Сковорода ГригорIй Савич (1722-1794) просвiтитель-гуманiст, фiлософ, поет, перекладач Народився 3 грудня 1722 року в селi Чорнухах на Полтавщинi в сiм Їï малоземельного козака. Батьки вiдзначалися побожнiстю, миролюбством, гостиннiстю, чеснiстю. Зростаючи у середовищi мудроï праведностi, ïхнiй син з раннiх лiт вiдзначався схильнiстю до зосередженостi на своєму внутрiшньому свiтi, твердiстю духу, великим бажанням до науки i знань. У 1738 роцi батьки вiддають Григорiя на навчання до Киïвськоï академiï. Досить швидко вiн став видiлятися успiхами серед своïх однолiткiв. У 1742 роцi його запрошують до придворноï спiвацькоï капели в Петербург. Пiсля двох рокiв перебування у пiвнiчнiй столицi вiн повертається продовжувати перерване навчання. Людина виняткових здiбностей i гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академiï глибокi знання з фiлософiï, вiтчизняноï, античноï, захiдноєвропейськоï лiтератур, досконало опанував кiлька iноземних мов, серед яких були латинська, грецька, нiмецька. У 1750 роцi трапляється нагода вирушити у тривалу поïздку за кордон, з якоï Григорiй Савич скористався. Вiн вiдвiдує Австрiю, Словаччину, Польщу, Нiмеччину, де знайомиться з життям тамтешнiх народiв, вивчає ïхнi звичаï i ближче знайомиться з культурою, передовими фiлософськими iдеями, лiтературними течiями. Безсумнiвно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядiв майбутнього фiлософа. Три роки тривала ця експедицiя, повернувшись пiсля якоï в Украïну, Г.Сковорода займається педагогiчною дiяльнiстю. Працює в Переяславському колегiумi, де запроваджує багато новаторських iдей, чим, звiсно, викликав невдоволення багатьох. Саме за недотримання усталених методiв викладання його звiльняють вiд цiєï дiяльностi. Пiсля цього Г.Сковорода тривалий час працює придворним учителем у помiщика Степана Томари на Переяславщинi. Вiн довго не погоджувався на таку службу, але, хитрощами заманений i заведений до панськоï садиби, змушений був усе-таки пристати на непривабливу пропозицiю. Любов, привiтна приязнь, якою вiдзначався колишнiй вельможа, бiльш за все впливали на Григорiя Савича. Залишаючись при дворi, вiн був сповнений щиросердним бажанням стати корисним людям. Цi роки вiдзначилися поглибленим зближенням з життям народу, його внутрiшнiм єством, i це допомагало йому у пiзнаннi як самого себе, так i навколишнього свiту. Часто у вiльнi вiд основних обов Їязкiв години вiн мандрував околицями села: гаï, дiброви, поля були спiврозмовниками або спiвучасниками його роздумiв. Усе бiльше i бiльше вiддаляючись вiд суєтностi, вiн з хвилюючим самозреченням наближався до найпривабливiшого свого пристанища - любомудростi. З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працює як викладач поетики i етики в Харкiвському колегiумi. Протест i несприйняття схоластичних догматiв навчального процесу послужили причиною його звiльнення. Понад чверть столiття, "переповнюючись живим вiдчуттям iстини", мандрує вiн мiстами i селами Лiвобережноï Украïни, часто перебираючись i в сусiднi губернiï, даруючи народовi знання й досвiд духовного самопiзнання. З 1753 по 1785 рiк Г.Сковорода пише переважну бiльшiсть своïх поетичних творiв, що склали збiрку "Сад Божественних пiсень". Простий i образний стрiй думок, доступнiсть вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистостi увагу всiєï спiльноти. Особливiсть же його подвижництва полягає в тому, що вiн прагнув збудити "мислячу силу" в свого народу, пiдняти в людинi все краще, закладене у неï природою й Богом, i розвивати, долучаючи до цiнностей вищих i вiчних. Досягнення ж ïх означає спасiння й дарує щастя. Так, у "трудах праведних", i скiнчив свiй життєвий шлях один з найгенiальнiших фiлософiв свiту Григорiй Савич Сковорода. Помер вiн 9 листопада 1794 року в селi Пан-Iванiвцi (нинi - Сковородинiвка) на Харкiвщинi. Перед смертю поет i фiлософ заповiдав поховати себе на пiдвищеннi бiля гаю, а на могилi зробити напис: "Свiт ловив мене, та не спiймав". Таким чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою вiдданiсть духовному спасенному життю перед земними суєтнiстю i марнотою. Серед загальноï атмосфери кволого духу украïнськоï нацiï XVIII столiття яскравим зблиском стало життя будителя нацiï, фiлософа i поета Григорiя Савича Сковороди. Здається, з самiсiнького дна полiтичного занепаду, в час майже повноï руïни колишньоï величi з Їявилася постать, що уособлювала найкращi якостi нашого народу: незламнiсть духу, волелюбство, мудрiсть, подвижництво. Генiй народу, втiлений у постать мандрiвного фiлософа-вчителя, пробуджував колективний розум i запалював його до прагнення й утвердження iснування в дусi. Вроджене вiдчуття i набутi знання досить швидко виробилися у Г.Сковороди у непохитне переконання, що животворящим началом людини є ïï дух. Самопiзнання, заглиблення у свiй внутрiшнiй свiт, умiння слухати себе, голос своєï совiстi дозволяють правильнiше й чiткiше осягнути покликання людини на цiй землi, викристалiзувати думки i почуття, аби навести духовний лад у своïй душi. Бо тiльки в чистотi, несуєтностi, благоговiйностi й мудростi можна почути iстинний голос свого внутрiшнього "я", голос духу. Феномен постатi Григорiя Савича Сковороди - у дивовижному гармонiйному поєднаннi краси тiлесноï й духовноï. У власному життi вiн сповiдував виразнi й твердi принципи: самопiзнання i внутрiшня згода з волею Бога. Окрiм того, фiлософ постiйно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенцiал, який лише необхiдно спрямувати у потрiбне русло, на справi Божi: пiзнання i творчiсть. У своïх фiлософських творах великий мислитель розмiрковував над основами буття. Вроджена чутливiсть, схильнiсть до роздумiв, здiбнiсть до знань, любов до працi - все це сприяло формуванню особ-ливого внутрiшнього свiту, наповненого iстинною мудрiстю, справ-жнiми почуттями. Це й дозволило йому визначити чiтку систему поглядiв на щоденне земне iснування. Показником такоï справжньоï мудростi стало його переймання загальним станом духовностi свого суспiльства, йому було замало того, що вiн збагнув, вiдкрив для себе сенс i радiсть буття, йому болiло зубожене iснування своєï нацiï. Бажання допомогти, наставити на путь iстинний своïх ближнiх штовхало його в новi й новi ман-дрiвки, аби нести просвiтницьке, рятiвне слово спасiння спраглим душам. "Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодноï речовини не стосується; вiн не золото, не срiбло, не дерево, не вогонь, не вода, не зiрки, не планети... Як здоров Їя має свою точку не зовнi, а всерединi тiла, так мир i щастя в найглибшiй точцi душi нашоï перебуває i є здоров Їям ïï та нашим блаженством. Здоров Їя тiла є не що iнше, як мир тiлесний, як мир сердечний є пожива на здоров


Їя душi, i як здоров Їя родиться пiсля очищення з тiла шкiдливоï й зайвоï мокроти, матерi всiх хвороб, так i серце, очищуване вiд пiдлих свiтських гадок, що турбують думку, починає проглядати схований усерединi себе скарб щастя свого, вiдчуваючи, нiби пiсля хвороби, бажання поживи своєï, подiбне до нашого горiха, який зачинає зерно життя свого в звичайному колоску. Оцих-то, хто починає себе пiзнавати, закликає премудрiсть божа у дiм свiй, на гостину..." Одержимий iдеєю духовного вiдродження украïнськоï нацiï, мудрець виношує у своïй ментальностi образ справжнього громадянина своєï держави. У фiлософському трактатi "Жiнка Лотова" Г.Сковорода говорить про подвiйне народження людини: один раз фiзично, а другий - духовно. Ця, вдруге народжена, "...людина вiльна. У висоту, вглиб, вшир лiтає без меж. Не заважають ïй нi гори, нi рiки, нi моря, нi пустелi. Провидить вiддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає у майбутнє, ходить по поверхнi океану, ввiходить зачиненими дверима. Очi ïï голубинi, орлинi крила, прудкiсть оленя, левова вiдвага, вiрнiсть горлицi, вдячнiсть лелеки, незлобнiсть ягняти, швидкiсть сокола, журавлина бадьорiсть. Тiло ïï
- дiамант, смарагд, сапфiр, яшма, кришталь i рубiн. Над головою ïï лiтає седмиця божих птахiв: дух смаку, дух вiри, дух надiï, дух милосердя, дух поради, дух прозрiння, дух чистосердя. Голос ïï - голос грому..." Перед нами словесний портрет мовби iдеальноï людини, виплеканий уявою i досвiдом фiлософа, що втiлив у ньому найкращi моральнi та фiзичнi якостi. Увесь творчий доробок Григорiя Сковороди, який включає 17 фiлософських творiв, 7 перекладiв, збiр-ник "Сад Божественних пiсень", "Байки Харкiвськi", - це єдина система поглядiв, єдина фiлософiя. Свого часу I.Франко назвав Г.Сковороду "нацiональним фiлософом", оскiльки вiн дав вираження глибоким i суттєвим духовним цiнностям нацiï. Мудрiсть Г.Сковороди вирiшальною мiрою була виплекана премудрiстю вiри. Насамперед це стосується розумiння смертi. Воно узгоджується з догматами вiри: смерть як вiнець життя i дверi в безсмертя. "Треба своєчасно приготувати собi зброю проти цього ворога не рiзного роду мiркуваннями, бо вони не дiйснi, але спокiйним узгодженням своєï волi з волею Творця. Такий душевний мир готується заздалегiдь, вiн зростає тихо у тайнi серця, змiцнюється почуванням зробленого добра". Усвiдомлюючи своє покликання й часове призначення пробудження духу нацiï, Григорiй Савич Сковорода кожним словом, кожним кроком, кожним помислом виконував свою мiсiю. Власним життям вiн канонiзував високi моральнi принципи: волелюбнiсть, твердiсть духу, гiднiсть, щирiсть, добролюбство, прагнення мудростi, надiйнiсть, любов до ближнього. Цим утверджувалися моральнi пiдмурки нового украïнського суспiльства. Творча спадщина великого фiлософа стала невичерпним джерелом мудростi й життєдайноï наснаги для украïнського народу на довгi-довгi вiки. Вона злободенна й сьогоднi. Вона актуальною буде i завтра. Межi духовному вдосконаленню людини так i не визначено. ** Подивись на людину i пiзнай ïï! На кого схожа iстинна людина, що панує в плотi? Подiбна на добрий i повний колос. Розсуди ж: не стебло з листочками є колос, не солома його, не полова, не зовнiшня шкiрка, що одягає зерно, i не тiло зерна, а колос є сама сила, яка створює стебло, солому, тiло зерна й iнше, у тiй силi все оте невидимо перебуває. Вона виявляє все те весною, коли вся зовнiшнiсть на зернi зiгнила, щоб утворення плоду не було приписане мертвiй землi, тобто гниючiй зовнiшностi, а щоб вся слава була вiддана невидимому Богу, який усюди дiє своєю таємною правицею, щоб лиш вiн був у всьому голова, а вся iнша зовнiшнiсть
- п Їята. Вiд колоска поступи до людини. У колосi ти бачив солому, полову, шкiрку, та не там Бог. Де ж? У невидимiй рослиннiй силi Бог виростив нам колос невидимою силою. Глянь же на тiлеснiсть людини: не там сила Божа! Вона у ïï невидимостi заховалася. Пiднiми ж вiд земноï плотi думки твоï i зрозумiй в собi людину, народжену вiд Бога, а не створену в останнiй час життя! Рослинна сила зерна є голова всього тiла, таємна дiйснiсть невидимого Бога: пiзнай у собi силу розумну, слово Боже, слово вiчне, правицю Божу, закон, владу, царство, невидимiсть, образ Отця Небесного! Розкрий серце твоє для прийняття вiри i для обiймiв того чоловiка, котрий своєму Отцю Небесному - замiсть сили його i замiсть правицi його навiки вiкiв. Це насiння твоє, зерно твоє просторiше вiд небес i земних кiл, це видиме небо i ця земля в ньому ховаються, i чи не зможе зберегти тебе це насiння? Ах! Будь упевнений, що найнечутливiша волосина твоєï голови, втративши свою зовнiшнiсть, у ньому (насiннi) без усякоï шкоди заховається, збережеться, стане благою! О насiння благословенне, людино iстинна, Божа! Вся видимiсть є ïï пiднiжжя. Сама вона в собi носить царство, онебеснюючи всякого ним просвiщеного i наповнюючи своïм всенаповненням, сiвши на мiсцi правицi (праворуч) Отця Небесного навiки. /**Г.Сковорода.**/ ** Одягався вiн пристойно, але просто; ïжу мав, що складалася з трав, плодiв i молочних приправ, споживав ïï ввечерi, пiсля заходу сонця; м
Їяса та риби не ïв не через марновiрство, а iз своєï внутрiшньоï потреби; для сну видiляв свого часу не бiльше чотирьох годин на добу; вставав до зорi i, коли дозволяла погода, завжди ходив пiшки за мiсто прогулюватися на чисте повiтря i в сади; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всiм задоволений, добродушний, принижений перед усiма, охочий до слова, де не змушений говорити, iз усього виводив мораль, шанобливий до будь-якого стану людей, вiдвiдував хворих, утiшав печальних, дiлив останнє з неiмущими, вибирав i любив друзiв за ïхнє серце, мав побожнiсть без марновiрства, вченiсть без зазнайства, поводження без лестощiв. /**М.Ковалинський.**/
Сковорода ГригорIй Савич (1722-1794) просвiтитель-гуманiст, фiлософ, поет, перекладач Народився 3 грудня 1722 року в селi Чорнухах на Полтавщинi в сiм Їï малоземельного козака. Батьки вiдзначалися побожнiстю, миролюбством, гостиннiстю, чеснiстю. Зростаючи у середовищi мудроï праведностi, ïхнiй син з раннiх лiт вiдзначався схильнiстю до зосередженостi на своєму внутрiшньому свiтi, твердiстю духу, великим бажанням до науки i знань. У 1738 роцi батьки вiддають Григорiя на навчання до Киïвськоï академiï. Досить швидко вiн став видiлятися успiхами серед своïх однолiткiв. У 1742 роцi його запрошують до придворноï спiвацькоï капели в Петербург. Пiсля двох рокiв перебування у пiвнiчнiй столицi вiн повертається продовжувати перерване навчання. Людина виняткових здiбностей i гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академiï глибокi знання з фiлософiï, вiтчизняноï, античноï, захiдноєвропейськоï лiтератур, досконало опанував кiлька iноземних мов, серед яких були латинська, грецька, нiмецька. У 1750 роцi трапляється нагода вирушити у тривалу поïздку за кордон, з якоï Григорiй Савич скористався. Вiн вiдвiдує Австрiю, Словаччину, Польщу, Нiмеччину, де знайомиться з життям тамтешнiх народiв, вивчає ïхнi звичаï i ближче знайомиться з культурою, передовими фiлософськими iдеями, лiтературними течiями. Безсумнiвно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядiв майбутнього фiлософа. Три роки тривала ця експедицiя, повернувшись пiсля якоï в Украïну, Г.Сковорода займається педагогiчною дiяльнiстю. Працює в Переяславському колегiумi, де запроваджує багато новаторських iдей, чим, звiсно, викликав невдоволення багатьох. Саме за недотримання усталених методiв викладання його звiльняють вiд цiєï дiяльностi. Пiсля цього Г.Сковорода тривалий час працює придворним учителем у помiщика Степана Томари на Переяславщинi. Вiн довго не погоджувався на таку службу, але, хитрощами заманений i заведений до панськоï садиби, змушений був усе-таки пристати на непривабливу пропозицiю. Любов, привiтна приязнь, якою вiдзначався колишнiй вельможа, бiльш за все впливали на Григорiя Савича. Залишаючись при дворi, вiн був сповнений щиросердним бажанням стати корисним людям. Цi роки вiдзначилися поглибленим зближенням з життям народу, його внутрiшнiм єством, i це допомагало йому у пiзнаннi як самого себе, так i навколишнього свiту. Часто у вiльнi вiд основних обов Їязкiв години вiн мандрував околицями села: гаï, дiброви, поля були спiврозмовниками або спiвучасниками його роздумiв. Усе бiльше i бiльше вiддаляючись вiд суєтностi, вiн з хвилюючим самозреченням наближався до найпривабливiшого свого пристанища - любомудростi. З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працює як викладач поетики i етики в Харкiвському колегiумi. Протест i несприйняття схоластичних догматiв навчального процесу послужили причиною його звiльнення. Понад чверть столiття, "переповнюючись живим вiдчуттям iстини", мандрує вiн мiстами i селами Лiвобережноï Украïни, часто перебираючись i в сусiднi губернiï, даруючи народовi знання й досвiд духовного самопiзнання. З 1753 по 1785 рiк Г.Сковорода пише переважну бiльшiсть своïх поетичних творiв, що склали збiрку "Сад Божественних пiсень". Простий i образний стрiй думок, доступнiсть вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистостi увагу всiєï спiльноти. Особливiсть же його подвижництва полягає в тому, що вiн прагнув збудити "мислячу силу" в свого народу, пiдняти в людинi все краще, закладене у неï природою й Богом, i розвивати, долучаючи до цiнностей вищих i вiчних. Досягнення ж ïх означає спасiння й дарує щастя. Так, у "трудах праведних", i скiнчив свiй життєвий шлях один з найгенiальнiших фiлософiв свiту Григорiй Савич Сковорода. Помер вiн 9 листопада 1794 року в селi Пан-Iванiвцi (нинi - Сковородинiвка) на Харкiвщинi. Перед смертю поет i фiлософ заповiдав поховати себе на пiдвищеннi бiля гаю, а на могилi зробити напис: "Свiт ловив мене, та не спiймав". Таким чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою вiдданiсть духовному спасенному життю перед земними суєтнiстю i марнотою. Серед загальноï атмосфери кволого духу украïнськоï нацiï XVIII столiття яскравим зблиском стало життя будителя нацiï, фiлософа i поета Григорiя Савича Сковороди. Здається, з самiсiнького дна полiтичного занепаду, в час майже повноï руïни колишньоï величi з Їявилася постать, що уособлювала найкращi якостi нашого народу: незламнiсть духу, волелюбство, мудрiсть, подвижництво. Генiй народу, втiлений у постать мандрiвного фiлософа-вчителя, пробуджував колективний розум i запалював його до прагнення й утвердження iснування в дусi. Вроджене вiдчуття i набутi знання досить швидко виробилися у Г.Сковороди у непохитне переконання, що животворящим началом людини є ïï дух. Самопiзнання, заглиблення у свiй внутрiшнiй свiт, умiння слухати себе, голос своєï совiстi дозволяють правильнiше й чiткiше осягнути покликання людини на цiй землi, викристалiзувати думки i почуття, аби навести духовний лад у своïй душi. Бо тiльки в чистотi, несуєтностi, благоговiйностi й мудростi можна почути iстинний голос свого внутрiшнього "я", голос духу. Феномен постатi Григорiя Савича Сковороди - у дивовижному гармонiйному поєднаннi краси тiлесноï й духовноï. У власному життi вiн сповiдував виразнi й твердi принципи: самопiзнання i внутрiшня згода з волею Бога. Окрiм того, фiлософ постiйно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенцiал, який лише необхiдно спрямувати у потрiбне русло, на справi Божi: пiзнання i творчiсть. У своïх фiлософських творах великий мислитель розмiрковував над основами буття. Вроджена чутливiсть, схильнiсть до роздумiв, здiбнiсть до знань, любов до працi - все це сприяло формуванню особ-ливого внутрiшнього свiту, наповненого iстинною мудрiстю, справ-жнiми почуттями. Це й дозволило йому визначити чiтку систему поглядiв на щоденне земне iснування. Показником такоï справжньоï мудростi стало його переймання загальним станом духовностi свого суспiльства, йому було замало того, що вiн збагнув, вiдкрив для себе сенс i радiсть буття, йому болiло зубожене iснування своєï нацiï. Бажання допомогти, наставити на путь iстинний своïх ближнiх штовхало його в новi й новi ман-дрiвки, аби нести просвiтницьке, рятiвне слово спасiння спраглим душам. "Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодноï речовини не стосується; вiн не золото, не срiбло, не дерево, не вогонь, не вода, не зiрки, не планети... Як здоров Їя має свою точку не зовнi, а всерединi тiла, так мир i щастя в найглибшiй точцi душi нашоï перебуває i є здоров Їям ïï та нашим блаженством. Здоров Їя тiла є не що iнше, як мир тiлесний, як мир сердечний є пожива на здоров