ВАЛЕРIЙ ШЕВЧУК (рiк народження 1939) Шевчук Валерiй Олександрович народився 20 серпня 1939 р. у родинi шевця в Житомирi. Пiсля закiнчення в 1956р. школи хотiв стати геологом, але, розчарувавшись у геологiï, поïхав до Львова вступати в Лiсотехнiчний iнститут. Не вступив i повернувся додому. Працював при ремонтi Житомирського сiльсько-господарського iнституту будiвельним пiдсобником. У цей перiод захоплювався вивченням лiтератури, зокрема украïнськоï. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалiя "Григорiй Сковорода


- украïнський мандрований фiлософ" i твори I. Франка, що, за висловом самого Шевчука, "встановило основи мого свiтогляду. Я почав розумiти й вивчати украïнську лiтературу за методологiєю I. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя". У 1957 р. В. Шевчук закiнчив технiчне училище i був вiдправлений на роботу на бетонний завод. У 1958р. вiн вступив на iсторико-фiлософський факультет Киïвського унiверситету. Навчаючись, налагодив стосунки з лiтературними студiями: "Сiч" (студiя iменi В.Чумака) i "Молодь", писав вiршi, з 1960р. почав писати новели. У 1961р. В. Шевчук дебютував оповiданням "Настунька" про Т. Шевченка в збiрнику "Вiнок Кобзаревi", що вийшов у Житомирi.. Навеснi 1961р. лiтературна студiя "Сiч" видала стiнну газету "Заспiв", в якiй було надруковано оповiдання В. Шевчука "Щось хочеться" (пiзнiша назва "Кiлька хвилин до вечора" - збiрка "Долина джерел"). На те оповiдання був гострий вiдгук в унiверситетськiй газетi "За радянськi кадри". За газету "Заспiв", де був намальований Т. Шевченко iз зеленими вусами, Шевчука хотiли вигнати з унiверситету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету. У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел i першу статтю "С. Васильченко в Коростишiвськiй семiнарiï" для житомирського збiрника, наступного року написав 20 новел, частину з яких надрукував переважно в журналах "Вiтчизна" та "Лiтературна Украïна". Деяким з них судилося бути перекладеними iншими мовами, а одна - "Вона чекає його, чекає" - була навiть пiзнiше екранiзована (I. Жилком як студентська робота).
Пiсля закiнчення унiверситету В. Шевчук був вiдправлений до Житомира власним кореспондентом газети "Молода гвардiя" В листопадi був взятий до армiï, служив у Мурманськiй областi. В армiï знову почав писати вiршi, не припиняючи роботи над прозою. Повернувся додому у 1965р. саме в той час, коли почалися масовi полiтичнi арешти серед украïнськоï iнтелiгенцiï, був у кiнотеатрi "Украïна", протестуючи проти масових репресiй. У вереснi влаштувався в науково-методичний вiддiл музеєзнавства, який мiстився в Києво-Печерськiй лаврi (враження вiд цiєï роботи вiдбилися в повiстi "Голуби пiд дзвiницею"). У 1966 р. закiнчив повiсть "Середохрестя", в якiй вiдбив враження вiд студентського життя. Арештували його брата, тому Валерiй змушений був звiльнитися з роботи (причиною арешту брата було те, що вiн вирiшив набрати в друкарнi й вiдбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським. За це брат дiстав п'ять рокiв концтабору суворого режиму). У 1967р. вийшла книжка "Серед тижня". В. Шевчук став членом Спiлки письменникiв Украïни. У 1969р. вiн написав повiсть "Золота трава" (надрукована в 1984р.) i перший варiант повiстi "Мор", до якоï повернувся в 1980р. i зробив остаточну редакцiю в 1983р. Писав iсторичнi й фольклорно-фантастичнi оповiдання, статтi, вийшла книжка "Вечiр святоï осенi", в якiй було надруковано вiсiм нових оповiдань. У важкi сiмдесятi роки твори письменника майже не друкували, тому вiн змушений був писати "для себе". Протягом 1979 - 1999 pp. В. Шевчук видав книги: "Крик пiвня на свiтанку" (1979), "Долина джерел" (1981), "Тепла осiнь" (1981), "На полi смиренному" (1983), "Дiм на горi" (1983), "Маленьке вечiрнє iнтермеццо" (1984), "Барви осiннього саду" (1986), "Три листки за вiкном" (1986), "Камiнна луна" (1987), "Птахи з не видимого острова" (1989), "ДзиAар одвiчний" (1990), "Дорога в тисячу рокiв" (1990), "Панна квiтiв" (1990), "Iз вершин та низин" (1990), "Стежка в травi. Житомирська сага" (у 2 т., 1994), "У черевi апокалiптичного звiра" (1995), "Козацька держава. Етюди до iсторiï украïнського державотворення" (1995), "Око прiрви" (1996), "Жiнка-змiя" (1998), "Юнаки з вогненноï печi" (1999), "Бiс плотi" (1999) та iн.
У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання "Заслужений дiяч польськоï культури", наступного року вiн був удостоєний Шевченкiвськоï премiï за роман "Три листки за вiкном". З 1988 р. В. Шевчук - ведучий iсторичного клубу "Лiтописець" при Спiлцi письменникiв Украïни. У 1999 р. винагороджений "Орденом князя Ярослава Мудрого" V ст. На сьогоднiшнiй день В. Шевчук - викладач Киïвського нацiонального унiверситету iм. Т. Шевченка, ведучий iсторико-суспiльних циклових рiчних програм Украïнського радiо: "Козацька держава", "Киïв, культурний i державний", "Загадки i таємницi украïнськоï лiтератури", "Цiкаве лiтературознавство". В. Шевчук лауреат Державноï премiï Украïни iм. Т. Шевченка, премiï фонду Антоновичiв, лiтературних премiй iм. Є. Маланюка, О. Пчiлки, О. Копиленка, I. Огiєнка, премiï в галузi гуманiтарних наук "Визнання" (2001). Вiн є автором близько 500 наукових i публiцистичних статей з питань iсторiï лiтератури, дослiдником i перекладачем сучасною украïнською мовою творiв давньоукраïнськоï лiтератури. У творчостi В. Шевчука умовно можна видiлити три основнi напрямки: iсторична проза, твори, що вiдображають сучасне життя, лiтературознавчi працi.
Роман-балада "Дiм на горi", який письменник називає "обителлю свого духу", народжувався у 1966 -1980 роки. Але чому автор визначив жанр твору як роман-балада? Бо перед нами справдi лiро-епiчний твiр iз фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада "Дiм на горi" написано пiд впливом та на основi народнопоетичних традицiй з метою розкрити людину через психо-iнтуïтивне пiзнання ïï долi. Вiд давнiх гуманiстичних традицiй, через релiгiйнi уявлення, елементи схiдного фольклору, бiблiйнi сюжети до морально-етичних принципiв сучасного життя розглядаються проблеми сучасностi. Це вiчнi iстини народного буття, моралi та етики. Автор художньо дослiджує сутнiсть добра i зла (новели "Вiдьма", "Чорна кума"). Особливу увагу звертає на вiдповiдальнiсть кожного за своï вчинки на цiй землi ("Свiчення"). Про спробу людини подолати самотнiсть i смерть йдеться у "Джумi". У новелi "Панна сотникiвна" - застерiгає вiд душевноï роздвоєностi. Сама назва вказує на соцiальне походження героïнi: донька сотника. (Сотник - той, хто очолював сотню у давньоруському вiйську; ця вiйськова посада була особливо поширена за часiв Запорозькоï Сiчi). З перших рядкiв читача огортає дивна таємничiсть: "Це сталося вночi... Мiсяць висiв над ïхнiм високим дахом...". Дiя - в кiмнатi: на фонi тишi й спокою, де вiдчувається суцiльна гармонiя,
- прийшов до сотникiвни сон i принiс... - дитяче сновидiння. Вона вiдчула себе щасливою (звичайно, адже саме дитячий свiт сповнений вiдповiдностi гармонiï). Шкода, що це лише сон. Як передiсторiя сприймається ще одна сюжетна лiнiя: "Незадовго до цього був пущений на землю юний чорт". (Чорт - носiй зла, "нечиста сила"). Отже, це, мабуть, час, коли сотникiвна душевно страждає, але ïï душа прагне гармонiï й краси. А чорт, побувши конем, став парубком. Та й цього йому мало - перекинувсь у бiлого хорта: "...кинув оком догори, сонце. Його заслiпило промiння, залило з головою, i юному чортовi здалося, що в нього розiрветься вiд щастя серце". Отже, чорт теж вiдчуває себе щасливим. Але вiд чого? Автор змушує нас постiйно роздумувати."розкривати незвщане", повертаючись ще раз до прочитаного: то хто ж "посiяв" страх, тривогу, неспокiй у душу сотникiвни? Невже чорт в образi парубка? Вiн - спокусник, тому пiдтвердження: ïï тривога, страх, навiть бiль. Вiн
- жорстокiсть i потворнiсть, але одночасно - захоплюється красою сотникiвни, однак не здатний поцiнувати ïï.
Таким чином, у творi спостерiгається протиборство двох свiтiв, двох сил: добра i зла, краси й потворностi, нiжностi й жорстокостi - реальностi й мiстики. "Ранок привiв до них студента, чорного i смаглявого. Зайшов... наче ненароком, попросив воду". Потiм заïхав козак (уже шляхетного роду, теж попросив води; був одного обличчя зi студентом, але у поглядi
- несподiвана туга! - i стало ïй страшно. Той погляд пронизував ïй тiло,... хотiлося ïй утекти, "кудись у незвiдь, але... сидiла непорушно". "По кiлькох днях попросив пити третiй подорожнiй. [...]...й вiн, i козак, i той студент схожi один на одного..." Але й рiднi: очi - чорнi, зеленi, синi. А боялася вона ïх однаково: не простi це подорожнi. А пiд ранок снилося щось темне й тривожне,... помiчала новi синцi. То хто ж вони є? Чому у сотникiвни такий стан душi (сниться темне й тривожне, не проходить попередня душевна тривога, страх). Чому образи сприймаються по-iншому? Бо студент представляє в своïй особi просвiтництво й духовнiсть (без чого немислиме людське буття). Козак - символ волi й незалежностi; готовий до захисту, бо зi зброєю. (Цiкава художня деталь: вони однакового обличчя i зросту). Отже, духовнiсть, воля
- однаково рiвнi й необхiднi, щоб утворити гармонiю людського буття. Образ мiщанина асоцiюється з певним достатком (а багатство для людини - це розум i духовнiсть, свобода i незалежнiсть). Чому так страждає душа сотникiвни? (Тривога, печаль - боляче тиснуть, травмують людську душу!) Вона шукає рятунку у ворожки. Дiйсно, пiд впливом чарiв ïй стало легше дихати... Таким чином, дещо позбавилася впливу зла. Народна мiстика допомагає впiзнати трьох гостей - подорожнiх. А чорт став веселий i розбишакуватий, "вже хотiлося йому розгулятися, вдарити об землю лихом i сколошматити свiт". Лихо, своє зло спрямовує вiн i на тварин, i на людей (жаба вiд цього вмерла, конi - схарапудилися, а дядько так перелякався, що "признався Боговi у всiх грiхах"). Фактично, страх - це смерть, - якщо не можна "вирватися" з його полону. Чортовi дивно стало, чому й вiн не боïться? Та ось вiн зустрiчається з досвiдченим чортом, який зазначає: "Наша доля незавидна: вiрять у тебе - живеш, не вiрять - умираєш. Скiльки вже нашого брата переставилося нi за цапову душу..." Дивно, але напрошується висновок, що вiра тримає на цьому свiтi, без неï наступає смерть, навiть серед темного, злого. Невипадковий образ домовика, бо лише пiсля його появи (уже серед двох "нечистих") здалося юному чортовi, що "десь на днi його єства щось пробудилося", i захотiлося йому чогось незвичайного, подумав: "Що цi жарти менi, коли вiд них нема доброго задоволення!" Тодi вiн i побачив перед собою панну (серед саду): . стислося серце, важко дихати стало; завмер, вдивляючись у чарiвне видiння. Але що це? Вiд такоï краси на душi вiдчув смуток i щастя. Вiн щасливий вiд споглядання краси, але сприйняти ïï не здатний.
Отже, людська краса - всесильна, могутнiсть ïï у найкращих проявах, вона перемагає зло: "...бiля чарiвноï панни упало його роз'ятрене, закривавлене серце...". Наступна iдея твору - спасiння людськоï душi. Думи i погляди спрямованi, як завжди, до Всевишнього. Бог - спаситель! Тому ноги сотникiвни самi понесли ïï до церкви
- на "прощу". Впала перед образами, але помолитися не встигла: знадвору почулися важкi кроки... Як виявилося, вiдсутнiсть взаємних почуттiв найбiльше "ранила" студента (духовно багатий, бiльш вразливий). Вiн приносить у церкву труну i в нiй умирає. Пролопотiли кiлька разiв крила (сотникiвна боялася й дихнути, аби не виказати себе); почулися почергово кроки - вiдповiдно зайшов мiщух у бiлiй одежi зi свiчкою, прийшов козак у чорному й безшумно почав крастися до труни. "Мiщух рiзко повернувся, i вся церква раптом освiтилася яскравим свiтлом..."; у глибинi...щось ухнуло й кинулося; мiщух раптом закричав, дико вимахуючи руками; козак дивно пiдстрибнув, i coтникiвна,
- а вона молилася, - болiсно зойкнула: "Позаду в нього тягся довгий хвiст, а замiсть нiг виглядали бруднi ратицi".) То хто ж є хто - очевидно. Однозначно, що зло пiдступне й жорстоке. А церква - символ святостi, Божого всепрощення, зцiлення людськоï душi.
Читач вiдчуває боротьбу з хаосом, застереження вiд роздвоєння людськоï душi (символiчнi образи бiлого й чорного коня: боротьба добра зi злом). Значний i цей дiалог (юний чорт i сотникiвна): "Нам вiдведено мало часу для життя. I ми, i ви, люди, пiдданi одному прокляттю: прийде огненний чоловiк i потопче нас. Не губiмо часу, панно, вiддамося коханню, бо ж i ми, i ви однаково живi iстоти.". Чорт намагається спокусити сотникiвну, але вона боïться втратити живу душу. "Не торкайся мене! Я не вiддамся тобi, чорте, бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя - це як чисте небо над головою...". У творi тiсно переплiтаються мiстика та реальнiсть. Зло - потворне. Де сили, що зупинять його, у чому вони, вiд кого чекати допомога, на кого надiя? Пiсля довгих роздумiв, припущень, юний чорт робить висновок, що у свiтi повиннi бути вiдповiдностi, iнакше вiн не триматиметься купи. "Свiт без гармонiï нi до чого, бо, коли порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на смiття". Чорт отримує поразку. Причина його смертi - у законi вiдповiдностi й гармонiï. Адже бездушнiсть породжує дисгармонiю. Духовнiсть пiдносить людину, робить ïï почуття святими, визначає суть самого життя! I ось розв'язка: "Вранцi сотникiвну випроваджували в монастир..." Чому вона зробила такий вибiр? Бо зрозумiла формулу сутностi людського буття. "I коли вона падала долi, уздрiла раптом дуже чiтко й близько вiд себе великi, чорнi, повнi ясного вмиротвореного свiтла чоловiчi очi, якi вона знала колись давно, якi, можливо, й полюбити могла б, але досягти яких так i не спромоглася". Таке надихаюче видiння! Хто ж це такий? Чиï очi?! У життi людина вiдчуває роздвоєння душi, нiби оте подвiйне "я". Варто схибити, "пiддатися" спокусi, i "летимо у прiрву", керованi злом. Душа страждає вiд сумнiву, iнодi не витримує випробувань. I саме в скрутну хвилину ми звертаємося до образу Спасителя, прагнемо захисту, допомоги. Велетенський чоловiк дiє десь над нами: вiн усе бачить i знає, непомiтно з'являється у критичний момент, стає на захист. Твiр "Панна сотникiвна" - актуальний i злободенний, розрахований на iнтелектуального читача, який повинен осмислити систему образiв, символiв, знакiв, щоб зрозумiти фiлософiю, логiку, реальний i мiстичний свiти. Твiр пройнятий духом християнських iдей, якi для украïнцiв споконвiку вважалися головними життєвими орiєнтирами. I для того, щоб народ змiг вiдродити з руïн свою духовнiсть, треба знайти iстину! Письменник фiлософськи осмислив людину та ïï участь у боротьбi добра зi злом, любов i щастя, що становить гармонiю i вiдповiднiсть. "Iсторiя i сучаснiсть, - стверджує письменник, - неподiльнi. I не тiльки тому, що все виростає з минулого. Змiнюються соцiальнi обставини, i людина стає в них iншою. Але, як i багато рокiв тому, сьогоднi хвилюють ïï одвiчнi проблеми - пошуки iстини, шляхiв людського самоствердження. Духовний свiт людини, ïï вчинки, жага пiзнання врештi стають частиною, з якоï складається картина життя, його руху вперед...". ОСНОВНI ТВОРИ: "Стежка в травi", "На полi смиренному", "Три листки за вiкном", "Сповiдь", "Мор", "Дiм на горi". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Кравченко А. Валерiй Шевчук // Iсторiя украïнськоï лiтератури XX столiття. У 2 кн./За ред. В.Г. Дончика. К-,Кн. 2. 1995. 2. Шевчук В. Сад житейських думок, трудiв та почуттiв. // Украïнське слово: Хрестоматiя украïнськоï лiтератури та лiтературноï критики XX ст..: В 4 кн. К., 2001. Кн. 4. 3. Мовчан Р. Валерiй Шевчук // Украïнська проза XX столiття. К-, 1997. 4. Навчально-методичнi матерiали до урокiв вивчення творчостi Валерiя Шевчука //Украïнська мова i лiтература в школi. 2003. 6-9.
ВАЛЕРIЙ ШЕВЧУК (рiк народження 1939) Шевчук Валерiй Олександрович народився 20 серпня 1939 р. у родинi шевця в Житомирi. Пiсля закiнчення в 1956р. школи хотiв стати геологом, але, розчарувавшись у геологiï, поïхав до Львова вступати в Лiсотехнiчний iнститут. Не вступив i повернувся додому. Працював при ремонтi Житомирського сiльсько-господарського iнституту будiвельним пiдсобником. У цей перiод захоплювався вивченням лiтератури, зокрема украïнськоï. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалiя "Григорiй Сковорода