<< Главная страница

ВОЛОДИМИР СОСЮРА (1898 -1965) Володимир Миколайович Сосюра народився на станцiï Дебальцеве (нинi Донецькоï обл.) 6 сiчня 1898р. Дитячi роки поета минали в с Третя Рота (нинi м. Верхнє), у старiй хворостянцi над берегом Дiнця. Про цей край Сосюра пiзнiше образно розповiв у автобiографiчному романi "Третя Рота". Одинадцяти рокiв хлопець пiшов працювати до бондарного цеху содового заводу, потiм телефонiстом, чорноробом, не цурався випадкових заробiткiв. Початкову освiту здобував пiд опiкою батька, кресляра за фахом, який працював i вчителем, i писарем, i адвокатом, i шахтарем. У 1911р. В. Сосюра вступає до мiнiстерського двокласного училища в с Третя Рота.


14 жовтня 1917р. Лисичанська газета "Голос рабочего" друкує його вiрш "Плач волн", затим - перший вiрш украïнською мовою "Чи вже не пора", а наприкiнцi жовтня
- "Товаришу", написаний у стилi революцiйного маршу. У 1918р. у складi робiтничоï дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстаннi проти кайзерiвських вiйськ, стає козаком петлюрiвськоï армiï, входить до особистоï варти самого Петлюри. Згодом вiн втiк з ïï лав i потрапив в полон до денiкiнцiв. Його розстрiлювали як петлюрiвця, але рана виявилась несмертельною, i поет вижив. Судив В. Сосюру i червоний ревтрибунал, i тiльки житейська мудрiсть голови трибуналу, котрий розгледiв у хлопчинi поета, врятувала йому життя. У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесi, де його, хворого на тиф, прийняли до своïх лав бiйцi Червоноï Армiï. У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з бiлополяками та армiєю Н. Махна. Пiзнiше у поемi "Два Володьки" поет робить спробу дослiдити двоïстiсть своєï душi: Рвали душу мою два Володьки в бою. i обидва, як я, кароокi, i в обох ще незнаний, невиданий хист. Рвали душу мою - комунар i нацiоналiст. Трагедiя Сосюри подiбна до трагедiï М. Хвильового, котрий не витримав такого внутрiшнього конфлiкту й закiнчив життя самогубством. Рiзниця тiльки в тому, що Сосюра-украïнець не дiйшов до заперечення Сосюри-комунiста й лишився жити далi з тягарем своєï двоïстостi. Цiкавим при цьому є один надзвичайно характерний для Сосюри момент: два Сосюри - украïнець i комунiст - живуть в одному Сосюрi-поетi поруч, але зовсiм окремим життям. До певного часу вони мiж собою боролись, змагаючись за першiсть, але потiм знайшли компромiс. Цей компромiс знайдено на базi своєрiдного подiлу мiж ними сфер ïхнього вияву i взаємного невтручання в цi сфери. Сосюра-комунiст має в своєму володiннi виключно сферу свiдомостi, розумового сприйняття дiйсностi, в той час коли Сосюра-украïнець неподiльно панує в сферi почуття, так би мовити сердечного сприйняття дiйсностi. Тому в кожнiй книжцi Сосюри можна вiдразу одним оком вiдокремити "кесареве кесаревi" вiд "Божого Боговi", так само, як це можна дуже легко вiдокремити i в кожному з тих його вiршiв, де обидва цi елементи є поруч. Вони не тiльки взаємно не про-никаються, а навiть взаємно й не доторкаються. Хоча водночас обидва Сосюри цiлковито щирi, бо взагалi щирий Сосюра - поет i людина. I зовсiм ясно, що совєтська влада не має жодних пiдстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зрадi ïй, бо ж зовсiм ясно, що своєю свiдомiстю вiн належить ïй. А що серцем вiн украïнець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Iнша справа, що в сферi серця вiн бiльше на своєму мiсцi, нiж в сферi розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета за покликанням. Рання поезiя В. Сосюри вбирала художнi здобутки рiзних стилiв i течiй того часу (символiзму, iмпресiонiзму). Разом з тим увиразнювались риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро вiдчутий "смак" життя, барв, звуку, злитiсть суб'єкта лiрики з навколишньою дiйснiстю. У 1921 р. побачила свiт збiрка Сосюри "Поезiï", що досi вважалася його першою книжкою (проте вiднайдений документ коригує цю думку: рукою Сосюри в нiм записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збiрку його поезiй "Пiснi кровi...", але ïï поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема "Червона зима", яка зробила Сосюру знаменитим. Естетика, з якоï народилася "Червона зима" i яку несла лiрика В. Сосюри 20-х рокiв (збiрки "Червона зима"; "Осiннi зорi", 1924; "Сьогоднi", 1925; "Золотi шулiки", 1927; "Коли зацвiтуть акацiï", 1928 та iн.), визнавала й пiдносила цiннiсть кожноï окремоï долi, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в нiй безслiдно. З-пiд пера митця вийшла низка лiро-епiчних поем: "Оксана" (1922), "Робiтфакiвка" (1923), "Воно", "Шахтар", "Сiлькор", "Хлоня". До цих творiв, треба гадати, належала й поема "Махно" (близько 1924р.), текст якоï не зберiгся. Одним iз перших проявiв iнтересу молодоï лiтератури до рiдноï давнини став вiршований роман В. Сосюри "Тарас Трясило" (1926). Вiд 1925 р. В. Сосюра повнiстю вiддається лiтературнiй працi, полишивши агiтпроп, а потiм i Харкiвський унiверситет. Протягом десятилiття (1922 -1932) вiн був членом багатьох лiторганiзацiй (Пролеткульту, "Плугу", "Гарту", ВАПЛIТЕ, ВУСППу та iн.), постiйно брав участь у лiтературних дискусiях.
У 1927 -1929 pp. написав низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрi провiдного майстра лiричного жанру, але "провладнi" критики все суворiше засуджують творчiсть поета, ввергаючи його в стан глибокоï творчоï кризи. Настроï вiдчаю позначилися й на збiрцi "Серце" (1931) i, зокрема, на однойменному вiршi.
За "нацiоналiстичнi ухили" у 1934р. поета виключають з партiï i зi Спiлки письменникiв. У цi кризовi роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спiлки радянських письменникiв. У припливi нових сил i надiй вiн повертається до роботи. Наступних рокiв з'являються збiрки "Новi поезiï" (1937), "Люблю" (1939).
У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбiльше лiро-епiчне полотно
- роман у вiршах "Червоногвардiєць", який увiбрав усе те, що становить автобiографiчну основу його творчостi 20 - 30-х рокiв: спогади про дитинство, передреволюцiйна Донеччина, громадянська вiйна, боротьба й кохання в якомусь своєму магiчному поєднаннi. Останнi передвоєннi книжки ("Журавлi прилетiли", "Крiзь вiтри i роки", (1940) сповненi мотивiв любовi до жiнки ("Марiï"), природи ("Я квiтку не можу зiрвати"), до Вiтчизни. Двi любовi поета - до жiнки й Вiтчизни - були двоєдиним джерелом його поетичного натхнення. Iнтимну лiрику Сосюри зчаста iменують "Книгою Марiï". На перший погляд, це не зовсiм справедливо, адже поетична галерея романтизованих жiночих постатей у творчостi поета широка: i Ївга, i Галя, i загадкова Констанцiя... Та з усiх цих милих серцю iмен найбiльше чомусь вiдгукувалось у душi митця старозаповiтне iм'я - Марiя. "...Губи шепочуть в блаженнiм поривi для мене єдинеє iм'я: "Марiє!.." (1931); або ж: "Твоє iм'я "Марiя" найкраще всiх iмен" (1948). Зеленiють жита, i любов одцвiта, i волошки у полi синiють. Од дихання мого тихий мак облiта, нiби iм 'я печальне - Марiя. (1925) Магiчна сила iменi тiльки уособлювала магiчну силу жiнки в життi й творчостi поета. Жiночнiсть для нього - квiнтесенцiя чистоï краси. Лiрична героïня любовноï лiрики Сосюри, при всiй ïï варiантностi, багатоiпостасностi, - завше зберiгає певний "набiр" домiнантних рис, - зовнiшнiх i внутрiшнiх. Це неодмiнно - золотокоса красуня з блакитними очима, готова до свiтлоï само-офiри в iм'я коханого, берегиня "тихоï", жертовноï любовi. Обставини кохання змiнюються з вiрша до вiрша, але завжди перед нами - велична iсторiя унiкальноï любовi, здатноï перевернути свiт.
