<< Главная страница

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 - 1963)


Чесний i чистий, вiн нагадує велику рибу, яка радiсно вискочила з води, вхопила свiжого повiтря, сп'янiла вiд кисню свободи, затрiпотiла на березi довiри i затихла... "Здається, я став писати гiрше, нiж рiк тому. Зледачiли мозок i серце",
- це його останнi рядки в щоденнику, записанi 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Важка невилiковна хвороба вперто i послiдовно вимучувала його тiло. А що ж знесилювало його дух, його непокiрну думку, яка з такою надiєю "вхопилася" за проголошенi на XXII з'ïздi партiï принципи демократизацiï суспiльства? Василь Симоненко повiрив у торжество правди, свободи i демократiï, вiльно вдихнув так необхiдного митцевi озону, та доля була немилосердною... Хотiв i далi, як його перехожий, "натхненно i мудро творить ходу", не боявся спiткнутися i почути докори: "Треба дивитись ото пiд ноги, Так можна голову потерять...", волiв дивитися прямо, але вже дихала смертельним холодом недуга, навколо стискалося чорне кiльце недовiри та iдеологiчних звинувачень. "Минулоï недiлi ми були в Одесi, де мiсцевi твердолобi натiшили нас своïм iдiотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступити на Шевченкiвському вечорi. Виходить, Тараса дехто боïться досi. Обивателi вiд революцiï", - писав вiн 6 липня 1963 року. На Украïнi починався сумнозвiсний перiод "загвинчування гайок" у лiтературi, в культурi за допомогою безвiдмовного iнструменту пiд назвою "нацiоналiзм". Як було захистити слово правди, болю, страждання i надiï на свiй народ вiд цього безжального присуду? Не було i нема до сьогоднi законодавства, яке б гарантувало юридично реальнi права свободи творчостi, свободи думки. Iнакше б слово правди не витлумачувалося б то як наклеп, то як злiсна вигадка, то як паплюження соцiалiстичноï системи, наших iдеалiв. На жаль, Василь Симоненко болiсно вiдчув i швидко усвiдомив, що за вiдлигою не завжди приходить весна оновлення суспiльного життя i творчостi. У суспiльнiй атмосферi вже чулися сухi потрiскування нових морозiв. I це в той час, коли багатьох заполонила дерзновенна ейфорiя революцiйноï перебудови суспiльного i духовного буття. Це ж тi благословеннi часи, коли вiдбудеться XXII з'ïзд партiï, легендарно злетить у космос Юрiй Гагарiн, коли з'являться друком романи "Людина i зброя" О. Гончара, "Правда i кривда" М. Стельмаха, коли "Лiтературна Украïна" друкуватиме на цiлi сторiнки незвичайнi поезiï "шестидесятникiв", коли з першими збiрками прийдуть до читача Василь Симоненко ("Тиша i грiм"), Микола Вiнграновський ("Атомнi прелюди"), Iван Драч ("Соняшник"), коли С. Параджанов i Ю. Iллєнко розпочнуть знiмати фiльм "Тiнi забутих предкiв", коли М. Лукаш i Г. Кочур жадiбно i поспiшно, iнодi з авантюрною безогляднiстю, вiдкриватимуть для украïнського читача сторiнки свiтовоï поезiï, а Iван Дзюба своєю експресивною друкованою i усною критикою збиратиме навколо себе окрилених неофiтiв. Та вже 3 вересня 1963 року сумно, з гiркою iронiєю В. Симоненко занотує: "Друзi моï принишкли, про них не чути й слова. Друкованi органи стали ще бездарнiшими i зухвалими. "Лiтературна Украïна" каструє мою статтю, "Украïна" знущається над вiршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не свiтитися вдячнiстю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготнiсть. До цього можна ще додати, що в квiтнi були знятi моï вiршi у "Змiнi", зарiзанi у "Жовтнi", потiм надiйшли гарбузи з "Днiпра" i "Вiтчизни". Ай, ай, ай весело! Всi ми пiд пресом. Так воно треба задля прогресу. Ця облога полiтичною недовiрою та iдеологiчною пересторогою особливо змiцнiла за кiлька мiсяцiв до смертi Василя Симоненка. Та вiн творить - з'являється "Казка про Дурила", написана, як вiн сам визнає в щоденнику, "одним подихом, хоч дещо було заготовлено ранiше. Сьогоднi казка ще подобається менi, жаль, що нiкому ïï почитати". "Нiкому почитати". Гiрко, болiсно за поета. Було кому почитати - народ знав уже i любив чесного поета, та не було кому ïï опублiкувати. Лише через 24 роки, 12 грудня 1987-го, газета "Молода гвардiя" здiйснить публiкацiю "Казки про Дурила". Чи не до отих безбатченкiв - безтурботних, цинiчних i наïвних, щирих у своïй слiпотi i гнучкошиïх у пристосуванствi деяких землякiв своïх - звертався поет iз пересторогою: легко загубити дорогу до рiдного краю, але як важко буде згодом вiдшукати свою вiтчизну, утвердитися у правотi своïй, у свободi вираження - думок, надiй, переживань. Заслухався Дурило речитативом старшин Раю, розвiсив вуха, роззявив рота - i повiрив у ïхню мудрiсть, всеможнiсть, абсолютну правоту:
Ми пронесем, ми пiдведем i пiдем, ми дiйдемо, ми сягнемо висот! Та не давала спокою наïвному Дурилi думка, чому в них ноги в кровi, чому та рiчка, через яку пролягла дорога до щастя, iз кровi i людських слiз, i чия ж кров у тiй неглибокiй рiчцi? - Чия? А вiдомо чия - тих людей, Що пiдло не визнали наших iдей... Ми ïх, значить, трiшечки, зовсiм помалу Кого задавили, кого зарубали. Старшини Раю у "Казцi про Дурила" натхненно спiвають про мудрiсть витвореного ними Раю з подачi iдола - засновника Раю. "А це що за iдол?" - питається у старшин допитливий i спостережливий Дурило. - Це той, хто закон наймудрiший знайшов: навчив нас хапати, навчив убивати, навчив людям в вiчi оману пускати, навчив нас, як жити годиться на свiтi, - читай заповiта його на гранiтi. Не треба докладати якихось особливих зусиль для розшифрування образу iдола
- цього зловiсного символу, майже архетипа. 19 вересня 1962 року Василь Симоненко записує: "Дiти часом несвiдомо говорять видатнi речi. Пригадую: рiк тому ми з Олесем гуляли бiля Казбетського ринку. Уздрiвши пам'ятник деспота, вiн запитав мене:
- Тату, хто це? - Сталiн. Одну мить вiн дивився на нього i нiби мiж iншим запитує: - А чого вiн туди вилiз? Справдi, Сталiн не зiйшов на п'єдестал, не люди поставили його, а вiн сам вилiз
- через вiроломство, пiдлiсть, вилiз криваво i зухвало... Тепер,
- читаємо далi, - вiн згинув би од лютi, коли б дiзнався, якою знахiдкою для збирачiв металолому стали нездарнi, лубковi пам'ятники йому". "Це страшно, коли прижиттєва слава i обожествляння стають посмертною ганьбою. Це взагалi не слава, а тiльки iграшка, якою тiшаться дорослi дiти. Не розумiють цього тiльки убогi душею i мозком". Минуло чверть столiття - i ми повертаємо собi, суспiльству цi чеснi судження про державну злочиннiсть Сталiна. Але тодi, зразу ж по смертi Василя Симоненка, цi та iншi вiдвертi думки поета розцiнювалися як полiтична крамола. Звiсно, його "Окрайцi думок" не опублiкували, зате iдеологiчнi противники цим скористалися i почали сурмити на весь свiт про те, що Василь Симоненко був ледь не ворогом Радянськоï влади i ленiнських iдей. Та й зараз ми подумаємо, чи ж маємо моральне право друкувати щоденниковi записи поета, епiграфом до яких вiн поставив невiдомий афоризм простака Вiльсона: "Читати без дозволу чужi щоденники - Еверест пiдлостi". Там, за кордоном, не питали дозволу, морально-етичнi "кордони" легко долалися задля накопичення iдеологiчного "капiталу". Тому я певен, з нашого боку буде цiлком моральним вчинком зiбрати i опублiкувати окремим виданням всю вiдому на сьогоднi, не друковану досi лiтературну спадщину видатного украïнського радянського поета Василя Симоненка, частину якоï ми зараз пропонуємо читачевi. Крiм "Окрайцiв думок", занотованих В. Симоненком з вересня 1962 року по вересень 1963 року, слiд опублiкувати його листи, якi зберiгаються не лише в архiвах, а й у приватних осiб, рiзнi редакцiï його вiдомих поезiй. Та й тими вiршами, якi подаємо сьогоднi, не вичерпується, мабуть, його поетична спадщина. Василь Симоненко був скромною людиною, чесним трудiвником лiтератури, оцiнював свiй талант невисоко, усвiдомлюючи, що час наклав i на його думки, на його характер образного самовираження печать перестрахування. Ця недовiра до слова, яке готове було вибухнути гнiвом, розпачем, болiсною правдою, саркастичною iнвективою, в'ïдливою iронiєю, мимоволi всотувалася в думки i настроï митцiв, витворюючи i в них самих "домашнiх", внутрiшнiх цензорiв, якi iнодi так пильно стерегли власне слово, що воно не наважувалося переступити порiг редакцiй i видавництв. А люди того чесного слова чекали. Бо знали, що вiд Василя Симоненка його можна i треба чекати. Я пам'ятаю, пiсля виходу другоï, вже посмертноï, збiрки поета
- "Земне тяжiння" (в 1964му), яку передавали, мов жарини в повоєннi безсiрниковi роки, з щирих рук у довiрливi руки, ночами студентки переписували його вiршi, вивчали напам'ять i декламували в тiсному колi. Згадаймо його до слiз вражаючу "Думу про щастя", в якiй поет оповiдає про важку долю колгоспноï доярки i звертається до своïх колег-лiтераторiв: Де фотографи? Де поети? Нуте, хлопцi, сюди скорiш! Можна знiмок утнуть I до газети - жахливо веселий вiрш. Застрибають веселi цифри У грунтовно важких статтях, Та не встане З словесних вихрiв Многотрудне ïï життя. А доля його вiрша "Злодiй"? Земляк Василя Симоненка киïвський iнженер Григорiй Мiняйло звернувся до редакцiï "Лiтературноï Украïни" з проханням опублiкувати цей крик болю поета за упослiджену долю i обкраденi надiï людини на землi, творця хлiба. "...Пiсля публiкацiй поеми О. Твардовського в журналi "Новый мир", Є. Євтушенка в журналi "Знамя" i iнших, не друкованих у перiод застою творiв вiдомих поетiв, було б несправедливо не надрукувати вiрш В. Симоненка "Злодiй". Несправедливо замовчувати не лише творчiсть цього поета, який був i є народною совiстю в украïнськiй лiтературi, але також i його трагiчну долю. Не судилося В. Симоненку розкритися вповнi, та й лiтературне оточення в Черкасах не сприяло творчому окриленню, навпаки, частiше гнiтило поета недовiрою, скепсисом, вимотувало дрiб'язковими чварами, важкою газетярською "поденщиною". "Будьте проклятi ви, нiкчемнi грошi! Ви зробили мене рабом газети..." - писав вiн у щоденнику. "Я розумiю, що поет з мене такий собi. Але бувають i гiршi. Такi, як я, теж необхiднi для лiтератури. Ми своïми кволими думками угноюємо грунт, на якому виросте гiгант. Прийдешнiй Тарас або Франко. Жду його, як вiруючий пришестя Христового. Вiрю, що менi пощастить почути радiсну осанну на честь його приходу. Хай тiльки не зневажає вiн нас, маленьких чорноробiв поезiï. Вiн виросте з нас". У тому ж вереснi 1962 року Василь Симоненко пошкодує, що не може прислужитися лiтературi бiльше й тому, що не бачить усiх вiдтiнкiв, не чує всiх звукiв. Його почуття загострюються, слух стає ще чутливiшим до звукiв життя, не вистачає образiв, щоб вiдтворити i передати драматичну гаму багатобарвного свiту. Вiдчувається, що поет визрiває i готується виходити на нову - вищу орбiту образного осягнення людини i дiйсностi. Йому вже тiсно в скутих формах традицiйноï поетики, вiн розриває класичний розмiр i iнколи вже виривається на простiр парадоксального змiщення стилiв, мiфологiчних образiв i сучасних реалiй ("Хулiганська Iлiада, або Посоромлення Гомера"), Василь Симоненко багато роздумує над беззаперечними донедавна iстинами - постулатами, усвiдомлює, що догматична закутiсть у лати iдейноï непогрiшимостi до добра не приведе. У 1962 роцi вiн записує: "Нiяке вчення не смiє монополiзувати духовне життя людства. До нестями ненавиджу казенну, патентовану, вiдгодовану мудрiсть. Якими б цитатами бездари не пiдпирали свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальноï людини. Як простiр немислимий без руху, так поезiя немислима без думки. Що то за простiр, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезiя, коли вона не мислить? Поезiя - це прекрасна мудрiсть". Василь Симоненко з великою, гiдною народного поета надiєю i довiрою, реально i усвiдомлено сприймав неминучу i так необхiдну перебудову суспiльного мислення i буття. Та ця перебудова загрузла в болотi парадного застою. Вiн був образом свого часу. А час потребував не виховноï, дидактичноï лiтератури, а перетворюючоï, дiяльноï, такоï, яка б переробляла свiдомiсть, творила новi, цiннiснi орiєнтацiï. Тому вiн з таким гнiвом i сарказмом звертається до тих своïх землякiв, якi люблять свiй народ тодi без мiри, "коли у мiру вигiдно любить", якi закоханi в iдею за добру платню.
Треба було перетворювати людину - вона не могла далi залишатися безмовною, пригнiченою, бесправною
- такою, яку знеособлювала страхом репресiй сталiнська епоха. Саме на злетi усвiдомлення новоï iсторично важливоï громадянськоï мiсiï поезiï i обiрвалося життя Василя Симоненка. Нi, Василь Симоненко не з когорти призабутих. Вiн iз тих, хто оцiнений i знаний нами не в усiй повнотi драматичного усвiдомлення своєï складноï епохи i своєï трагiчноï долi. Тому свiтло його чесного життя i правдивого поетичного слова повинно увиразнювати сучаснi iсторичнi злами, конфлiктнi ситуацiï i прискорювати своєю емоцiйною енергiєю часу перебудовний крок.

Жулинський М. Г. Iз книги "Iз забуття - в безсмертя (Сторiнки призабутоï спадщини)". (Киïв: Днiпро, 1990. - С. 397 Ї401).


ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 - 1963)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация