ШАПОВАЛ (СРIБЛЯНСЬКИЙ) МИКИТА ЮХИМОВИЧ 1882 (8.06) - 1932 (25.11)


МИКИТА ШАПОВАЛ ЇВЕЛЕТЕНЬ IЗ ДОНБАСУ Уривки iз лiтературно-краєзначоï працi В.Т.Терещенка РОДИНА Народився Микита другим сином у Юхима i Наталiï Шаповалiв. Батьки землi не мали по спадщинi; сiм'я жила у хатинi дiда Олексiя та баби Горпини Шаповалiв. Дiд Олексiй, як крiпак, прослужив у солдатах 25 рокiв; пiсля реформи 1861 року землi через це не отримав i попав в категорiю "государственных крестьян". За роки служби освоïв грамоту. Баба Горпина (дiвоче прiзвище не вiдоме), як i дiд, була з крiпакiв. Батька Юхима грамотi навчив вдома дiд Олексiй, а бiльше навчився на вiйськовiй службi, що дало змогу йому дослужитися до унтер-офiцера.
Росiйська армiя впродовж кiлькох столiть була сильною унтер-офiцерськими кадрами. Як свiдчать вiйськове - iсторичнi дослiдники, таких унтер-офiцерiв не було в будь-яких збройних силах європейських краïн i навiть в Германiï.
На унтер-офiцерах тримались внутрiшня служба, порядок, дисциплiна, навчання молодих солдатiв, безпосереднє ведiння бою. Унтер-офiцери в бiльшостi своïй командували взводами, бо молодi пiдпоручики призначались зразу командирами рот.
Унтер-офiцерiв а росiйськiй армiï готували без поспiху, зважено i надiйно як в мирний час, так i пiд час ведення вiйни. Вiдбирали кандидатiв в унтер-офiцери найбiльш кмiтливих, фiзично розвинутих, рiшучих, iнколи напiвграмотних рекрутiв з сiл, в бiльшостi своïй з украïнцiв. В навчальних командах, крiм вiйськовоï справи, викладались загальноосвiтнi предмети, що сприяло пiдвищенню освiченостi. Пiвроку навчання, екзамени, позитивнi результати по службi - i молод- , ший вiйськовий командир, унтер-офiцер, готовий. Енергiйнi, стараннi i вимогливi на вiйськовiй службi унтер-офiцери такими, в основнiй масi, були i пiсля демобiлiзацiï. Повернувшись в село з органiзаторським досвiдом, вчорашнi унтер-офiцери, добрi господарники i робiтники, швидко досягали успiху, видiляючись iз загального сiльського гурту не тiльки своєю роботою, а й культурою. За порадою до них йшли простi люди, ïх вагоме слово позитивно сприймалось сiльським старостою i урядником. В роки росiйсько-турецькоï вiйни 1876-1877р. Юхим Олексiйович воював у Болгарiï, за що отримав царську медаль. З дитинства батько й мати наймитували, щоб звести кiнцi з кiнцями. Пiсля служби Юхим на "простi роботи" вже не наймався, а мiрошникував по окрузi - Срiблянка, Званiвка, Кремiнна. Мiг Юхим i сокирою майструвати: "кому хату зрубати" чи щось iнше. З кожним роком сiм'я зростала, жити було в дiдiвськiй хатi тiсно i голодно. Мiрошникування i теслярства не вистачало, щоб кiнцi звести з кiнцями. З цих причин Юхим Олексiйович подався до тестя в Кремiнну, на шахти. Деннi заробiтки у шахтаря були не такi й великi - 60 копiйок, та сiм'я вже не голодувала. Сiм'я у Юхима та Наталi впродовж 20 рокiв, як вони побрались в 1880 роцi, зросла на 9 чоловiк вiд народження первiстка Охрiма до 1900 року - народження Єлизавети, єдиноï доньки. За Микитою народився Дорош (1883р.), який продовжив селянський рiд, працюючи хлiборобом в Слов'яносербському повiтi на Луганщинi. Першi спроби шкiльного навчання Микити вiдносяться до перiоду тимчасового мешкання сiм'ï Шаповалiв у селi Званiвка восени 1887 року. Про цю спробу вiн згадував не без гумору: "...мене вiддали в школу, але пiсля кiлькох день перебування в нiй - утiк з неï, бо нiчого не розумiв i не вмiв прочитати слово "солома". "З боєм" був знову приведений до школи, але не увiйшов у неï, простоявши бiля тину пiвдня, вхопившись за коляку, од якоï не могли мене одi рвати нiякi сили. Не допомогли нi бiйка, нi впрошування". У великоï людини i першi шкiльнi кроки були незвичнi. Не сприйнявши спершу шкiльних порядкiв, малий Микита вдався до нестандартного оволодiння грамотою, бо жадоба до знань взяла верх. Самотужки Микита навчився грамотi вечорами у званiвського шевця. Про це вiн згадує: " Тiєï зими "сам" навчився читати, бiгаючи вечорами до шевця, який учив своïх дiтей' грамотi..."
Решту пiвзими i весни Микита вчився в церковнопарафiяльноï школi слободи Кремiнна, куди переïхала сiм'я. Пiсля повернення до Срiблянки бiгав до мiсцевоï школи. В 1891 роцi, коли Шаповали проживали в Долинiвцi, Микита з братом Дорошем вiдвiдував школу на ст. Варваропiлля, за 4 версти. Восени 1892 року брати стали учнями Петро-Мар'ïвськоï народноï школи. З похвальним листом через два роки закiнчив школу Микита, одержавши в нагороду твори М.В.Ломоносова з побажанням шкiльного начальства: "Iнспектор шкiл Лепетюк казав: "Бажаю тобi бути Ломоносовим". Книгочитання зайняло весь вiльний час школяра: Лєрмонтов, Гончаров, Дiккенс, М. Рiд, Ж. Верн. Не все було пiдлiтку зрозумiло, але розвивало мислення i свiтогляд. На зиму (1894р.) батько знову подався на шахти i забрав з собою Микиту та Дорофiя, якi теж працювали поденно - вибирали породу з вугiлля. Конторщики помiтили старанного i розумного хлопця i в 1896 роцi взяли Микиту до контори хлопцем на побiгеньках "за 3 рублi в мiсяць
Ї. Шахтне виробництво несло передовi технологiï в суспiльство -новi пiдйомнi машини, електрику. Монтер-електрик Клюге був дуже популярним серед юнакiв шахтарського селища. Микита з братами теж мрiяв стати монтером. "У вереснi 1896 року приïхав з слободи Комишувахи до Кривка родич його жiнки (Нейман), який менi розповiв, що в Комишувасi є школа, в якiй вчаться такi, що вже скiнчили народну школу. На другий день вертався додому, я упрохав його на шляху пiдвезти мене до Комишувахи". Микитi довелося складати вступнi iспити в 4 клас двокласноï школи Мiнiстерства народноï освiти. За навчання батьки платили 4 рублi на мiсяць, жив Микита у мiсцевих жителiв Гудковського i у баби Удодихи. Директором (управителем) школи працював Аристарх Колтуновський, вчителями були федотов i Черкасов. В школi Микита освоïв переплiтну справу й iнколи заробляв на цьому грошi. Все, що було в шкiльнiй бiблiотецi, допитливий хлопець перечитав в першу зиму.
В день свого народження 1898 року Микита першим учнем, на вiдмiнно, закiнчує школу. За час навчання в школi вiн полюбляв спiвати в - церковному хорi i завiв багато зшиткiв "концертних спiвiв", любив спiвати i народнi пiснi, яких навчився на вулицi. Хлопцю було вже 16 рокiв, а одягався найбiднiше серед учнiв, ходив у подарованiй старiй одежинi та рваному взуттi. В сiм'ï Шаповалiв за Дорофеєм народився Микола (1886 р.), Йосип (1888р.), Артем (1890р.), Iван i Олександр.
За заробленi на шахтi грошi Микитi "справили"пiджак, штани, картуз i сорочку. Тепер вже був парубок хоч куди! Жадобу до навчання не змогла втамувати добре оплачувана робота конторщика: "Менi дуже хотiлось вчитися. Два шляхи: або в Лисиче у штергерську школу, або в лiсову школу". Верх взяла родинна професiя-лiсовод. Крiм Микити, найбiльш вiдома бiографiя Миколи Шаповала. Микола Юхимович народився в 1886 роцi в селi Срiблянка. Пiсля закiнчення Петро-МарI'вськоï народноï школи теж навчався в двокласнiй школi села Комишуваха. Вчився так само на однi п'ятi рки, як i старший брат Микита, що дало йому змогу закiнчити з часом гiмназiю i фiлологiчний факультет Киïвського унiверситету. Призов до царськоï армiï освiченим хлопцем проходив через юнкерське училище. В 1910 роцi Микола по закiнченнi Чугуïвського юнкерського пiхотного училища отримав офiцерське звання пiдпоручик. У званнi поручика Микола зi своєю ротою вiдправляється на фронт першоï свiтовоï вiйни. Тяжко поранений (1916 рiк), був взятий у полон нiмцями. В Райштадтському таборi вiйськовополонених Микола Юхимович органiзовує пiдпiльне культурно-освiтнє товариство "СIЧ" для полонених украïнцiв.
У Вiднi, створений передовою украïнською iнтелiгенцiєю Союз Визволення Украïни, зумiв позитивно вплинути на австро-нiмецьке вiйськове командування, що призвело в березнi 1917 року до вiдправки на окупо- - вану нiмцями Волинь групи "сiчовикiв" на чолi з Миколою Шаповалом. Березнева украïнська революцiя для полонених "сiчовикiв" була ковтком чистоï води в подальших активних освiтнiх дiях. Микола Шаповал, який мав досвiд сiльського вчителя, пiсля закiнчення унiверситету, за декiлька мiсяцiв органiзував роботу бiльше сотнi украïнських шкiл, залучивши до навчання 7 тисяч дiтей. Його органiзаторськi здiбностi сягали далi шкiл - розпочато видання щотижневого украïнського журналу "Рiдне слово", друкування шкiльних пiдручникiв та украïнського календаря на 1918 рiк. Такий рiзностороннiй дiяч не мiг залишитись поза увагою Центральноï Ради. Восени 1917 року Микола призначається командиром 18 Стародубiвського полку. На чолi цього полку Микола Шаповал роздiлив трагiзм бою з червоними вiйськами Муравйова пiд Киïвом.
Взимку 1918 року Микола Юхимович активно бере участь у формуваннi украïнськоï козацькоï дивiзiï. На чолi полку iм. Шевченка (1200 багнетiв) вiн органiзовує необхiднi дiï по забезпеченню правопорядку в Киïвi, але нiмецькi вiйська, згiдно з умовами Брестського миру, роззброïли i розформували полк. За часiв гетьманщини, працюючи управлiнцем на залiзницi (станцiя Умань) серед вчорашнiх вiйськових, Микола Юхимович в пiдтримку дiй Украïнського Нацiонального Союзу, очолюваного В. Винниченком та його братом Микитою Юхимовичем, пiдпiльно формує вiйськовий пiдроздiл для проведення повстання проти П. Скоропадського. Пiсля приходу до влади Директорiï Микола Юхимович очолює 7 дивiзiю Армiï Украïнськоï Народноï Республiки, а згодом вiйськову школу старшин украïнськоï армiï у мiстi Кам'янець-Подiльський. Курсантом цiєï школи був i Володимир Сосюра. Активнiсть, як особи Миколи Юхимовича i активнiсть поета-початкiвця Сосюри, не виключає ïх особистого знайомства. Пiсля повалення Украïнськоï Народноï Республiки Микола Юхимович з вiйськами перебував у польських iнтернованих таборах. Через деякий йому вдалося покинути Польщу i поселитися у Подєбрадах. Тут вiн а усьому по-генеральськи допомагає своєму братовi. В украïнськiй емiгрантськiй громадi в Чехословакiï авторитет братiв був беззаперечний, про що свiдчать спогади багатьох видатних украïнцiв.
Створена Микитою Юхимовичем Украïнська Громада в Подєбрадах" органiзацiйно змiцнила молодшого брата Миколу. Вiн згодом, в 1929 роцi, очолив ïï керiвництво. На вимогу з'ïзду представникiв украïнських емiгрантських осередкiв керiвнi органи Украïнськоï Громади переïхали до Францiï. Як ïï голова, Микола Юхимович теж виïхав (1929 рiк) з Чехословаччини i очолював Украïнську Громаду до своєï смертi в 1948 роцi. Як голова украïнських емiгрантських осередкiв, Микола Шаповал створює украïнське видавництво "Чорномор", де друкуються журнали рiзних вподобань i запитiв: "Залiзний стрiлець", "Сiч", "Козацька думка", "За Украïну", "Джерело", вiйськово-iсторичнi "Табор" та "За державнiсть". Багаторiчна плiдна дiяльнiсть Миколи Юхимовича дозволяє сказати, що вiн був не тiльки вiйськовим генералом, а й украïнським патрiотом. Пiд час нiмецькоï окупацiï францiï потерпiла i украïнська дiаспора. Фашисти планово мордували украïнцiв, щоби вони згодилися йти воювати проти бiльшовицьких порядкiв на Украïнi. Микола Шаповал вiдмовився очолити вiйськовий пiдроздiл. За цей смiливий вчинок був кинутий до концтабору, з якого був звiльнений пiсля залишення нiмцями францiï в 1944 роцi. У сiм'ï Миколи Юхимовича залишився син, нинi вже похилого вiку, I живе вiн у Францiï. I Похований Микола Шаповал у французькому мiстечку Соша. Материн рiд - козацький рiд Самоткаленко iз Гадяча Полтавськоï губернiï. Дiд Якiв Зiновiйович насильно вiдданий семилiтнiм хлопчиком в школу кантонiстiв, яка була розташована в слободi Кремiнна Куп'янсько-го повiту Харкiвськоï губернiï. Кантонiстськi школи дiяли в Росiï в 1805-1858 роках. Це вiйськовi навчальнi заклади нижчого гатунку для солдатських дiтей. Пiдлiткiв готували для постiйноï вiйськовоï служби, вони отримували загальноосвiтнi знання на рiвнi народноï школи. Слово "кантонiст" походить вiд нiмецького слова i перекладається як вiйськовозобов'язаний. Вивчився, справно служив Якiв унтер-офiцером i настiльки себе зарекомендував, що офiцер Григорiй Ланго дав йому згоду на шлюб зi своєю донькою Марiєю. Як поки що вiдомо, у них було двi дочки i син Левко. Старша Наталя вийшла замiж за Юхима Шаповала. Молодша дочка Марiя, хрещена мати Микити, вийшла замiж за срiбрянського помiчника лiсничого Ореста Панасенка. Дочка Наталя народилась приблизно в 1856-1858 роцi, одружилась з Юхимом в 1879 роцi. Пiсля смертi дiда Якова баба Марiя Самоткаленчиха вийшла замiж вдруге за срiблянського вдiвця Гатченка. Гатченко був iз заможних МIi.цевих селян i не дуже балував увагою нових родичiв, тож Наталя i Юхим Шаповали аналогiчно ставились до вiтчима: "Мати чомусь дуже Лаяла Гатченка i називала "багатiєм", а батько презирливо - "кулак", такi спогади з дитинства про сiмейнi гиркання винiс Микита Юхимович.
А ось материного дядька Григорiя Микита згадує похвально i любов-но: "Живе у Срiблянцi брат бабушки Григорiй Григорович Ланго, неграмотний, високий, з сивою апостольською бородою, в пiджацi i "штанина на випуск", як годиться "дворяниновi", що пам'ятав ще свого батька (офiцера, iнвалiда, i всю принаду життя в Кремiннiй). Отож це материн дядько, жонатий з селянкою. Благородна, чарiвна постать незвичайного красномовця, що розповiдав побутовi анекдоти, сам ïх компонував, оп'яняюче гарною украïнською мовою, з дивовижним Гумором. Це мiй любимий дiд Ланго. Дворянин., хлiбороб, лiсовий сторож, уламок здеградованоï соцiальноï фамiлiï..." Батьки, Юхим i Наталя, з 1904 року проживали в м. Слов'яносербську, де i померли за один тиждень в 1923 роцi. Складне i важке життя прожили батьки в постiйнiй боротьбi за притулок та кусень хлiба, щоби прогодувати велику сiм'ю.
Багато клопоту принесли батькам i дiти: старшого Охрiма вiдправили на росiйсько-японську вiйну i не дочекались, оплакували гiрко ночами, не знаючи, де його могила. Як дуби, здiймалися один за одним сини: офiцери Микола
- полковник, потiм генерал, за ним Артем, теж полковник украïнськоï армiï, командир полку на Черкащинi, розстрiляний бiльшовиками в 1920 роцi. На Луганщинi боронив украïнську республiку менший син Олександр, але i йому не судилося вцiлiти в горнилi громадянськоï вiйни. Три загиблих сини, три невiдомих могили для вбитих горем батькiв. На диво чудом уцiлiли вiд червоних переконанi украïнською iдеєю самостiйностi агроном Дорофiй, вчителi Йосип та Iван, що загубились в репресiях тридцятих рокiв на Луганськiй землi. З армiєю Украïнськоï Народноï Республiки в 1918 р. зi Слов'яносербська поïхала до столицi шукати брата Микиту, Миколу та Артема наймолодша в сiм'ï, єдина донька Лiза. Тиф тисячами косив i бiлих, i червоних, i Ирьожупанникiв, не розбираючи нацiï, вiку i статi. Далi Донеччини Єлиза-вета не дiсталась, звалилась вiд грiзноï хвороби. Поблизу Юзiвки чужi люди виходили хвору дiвчину. Червоне вiйсько звiльнило село, приглянувся чорнобривий юнак iз зiркою на кашкетi, i подалося молоде подружжя до Юзiвки шукати щастя, там i загубилась по життi Єлизавета Юхимiвна. Найбiльшу радiсть, бiль i клопiт батьки зносили за свого найрозумнiшого сина Микиту. Любили вони його дуже, та й найбiльше бiдкались за нього. Завдяки старанням i працьовитостi вiн iз самих селянсько-шахтарських низiв пiднявся на офiцерську височiнь, на вершини iнтелiгентностi, на вчений олiмп. Меншi брати тягнулися за старшим Микитою, залучались до книжки, до революцiйних справ, розумiючи чи не розумiючи його справ, наслiдували в усьому його, бо знали, що Микита схибити не може, що Микита надiйний, мiцний, як кремiнь. Ставши на ноги, сини розумiли i бачили той значний, навiть великий контраст в знаннях i звичках мiж ними, батьками i родиною. Родинного розриву не було, хлопцi дуже любили i поважали своïх батькiв, дня без дiла не просидiли вдома, навiть коли вчились. Бiгли на шахту, щоб поденно чи як заробити для сiм'ï зайву копiйку. Розрив був духовний мiж синами i батьками. Батьки не розумiли великих устремлiнь Микити, Миколи i Артема у звiльненнi украïнського народу вiд подвiйного гнiту. Це непорозумiння викликало у батькiв почуття безпричинноï, безпояснювальноï провини перед дiтьми, а у синiв - почуття болю i безпорадностi щось негайно змiнити, миттєво чи ближчим часом. Розрив - це не конфлiкт, конфлiкту не було, бо батькiвська iнтуïцiя вiрно визначала, де i як себе повести, що сказати, де промовчати, до кого поïхати, кого пiдтримати нехай простим словом, нехай одним поглядом чи дотиком руки, дати зрозумiти, що батьки з тобою. Хай нерозумiючи всього, але ти ïхнiй, ти в сiм'ï i сiм'я тобi не причинить зла. Цi високi моральнi якостi шаповалiвськоï сiм'ï не декларувались, не проголошувались урочисто чи багатослiвне, а були присутнi в дiях взаємопiдтримки, взаємоповаги, доброти i порозумiння. Патрiотичнi почуття, навiть здобренi соцiалiстичними iдеями, все одно не можуть побороти юнацьких почуттiв до протилежноï статi. Любов до книжок, до церковного спiву збагатила юнака, зробила його цiкавим спiврозмовником. Гарний спiв i музичнi вiд природи здiбностi, характернi майже для кожного украïнця, робили Микиту бажаним учасником молодецьких гулянь будь-якого зборища: "Особливо любив народнi пiснi, якi спiвав з дiвчатами. В школi навчився грати на гiтарi i багато мiщанських украïнських мотивiв", - згадував з Прилук Ольги Василiвни Терлецькоï. Познайомився з Ольгою г Микита за часiв роботи помiчником лiсничого в Прилуках, в 1901 роцi, поли вона ще була ученицею гiмназiï. По закiнченню гiмназiï (1905 рiк) Ольга i Микита об'явили заручини i стали нареченими. Ольга поïхала i па батькiвщину вчителювати в мiсцевiй школi, а Микита продовжував ' нявчання в юнкерськiй школi в Чугуєвi. Подорожуючи з дому на службу до Польщi, Микита заïхав наприкiнцi квiтня 1906 року до своєï нареченоï в Прилуки. Пiд час гостювання у нареченоï Ольги Микита познайомився з ïï подругою, теж вчителькою Ольгою Павловською. Ольга була дочкою благочинного священика Фiларета, який вiдзначався i воïми революцiйними поглядами на майбутнє Украïни
- самостiйноï i незалежноï вiд Росiï. Коли Микита томився у Варшавськiй в'язницi, наречена приïздила на побачення, та жандарми зустрiчi не дозволили. Пiсля виправдального вироку, повертаючись до батькiв у квiтнi 1907 року, Микита заïжджає до Києва, зупиняється у Хилобченка, який тут служив. Вiдвiдини шевченкiвського вечора 8 квiтня подарували несподiвану iустрiч з Ольгою Павловською, яка в той час навчалась у Києвi на Вищих педагогiчних курсах. Минулорiчне просте знайомство переросло в ïлибоке почуття. Щоби бути до кiнця чесним у стосунках з двома Ольгами, Микита приïздить до Ольги Василiвни i владнує справу з нареченством. Складний час переживав Микита Юхимович пiсля вигнання з вiйськовоï служби
- морально було полегшення, спалахнуло кохання до дiвчини, а i iншого боку
- нi документiв, десь йшли полiцейською поштою, нi i рошей, нi розумiння близьких i рiдних про причини "отсидки" i залишення високооплачуваноï служби. Лiто 1907 року проходить напружено ïï постiйних переïздах
- Слов'яносербськ, Дебальцево, Чугуïв, Срiблянка, Харкiв,Золотоноша, де Ольга Фiларетiвна вiдбувала педагогiчну практику в с. Деньга. Пiдтримка друзiв - Статона Гейка i Iвана Сосницького, тимчасова робота и Харковi додають впевненостi, вiри. I перший осiннiй мiсяць просто щасливий для Микити: зараховано студентом iсторико-фiлологiчного факультету Харкiвського унiверситету, одруження з Ольгою Павловською. Побрались Микита з Ольгою в мiсцевiй церквi села Деньга Золотонiського повiту Полтавськоï губернiï, 12 вересня 1907 року' i разом по життi пройшли до 25 лютого 1932 року. Пiсля скромного весiлля молодята ïдуть до столицi влаштувати переведення Ольги з Киïвських Вищих педагогiчних курсiв на Харкiвськi курси, формальностi були недовгими, i на кiнець вересня щаслива сiмейна пара жадiбно береться за студiювання наук i поновлення революцiйноï дiяльностi в студентськiй украïнськiй громадi м. Харкова.
Сiмейне життя подружжя Шаповалiв було нелегким, в постiйнiй тривозi обшуку, арешту. Сiм'я нiколи не мала власного будинка чи квартири. Життя Микити Юхимовича повнiстю було вiддане служiнню Украïнi, ïï визволенню iз неволi, ïï становленню в ряд Європейських незалежних самостiйних держав. Такою ж, як i чоловiк, була вiрна iдеï незалежноï Украïни його дружина. Величезний обсяг партiйноï, пiдпiльноï i громадськоï роботи лягав на розум i плечi Ольги Фiларетiвни. Вона була не лише доброю, уважною господинею, вона теж була непомiтним украïнським борцем. Крiм всього цього, Ольга Шаповал повинна була бути вищою, сильнiшою вiд Микити, бо хто мiг зарадити його в розпачi, у важкi хвилини зневi ри робленоï справи. Вона була надiйним соратником, вiрним товаришем, другом. Найкращi особистi якостi Ольги Фiларетiвни слугували людям у тяжкi часи царськоï реакцiï, коли десятки соратникiв чоловiка потрiбно було влаштувати, нагодувати, заспокоïти, подати звiстку в сiм'ï з лiсiв Чернiгiвщини та Киïвщини. Загартована цими випробуваннями, Ольга Фiларетiвна дiловою господинею поряд з Микитою Юхимовичем порядкувала в емiгрантськiй украïнськiй громадi, залучаючи до працевлаштування i створення елементарних побутових умов, збирання пожертвувань речових i фiнансових окремих осiб та всiляких мiжнародних i Чехословацьких фондiв.
Пiсля смертi чоловiка Ольга Фiларетiвна доклала багато зусиль i творчого хисту, щоби не тiльки зберегти i впорядкувати архiв Микити Юхимовича, а й пiдготувати до видання багато його праць, розумiючи цiннiсть i важливiсть ïх для досягнення мети всього життя Микити i ïï життя - побудови незалежноï Украïни в єдинiй Європейськiй сiм'ï держав. Микита Юхимович i Ольга Фiларетiвна прожили цiкаве подружнє життя, дуже сумували одне за одним, коли доводилось на деякий час розлучатися у справах. Велика туга за "рiдною Оленькою" звучить зi сторiнок його щоденника пiд час тривалоï науковоï поïздки до Америки та Канади. Щасливе дружнє сiмейне життя Шаповалiв не засяяло народженням у них дiтей через хворобу Ольги Фiларетiвни. Останнi роки життя, знаючи свою серцеву хворобу, Микита Юхимович заповiдав Ользi Фiларетiвнi в разi своєï смертi провести кремацiю тiла i урну поховати на кладовищi мiстечка Ржавиця, поблизу Праги, зберегти його особистий архiв для незалежноï Украïни. Ольга Фiларетiвна виконала останню волю чоловiка. Пережила його на 16 рокiв i по смертi в 1948 роцi похована друзями на Ольшанському кладовищi в Празi. В ïï могилi знаходяться i урна з прахом М. Шаповала. З приходом до влади в Чехословаччинi комунiстiв (1948 рiк) пiсля смертi Ольги Шаповал службовцi радянськоï держбезпеки повнiстю вивезли впорядкований нею архiв Микити Юхимовича до спецархiву в м.Киïвi. Десятки рокiв науковцi Украïни не могли мати до нього доступ. не з появою на картi Європи незалежноï держави Украïни 24 пня 1991 року з'явилась можливiсть повнiстю ознайомитись з великою творчою спадщиною вiрного ïï сина - Микити Шаповала. Вивчення архiвних матерiалiв збагатило iнформацiю про Шапова-:ьку родину. Дружину Миколи звали Антонiною, а Йосипа Рувiною Орловою зi Слов'яносербська. У брата Дорофiя був син Iван 1910 року народження, у брата Iвана - син Марко. У сестри Єлизавети, в сiм'ï ïï звали Леся, Льоля, в 1926 роцi було троє дiтей: Олександр, Орина i Маргарита. Чоловiк ïï, Iван Карпович Волинюк, був державним службовцем в м. Сталiне. Мешкала сiм'я Волинюкiв на 39 лiнiï, будинок 75. Микита Юхимович з батьками та родичами листувався не часто, але постiйно пересилав ïм грошi. У вiдповiдях-листах мати Микити iнакше не називає як "любий сину".
ПЕРIОДИ ЖИТТЯ МИКИТИ ШАПОВАЛА В ДОНБАСI б червня 1882 р. - народився в селi Срiблянка Бахмутського повiту Катеринославськоï губернiï (нинi Артемiвський район Донецькоï областi) в сiм'ï вiдставного унтер-офiцера, сiльського наймита Юхима Олексiйовича та Наталiï Якiвни Шаповалiв. Червень 1882 - осiнь 1887 рр. - жив в селi Срiблянка з батьками. Осiнь 1887 - зима 1888 рр. - с. Званiвкра Артемiвського району. Спроба навчатись в мiсцевiй школi. Самостiйне навчання читати у зва-нiвського шевця. Весна - осiнь 1888 р. - с. Срiблянка Артемiвського району. Осiнь 1888 р. - с. Кремiнна, Луганська область. Навчання в церковно-парафiяльнiй школi. Весна 1889 р. - с. Срiблянка. Жив у баби Горпини. Навчався з перервами в церковнопарафiяльнiй школi. Весна 1891 р. - с. Долинiвка. Перше трудове гартування. Весна 1894 р, - наймитування поденщиком на сiльгоспроботах у мiсцевих заможникiв, на шахтi та в паровозному депо. Осiнь 1891 - весна 1892 рр. - навчання у Варваропiльськiй народнiй школi, м. Первомайськ Луганськоï областi. Лiто 1892 -1893 рр. - робота поденна на шахтi виборщиком породи. Осiнь 1892 - весна 1894 рр. - навчання в Петро-Мар'ïвськiй народнiй школi.
Лiто - осiнь 1894 р. - с. Срiблянка Артемiвського району. Поденна робота на сiльгоспроботах у мiсцевих заможникiв. Знайомство з "Кобзарем" Т. Шевченка. Осiнь 1894 -1895 рр. - с. Голубiвка Луганськоï областi. Поденна робота сортувальником вугiлля на Голубiвськiй шахтi. Осiнь 1896 р. - "Конторський хлопець" на Голубiвськiй шахтi. Знайомство з сiм'єю Г. Кривка.
Осiнь 1896 - весна 1898 рр. - навчання в Комишувахськiй двокласнiй школi Мiнiстерства народноï просвiти с. Комишуваха Луганськоï областi.
Лiто 1897 р. - пiд час канiкул працює за "конторського хлопця" на Голубiвськiй шахтi. Лiто 1898 р. - призначений помiчником конторщика на Голубiвськiй шахтi. Осiнь 1-898 - лiто 1900 рр. - учень Новоглухiвськоï державноï лiсовоï школи с. Кремiнна Луганськоï областi. Лiто - осiнь 1900 р. - працює землемiром i доглядачем за будiвель-ними роботами, помiчником iнженера-архiтектора Жиловськоï шахти, м. Алчевськ Луганськоï областi.
Липень 1901 - березень 1902 рр. - село Маяки Слов'янського району Донецькоï областi. Працює помiчником лiсничого Маяцько-го лiсництва. Перше залучення до соцiалiстичноï iдеï. Знайомство з О. Макаренком. Першi спроби боротьби з гнобителем мiсцевих селян.
Квiтень 1906 р. - м. Слов'яносербськ, Луганська область; с. Срiблянка, Донецька область. Гостювання у батькiв та родичiв перед вiд'ïздом до вiйськовоï частини. Квiтень - липень 1907 р. - м. Слов'яносербськ, Луганська область; с. Срiблянка, Донецька область. Перебування у батькiв та родичiв пiсля повернення з Польщi. Роздуми про пошуки майбутнього життєвого шляху. Осiнь 1907 р. - м. Слов'яносербськ, Луганська область; с. Срiблянка, Донецька область. Ознайомлення батькiв та родичiв з молодою дружиною Ольгою Фiларетiвною.
З 1908 по 1917 рр. - Микита Шаповал з дружиною короткочасно приïжджали до батькiв в Слов'яносербськ та до тiтки в село Срiблянка пiд час вiдпусток, коли вони йому випадали. (Джерело:В.Терещенко. Микита Шаповал Ївелетень iз Донбасу. ЇАртемiвськ, 2001)

ШАПОВАЛ (СРIБЛЯНСЬКИЙ) МИКИТА ЮХИМОВИЧ 1882 (8.06) - 1932 (25.11)