У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирiï, 1942 р. працював в Украïнському радiокомiтетi в Москвi, 1943 р. входив до редакцiï фронтовоï газети "За честь Батькiвщини". Лiрику Сосюри рокiв Вiтчизняноï вiйни (збiрки "В годину гнiву", 1942, "Пiд гул кривавий", 1942, численнi публiкацiï в перiодицi) проймають два мотиви. Це - вiра в перемогу й водночас неретушований показ людськоï бiди.
Друга книга Сосюриноï поезiï - книга Украïни. Безлiч творiв поета присвячено патрiотичнiй темi: протягом цiлого життя вiн повсякчас сповiдається в любовi та клянеться у вiрностi рiднiй землi. Причому образ Вiтчизни поступово розростається - вiд маленькоï Третьоï Роти через степове роздолля Донеччини
- до всього украïнського свiту з неодмiнними "ясними зорями" й "тихими водами". Саме за незгасну любов до Украïни неповторному Володьцi судилося зазнати найбiльше прикрощiв, але жоднi приписи чи й навiть вироки не змусили його вiдректися найдорожчого. Любiть Украïну, як сонце любiть, як вiтер, i трави, i води... В годину щасливу i в радостi мить, любiть у годину негоди. (1944) Патрiотичний вiрш "Любiть Украïну!" у 1951 р. став причиною найгострiших звинувачень поета в нацiоналiзмi. В. Сосюру знову перестають друкувати, вiн живе пiд прямою загрозою арешту, яка зникає тiльки зi смертю Сталiна 1953 р. I тодi з'являються новi книги вiршiв "За мир" (1953), "На струнах серця" (1955), "Солов'ïнi далi" (1957). Поема "Мазепа" (розпочата 1929 р., завершена в 1959
- 1960) вiднесена до "заборонених творiв", разом з Aрунтовним лiтературознавчим аналiзом вона була опублiкована в журналi "Киïв" лише 1988р., адже за сталiнщини опублiкувати ïï не було нiякоï змоги, бо постать гетьмана офiцiйно спотворювалася, а його дiï вважалися зрадницькими. Ю. Барабанi у дослiдженнi твору слушно вказував на стильову неоднорiднiсть поеми. Якщо в першiй частинi образ Мазепи окреслюється в романтичному планi, то в другiй значна увага вiдведена фiлософському осмисленню iсторичних подiй кiнця XVII
- початку XVIII ст. i ролi в них гетьмана, який рiшуче виступив за вiдновлення козацькоï держави. Поет дотримується концепцiï патрiотичноï дiяльностi Мазепи й спростовує великодержавницькi - i царськi, i комунiстичнi - версiï "зрадництва" гетьмана. У поемi акцентується, що Мазепа нiколи не був зрадником рiдного народу, а дбав про нього, намагався звiльнити вiд московського колонiального пригнiчення. Звичайно, поразка гетьмана наклала драматично-трагiчний вiдбиток на його образ у художньому трактуваннi Сосюри. У цьому зв'язку Ю. Барабаш вiдзначає, що Сосюра намагався збагнути насамперед не стiльки, "може, Мазепу, як самого себе, розв'язати у своïй свiдомостi й у серцi не лише застарiлi iсторичнi, а не менш болючi сьогоденнi вузли. То була й щира сповiдь, i вiдповiдь недоброзичливцям, яка визрiвала протягом десятилiть, i свого роду емоцiйна розрядка, i, якщо хочете, певна моральна компенсацiя,
- у тому числi й за вимушене каяття". Одне слово, поема "Мазепа" пройнята високим патрiотичним пафосом. Цей твiр Сосюри "є тiльки вiдкидав вульгарнi стереотипи характеристики видатного сина Украïни, а й заповнював iстотну прогалину в нашiй художнiй лiтературi про трагiчну добу втрати решток козацькоï державностi. У 1960р. Сосюра завершує поему "Розстрiляне безсмертя", розпочату в довоєнний час i опублiковану тiльки 1988 р. в журналi "Вiтчизна" ( - 1). Є пiдстави вважати, що "заспiвна" частина цього твору, присвяченого жертвам сталiнського терору, є поновленим з пам'ятi шматком втраченоï поеми "Махно". Цей твiр засвiдчив, що Сосюра нiколи не зраджував iдеалiв юностi, коли зi зброєю в руках боровся за украïнську незалежнiсть, коли разом зi своïми побратимами у 20-х роках намагався пiднести до європейського рiвня рiдну лiтературу. В поемi щиро й тепло йдеться про цвiт нашоï творчоï iнтелiгенцiï, який було брутально обiрвано сталiнськими: сатрапами в передвоєнне десятирiччя. Тому хвилююча повiнь лiризму, яка сповнює розповiдь, часто переривається iнвективами на адресу новiтнiх опричникiв. Так, тема Украïни, тема ïï драматичноï iсторiï в трагiчноï сучасностi жила й пульсувала в творчостi Сосюри впродовж усього його творчого життя. Низку цiкавих творiв мiстять книжки В.. Сосюри "Близька далина" (1960) i "Поезiя не спить" (1961),. "Осiннi мелодiï" (I964) та "Весни дихання" (1964).
Поет помер вiд гiпертонiï, 8 сiчня 1965р. Цiннiсть творчостi В. Сосюри не в особливостях його поетичноï технiки, а ъ особливостях того людського явища украïнськоï дiйсностi радянського перiоду, що становить собою змiст його поетичного свiту. Це явище нiде не виявилось так яскраво i нiде не знайшло такого щирого вислову, як саме в особi Сосюри i та в, його наскрiзь особистiй i наскрiзь щирiй поезiï. I саме ця щирiсть поетичного вислову Сосюри, що виявляє нам його таким; яким вiн є, робить його особливо цiкавою людською постаттю в украïнськiй радянськiй лiтературi.
ОСНОВНIТВОРИ: "Третя Рота", "Червона зима", "Солов'ïнi далi", "Любiть Украïну",. "Так нiхто не кохай", "Два: Володьки",. "Марiï", "Мазепа", "Розстрiляне безсмертя". ДОДАТКОВА ЛIТЕРАТУРА: 1. Iсторiя украïнськоï лiтератури XX столiття. У 2 кн. Кн. 1.
- К., 1998. 2. Усе для школи: Украïнська лiтература: програмнi тексти, iлюстрацiï, пояснення, завдання, тести: Ї0 кл. ЇК., Львiв, 2001. 3. Бурляй Ю. Невiдомий Сосюра; Бiогр. етюди //Киïв. - 1998. ЇШ-1 Ї2. 4. Моренець В. Володимир Сосюра; Нарис життя i творчостi. ЇК., 1990.
ВОЛОДИМИР СОСЮРА (1898 -1965) Володимир Миколайович Сосюра народився на станцiï Дебальцеве (нинi Донецькоï обл.) 6 сiчня 1898р. Дитячi роки поета минали в с Третя Рота (нинi м. Верхнє), у старiй хворостянцi над берегом Дiнця. Про цей край Сосюра пiзнiше образно розповiв у автобiографiчному романi "Третя Рота". Одинадцяти рокiв хлопець пiшов працювати до бондарного цеху содового заводу, потiм телефонiстом, чорноробом, не цурався випадкових заробiткiв. Початкову освiту здобував пiд опiкою батька, кресляра за фахом, який працював i вчителем, i писарем, i адвокатом, i шахтарем. У 1911р. В. Сосюра вступає до мiнiстерського двокласного училища в с Третя Рота.


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация