з украïнським мистецтвом, а саме з украïнською музикою, треба признати Миколi Лисенковi, що з студентiв i курсисток зорганiзував тодi великий мiшаний хор з 80 - 90 спiвакiв. Хор цей збирався на проби в залi мiнеральних вод близько Купецького зiбрання. Приходило туди багато з украïнськоï публiки. Та зала зробилася була потроху наче неофiцiальним украïнським клубом. Лисенко багато працi поклав на цей хор i досяг того, що хор цей був добре вишколений i мiг виконувати труднi й серйознi музичнi твори. У навчаннi хору дiяльно помагали Лисенковi Я. Гулак-Артемовський, урядовець iз управи залiзниць, i Порфирiй Демуцький, тодi студент медицини, котрий пiзнiше сам зорганiзував хор iз селян i давав iз великим успiхом концерти навiть i в Києвi. Цей Демуцький має теж чималi заслуги в записуваннi й гармонiзуваннi народних пiсень. Концерти хору Лисенка вiдбувалися в залi Купецького зiбрання, й публiка вiдвiдувала ïх дуже охоче. Виконувались тут такi складнi речi, як кантата: "Б'ють пороги", хор з "Утопленоï" - "Туман хвилями лягає", хори з опери "Тарас Бульба", вiнок з колядок, веснянки, кращi народнi пiснi в хоровiм укладi, соловi спiви, й сам Лисенко виконував своï фортеп'яновi композицiï. Але цi концерти не обмежувалися тiльки украïнською музикою: виконувались i твори Гайдна, Мендельсона, Мусоргського, Рубiнштейна, здебiльше з украïнським текстом. А в час святкування Кирило-Мефодiïвського ювiлею хор Лисенка виконував пiснi всiх слов'янських народiв iз оригiнальними текстами.
Такi концерти дуже захоплювали публiку, а "Киевлянин" на другий день злостився й висмiював "хахлацкаго маэстро". Але "маэстро" на це не зважав i провадив далi свою безкористовну тяжку працю. Великою повагою у значноï частини нашоï молодiжi користувався Олександр Кониський. Сам вiчно зайнятий якоюсь украïнською роботою, то романом, то оповiданням, то статтею, або розправою, вiн знаходив час, щоб гуртувати бiля себе молодь унiверситетську, семiнарську й академiчну (з Духовноï Академiï), давати ïй поради, притягати до роботи. У його редагувались переклади для "Iсторичноï бiблiотеки" монографiй Костомарова, читались i обговорювались працi для "Записок наукового товариства iм. Т. Шевченка", статтi для "Правди". Кiмната його на Бiбiковському бульварi була мiсцем найкращих i найсвiжiших iнформацiй про все, що ставалося з украïнського життя на Вкраïнi i в Галичинi, з якою вiн мав найбiльше зв'язкiв. Вiн умiв i попрацювати, й пожартувати, з вигляду надто старий, але душею ще зовсiм молодий. I молодiж почувала себе в його незвичайно любо. Всi любили вiдвiдувати старого "Перебендю". У його ж, жартуючи, складав я своï пародiï на москвофiлiв: "Разговоры Мракова с Драковым", а потiм прилучився й Кониський, i ми складали ïх удвох i пiдписували "Лисий з Сивим". Друкувалися вони у львiвському "Дзеркалi". Потiм там же появилися й дальшi "Разговоры", котрi не належать нi менi, нi Кониському.
Коли я розповiв Кониському про свою вiзиту до генерала Новицького, як мене тягали за "малороссийские гадости", то вiн нiяк не мiг забути того жандармського дотепу й часто потiм, закликаючи до прочитання або обговорення чогось, казав:
- Ну, давайте тепер "заниматься малороссийскими гадостями". З старими громадянами Кониський, здається, не був у злагодi й пiддержував найбiльшi зв'язки з Вас. Ник. Карачевським-Вовком та Володимиром Антоновичем.
Драгоманова Кониський дуже не любив. Сам нацiоналiст до фанатизму, вiн не вважав Драгоманова досить щирим украïнцем i навiть знаходив у йому прикмети москвофiльства. Крiм вищезгаданих громадок, були в Києвi ще й iншi гуртки, до котрих я не належав: був гурток академiкiв, семiнаристiв, слухачок вищих жiночих курсiв, пробували й гiмназисти вищих класiв засновувати громадки. З росiйськими соцiалiстичними гуртками нам не щастило нав'язати добрi вiдношення.
Нiби байдужi до нацiонального питання, вони в сутi були дуже нетолерантнi до украïнського вiдродження. - А все-таки зачем это? - казали вони. - Мы вас сожмем (здушимо), - казали одвертiшi з-помiж них. З унiверситетських професорiв, як свiдомих украïнцiв, за моï часи майже нема кого згадати. Крiм Володимира Антоновича, заявляв себе як украïнець проф. Iван Лучицький, хоч на роковинах i вечiрках промовляв по-росiйськи, просивши наперед вибачення, що украïнською мовою не досить володiє. Але були випадки, що громада настоювала, щоб говорив по-украïнськи, як умiє, i вiн говорив непогано. Кафедри слов'янськоï фiлологiï були тодi обсадженi ворогами украïнства. Iсторiю "русского языка" тодi читав Соболевський, видатний учений i потiм член Росiйськоï Академiï, але далекий вiд яких-небудь симпатiй до украïнства, а "славянские наречия" - запеклий наш ворог Флоринський. Цей визнавав самостiйними всi iншi, крiм нашоï, слов'янськi мови, навiть дуже близькi до себе: визнавав окремими i словацьку мову, i словiнську, й лужицьку, й кашубську, тiльки украïнськоï не визнавав. Треба сказати, що в тi часи великоï нагiнки на все украïнське й не могло бути в унiверситетi багато професорiв-украïнцiв; отже, такi видатнi науковi сили, як Павло Житецький або Орест Левицький, мусили задовольнятися скромною ролею вчителiв середнiх шкiл. Щодо украïнського життя в родинi, то украïнiзованих родин було тодi в Києвi надто мало. Родина Олени Пчiлки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Василя Карачевського-Вовка, Христi Вовчихи (дружина Хведора Вовка, що тодi жив у Парижi емiгрантом), Павла Житецького - оце, мабуть, i всi. В iнших бiльш або менш панував "общепонятный язык".
Кидаючи загальний погляд на тодiшнє украïнське життя в Києвi, треба признати, що ми, украïнська молодь тодiшня, зробили в тi часи мало, але ми вчилися робити i вчилися не стiльки через школу, котра майже нiчого не давала для вироблення свiдомого украïнства, а поза школою, почасти пiд проводом старших громадян, почасти своïми силами, i грунтовними пiдвалинами пiзнання народу нам стали тi многоцiннi скарби украïнознавства, що появилися ранiше в "Записках Юго-Западного отдела географического общества", а потiм у "Киïвськiй старинi" i в "Записках наукового т-ва iм. Т. Шевченка".
Нарiкали ми тодi на наших старих громадян-учених за одно: чому вони не писали своïх праць украïнською мовою. Але, видно, украïнське вiдродження мусило перейти й тодiшнiй етап свого розвитку. Недурно ж i в iнших народiв, що нацiонально вiдроджувались, твори науки довгий час писались або мертвою латинською, або мовою пануючого народу. Можливо, що якби нашi вченi, не пройшовши украïнськоï школи, не маючи украïнськоï термiнологiï й не звикши науково думати рiдною мовою, стали вiдразу писати по-украïнськи, то це б ïм настiльки зв'язувало думку, що ïх твори вийшли б далеко слабшими.
Та й де б вони ïх мiстили? Хiба що за кордоном, але тодi украïнське громадянство майже не могло б ними користуватися. Потрiбна була ще деяка еволюцiя мови, котра тепер уже у значнiй мiрi вiдбулася, i змiна полiтичних i цензурних умов. Далекi вже вiд нас тi часи, й те, над чим ми працювали, здається вже тепер таким дрiбним... Але чи можна було робити щось бiльше в тi часи безпросвiтноï ночi?.. Не маючи змоги запалити ясне свiтло, дбали про те, щоб хоч каганчик блiдий де-не-де блимав у тiй темрявi. Не маючи змоги i не наважуючись вести темний i ще цiлком не свiдомий украïнський народ на боротьбу за свою волю, старалися, щоб хоч не забувалася в народi його нацiональна iндивiдуальнiсть та щоб збереглась i поважалась його мова, той ключ од в'язницi поневоленого народу. Село Милованне, Товмацького повiту в Галичинi, в падолистi 1922р.




далее: АВТОБIОГРАФIЯ >>

АВТОБIОГРАФIЧНI НОТАТКИ I СПОГАДИ NOTICE (нотатка (лат.))
   АВТОБIОГРАФIЯ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация