ВАСИЛЬ СТЕФАНИК


(1871 -1936) Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871р. в с Русовi тепер Iвано-Франкiвськоï областi в сiм'ï заможного селянина. У 1883 р. вiн вступив до польськоï гiмназiï в Коломиï, де з четвертого класу брав участь у роботi гуртка гiмназичноï молодi, який проводив громадсько-культурну роботу серед селян, наприклад, органiзовував читальнi. Ще в гiмназiï Стефаник почав писати. У 1888 -1889 pp. у спiвавторствi з Л. Мартовичем вiн написав оповiдання "Нечитальник" та "Лумера". У 1890 р. його було звинувачено в нелегальнiй громадсько-культурнiй роботi. Змушений залишити навчання в Коломиï i продовжити його в Дрогобицькiй гiмназiï, де також брав участь у громадському життi, Стефаник став членом таємного гуртка молодi, познайомився з I. Франком, з яким потiм пiдтримував дружнi зв'язки. 1892 р. вiн закiнчив гiмназiю, вступив на медичний факультет Кракiвського унiверситету, але замiсть навчання медицинi поринув у лiтературне та громадське життя Кракова. Тут iснувало товариство студентiв-украïнцiв "Академiчна громада". Бiльшiсть студентiв, якi належали до нього, тягнулися до радикальноï партiï. До них приєднався i Стефаник. У цей час вiн активно спiвпрацював з украïнськими перiодичними виданнями як публiцист. Протягом 1893 - 1899 рр. в органах радикальноï партiï "Народ", "Хлiбороб", "Громадський голос" та "Лiтературно-науковому вiснику" Стефаник надрукував ряд статей: "Вiче хлопiв мазурських у Краковi", "Мазурське вiче у Ржешовi", "Мужики i вистава", "Польськi соцiалiсти як реставратори Польщi od morza do morza", "Книжка за мужицький харч", "Молодi попи", "Для дiтей", "Поети i iнтелiгенцiя". У 1896
-1897 pp. вiн створив низку поезiй у прозi i намагався видати ïх окремою книжкою пiд заголовком "З осенi". Але пiдготовлена книжка не зацiкавила видавцiв, i письменник знищив рукопис. Кiлька поезiй у прозi, що лишилися в архiвах друзiв Стефаника, були опублiкованi пiсля його смертi ("Амбiцiï", "Чарiвник", "Ользi присвячую", "У воздухах плавають лiси", "Шродиик до бога ридав", "Вночi" та iн.).
У 1897р. у чернiвецькiй-газетi "Праця" з'явились першi реалiстичнi новели Стефаника: "Виводили з села", "Лист", "Побожна" "В корчмi", "Стратився", "Синя книжечка", "Сама-самiська", якi привернули увагу лiтературноï громадськостi художньою новизною, глибоким та оригiнальним трактуванням тем з життя села. Проте нова оригiнальна манера письменника була визнана не вiдразу. У 1899р. у Чернiвцях вийшла в свiт перша збiрка новел - "Синя книжечка", яка принесла Стефаниковi загальне визнання, була зустрiнута захопленими вiдгуками найбiльших лiтературних авторитетiв, серед яких, крiм I. Франка, були Леся Украïнка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, i стала помiтною вiхою в розвитку украïнськоï прози. Наступного року вийшла друга збiрка Стефаника - "Камiнний хрест", яку також було сприйнято як визначну лiтературну подiю. У 190 Г p. - письменник опублiкував третю збiрку новел - "Дорога". У 1905р. вийшла четверта збiрка письменника - "Моє слово", в якiй уперше була надрукована новела "Суд", яка завершує перший перiод творчостi Стефаника. У 1916 р. вiн написав новелу "Марiя", яку присвятив пам'ятi Франка. Згодом письменник опублiкував шiсть новел, якi разом iз творами другого перiоду "Дiточа пригода" i "Марiя" склали п'яту збiрку - "Вона - земля", видану 1926 р. Протягом 1927 -1933 pp. Стефаник опублiкував ще понад десять новел. Вiн писав щей автобiографiчнi новели, наприклад, "Нитка", "Браття", "Серце", "Вовчиця", "Слава йсу", "Людмила", "Каменярi". В останнi роки життя В. Стефаник майже безвиïзно жив у с Русiв, де вiв життя звичайного хлiбороба, а у вiльний час продовжував писати твори. У 1936р. письменник помер. Василь Стефаник увiйшов у iсторiю свiтовоï новелiстики як автор правдивих соцiально-психологiчних новел з життя галицького селянства. Його iм'я можна поставити поряд iз iменами видатних новелiстiв свiту: П де Мопасана, Е. Хемiнгуея, А. Чехова. Тому не дивно, що провiднi лiтературознавцi, письменники та й просто читачi вiдгукувались на твори письменника з надзвичайною теплотою. Так, Леся Украïнка, характеризуючи його творчiсть, зазначала: "Вiн володiє тяжким секретом передавати настроï в розмовах i в обстановцi... Двома-трьома швидкими штрихами вiн надзвичайно яскраво зображує нам цiлi драми." З цiєю характеристикою важко не погодитись. Згадаємо новелу "Новина", що розпочинається згадкою про трагiчну подiю: селянин Гриць Летючий утопив свою дочку, а друга випросилась у батька й залишилась жити. Письменник настiльки буденно сповiщає про цю подiю, що це не може не наштовхнути на думку: значить, це не єдина трагедiя, може, є щось страшнiше, оскiльки людське серце вже встигло так огрубiти? Автор не коментує мотиви вчинку Гриця Летючого, вiн просто змальовує окремi деталi: ось обiдрана, обшарпана хата, ось голоднi дiти, схожi на мерцiв. Але це не просто дрiбнi деталi твору, не просто порiвняння. Саме в них закладений глибокий пiдтекст i мотивування вчинкiв героя. Думка втопити дiтей з'являється в Гриця саме в той момент, коли вiн мимоволi вiдзначив, що дiти схожi на мерцiв. Остаточно зневiрившись в можливостi вирватись iз тенет злиднiв, втративши надiю на будь-яку допомогу, Гриць Летючий постає перед страшним вибором: дати дiтям повiльно, в муках сконати вiд голоду чи прискорити цей процес i позбавити майбутнiх страждань. Усвiдомивши, що вчинок селянина - не божевiльний акт, а вияв великоï любовi, жалю, спiвчуття до своïх дiтей, ми неодмiнно дiйдемо до думки, наскiльки ж важкими, нелюдськими мають бути умови життя, якщо проявом батькiвськоï любовi стає найбiльша з усiх сiмейних, а отже, й суспiльних трагедiй - дiтовбивство, самознищення сiмi, а значить, i нацiï. Стефаник, як i завжди, не вдається до опису переживань героя, вiн залишає розбиратись iз цим читачам, бо про характер цих переживань свiдчить поведiнка персонажа. Наприклад, коли Гриць вирiшує втопити дiтей, вiн боïться сидiти в хатi, а ходить по сусiдах. Або Грицевi важко нести легеньку Доцьку не тiльки тому, що вiн сам знесилений. Тут фiзичне виступає синонiмом психологiчного. Дослiдники не раз звертали увагу на спорiдненiсть слова Василя Стефаника i Музики великого Бетховена. Передусiм, вражають тональна подiбнiсть творчостi цих митцiв, ïх тяжiння до мiнорних, трагедiйних iнтонацiй, що були виявом не хворобливостi й безсилля, а, як це не парадоксально, вибухом могутньоï життєствердноï енергiï. Пригнiченi i водночас надзвичайно пристраснi iнтонацiï Стефаника i Бетховена - це iнтонацiï турботи, великого вболiвання за людину, пiднесено-натхненний образ людськоï скорботи. Правий був I. Франка, - коли так характеризував письменника: "Василь Стефаник, може, найбiльший артист, який появився у нас вiд часу Шевченка... Стефаник абсолютний пан форми... правдивий артист iз Божоï ласки, - яким уже нинi можемо повеличатися перед свiтом". Отже, новела "Новина" належить до найбiльш вражаючих собою художньоï правди творю письменника. Вона стоïть поряд iз такими пiзнiшими його шедеврами, як "Кленовi листки", "Дiточа пригода", "Мати" та iншi, у яких так еамо*гайстерн0 змальовано трагiчнi людськi долi. Можливо, тому, при читаннi його творiв, складається враження, що написанi вони кров'ю власного серця. Стефаник
- новелiст витесував пам'ятник людському терпiнню й стражданням, тяжким, як камiнний хрест. Друга збiрка Василя Стефаника також була сприйнята як визначна лiтературна подiя. Головний змiст ïï - безкрає море мужицькоï нужди i горя. Вiдкриває збiрку i дає ïй заголовок новела "Камiнний хрест", де йдеться про емiграцiю галицького селянства на Американський континент. Новелу написано на основi реальних подiй, а прообразом Iвана Дiдуха була реальна особа - русiвський селянин Iван Ахтемiйчук, який дiйсно виïхав до Канади та листувався з письменником. Для селянина земля у всi часи була спiвзвучна з образом матерi: вона "народжує" селянина, годує "Його, виховує, навчає мудростi, тому найбiльша трагедiя
- втрата землi, Aрунту. Тодi навiть пiщаний горб в околицях Русова набуває планетарних розмiрiв. Iван Дiдух не просто залишає рiдну землю, рiдну хату, друзiв i знайомих. Вiн залишає тут свою душу. Тому-то проводи на чужину Стефаник змалював подiбно до чину похорону. Знаючи, що на чужинi (до якоï, може, i не доïде живим), вiн, Iван Дiдух, вже не буде собою, ставить на рiднiй землi собi й своïй жiнцi пам'ятник та звертається до односельчан: "Та я вас просю, Aазди, аби ви нiколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вiбiжить та най покропить хрест свiченов водицев...", бо земля для них - не просто засiб для iснування, це святиня, це батькiвщина, з якоï народжується Батькiвщина. Тому найважливiший заповiт для них - "...землю цулуй, де си поступиш". Лiтературознавець Ю. Вассиян слушно зауважує: "...прив'язанiсть до землi не зробила iз Стефаникових героïв рабiв, що ненавидять джерела своєï залежностi, але суверенних людей, що вiдчули в собi благословення родючоï сили землi, прийняли ïï i здобули тим тверду моральну базу свого iснування". У новелi "Камiнний хрест" тема емiграцiï як руйнування монолiту нацiï реалiзується значною мiрою через приховану бiблiйну метафору "нарiжного каменя", що не знайшов свого призначення, та мотиву грядущого апокалiпсису: "То як часом якась долiшня хвиля викабутить великий камiнь iз води i покладе його на берег (...). Блимає той камiнь мертвотними блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу сонця, i кам'яними очима своïми глядить на живу воду i сумує, щот не гнiтить його тягар води, як гнiтив вiд вiкiв. Глядить iз берега на воду, як на утрачене щастя". Нарiжний камiнь фундаменту нацiï, сiль землi - саме такi Дiдухи, що ïх, розгублених, вирваних iз рiдного середовища, масово бачив Стефаник на Кракiвському вокзалi. Тому письменник так гостро й реагував на масову емiграцiю селян, бо бачив у нiй трагедiю народу
- соцiальну та нацiональну. Усiм своïм твором новелiст нiбито пiдводить читачiв до висновку: коли такi люди, як Iван Дiдух, якi навiть витолочений пустир на горбi роблять плодоносним, якi становлять силу i мiць народу, його живлющий корiнь, коли такi люди змушенi кинуть рiдну землю, то це справдi трагедiя цiлоï нацiï. Назва новели багатозначна: з одного боку, хрест - це пам'ятник на згадку про себе i свою сiм'ю, бо Дiдухи позбавленi навiть можливостi бути похованими на рiднiй земля, а з iншого, хрест - це символ непосильноï, нелюдськоï працi селян (згадаймо бiблiйний фразеологiзм "Нести свiй хрест", тобто нести всi тягарi власного життя).
Особливе мiсце в спадщинi Василя Стефаника займає новела "Марiя". Твiр був присвячений Iвану Франку. Впродовж кiлькох рокiв письменники вели дiалог про народ i його потенцiальнi можливостi, i новела була своєрiдним аргументом на пiдтвердження думок Стефаника. Новела "Марiя" пройшла досить складний шлях замовчувань, однобоких тлумачень, бо через високий пафос нацiонального, громадянського звучання твiр був дуже незручним для критики хоч дорадянських, хоч радянських часiв. Адже в кожному його рядку прочитується болюче питання багатьох поколiнь украïнцiв: "Ми є i нас нема. Де ми? " У цiй новелi - глибина Стефаникових найпотаємнiших сподiвань, надiй на державнiсть Украïни. Надзвичайний талант i безмежна любов до Батькiвщини дали письменнику змогу вiдобразити весь розмах братовбивчоï вiйни, плюндрування цiлоï нацiï, роздертоï у Першiй свiтовiй вiйнi помiж двох ворогуючих iмперiй. Стефаник художнiм словом вiдтворює прагнення украïнцiв з'єднати "роз'єднанi в катастрофi" по-, ловини своєï нацiï. Письменник на власнi очi бачив, як цвiт украïнського народу - найкращi-його сини - кладуть своï голови за ïï незалежнiсть, соборнiсть i державнiсть. Цi iсторичнi подiï i лягли в основу новели "Марiя", змальовуючи ïï головну героïню у важкi часи життєвих випробувань. Вона постає як символ самоï Украïни у вирi тих трагiчних подiй, якi судилися ïй на драматичному шляху iсторiï початку XX ст. Завдяки поєднанню у сюжетi новели двох часових площин письменниковi вдалось у невеликому за обсягом творi "вмiстити" подiï цiлоï доби. Марiя думками i серцем лине в свою молодiсть, ïï спогади становлять своєрiдну "новелу в новелi". Вона згадує тi щасливi днi, коли ïï сини були бiля неï, коли вони вчились, а вона "ходила за ними по всiх мiстах, носила на плечах калачi й бiлi сорочки". Ось Марiя молода, вона жне з чоловiком на нивi, "дзвонять до сну дiтям серпами", вона вщерть сповнена тихого щастя, випромiнює радiсть i любов. Щебетання дитячих голосiв, праця бiля землi, любов до свого чоловiка Їось що становить смисл Марiïного буття. Однак ця жiнка-мати воiстину надiлена рисами "правдивоï аристократичностi", "одвертiстю душевного овиду". Марiя здатна, йдучи за своïми синами, виплекати в собi високу нацiональну свiдомiсть. Духовна велич матерi i глибина ïï любовi розкривається вповнi в епiзодi прощання з синами. Марiïнi дiти добровольцями вступили до лав сiчового стрiлецтва, пiшли здобувати для Украïни вимрiяну волю. Серце матерi рвалось вiд болю, але Украïна кликала ïï дiтей шелестом хоругов i прапорiв, громом сiчових пiсень, i Марiя вiддає ïй свiй найдорожчий скарб. Ми бачимо Марiю у хвилини щастя, якi залишилися в минулому життi, i в безоднi тяжкого переживання посивiлоï за нiч матерi. Цими споминами про минуле героïня нiби прагне повернути тi щасливi днi, щоб не бачити жахливого сьогодення. Це зiставлення має вразити нашу уяву: в минулому
- вродлива, здорова жiнка, сповнена своïм щастям, вона випромiнювала ра--дiетьi любов. Але подiï абсурдноï братовбивчоï вiйни болем i розпачем сповнили ïï душу - i ось уже вона ладна вкоротити собi вiку без синiв, та потiм розумiє: бiль утрати не повинен вiддiлити "вiд патрiотичного вибору синiв. Так через подолання святоï материнськоï муки жiнка знаходить своє справжнє "я".
Стефаник, здається, нiчим особливим не надiляє свою героïню. Вона
- проста селянка, щастя якоï Їу працi бiля землi, в любовi до свого чоловiка, у щебетаннi дитячих голосiв. Але ось починається вiйна - i ми стаємо свiдками саморозкриття материнськоï душi, що вражає глибиною вiдчуття неприродностi воєнного стану свiту. I якщо у ставленнi до своïх дiтей Марiя спочатку керувалася лише материнською любов'ю, то вже згодом пiд впливом синiв зростає ïï нацiональна свiдомiсть, яка дає ïй змогу серцем i розумом опанувати важливiсть справи ïï дiтей, пишатися ними, бо вони пi шли "добувати мужицьке право", були "ласкавi до простого "народу, i народ... коло них цвiв". Воєннi страждання не примушують Марiю зректися тiєï справи, заради якоï проливають кров ïï дiти. Як найдорожчий скарб береже вона портрет Шевченка - єдине, що залишилося на згадку про синiв, ïхня часточка; вона тiлом його закриває, а окупанти "кроïли тiло пугами". Шевченкова пiсня лiкує Марiïну душу, переносить ïï до синiв, i вона вже бачить, як збувається ïх мрiя: "Блискотять рiки по всiй нашiй землi i падають з громом у море, а, народ зривається на ноги. Наперед ïï сини, i вона з ними йде на ту Украïну". Отже, образ Марiï є символiчним: це не просто звичайна жiнiка-селянка, це; образ самоï Украïни, що оплакує долi своïх загиблих синiв i водночас пишається ïх героïчним вибором. Не випадково героïня Стефаниковоï новели названа iменем Матерi Божоï, якiй випало найстрашнiше страждання - стояти пiд хрестом свого розiп'ятого, вмираючого сина. Саме це iм'я обрав для героïнi своєï найкращоï поеми Шевченко, саме так назве свою героïню Улас Самчук, кiлькома десятилiттями пiзнiше явивши свiтовi Украïну, розiп'яту на хрестi ще однiєï страшноï нацiональноï трагедiï. Пиши кров'ю, i ти зрозумiєш, що кров - це дух. Стефаник писав саме так. Тому йога героï iдуть у вiчнiсть, виламуються за рамки "вже-наявностi"; живi, вони не завмирають у "соляних стовпах завмерлих слiв"; опромiненi Любов'ю митця, йдуть у вiчнiсть "з його духа печаттю". ОСНОВНI ТВОРИ: Новели "Новина", "Катруся", "Камiнний хрест", "Палiй", "Сини", "Марiя", "Святий вечiр", "Виводили з села", "Синя книжечка", "В корчмi", "Лесева фамiлiя", "Злодiй", "Кленовi листки", "Мати". ' ДОДАТКОВА ЛIТЕPATУPA: 1. Луцiв Л. Василь Стефаник - спiвець украïнськоï землi. - Нью-Йорк, - 1972. 2. Гаєвська Л. Василь Стефаник. Поетика стилю // Iндивiдуальнi стилi украïнських письменникiв XIX - початку XX ст. - К-, 1987. 3. Єфремов С Стефаник i його школа // Iсторiя украïнського письменства.
- К., 1996. 4. Музичка М. Штрихи до бiографiï В. Стефаника //Дивослово.
- 1995. - - 5 Ї6. 5. Мафтин Н. "...Бо Украïнi потрiбнi ïï дiти" // Дивослово.
- 1998. - - 8. 6. Грицюта М. Василь Стефаник// Iсторiя украïнськоï лiтератури: У 2 т.
- К., 1987. - Т. 1. 7. Чопик Р. Диптих про "Покутську трiйцю" // Чопик Р. Переступний вiк: Украïнське письменство на зламi XIX ЇXX ст. - Львiв - Iвано-Франкiвськ, 1998.
ВАСИЛЬ СТЕФАНИК