СВIТЛИЧНИЙ IВАН ОЛЕКСIЙОВИЧ 1929 (20.09) - 1993 (?) Життєвий i творчий шлях нашого письменника-земляка багато в чому схожий на долi тих "шiстдесятникiв", якi, зрозумiвши кричущi протирiччя хрущовсько-брежнєвськоï епохи, не змогли прийняти подвiйну мораль радянського суспiльства.


А "шiстдесятниками" в iсторiï нашоï культури прийнято називати тих письменникiв i митцiв, творчiсть яких починалась у пору "хрущовськоï вiдлиги" на межi 50 Ї60 рокiв, якi обрали шлях боротьби за свободу творчостi i права людини. Досить влучно про це поколiння сказав один з когортi; "шiстдесятникiв", вiдомий сьогоднi есеïст i культуролог Євген Сверстюк: "Стривоженi вiйною, гартованi злиднями, оглушенi тотальною iдеоiлогiєю, Люди раптом прокинулись вiд падiння страшного iдола (Сталiна ЇВ. О.) i кинулись до пробоïни в стiнi, де вiн упав. Цiлi iдеологiчнi загони було кинуто на залiплення пробоïн. Однак одиницi кинулись ïх розширювати. З цього почалися щiстдесятники (нинi вже є охочi об'єднувати перших i других!) - тi, яким засвiтилась iстина i якi вже не захотiли зректися чи вiдступитися вiд украденого свiтла". До цього поколiння вiдносять поетiв Василя Симоненка, Iвана Драча, Лiну Костенко, Євгена Гуцала, наших землякiв Василя Голобородька, Василя Стуса, а також митцiв Вiктора Зарецького, Аллу Горську, Людмилу Семикiну, Галину Севрук, Панаса Заливаху, Венiамiна Кушнiра та iн. Серед них був i Iван Свiтличний...
Як бiльшiсть людей цього поколiння, його не обминули тюрма та концентрацiйнi табори. Неприйняття тодiшньоï хрущовсько-брежнiвськоï дiйсностi, участь на хвилi полiтичноï вiдлиги в акцiях на захист украïнськоï iнтелiгенцiï визначили його страдницьку долю... Народився I. Свiтличний в селi Половинкиному Старобiльського .району Луганськоï областi. Закiнчив фiлологiчний факультет Харкiвського унiверситету. Його покликанням стали теоретичнi студiï в галузi лiтературознавства. I. Свiтличний був неординарною особистiстю. Ф. Д. Пустова, викладач Донецького нацiонального унiверситету, яка. в той час була студенткою Харкiвського унiверситету, згадує: "Всi ми ставились до Iвана з глибокою симпатiєю та повагою, дехто називав його "свєтлой личностью". Це пов'язувалося не стiльки з прiзвищем, скiльки з тим, що вiн, як правило, був усмiхненим, привiтним, випромiнював добрюзичливiсть. Людей до себе Iван притягував не тiльки ерудицiєю, а й кришталевою моральною чистотою, щедрiстю. На перший погляд здавався м'якою, беззахисною людиною, але в полемiцi на морально-етичнi, свiтогляднi питання виявляв твердiсть". Пiсля закiнчення унiверситету I. Свiтличний активно увiйшов у критичний цех украïнськоï лiтератури, ведучи полемiку з письменниками та читачами про лiтературу шiстдесятих рокiв, ïï моральнi та естетичнi проблеми. Хоча практично не можна було вийти в той час за межi жорстких приписiв соцреалiзму, критиковi вдавалося пiдiйти до самоï гранi дозволеного у коментуваннi зашореноï iдеологiчними нормами украïнськоï лiтератури. Це стосувалося творiв провiдних на той час письменникiв, твори яких сьогоднi знятi з програмного вивчення в школi (О. Корнiйчук, М. Стельмах, А.Головка, Ю. Яновський та iн.). Iнколи критичнi виступи I. Свiтличного зачiпали досить впливових авторiв, якi пiзнiше розквитались з порушником громадського спокою. Так, аналiзуючи на сторiнках журналу "Прапор" у 60-i роки науковi опуси провiдних тодi шевченкознавцiв, Iван Свiтличний виявив талант не тiльки рецензента, але й публiциста-сатирика. Вiд нього дiсталося i такому впливовому ревнителю класових чеснот, як I. К. Бiлодiд, Дослiджуючи його монографiю "Т. Г: Шевченко в iсторiï украïнськоï мови", критик писав: "I. К, Бiлодiд теж буває не проти того, щоб унаочнити свою думку солiдною цифрою. Виявляється, обAрунтувати iдею про Шевченкове "фiлософське осмислення свiту, всесвiту, прогресу, руху", можна й статистично: адже "слово свiт фiксується в словнику мови Шевченка 354 рази". Особливо ущипливо розвiнчує Свiтличний стандартний заяложений вислiв у працях цих вчених про те, що "вони не претендують" на великi вiдкриття, узагальнення, а є скромними дослiдниками Шевченкового слова: "Ми не претендуємо", - голосно заявляють ученi i скромно опускають очi додолу. "Ми не претендуємо
- i ви не майте до нас претензiй..". Нi, шановнi, не треба ставати в позу нареченоï i знiяковiло колупати пiч. Ви справдi не претендуєте нi на що, доки своï "безпретензiйнi" витвори читаєте перед обiдом чи на сон грядущий своïм чадам i домочадцям. Але коли в красивiй оправi, пiд маркою унiверситетiв i академiй, солiдним тиражем випускаєте ïх у широкий свiт, ви, шановнi, претендуєте, хоч би якими клятвами клялися в своïй скромностi й безпретензiйностi. Ви претендуєте на читацьку увагу, на вченi звання, на народнi кошти. Ви претендуєте - кожен може судити вас вiдповiдно до цих ваших претензiй". Тож чи могло таке подобатись можновладцям вiд науки та й iншим ревнителям порядку у сталiнському смислi слова? Звичайно, нi! Позицiя молодого вченого i критика привертала увагу молодi. До нього горнулись В. Стус, В. Голобородько. Щирою була дружба мiж нашим земляком i Василем Симоненком. Саме завдяки I. Свiтличному були збереженi для нащадкiв недрукованi а Украïнi вiршi В. Симоненка. Та важка репресивна атмосфера, яку не розвiяли (та й не збирались цього робити) партiйнi з'ïзди, почала густiшати над "шiстдесятниками" й Iваном Свiтличним. Про це можна судити хоча б з iронiчного, але страшного за своєю суттю листа, який В. Симоненко написав до Свiтличного у червнi 1963 року: .
"Дорогий Iване! Якби тебе зрiдка не згадувала уважна "Лiтературна Украïна", то можна було б подумати, що тебе вже вислали з Києва. Незрозумiлим лишається i той обурливий факт, що естет-рецидивiст I.. Дзюба досi не виключений з Спiлки або спецiальним рiшенням не перейменований в Iв. Зуба. Це просто не вкладається у мiй провiнцiйно-лояльний мозок (поет тодi мешкав у Черкасах - В. О.), А як там Євг. Сверстюк: чи вже доскочив класового усвiдомлення, чи досi хибно вважає, що Шевченко був украïнцем?
До речi, недавно, був у Моринцях та Кирилiвцi. Обшарпанi Моринцi спiшно припудрюють до 150-рiччя Тараса, бо iнакше туристам не буде що показувати. Оформляють держав ним (!) коштом центр села. Не вирiшено тiльки, кому бiля клубу ставити монумент - незабутньому Потьомкiну чи Шевченковi. А люди кажуть приблизно таке:
- Що воно за людина отой Тарас? Навiть мертвий добро нам робить.
Усе - це мiж iншим. Загалом я живу тихо й одноманiтно, як завжди. З "Лiт Украïни" видно, що пахне якимось "мiроприємством по перевихованню" молодих критикiв i демагогiв, до яких належиш i ти..." I справдi, довго чекати не прийшлося: керiвнi хмари почали невдовзi випускати блискавки по неслухняних головах украïнськоï iнтелiгенцiï... Коротка полiтична i культурна вiдлига змiнювалася на новi шаленi репресiï проти творчоï iнтелiгенцiï. В однiй iз своïх праць Iван Дзюба писав про Свiтличного: "Держава воювала з купкою "формалiстiв" у мистецтвi. Але насправдi йшлося про боротьбу проти всякоï вiльноï думки i незалежноï духовноï творчостi як загрози пануванню монопольного партiйного, а радше вождiвського догмату. На Украïнi, як завжди, ця кампанiя була пiдхоплена з безприкладною запопадливiстю i набрала особливо дикого характеру: адже за вигаданим "формалiзмом" "шiстдесятникiв" побачили реальну перспективу нацiонально-культурного вiдродження, а це вже - "нацiоналiзм". Саме в цей час на Украïнi народився страхiтливий афоризм: коли в Москвi рiжуть нiгтi, то на Украïнi - пальцi. Наставали часи, коли вже палке слово критика Свiтличного боялися друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що вiн ..передав за кордон вiршi В. Симоненка. Пiсля чого перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування. 1972 року починаються новi нагiнки проти украïнськоï iнтелiгенцiï. Не минула ця доля i нашого земляка - сiм рокiв таборiв суворого режиму та п'ять рокiв заслання за антирадянську пропаганду i поширення самвидаву ,його вiршi цього перiоду написано на гранi вiдчаю, внутрiшнiх докорiв собi i всьому нашому суспiльству за жертви берiïвщини, голодомори, пасивнiсть народу перед загрозою знищення самого iменi украïнця. Роки, проведенi у тюрмах та виселках, пiдiрвали здоров'я поета. Недовго вiн прожив на свободi, не встиг надивитись на оновлювану незалежну Украïну. У жовтнi 1992 року Iвана Свiтличного не стало, Оцiнку життєвому i творчому шляху I. Свiтличного i спокуту перед ним украïнського суспiльства висловив у прощальнiй промовi вiдомий лiтературознавець, директор Iнституту лiтератури Г. Сивокiнь. Вiн сказав: "Генiєм доброти ми називаємо Свiтличного чи не в один голос. Але не забуваймо, яким грiзним, непримиренним виступав вiн - почитаймо його вiршi - до тих, хто сховався, замовк, принишк, як тiльки гримнуло з неба. Зневага, а не доброта та всепрощення стають його зброєю. Заповiтом не тiльки племiнниковi Яремi, а всiм, хто вважає себе мужчиною, отже, людиною смiливою й чесною,
- заповiтом, що набирає новоï сили в умовах нашоï украïнськоï сучасностi, є Iвановi афористичнi слова: "Як не я, тодi хто? Не тепер, то коли?" Вони печуть вогнем, не дають спокою, нагадують про грiхи, тяжкi грiхи.
Отож вiд себе кажу: "Прости, Iване!" Вiд iнституцiï своєï грiшноï благаю: "Прости, Iване!" Вiд суспiльностi нашоï нещасливоï молю: "Прости, Iване!". Хай тобi, нескореному степовиковi, ця киïвська столична i, на жаль, столика земля пухом..." Прочитавши цей скорбний текст про одного з поетiв-звитяжцiв Украïнi i нашого земляка, ознайомтесь з його вiршами, умiщеними на цiй сторiнцi. Вони допоможуть вам осягнути поетову непересiчну особистiсть, полюбити барви його гiркого, але правдивого слова.
СВIТЛИЧНИЙ IВАН ОЛЕКСIЙОВИЧ 1929 (20.09) - 1993 (?) Життєвий i творчий шлях нашого письменника-земляка багато в чому схожий на долi тих "шiстдесятникiв", якi, зрозумiвши кричущi протирiччя хрущовсько-брежнєвськоï епохи, не змогли прийняти подвiйну мораль радянського суспiльства.