Iван Сенченко (12 лютого 1901 - 9 листопада 1975)


Поруч iз Юрiєм Яновським наймiцнiший (хоч i протилежний йому стилем) белетрист молодшоï, другоï по революцiï, генерацiï, яка родилась уже в 20 столiттi i виявила себе тiльки в другiй половинi 1920-х рокiв. Закоханий (хоч анiтрохи не заслiплений своєю любов'ю) спостерiгач сучасного йому життя i людини, Сенченко створив собi власне стильове обличчя, поєднуючи зрiлий реалiзм iз романтизмом, лiричний струмiнь iз сатирою i гумором. Iван Сенченко родився 1901 року в селi Натальïвка (Шахiвка) бiля Червонограда на Полтавщинi. Його батько Юхим, деклясований через малоземелля селянин, був однаково i людиною села, i людиною мiста, працюючи в Червоноградi чорноробочим, садiвником, бiлетером кiнотеатру, церковним регентом тощо. Iван Сенченко закiнчив сiльську i вищу початкову школу, а потiм учителював у своïх рiдних мiсцевостях. Учився в Харкiвському унiверситетi (тодi ХIНО), працюючи водночас в редакцiях харкiвських газет i журналiв. Хвильовий перший оцiнив як слiд талант Сенченка, залучив його до ВАПЛIТЕ i до найближчоï спiвпрацi в очолюваних ним журналах "ВАПЛIТЕ" (1927), "Лiтературний ярмарок" (1929), "Пролiтфронт" (1930).
У своïх кращих творах ("Iсторiя однiєï кар'єри" та iншi оповiдання, Харкiв, ДВУ, 1926, с. 78; "Подорож до Червонограда" - журнал "ВАПЛIТЕ", 1927, ч. 5, с. 78 - 117; "Червоноградськi портрети" - "Лiтературний ярмарок", лютий 1929, кн. З, с. 94 - 152; "Дубовi гряди", 1928) Сенченко увiв у лiтературу свiй Червоноград, немов Гоголь - Миргород. Про Червоноградщину, - пише жартома Сенченко, - "при всiй найбiльшiй охотi тяжко щось сказати, крiм: я люблю тебе безотвiтною любов'ю". Ця конкретна "омiсцевлена" любов та майстерство письменника створили образи фiзично сильних (мов у Рубенса) i характерних людей - бiдних i заможних селян, вантажникiв i мельникiв, торгiвцiв, робiтникiв i всяких людей сiльськоï i мiськоï провiнцiï, що пiсля скасування полiтики вiйськового комунiзму в умовах непiвськоï вiдносноï господарчоï свободи опинилися в ролi творцiв своєрiдного соцiяльно-економiчного ренесансу Украïни. Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рiвнинах якоï перехрестились залiзницi Харкiв - Херсон, Полтава - Донбас, - дає в його творах свiжий посмак того дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати Украïна в умовах хоч трохи тривалiшоï i бодай частковоï свободи вiд помпи колонiялiзму i склерози бюрократизму. Деякi з червоноградських портретiв Сенченка нагадують своєю пiдприємчивiстю людей американського заходу, а при тому всьому лишаються вони гоголiвсько-украïнською людиною в творах Сенченка, яким не бракує нi речевости й соковитости реалiзму, анi романтичного лiризму, приперченого найтеплiшим гумором чи гострим сарказмом. Пiзнiше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його iсторичнiй повiстi "Чорна брама", що дечим нагадує "Коля Бруньйон" Ромен Ролляна. Оповiдання Сенченка 1923 - 1925 рокiв у час його початкування в спiлцi селянських письменникiв "Плуг" (Оповiдання, Харкiв, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметнi. Перехiд Сенченка з масового "Плугу" до елiтарноï Ваплiте (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й есеïста, а вслiд за тим i нападками на нього партiйноï критики, на якi Сенченко умiв вiдповiдати лiтературно-публiцистичним контрударом.
Особливий гнiв упав на Сенченка пiсля появи його славетноï сатири "Iз записок" (жур. "ВАПЛIТЕ", 1927, ч. 1, стор. 3 - 11; також окреме видання в бiблiотецi Ваплiте), яку вiн назвав в одному мiсцi також "Холуєвi записки". Червоно-малоруська критика поспiшила розшифрувати образ Великого Холуя як "пролетарську лiтературу" i саму КП(б)У - пiдвладнi верховному Пiєвi ("Пiй - все суще над нами"). Насправдi Сенченкiв образ Холуя - вичерпно всеосяжний для всiх тих покiрних i жорстоких слуг усякого деспотизму й диктатури, що живуть за принципами, якi формулює в своïх записках Холуй: слухнянiсть, покора, мовчання, пресмикання, а також: боятись сильнiшого
- безжально бити слабшого, пiдставляти обличчя пiд плювки, бути (охоче) ослом, не хвилюватись, не думати, триматись єдиномислiя, дивитись у очi Пiєвi ("його очi
- вашi очi"), дивитись у рот Пiєвi ("його слова - вашi слова"), зневажати i бити (маючи "за спиною всемогущого Пiя") всiх нащадкiв Прометея, в тому числi й рiдного батька... Нещадний гарапник Сенченкового "Холуя" врiзав по обличчi украïнське i всесоюзне холуйство саме в час, коли воно ставало основою соцiяльно-полiтичноï системи СРСР i коли ще не всi знали, що в Москвi вже народився новий всемогучий Пiй - Сталiн. Враження вiд цього твору, що пiдноситься до рiвня сатиричних шедеврiв Салтикова-Щедрiна i свiтовоï сатири, було велике. Цiкаво, що киïвська "Лiтературна газета", яка в чч. 7 i 12 за 1927 рiк просто впала була в гiстерику i називала "Холуєвi записки" безприкладним наклепом на "пролетарську" лiтературу i членiв КП(б)У, через тридцять рокiв вмiстила в своєму числi за 4 липня 1958 без жадного жарту (бо ж до 40-рiчного ювiлею КП(б)У!) лiричний вiрш львiвського молодого поета Дмитра Павличка "Партiя - очi моï", в якому просто повторенi формули "Холуєвих записок":
Партiя - очi моï! Партiя - мова моя! . . . . . . . . . . . . . Йде Украïна - зоря моя. Партiя - серце ïï! Ум ïï - партiя! Така просто головокрутна метаморфоза образу, наскрiзь сатиричного своєю суттю, природою, формою, функцiєю, на образ лiричний - сталася наслiдком тридцяти рокiв "культу особи". Та парадокс у тому, що Павличко родив цей гiмн холуя вже пiсля "лiквiдацiï культу особи", коли, властиво, Сенченковi мусiли б дати премiю за "Холуєвi записки". Замiсть того до староï кривди Сенченка, побитого колись за свiй оригiнальний твiр, добавилась ще й друга
- плагiят! Його обiкрали, та ще й таким способом! А його самого змусили писати в стилi "соцiялiстичного реалiзму" твори, в яких вiн такий само сiрий i скучний, як i всi iншi 500 украïнських радянських письменникiв, серед яких пiд сiрим покривалом соцреалiзму вже не вiдрiзниш таланту вiд бездарности.
Юрiй ЛАВРIНЕНКО Украïнське слово. - Т. 2. - К., 1994.
Заголовок 1 Заголовок 2
Iван Сенченко (12 лютого 1901 - 9 листопада 1975)