<< Главная страница

ВалерIй Шевчук (Народився 20 серпня 1939)


САД ЖИТЕЙСЬКИЙ ДУМОК, ТРУДIВ ТА ПОЧУТТIВ Я народився 20 серпня 1939 року, а коли вже говорити дуже точно, то о 23.30 19 серпня, але записаний був уже 20-м числом, у родинi шевця (отже, я натуральний Шевчук) у мiстi Житомирi. Про рiд свiй знаю не так i багато, але дещо таки знаю. Прадiд мiй по батьковi - Тимофiй Шевчук - жив у селi Кам'янка пiд Житомиром i був крiпаком. Був зовсiм малого зросту, i пан, жартуючи, одружив його з дуже високою дiвчиною. Цей Тимофiй мав чотирьох синiв: Iвана, Олексiя, Захара i Романа. В селi залишився Захар, який мав дочку Христю, а може, ще когось, решта пiшла в Житомир, бо землi на всiх не було, хiба на одного. Мiй дiд Iван працював на рiзних роботах (чорних) при Житомирському магiстратi, зокрема запалював лiхтарi на стовпах. Олексiй став наглядачем у тюрмi, кажуть, брав участь у присмиреннi повсталих в'язнiв, за що був нагороджений годинником - у родинi про нього говорили без пошани. Мав вiн двох синiв: один став мiлiцiонером, другий редактором райгазети, майором i ще чимось - закiнчив як алкоголiк, дiти ïхнi були вельми маленького зросту, очевидно, прадiдовi гени пiшли туди. Роман також був мiлiцiонером, а згодом шевцював, пiсля вiйни сидiв у тюрмi як полiтичний. Мiй дiд Iван мав дочок Ганну, Ольгу, Марiю, Варвару, Євдокiю, Зiнаïду i сина Олександра, мого батька. Був ще один хлопчик, але малим помер. Сам дiд був високого зросту, дуже добрий характером i помер вiд тифу на початку 20-х рокiв. Одружився вiн на Олександрi Полiщук, родом з м. Романова (згодом Дзержинськ). Олександрин батько був вiдслужений солдат, мати ïï захопилася блискучими Aудзиками i пiшла за старого замiж. Було в них, здається, двоє дочок, жили бiдно, принаймнi Олександра стала наймичкою в панiв. У Житомир потрапила випадково. Було ïй якось дуже весело, i вона цiлий день спiвала. В цей час проходив повз панський двiр хтось iз давнiх сусiдiв.
- Чого це ти, Олександре, спiваєш? - спитав. - А то що? - Сьогоднi ж твiй батько помер. Вражена цим, як i тим, що вона в цей час весело спiвала, Олександра впала в меланхолiю i цiлi днi по тому ридала. Щоб розрадити ïï i спекатися, пани порадили ïй пiти на службу в Житомир до ïхнiх знайомих i завезли дiвчину туди. Тут ïï згодом i зустрiв Iван Шевчук, запалювач житомирських лiхтарiв. Померла вона в 1947 роцi, проживши 72 роки, я ïï пам'ятаю, була це людина своєрiдного характеру - я ïï описав у "Теплiй осенi" i в "Набережнiй, 12". Прапрадiд мiй по матерi Вiкентiй Малецький прийшов у Житомир iз Польщi з двома хлопчиками (потiм у нього були й iншi дiти, всiх п'ятеро). Причина приходу нагаразд невiдома - з Польщi вiн чогось тiкав, позбувшись там майна. Дiтей вивчив на столярiв, але вдягалися вони по-панському. Один iз тих хлопцiв, що прийшов iз батьком, лишив пiсля себе великий рiд; другий, Ян, мав сина Фран-ца, мого рiдного дiда, i дiвчинку. Мати цих дiтей, моя прабаба, померла молода, а як були дiти малими, мiй прадiд загинув у час епiдемiï холери, здається, в 1892 роцi
- його умертвили, а майно спалили. Франц виховувався у дитячому будинку, потiм вивчився на столяра. Одружився з Варварою Квачкiвською, i мали вони двох дiтей: Юзефу, матiр мою, i старшого вiд неï Яна (Iвана), який загинув у вiйнi 1941
- 1945 рокiв як необмундирований. Варвара була дочкою мельника Тимофiя Квачкiвського. Розмовною мовою в материнiй родинi була украïнська, але записанi вони були поляками. Франц Малецький був висококвалiфiкованим столяром, тож родина жила порiвняно заможно. Мав вiн добрий дiм i майстерню на Рудинськiй вулицi в Житомирi - цей дiм реквiзували за несплату податку, який - непомiрний - наклали на нього як на ремiсника в кiнцi 20-х чи на початку 30-х рокiв; мiй дiд психологiчно не змiг працювати на фабрицi, а тiльки iндивiдуально. Мати завжди казала, що зовнi та й характером, навiть певними звичками й уподобаннями я вельми схожий саме на дiда Франца, але я нi його, нi баби Варвари в цьому свiтi не застав: дiд помер раптово вiд зараження кровi, було то в 1932 роцi. Через три мiсяцi по смертi чоловiка померла й моя баба, а його жiнка. Прожив Франц 45 рокiв, як i його жiнка; цiкаво, що й народилися вони в один мiсяць, дiд 3 грудня, а баба 4-го. Дiд чудово спiвав украïнських пiсень, мав темно-синi очi й був предметом розчулених спогадiв моєï матерi - я описав його в "Домi на горi" як батька Олександри Панасiвни. Можна було б оглянути й родичiв непрямого колiна, але це я зроблю iншим разом.
Було в мене досить багате подiями i враженнями дитинство, та й не дивно; пам'ять моя почала фiксуватись з чотирирiчного вiку - був це 1943 рiк. Малим я мав здатнiсть весь час кудись забредати i постiйно губився. Вперше це сталося якраз 1943 року, коли, розсердившись на брата, я рушив у бiлий свiт шукати матiр, яка пiшла в той час на базар, i забрiв на житомирську Смолянку, саме туди, де, як розказували, варили дiтей на мило. Тодi ж таки я вперше потрапив у пресу: в окупацiйнiй газетi, що виходила украïнською мовою, було надруковане оголошення про мою пропажу, житомирське радiо тодi теж про те оголошувало. Мене, однак, на мило не зварили, був я батьками щасливо знайдений i припроваджений додому, мене тепер пильно доглядали, що не завадило менi ще кiлька разiв згубитися - цю свою фатальну пристрасть я описав в оповiданнi "Перша безсонна нiч" (зб. "Долина джерел"). Було в мене також кiлька небезпечних для життя ситуацiй: з вiкна з моєï вини впало менi на голову скло i розсiкло лоба, а вдруге ми з братом украли були в мiлiцiï, де тодi короткочасно шевцював мiй батько, обрiза, дiстали патрона, що тодi не було проблемою; брат всадив його в обрiз i натиснув на гачок, а я висунувся, щоб подивитися, як буде вилiтати куля. Врятувало мене те, що куля була iншого калiбру i застряла у стволi, менi тiльки сильно обпалило лоба. Iншого разу я причепився до тягача, мене там прищемило, я не мiг вiдчепитися; коли ж зiскочив, мене протягло по брукiвцi, зчесавши на нозi шкiру. Бували й iншi випадки. Загалом же це цiкавий калейдоскоп: вiйна й пiслявоєннi роки, черги за хлiбом, харчова нестача, iгри у вiйну, часом кривавi, патрони, солдатськi каски, якi ми носили, зброя, лазiння по скелях i по пiдземних ходах, що ïх вирила вода на протилежному боцi рiчки, по пiслявоєнних руïнах, викопування з-пiд землi тухлих яєць iз розбомбленоï у вiйнi яйцебази - вони частково залишалися цiлi, i хлопцi добували ïх iз землi десятками; iнтерес до них був тому, що, коли ïх розбивали, вони вибухали, розносячи неймовiрний сопух; школа, першi класи, де були переростки, замерзле чорнило
- носили ми його з собою в чорнильницях, якi ховалися в мiшечки з ворочком; холоднi класи, вiдсутнiсть пiдручникiв, першi книжки, якi вдалося прочитати, перша вчителька Марiя Якiвна (дивись "Дiм на горi", де вона описана), 12-та чоловiча початкова школа, де я провчився три роки, а тодi перейшов у 32-гу мiшану, також украïнську школу. Але нi, тут, здається, самим калейдоскопом не обiйтися. Я пiшов у перший клас у 1946 роцi, до того в школi вчився на два роки старший за мене брат Анатолiй (нас у родинi було тiльки двоє); отож бiля нього я вивчив напам'ять у п'ятирiчному вiцi букваря i потрясав сусiдiв, що вмiю у п'ять рокiв читати. Менi показували мiсце, де треба прочитати, а зорова пам'ять у мене вельми сильна, i я шпарив без заминочки, нiби читаючи, а насправдi проказуючи напам'ять. Ходив я тодi по вулицi в штанах, пошитих iз ковдри, на однiй шлейцi, у зробленiй батьком взувачцi iз висмикнутою з-пiд шлейки сорочкою i займався, де тiльки випадало, декламацiєю вiршiв, що а задавали в школi моєму братовi, щось на зразок: Знову сонце, знову день, Ворог знищений на пень. А ще мене тодi називали "брехунцем" за буйну фантазiю i вигадки. Кiлька слiв хочу сказати й про своïх батькiв. Батько мiй Олександр Шевчук був особою досить цiкавою. Один хлопчик у багатодiтнiй родинi, вiн блискуче закiнчив церковно-приходську школу ще перед революцiєю (вiн 1903 року народження). По революцiï закiнчив семирiчку i вступив на робфак, але як єдиний чоловiк у сiм'ï змушений був навчання покинути, хоч мав велике бажання вчитися далi. Був у профдiячах, ударниках (збереглася одна цiкава грамота з тих часiв), вступив у комунiстичну партiю, був посланий у примiський колгосп i кiлька разiв ïздив на розкуркулювання - пiд тими враженнями здобув першi сумнiви, бо розкуркулювали, як вiн побачив, зовсiм бiдних людей. Дописував до житомирськоï обласноï газети, а коли вибухла вiйна, був залишений у Житомирi в пiдпiллi - ми мали з Житомира виïхати, та вже не встигли. Але явочнi квартири, якi вiн вiдвiдав, були порожнi, до нього мали прийти i не прийшли, отож вiн тiльки те й робив, що переховувався, зникав з дому, коли бували облави. По визволеннi Житомира вiд нiмцiв був мобiлiзований в армiю. Вижив вiн тiльки через те, що йому обклало шию чиряками, тож дiстав на кiлька тижнiв вiдстрочку, а всi тi, кого забрали в перший призов, загинули як необмундированi - пам'ятаю, вернувся на околицю тiльки один з тих чоловiкiв, та й то без ноги, прiзвище його було Луб'яков. Був тодi забраний i загинув мiй дядько (описано в оповiданнi "Перша безсонна нiч"). Батько пробув в армiï до липня 1945 року, коли його демобiлiзували: на пам'ять про ту подiю ми всi разом сфотографувалися
- i це єдина фотокартка, де я є дитиною. Пiсля вiйни батька тягали в НКВС, обiйшлося тiльки тим, що його виключили з партiï. Iз того всього вiн здобув страх перед каральними органами i чималий скепсис у величi "вождя народiв", про якого вiдгукувався iронiчно, особливо коли його виславляли по радiо. Був великий трудiвник, i я нiколи не пам'ятаю його при бездiллi - i пiсля роботи сидiв на своєму пасастому стiльцi i шив взуття, бо жили ми дуже бiдно. При роботi вельми любив, коли мати читала йому украïнську класику, улюбленими його письменниками були I. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допiзна засиджувалися: вiн шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо вiн пробудив у менi iнтерес до украïнськоï лiтератури. Книжкою, яка тодi менi дуже подобалася, була "Читанка" Миронова - були там i казенно-офiцiйнi матерiали, але багато й класики, яка менi найбiльше подобалася, особливо сильно вражали переспiв Б. Грiнченка "Лiсового царя" Гете i Грiнченкова ж "Олеся". Батько мав стихiйну нацiональну свiдомiсть, але виявляв ïï вголос нечасто. Мати, хоч писалася по паспорту полькою, мала украïнську самосвiдомiсть вищу вiд батька, була вона жiнкою гонористою, розумною, вольовою. Вдома ïï пестили, але, осиротiвши молодою в 21 рiк (народилася в 1911 роцi), життя прожила суворе й повне нестаткiв. Але вона була чудова господиня, пильно нас iз братом доглядала i вперто хотiла, щоб ми вчилися. Нас одягали ошатнiше за наших ровесникiв на вулицi, в хатi водилися книжки, ми були записанi в обласну дитячу бiблiотеку (на тодi платну) i регулярно мiняли там книжки - пам'ятаю, з якою гордiстю я нiс, бувши в четвертому класi, першу свою грубу книжку! Нас пильно вiдшивали вiд усiляких хлоп'ячих компанiй, мати навiть забороняла ходити в П'ятий номер (дивись однойменний роман), де жили нашi численнi тiтки, двоюрiднi брати та сестри, бо там "поганi хлопцi"; одне слово, вона нас скеровувала не в бiк вулицi (до речi, багато моïх вуличних ровесникiв згодом потрапляли в тюрми як карнi елементи), а в бiк освiти, школи, книжки, бiблiотеки, дому. Ясна рiч, нас рвало на вулицю i до хлопцiв, i ми до них тiкали при першiй можливостi, отож коли хтось iз хлопцiв бачив здаля матiр, то казав: "Шухер!"
- i ми дворами тiкали геть. Це був наш строгий страж. Батько був у нас вельми добродушний, правда, пробував залучити нас до ремесла, але ми до того не прилучилися, можливо, через те, що мати, хоч i сама з ремiсничого роду, ставилася до ремесла з легким презирством i вiд спроб батька засадити нас за шевство чи взагалi привабити до фiзичноï роботи яро боронила, i ми все бiльше й бiльше прихилялися душею до книжки. Цiкаво, до речi, й таке: коли вона побачила, що ми аж надто в тих книжках угрузли i пристрасть ця стала надмiрна (на ïï погляд), то почала нашому фанатизмовi протидiяти, бо ми не купували собi снiданкiв у школi, цукерок, грали в грошi, здавали хлопцям за плату свого човника
Ї- i все, щоб мати змогу купити нову книжку, доходячи часом до справжнього аскетизму. Мати наша говорила правильною лiтературною мовою (украïнською), хоч знала i польську; як i батько, найбiльше любила украïнську класику.
Тут варто сказати кiлька слiв про так званих житомирських полякiв. Це своєрiдна група населення, якi, на мою думку, бiльш католики, нiж поляки, а поляками почали називатися через те, що прийняли католицьку вiру (до речi, й ми з братом охрещенi в католицькому костьолi). Це тi "поляки", з яких вийшли Володимир Антонович, Тадей Рильський, Кость Михальчук, Борис Познанський, Галина Журба, В'ячеслав Липинський
- нащадки скатолизованого, окатоличеного украïнського населення. Далекий предок моєï матерi таки прийшов iз Польщi, решта ж були з мiсцевого католицького населення, до речi, таких "полякiв" є на Житомирщинi цiлi села (колишнi окатоличенi своïми панами украïнцi), що, здається, нiколи й не знали польськоï мови, хiба що молилися нею. В родинi моєï матерi також говорили украïнською мовою, а пiсень спiвали виключно украïнських. I зараз цi католики здебiльшого украïномовнi, бiльше того, саме вони найменше пiддавалися русифiкацiï. Польську мову вживали тiльки iнтелiгентнi прошарки цього стану, якi мали в себе польськi книжки, навiть бiблiотеки i говорили мiсцевим польським дiалектом; я знав i цей прошарок (дивись оповiдання "Вiдлунок"); ми навiть позичали тi книжки до читання (в родинi Калiцьких), але та сама старенька Калiцька, яка виïхала згодом до Польщi, писала звiдти, як розказували, розпачливi листи, бо вiдчувала, що потрапила на чужину. Отже, це група своєрiдна мiжнацiональна, вiрою таки твердо католицька, а етнiчно ближча до украïнства, нiж до польськостi. Через це украïнське нацiональне почуття в моєï матерi не є чимось дивним, хоч, коли бути безстороннiм, не можна не згадати, що перед смертю (батько помер 1983, а вона 1991 року) в напiвпритомному станi вона говорила не тiльки украïнською мовою, але й польською, а ще кликала свого загиблого у вiйну брата Янека; попросила вона, ясна рiч, щоб до неï прийшов ксьондз. Iнтерес до лiтературноï творчостi виник спершу в мого старшого брата. Дитиною вiн був хоровитий, мав ревматизм i дитячий порок серця, через що йому доводилося мiсяцями лежати у лiжку. Батько носив йому з фабричноï бiблiотеки книжки, i то були дорослi книжки, - так вiн перечитав усього Е. Золя та О. Бальзака, потiм докладно менi тi книжки переповiдаючи. До Золя, Бальзака, а також Дiккенса я так i не повернувся сам, бо знав ïх у братовому викладi, а смислову пам'ять мав завжди дуже сильну (i це при вельми слабкiй механiчнiй, й досi не можу запам'ятати жодних цифр). Отож, бувши в сьомому класi, в апогеï своєï хвороби, брат написав повiсть з дитячого життя: ми обговорювали разом кожен епiзод, визначали разом, що писати наступного дня, - писав, правда, тiльки брат. Вiн ту повiсть послав у Дитвидав, звiдки прийшла йому чемна вiдповiдь, що треба рости, вчитися, мудрiшати i так далi. Розчарування в нас обох було жахливе, бо ми в уявi вже бачили видану видавництвом книжку.
Згодом брат почав писати вiршi, якi менi дуже подобалися. В дев'ятому класi я вельми захопився поезiєю Генрiха Гейне (в росiйських перекладах), переживав юначий сплiн i декламував напам'ять любовно-песимiстичнi Гейновi одкровення, тим бiльше, що в якусь дiвчину я був закоханий регулярно, починаючи з четвертого класу. Спробував сам писати вiршi, якi мiй брат справедливо висмiював, бо там не було нi ритму, нi образiв - вiдверто кажучи, я не знав, як треба писати вiршi. В десятому класi я пробував писати й прозу: оповiдання, початок iсторичного роману з iсторiï Житомира, вiршi в прозi - все це було, здається, безнадiйне (мiй дитячий i юнацький лiтературний архiв батьки зi страху спалили, коли було в 1966 роцi арештовано мого брата). I от у 1956 роцi вийшла червоненька книжечка вiршiв Василя Чумака, ми ïï вiдразу ж купили, i ця книжечка мене просто-таки потрясла. Я повикидав i поперекреслював усi своï "вiршi", i в поетичному альбомчику (продавалися тодi такi) написав: "Новий перiод". Що ж мене вразило у вiршах Василя Чумака? Молодеча пiнливiсть мови, несподiванi образи, свiжiсть i велика суголоснiсть до мого тодiшнього "я". Це вже було не те, що вишуканi, але, зрештою, якiсь маломiщанськi вiршики Г. Гейне, - то була нестримна стихiя слова, притому слова украïнського
- отак у менi й народився поет. Вiршiв я написав за життя багато, але не надрукував жодного. Бiльша частина з них творилася в юностi, в доунiверситетський i унiверситетський перiод. У 1961 роцi вiршi писати я покинув, перейшовши виключно на прозу, але в армiï, не маючи змоги писати прози, знову повернувся до них. Згодом було ще два перiоди, в серединi 70-х, коли я зiбрав i впорядкував свою поетичну спадщину (десь так рiк 1976 - 1977), i на початку 80-х рокiв, коли мене чомусь знову заполонили поетичнi рефлексiï. Бiльше вiршiв я не писав. Чому ïх не друкував? А не хотiв. Бажав мати щось сокровенне для душi, щось таке з мистецтва, що... ну, що не продається. Поезiя ця громадських мотивiв не чiпала - це була iнтимна лiрика. Менi аж якось приємно, що вона в мене є, а ïï нiхто не знає. У 1956 роцi я закiнчив 32-гу житомирську школу, закiнчив не блискуче, але й непогано (шiсть четвiрок, одна трiйка - з англiйськоï, решта п'ятiрки), блискуче вчитися менi не давала моя нетерпляча вдача та й те, що наука надто легко менi давалася. Вчителi ставилися до мене добре, навiть уважливо. Пам'ятаю, якось учителька росiйськоï мови й лiтератури Анна Петровна Яновская, єврейка за нацiональнiстю, ввiгнала мене в червону фарбу, раптом заявивши перед iншими учителями, коли я зайшов до учительськоï: "Вот вспомните мои слова, с этого мальчика выйдет что-то очень интересное". Був у мене ще один подiбний епiзод. Я вже працював на бетонному заводi, i от одного разу наш майстер, старий уже чоловiк, iнтелiгентнiший од iнших майстрiв, раптом сказав менi: "Тобi, хлопче, мiж нас нiчого робити. Не гай часу, а йди вчитися. В тебе буде iнша доля, як у нас. Колись згадаєш старого, я не помиляюся". Чому вони так говорили, сказати не можу, але так воно було.
Ще навчаючись у школi, я ходив разом з братом i деким iз однокласникiв на обласну станцiю юних натуралiстiв, у гурток геологiв. Вiв цей гурток Степан Станiславович Янiславський, iз тих-таки житомирських полякiв. Ми виготовляли колекцiï камiння, яке збирали на околицi мiста (вчителя я описав у повiстi "Двоє на березi"), i я добре в ньому й досi розбираюся - мене навiть сфотографували в обласну газету бiля цих колекцiй; саме завдяки цим своïм заняттям я був уключений в дитячу делегацiю вiд Житомирськоï областi в 1954 роцi i ïздив до Києва (вперше його побачивши й зачарувавшись) на помпезне святкування 300-рiччя сумного акту злуки Києва та Москви. Моï колекцiï поïхали навiть на Всесоюзну сiльськогосподарську виставку, i я дiстав медалю ïï учасника. Отже, рiч зрозумiла, що я хотiв пiсля школи стати геологом. Списався з геологорозвiдувальною партiєю в селi Рижани бiля Володарськ-Волинського i поïхав туди на роботу. Хотiв потрапити на якесь таке заняття, щоб можна було поєднувати його iз заочним навчанням на геологiчному факультетi, але мене вiдправили на бурову самоходку. Потинявшись полiськими лiсами пiвтора мiсяця, я побачив, що в таких умовах нi про яке навчання мови бути не може. Через це я, на велику втiху батькiв, повернувся до Житомира, а полiськi лiси згодом описав у кiлькох оповiданнях ("Атiлла та Сiрий", "Вечiр квапиться"). Можливо, саме оце життя в лiсах штовхнуло мене вступати у Лiсотехнiчний iнститут, бо в геологiï я таки розчарувався, отже, поïхав у Львiв, вступав там, але не вступив (описано в оповiданнi "Я обов'язково про вас напишу") i повернувся додому. Треба було братися за якусь роботу, i я зi своïм однокласником та приятелем Шуркою Кульчицьким пiшов у будiвельнi пiдсобники (працювали при ремонтi Житомирського сiльськогосподарського iнституту). Ми працювали кiлька днiв i в iнститутськiй бiблiотецi, i я з великим iнтересом гортав там дореволюцiйнi книжки: з фiлософiï та iсторiï людськоï цивiлiзацiï, зачитувався й забував про своï обов'язки. Мiй брат цього року закiнчив технiчне училище
- 1 (було на початку Чуднiвськоï) за спецiальнiстю будiвельний майстер (чи, як тодi ще звали, "десятник") i загiтував мене вступати туди ж замiсть тягати цеглу i розчин ("болото", як його називали житомирськi муляри). Я здуру вибрав спецiальнiсть слюсаря-механiка, хоч мав до занять iз металом непереборну вiдразу. Це я вiдчув увiч, навчаючись в училищi. Руки в мене були побитi, метал я ненавидiв, ходити на заняття не хотiв. Доля надi мною зглянулася. Несподiвано курс механiкiв закрили (до речi, пiти з училища тодi було неможливо), i менi та й iншим запропонували перейти на якийсь iнший курс. Я вирiшив стати бетонником, бо там училися найменше: 10 мiсяцiв, - уже вiдчував, що потрапив не туди. А вабила мене все бiльше й бiльше украïнська фiлологiя, власне, лiтературознавство. Саме виходив 20-томник Iвана Франка, i я з жаром кинувся на нього, особливо на томи 16-й i 17-й, де були статтi про лiтературу. В Житомирськiй обласнiй бiблiотецi менi потрапила до рук єдина стара украïнська книжка, яка там була, - Д. Багалiй. "Григорiй Сковорода - украïнський "мандрований фiлософ" (траплялися й iншi старi книжки, але приватне: вiршi Олеся, драма Л. Старицькоï-Черняхiвськоï "Гетьман Дорошенко", "Соняшна машина" В. Винниченка - остання менi дуже подобалася). Iван Франко i книжка Багалiя - це було друге вибухове враження, яке значною мiрою вплинуло на мою долю (а було менi тодi 17 рокiв), бо встановили основи мого свiтогляду. Я почав розумiти й вивчати украïнську лiтературу за методологiєю I. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя. В 1957 роцi я зустрiвся з Борисом Теном (про стосунки з Борисом Теном дивись спогад "Велика людина Житомира" в книзi "Жадань i задумiв неспокiй". - К., 1988. - С. 262 Ї275, вiдсилаю до них читача). Невдовзi перед тим у Житомирi вийшов альманах творiв мiсцевих письменникiв та композиторiв "Перший снiп", ми з братом були критично настроєнi проти того збiрника i нiби на противагу йому, а ще для того, щоб пiдтримати морально важкохворого нашого товариша i також поета Вiктора Березюка, вирiшили видати свiй альманах "Первоцвiт". Брат мiй тодi вже працював у друкарнi лiнотипiстом, вiн навiть хотiв набрати його i таємно вiдтиснути (згодом вiн став жертвою цiєï своєï бiблiофiльськоï пристрастi), але чомусь це розладналося, i ми випустили той альманах у двох примiрниках (один нам, а другий В. Березюку) рукописно. Батьки нашi були переляканi нашою "видавничою дiяльнiстю" i сварили нас за неï, через що я написав ще п'єску-жарт "Трагедiя Первоцвiту", де всi цi пристрастi осмiшив. Щоб бiльше було авторiв, ми придумували собi псевдонiми, а нашого хворого товариша переконували, що нас i справдi так багато. Я пробував зав'язати лiтературнi знайомства iншi, але лiтературна братiя в Житомирi була такого низького iнтелектуального рiвня (окрiм Б. Тена), що вiдбила в мене охоту до лiтературних знайомств. Через Бориса Тена, власне його сина Василька, ми вийшли на Євгена Концевича, з яким щиро заприятелювали (Див.: Є. Концевич. Двi криницi. - К., 1990. Моя пiслямова "Про Є. Концевича, письменника i людину", С. 189
Ї190). Я закiнчив технiчне училище влiтку 1957 року i був посланий на роботу на бетонний завод - спершу на той, що був у кiнцi Рудинськоï вулицi (див. оповiдання "Долина джерел"), а потiм мене перевели на той, що за вокзалом, близько Хiнчанки. Тут я пропрацював рiк, до лiта 1958 року. Багато читав свiтовоï й украïнськоï лiтератури, в обласнiй бiблiотецi була енциклопедiя Брокгауза та Ефрона, гуманiтарну частину якоï я освоïв, пробував читати фiлософську лiтературу (зокрема Гегеля) i вважав по-юнацькому себе тяжко мудрим. Мене вабив Киïв, у якому я побував вдруге в 1956 роцi з братом, тодi його забирали у вiйсько. Але здоров'я його лишалося вельми слабке, i прослужив вiн кiлька мiсяцiв та й був списаний. Я ж готувався до вступу в унiверситет. Стимулом було ще й те, що дiвчина, з якою я тодi дружив, вступила на фiлософський вiддiл Киïвського унiверситету (тепер я вже в Киïв приïжджав частiше, бо мав тут амурний iнтерес). Пiшов я на той-таки iсторико-фiлософський факультет, хоч мене бiльше вабило лiтературознавство, причина (крiм амурних резонiв) була проста: у мене було вельми зле з англiйською, а на iсторичний англiйську не здавали. Отож я героïчно двинув на Киïв, на екзаменах одержав три четвiрки й одну п'ятiрку (з украïнськоï лiтератури) i витримав конкурс iз 12 чоловiк на мiсце. Вступити хотiв я скажене, бо мене чекало восени вiйсько на три роки, а я, як i мiй дiд по матерi, мав (i маю) рiзко виявлений антимiлiтарний комплекс: усе вiйськове, як i заняття металами, в мене викликало гостру негативну реакцiю. Бог менi посприяв: я вступив. Пам'ятаю, приïхав у Житомир майже спустошений вiд переживань i вiдразу ж пiшов на Михайлiвську, де у взуттєвому ательє працював мiй батько. Батько, побачивши мене, звiвся зi свого пасастого стiльця й нiмо дивився, геть поблiднувши. - Як? - спитав самими губами в напруженiй тишi, яка запала в майстернi.
- Вступив, - так само пошепки вiдказав я. I тут я побачив те, чого нiколи не бачив у своєму життi: в батька покотилися по обличчю сльози. Вдруге вiн заплаче тодi, коли заарештують мого брата,
- цi сльози були вiд щастя, а тi вiд розпачу. Але то буде в 1966 роцi.
I ось я студент. Спершу жив у Боярцi неподалiк вiд могили Володимира Самiйленка в домi староï вчительки, яка ще Самiйленка знала живого (див. оповiдання "Вечiр святоï осенi"), а пiд кiнець 1958 року оселивсь у 4-му унiверситетському гуртожитку на Виставцi, де прожив чотири роки. Почався новий етап мого життя
- студентський. Перше, що я вчинив: подався в каталоги унiверситетськоï бiблiотеки. Тодi саме йшла лiбералiзацiя життя i чимало старих книжок було розморожено, зокрема украïнських. Я переглянув карточки украïнiстики, i в мене помутнiло в головi, аж недобре стало: увiч вiдчув, що освiта моя поки ще цiлком мiзерна, що моя самовпевненiсть, мовби щось у цьому свiтi пiзнав, смiху варта, i хтозна, чи зможу я подолати й осягти це море, не втопившись у ньому. I тут заговорила в мене трудолюбна кров моïх предкiв-ремiсникiв, адже чи були вони столяри, чи шевцi, а завжди були добрi майстри, часом i висококласнi. Дуже швидко я побачив, що учбовий процес в унiверситетi цiлком схоластизований, отож вирiшив ставитися до нього формально, а всю свою енергiю кинути на самоосвiту, що я i вчинив. Отже, днi моï були наповненi так. Приïжджав раненько на лекцiï, на першiй перервi бiг до бiблiотеки, кидав у ящичка замовлення на книжки, а коли вони були вiдкладенi, брав на лекцiю, де тi книжки студiював. Потiм бiг на обiд, з обiду - знову в бiблiотеку i просиджував тут частенько до 10 години вечора, коли бiблiотека зачинялася. Тодi ïхав на Виставку у гуртожиток. Ясна рiч, що трохи часу видiлялося на дiвчат i кiно, на вечори у Спiлцi письменникiв, у клубi Рабiс на вулицi Ленiна, концерти в Малому залi консерваторiï (ще з Житомира захоплювався класичною музикою), зрiдка театр i фiлармонiю, бо грошей у мене було вельми мало - я вiдмовився брати у батькiв грошову допомогу, бо вони не мали з чого ïï давати. Жив я надголодь: вранцi булочка iз "Булочноï" на площi Толстого, вдень обiд у студентськiй ïдальнi (жахливий, треба сказати), ввечерi кiлька пирiжкiв у "Пирiжковiй" на початку Хрещатика. Зате серед книг, якi доводилося читати, я вiдкрив собi багато. Тут я вперше прочитав Євгена Плужника та Валер'яна Пiдмогильного, i вони справили на мене великий вплив, захоплювала мене проза й поезiя А. Кримського, прочитав Клима Полiщука, М. Зорова, М. Грушевського, В. Винниченка, пiзнав прозу Кнута Гамсуна й закохався в неï, читав фiлософiчну лiтературу (навiть таку, як "Пол й характер" О. Венiнгера), твори Шопенгауера, Нiцше, Брандеса, Спенсера i так далi. Читав, ясна рiч, чимало i з iсторiï Украïни (крiм М. Грушевського - В. Антоновича, О. Лазаревського, О. Єфименко i т. iн.). Я швидко налагодив стосунки iз лiтературними студiями: "СIЧ" (тобто студiя iменi В. Чумака) в унiверситетi; Борис Тен порекомендував мене Василевi Земляку, що був головним редактором "Молодi", i той увiв мене в студiю "Молодь" (про зустрiчi iз В. Земляком див. спогад "Що запам'яталося" в книзi "Заповiт любовi".
- К., 1983. - С. 307 Ї309). Я був тодi поет i скоро влився в життя лiтературноï богеми, моïми ровесниками були I. Драч, М. Вiнграновський, I. Жиленко, В. Пiдпалий, М. Сингаïвський, М. Сiренко, С. Зiнчук, О. Булига, В. Житник, Г. Кириченко, В. Кравець, А. Сiм'ячко, Н. Кащук та iн. Скоро я вiдчув, що в поезiï менi тiсно, i з 1960 року почав писати новели, ще досить слабенькi. Вiршi моï нiхто друкувати не хотiв, хоч я розсилав ïх чи розносив по журналах та газетах, зате в 1961 роцi дебютував досить слабким оповiданням про Т. Шевченка "Настунька" у збiрнику "Вiнок Кобзаревi", що вийшов у Житомирi, i то завдяки Борисовi Теновi, який менi таке оповiдання замовив, - якраз приïхав я у Житомир на зимовi канiкули; воно було написане й вiдразу ж пiшло в друк, що з моïми творами надзвичайно рiдко трапляється, я прихильник "вiдлежки" творiв. Там-таки, у тому збiрнику, вперше надрукувався i мiй брат; пiзнiше "Настуньку" я переписав наново (у 1978 роцi) в "Чарiвника". Весною 1961 року лiтературна студiя "СIЧ" видала стiнну газету "Заспiв", в якiй було вперше подано поему I. Драча про Т. Шевченка, вiршi iнших студiйцiв, моє оповiдання "Щось хочеться" (пiзнiша назва "Кiлька хвилин до вечора") ввiйшло у збiрку "Долина джерел". На те оповiдання був гострий вiдгук в унiверситетськiй газетi "За радянськi кадри" мого однокурсника I. Варави: "Що ж йому хочеться?" - це перший друкований вiдгук на мою творчiсть, ясна рiч, негативний. До речi, ця ж газетка ще ранiше цiлком несправедливо вилаяла мене пером одного з моïх курсових недоброзичливцiв, навiть намалювали мене "стилягою", хоч я "стилягою" нiколи не був, але то окрема тема. Ота газета "Заспiв", свiжа й молодеча, де був намальований Т. Шевченко iз зеленими вусами, наробила нам чимало клопоту, бо Драча, Пiдпалого, мене, а може, й ще когось хотiли за те вигнати з унiверситету, тягали в КДБ, допитували, але виключили художника, що малював ту газету (забув його прiзвище), його дiвчину i В. Плачинду, який героïчно за них заступився (брата С. Плачинди). На 21 травня ми, смутнi, ïхали в Канiв на 100-рiччя перенесення праху Т. Шевченка: 3. Береза, Ф. Бойко i я зайцями, а I. Драч "порадошно", з квитком. Видовище, яке ми побачили в Каневi, зворушило нас, ми стояли тодi на порозi хати Зiни Берези, канiвчанки, i дивилися на безконечний хiд людей до могили Кобзаря. Вдень пiшов затяжний дощ, i люди аж до вечора розходилися з могили цiлковитим потоком. До речi, в Каневi я бував i ранiше, жив тут пiсля першого курсу (з мiсяць) в унiверситетському таборi - ми були на археологiчнiй практицi. Влiтку почалися публiкацiï поетiв-шiстдесятникiв: I. Драча, М. Сингаïвського, М. Вiнграновського, В. Коротича. I. Драч викликав мене до Києва, i я спiшно приïхав - починалося цiкаве життя, ми були тодi в надзвичайному пiднесеннi. Восени готувався в "Лiтературнiй газетi" розворот на двi сторiнки: "Проза братiв Шевчукiв", але до того чомусь не дiйшло, замiсть того було подано зведенi сторiнки прози, де, крiм нас, були оповiдання Є. Гуцала та В. Дрозда, - вони з'явилися на той час у Києвi з провiнцiï, - Ф. Бойка, I. Драча. Моя окрема сторiнка з'явилася вже в 1962 роцi, i на цьому широкi подачi молодих припинилися. Це все викликало в менi чималу енергiю, в 1961 роцi я написав 18 коротких новел, а в 1962-му аж двадцять - всього 38. Деяким з них судилося бути перекладеними на iншi мови, а одне
- "Вона чекає його, чекає" - було навiть пiзнiше екранiзоване (I. Жилком як студентська робота). Я написав у 1961р. i першу свою статтю "С. Васильченко в Коростишiвськiй семiнарiï" для якогось житомирського збiрника, що його укладав невгамовний Борис Тен, але той збiрник у свiт не вийшов. Отже, у велику лiтературу я ввiйшов фактично в 1962 роцi завдяки публiкацiям у "Вiтчизнi" та "Лiтературнiй Украïнi" - був я у цей час на IV - V курсi унiверситету. Весною цього року, за сприянням Л. М. Новиченка, я жив в Iрпенi два тижнi, пiдгодовуючись i шалено працюючи, - там було, до речi, написано й "Атiллу та Сiрого", сюжет якого менi розповiв Г. Кириченко, яке так полюбили згодом перекладачi. Цього лiта багато ïздив, спершу з кiнорежисером I. Грабовським в Чернiвецьку область: Чернiвцi, Вижниця, Розтоки, пiдiймався в полонини, потiм поïхали до Ужгорода, а тодi до Львова. Вдруге ïздив до Львова та Ужгорода iз В. Дроздом, а разом iз П. Скунцем - до його рiдного Мiжгiр'я. Восени ïздив iз П. Тичиною, М. Вiнграновським та В. П'яновим по Подiллю, були у Вiнницi, Хмельницькому, Старокостянтиновi, багато виступали. На п'ятому курсi я почав пiдробляти як консультант прози Комiсiï по роботi з молодими СПУ, що дало менi змогу покинути гуртожиток i оселитися поблизу будинку М. Рильського в Голосiєвi разом iз поетом Ф. Бойком (згодом цей здiбний поет збожеволiв, фактично на моïх очах). Борис Тен, довiдавшись, що я живу поруч iз М. Рильським, доручив менi занести йому якусь свою роботу, сказавши при цьому: "Може, Максим Тадейович i на вас зверне увагу". Я доручення виконав, але Максим Тадейович на мене уваги не звернув. Ближче я був знайомий iз старших письменникiв з В. Сосюрою, який тепло до мене ставився, з Б. Антоненком-Давидовичем, якого тодi часто вiдвiдував, та Л. Новиченком, з яким ми не раз бесiдували. М. Рильського ж я бачив тепер щодня, вiн гуляв по лiску iз своïм брунатним мисливським псом. У той-таки час я зiбрав своï рукописи у книжку й подав до "Радянського письменника" при сприяннi В. Земляка, але там рукопис нещадно зарiзали. Я тим не вельми журився, бо в перiодицi в 1962 роцi опублiкував 13 оповiдань (всi короткi), якi викликали, за моєю статистикою, 14 вiдгукiв у пресi, бiльшiсть - негативних, навiть озлоблених. Я досить вiльно виступав тодi на вечорах у Спiлцi письменникiв, було й обговорення моєï творчостi (разом з братом, Р. Трєтьяковим, П. Скунцем), де мене Дмитро Гринько охрестив наслiдником Арцибашева, якого я, до речi, й не читав; очевидно, через те мене тодi в СПУ не прийняли, хоч усiх моïх колег приймали i без книжки. Знову-таки тим я не журився, але наприкiнцi 1962 року вiдчув себе вичерпаним: треба було в манерi письма щось мiняти. Тим часом мусив писати диплом, тема якого була: "Публiкацiя документальних матерiалiв з iсторiï Украïни у XVIII столiттi"; в основному я розглядав лiтопис Самiйла Величка, що викликало в мене й пiзнiший iнтерес i стимул до працi над цим твором. Консультантом у мене був викладач Яковлев, педант i сухар, який вимагав, щоб я йому подавав роботу за роздiлами, я рiшуче вiдмовився, бо хотiв написати роботу самостiйно. Науковим же керiвником у мене став професор А. Введенський, який дуже уважно до мене поставився. На захистi прийшло до дискусiï: Яковлев вимагав, щоб поставили "З", а професор А. Введенський
- кругле "5". Поставили четвiрку, загалом же ця робота обiймала близько 250 рукописних сторiнок. Весною i влiтку 1963 року я був зайнятий: кiнчав унiверситет, отже, й писав мало. Цього року був я й учасником Всесоюзноï наради молодих письменникiв у Москвi, де мою творчiсть було сприйнято прихильно. Пiсля унiверситету мене послано в Житомир власним кореспондентом газети "Молода Гвардiя". Тут я виявив, якi рiзнi речi журналiстика й лiтература i який я нездатний до журналiстики
- здається, це помiтили i в редакцiï. Багато ïздив у службових справах по Житомирськiй областi. Восени я одружився з Неонiлою Бiличенко, украïнською фiлологинею; тодi ж надi мною зависла загроза солдатчини. Влiтку й восени я написав близько десяти оповiдань уже в новiй стильовiй манерi. В листопадi менi забрили лоба i вiдпровадили до Мурманськоï областi; там я знову почав писати вiршi. Загалом, ставлення до мене в лiтературi рiзко змiнилося: в цей рiк я не надрукував нiчого, запланована у "Молодi" книжка не вийшла - це було перше холодне мовчання, яке я вiдчув бiля своєï особи,
- фактично, мене вiд лiтературного процесу було вiдсунуто. Подейкували, що й у вiйсько мене i В. Дрозда (того послали в Забайкалля) закинули для перевиховання. Я почав тверезiти. Закинутий на далеку пiвнiч, у Заполяр'я, я страждав, солдат iз мене був десь такий, як Швейк. Новий 1964 рiк я зустрiв у Кiлп-Яврi, неподалiк Мурманська, поставив на своïй тумбочцi крихiтну ялиночку, складав вiршi й сумував за своєю юною й прекрасною дружиною, з якою мене так швидко розлучили, пишучи ïй тужливi листи. На початку року я переïхав iз Кiлп-Явра до Североморська (див. оповiдання "По дорозi в Кала-куртi"), мене помiстили в малiй казармi роти охорони штабу корпусу. Став я тут за писаря, але треба було для цього допуску до секретних матерiалiв; папери послали, й коли вони прийшли, то на мене почали дивитися чотирикутними очима, як на якогось злочинця. Миттю вiдставили вiд писарства й перевели в окрему роту зв'язку, де я був спершу телефонiстом, а потiм телеграфiстом (вельми нездалим, бо в технiцi виключно бездарний). Цi змiни, зрештою, були на лiпше, бо я знову дiстав змогу писати прозу (спершу на телефоннiй станцiï пiд час чергувань, а потiм на посту i в караульному примiщеннi). Написав ряд оповiдань i почав писати свiй перший роман "Набережна, 12". Рукописи я вiдсилав до брата в Житомир, вiн ïх передруковував, а тодi присилав менi копiю; з того всього загубилося тiльки одне оповiдання. Великою радiстю були менi вiдвiдання дружини, яка героïчно долала величезний простiр, що нас роздiляв. Жилося менi серед брутальноï солдатнi психологiчно важко, але i в тому середовищi я знайшов собi приятелiв чи прихильникiв (серед солдат та офiцерiв), фактично щодня писав дружинi листи, щодня ïх i одержуючи, - це мене й пiдтримувало. Не покидав писати й бiлi вiршi. У 1965 роцi менi запахло волею. Я завершив "Набережну, 12" - матерiалом для неï стали листи дружини, в яких вона списувала життя свого дворика у Києвi, я перенiс дiю до Житомира i додав до того ряд образiв чисто житомирських. В промiжках писав короткi оповiдання, в 1964 роцi було ïх написано 14, а в 1965-му - 9, зокрема цикл "Синi хвилi" на тему моïх зустрiчей у Заполяр'ï з дружиною. Завершивши "Набережну, 12", влiтку, на посту, в полярний день, при нiчному сонцi я писав "Вулицю" (тiльки частково надрукована) - серiю житомирських типiв. Згадую тому, що це стало поштовхом до мого задуму великого роману в новелах про вулицю, на якiй я вирiс, - це "Химери зеленого лiта. Хронiка безперспективноï вулицi", новели з якого значною мiрою надруковано в перiодицi, але цiлiсно роман i досi не видано (вiн має близько 30 аркушiв). Останнього мiсяця перед звiльненням я мав таке нервове напруження, що не мiг не тiльки щось писати, а й взагалi будь-що робити. А що весною я здав iспити на офiцера запасу, то в серпнi мене звiльнили. Дружина прислала менi цивiльну одежу, вiйськову я скинув у Мурманську в якомусь туалетi i мав уже собi спокiй. Враження вiд повернення вiдбилося в оповiданнi "Б-5", яке пiзнiше я назвав "Лiтепло ранньоï осенi" ("Долина джерел"). Повернувся я саме в той час, коли почалися масовi полiтичнi арешти серед украïнськоï iнтелiгенцiï, був у кiнотеатрi "Украïна" i вставав, протестуючи проти того (описано в романi "Юнаки з огненноï печi" - ще недрукований). У вереснi я влаштувався в науково-методичний вiддiл музеєзнавства, який мiстився в Києво-Печерськiй лаврi (приписанi були при iсторичному музеï) - враження вiд цiєï роботи вiдбилися в повiстi "Голуби пiд дзвiницею".
Всю осiнь було вiддано на впорядкування написаних творiв, ïхнiй передрук, опрацювання тощо. Тiльки в груднi я засiв до писання повiстi "Середохрестя", яку закiнчив у сiчнi 1966 року, - тут вiдбито моï враження студентського життя. В повiстi багато реального, героï прототипiзованi, за винятком Михайла - своєрiдна трансформацiя авторського "я". Робота у вiддiлi музеєзнавства здебiльшого була нудна - описував солдатськi могили, це вiдривало мене вiд милiших занять лiтературою. Частенько доводилося i ïздити. Редагував тут ряд матерiалiв про украïнськi музеï для журналу ЮНЕСКО "Мигешп", написав i статтю "Пересувнi музеï й автовиставки" (вийшло в - 3 за 1966р.). Загалом, у 1965 - 1966 роках я друкував уже бiльше статей i вперше звернувся у белетристицi до iсторичноï тематики ("Останнiй день", "Полиновий тлiн"). Їздив до Чернiвцiв, Чернiгова, Донецькоï областi. Саме сюди, у Донецьк, менi надiйшла звiстка про арешт брата, що мене приголомшило, я спiшно повернувся до Києва. Були обшуки: в мене вдома i на роботi
- позабирали листи. Був обшук i в батькiв. З роботи менi довелося пiти, iнакше вигнали б. Були допити в КДБ - в Житомирi. Причиною арешту брата було те, що вiн вирiшив (давня його бiблiофiльська пристрасть) набрати в друкарнi i вiдбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським, палiєм украïнiки в ЦНБ. Коли ж почалися арешти в 1965р., вiн вирiшив викинути набiр, тож пiшов на безлюдний берег рiчки Тетерiв i закопав там його в кущах. Випадково цей набiр знайшли хлопчаки i занесли в КДБ. За цi милi розваги брат мiй дiстав п'ять рокiв концтабору суворого режиму.
Влiтку 1966 року почалося редагування моєï першоï книжки "Серед тижня", яку, до речi, впорядкував i дав ïй назву мiй брат, бо я був тодi у вiйську. Редактором книжки став Є. Гуцало. Згадане оповiдання "Останнiй день" (друковане в "Дуклi" в 1967р.) потягло за собою цiлий цикл фольклорно-фантастичних iсторичних оповiдань, який згодом увiйшов у роман-баладу "Дiм на горi". Оповiдання "Останнiй день" я надрукував лише 1992р., з "Дому на горi" його було знято, а саме з нього потiк струмок, що живив мене згодом чи не 15 рокiв. Загалом у 1967 рiк я активно працював у лiтературi - це була, можливо, вершина мого поступування у 60-тi роки. На початку року вийшла моя книжка "Серед тижня". Я був тодi без роботи й мусив заробляти лiтературною працею, а це було на перших порах нелегко. Написав я тодi повiсть "Гнiздо", яку ледве не надрукував "Жовтень", але ïï зняла цензура - згодом вона стала першою частиною роману "П'ятий номер", що входить у житомирську сагу "Стежка в травi, або Двори на передмiстi" (книжкою ще не вийшла), писав оповiдання, перекладав твори Г. Сковороди - так почалося моє зацiкавлення поезiєю украïнського барокко, написав ряд статей. Помiтили мене й за межами Украïни, перекладали моï оповiдання у Варшавi, Москвi i Парижi; я сам перекладав вiршi К. I. Галчинського, якими захопився, пiдготував i подав у "Молодь" книжку "Набережна, 12", про мене знову заговорила критика, особливо тепло вiдгукнувся на "Серед тижня" Iван Сенченко; загалом же старшi письменники мою творчiсть майже не сприймали, за винятком Л. Серпiлiна та I. Сенченка. Коротко працював у видавництвi "Музична Украïна", але затриматися там не змiг, бо вiв себе надто незалежно. Менi запропонували пiти геть, що я й зробив. Вiдтодi службу офiцiйну я щасливо оминав, тим бiльше, що того року мене прийняли до СПУ, як менi казали, бiльшiстю в один голос.
1968 рiк був для мене знаменний тим, що я почав вiдходити вiд чистого реалiзму, зануреного у побут, i звернувся до умовних форм, хоч i реалiзму до решти не покидав - саме тодi з'явилася "Панна сотникiвна", з якоï пiзнiше режисер А. Степаненко зробить фiльм "Повний мiсяць". У травнi я був у Iрпенi на нарадi кiносценаристiв, хоч жодного кiносценарiю не написав. Хоча нi, iще студентом я разом iз братом написав сценарiй за повiстю Я. Галана "Гори димлять"
- це чи не єдине пристойне, що цей письменник створив. Ми були переконанi, що це був би чудовий фiльм. Ясна рiч, нам показали на дверi, а фiльм з'явився за цим сюжетом тiльки в 1991 роцi, але вже робили його iншi люди. Так от, там, в Iрпенi, я почав писати свого "Iллю Турчиновського", але з першого разу вiн менi не пiшов, хоч на цю мою першу iсторико-фiлософську повiсть, яка писалася iз застосуванням умовних форм письма, пiшло у мене все лiто, яке я провiв не в Житомирi, як звичайно, а в Києвi, бо в мене народилася тодi дитина, дочка Мирослава. Цю повiсть багато читало й хвалило (приватне) в 60-тi роки, але я був з неï невдоволений, тож згодом ще переписував ïï. В "Радянському письменнику" дуже зi скрипом iшла робота над книжкою "Вечiр святоï осенi", писав я статтi, рецензiï та оповiдання. До речi, тодi ж у передмовi до книги Е. Гофмана "Золотий горнець" я теоретично обгрунтував свiй перехiд до умовних форм письма. Перекладав я й чудовi есе Василя Горленка (з росiйськоï) - готував його видання в "Днiпрi", але воно свiту не побачило, одне
- через неприхильну рецензiю А. Костенка, а друге - починала прочуватись у суспiльствi реакцiя. Вийшов у мене "Сад пiсень" Григорiя Сковороди, переклав я "Маклену Грасу" М. Кулiша, мене також перекладали на польську, бiлоруську, угорську, хорватську мови. Зрештою, вийшла "Набережна, 12" iз повiстю "Середохрестя", яка викликала зливу негативноï критики, бо в суспiльствi починав уже повiвати холодний вiтерець, призвiсник майбутнiх бiд для нашоï культури та iнтелiгенцiï. Але працював я багато, був повний енергiï i вже, здається, восени цього року вступив у переговори з видавництвом "Днiпро" щодо перекладу на сучасну мову лiтопису Самiйла Величка (вийшов аж у 1991 роцi), бо вже в 1969 роцi цiлий рiк перекладав том перший цього лiтопису. Десь у цьому часi я пiдписав лист-протест украïнськоï iнтелiгенцiï проти закинення в тюрму без суду i слiдства С. Караванського, за що мене проробляли у Спiлцi i примусили писати пояснення. Чимало в 1969 роцi я й писав, зокрема повiсть "Золота трава" (надрукована була в 1984 роцi) i перший варiант повiстi "Мор", до якоï потiм повернувся в 1980 роцi й дав остаточну редакцiю в 1983 роцi. Писав iсторичнi й фольклорно-фантастичнi оповiдання, статтi, мене перекладали на грузинську, бiлоруську, росiйську, польську мови. Нарештi вийшла книжка "Вечiр святоï осенi", в якiй було надруковано вiсiм нових оповiдань i якою практично закiнчилися моï книжковi видання в 60-х роках. На цю книгу рецензiй в украïнських журналах та газетах друкувати не хотiли (нiбито була вказiвка), за винятком статтi О. Никаноровоï в "Дружбе народов", тобто i не в Украïнi. В 1967 - 1969 роках ïздив у Мордовiю вiдвiдувати брата (враження про це вiдбито у романi "Юнаки з огненноï печi"). Так закiнчив свою дiяльнiсть шiстдесятник Валерiй Шевчук. У важкi сiмдесятi роки мене вже майже не друкували, i я пiшов у схиму, тобто зачинивсь у келiï чи в баштi слоновоï костi, як ïï називають, i продовжив там працювати, як умiв та мiг. Друзi моï, за винятком Є. Поповича та В. Яременка, вiд мене вiдвернулися, в 1972 роцi в мене народилася друга дочка, i я присвятив себе лiтературi, науцi та дiтям, не маючи жодноï надiï щось iз своïх писань надрукувати. Позаду залишилася лiтературна метушня, змагання, стосунки з видавництвами й перiодикою, нервування, захоплення, натомiсть пiдiйшла врiвноважена дорослiсть. Можливо, про те й не варто писати, бо я тодi знав у своєму життi одне: щоденну працю без вихiдних та вiдпусток; знав я i моменти високого духовного ояснення, яке допомагало менi жити; в iм'я тих ояснень i задля них, може, я й жив. Твори моï вже значною мiрою виданi, отож я, можна сказати, як письменник, вiдбувся. Вартiсть цих творiв оцiнюватиму не я, а читач та час, отож вони можуть або залишитися, або пiти на смiтник. Цим я своï автобiографiчнi нотатки кiнчаю, а коли б вони видалися читачам чи редакцiï цiкавi, то колись опишу й подальшi два десятилiття: мене як сiмдесятника i мене як вiсiмдесятника. Загалом же заняття моï нагадують притчу Г. Сковороди про пустельника i птаха. Пустельник приходить у сад i ловить птаха. Але зловити його не може. Зрештою, коли б вiн його зловив, то вже нiчого було б приходити в той сад. Сад житейський, сад думок i почуттiв.

Заголовок 1 Заголовок 2
ВалерIй Шевчук (Народився 20 серпня 1939)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация