Василь Симоненко


1956 рiк. Пiсля знаменитого XX з'ïзду КПРС, на якому тодiшнiй бiльшовицький генсек Микита Хрущов вжахнув свiт убивчо-викривальною доповiддю про нечуванi злодiяння сталiнськоï бандократiï, здавалося б, на нашiй вистражданiй землi нiколи не повториться розгнуздана вакханалiя багатомiльйонного людомору. Та недарма в народi кажуть: iз крокодилових яєць орли не вилiтають. Як засвiдчило життя, нiколи тоталiтаризму не набути людського обличчя. Не минуло й десяти лiт пiсля останнього цунамi сталiнських репресiй зими 1953 року, як над Украïною знову замаячила лиховiсна примара полiтичного терору. На той час на iсторичну арену ступило бунтiвливе поколiння шiстдесятникiв, яке й стало об'єктом звiрячоï ненавистi принишклих пiсля критики культу особи сталiнiстiв. Ще одебiлений од необмеженоï влади Хрущов лишався на всiх найвищих партiйних i державних щаблях, а вчорашнi сталiнськi круки зграями потайки злiталися пiд чорне крило Леонiда Брежнєва i затято гострили сокири для реваншистського терору.
Першими мали злетiти голови розумникiв iз "гнилоï" iнтелiгенцiï, яка за природою своєю була непримиренним ворогом будь-якоï тиранiï. А найпершими серед перших повиннi були розкришитися пiд обухом нового людомору черепи вiльнодумних письменникiв. I коли розпочалася повзуча реставрацiя сталiнщини, саме народнi речники вiдкрили своïми лобами брами концтаборiв i таємних кадебiстських психушок. В Украïнi скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь iншому, як двадцятивосьмилiтньому талановитому поетовi, сурмачевi знедоленого поколiння дiтей вiйни Василевi Симоненку. Народився Василь Андрiйович на другий день Рiздвяних свят (8 сiчня) 1935 року в глухому поселеннi Бiïвцi Лубенського району на Полтавщинi в сiм'ï колгоспникiв. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерiв, що божеволiли вiд горя над фронтовими похоронками, воно брело за ними скородити повоєннi поля, тяжко добувати хлiб насущний. Скупе на ласку було, мiнами й снарядами бавилося його дитинство, коли вiд запiзнiлих вибухiв десь бiля степового вогнища ставали iнвалiдами дiти - цi найбезвиннiшi жертви вiйни. Пiсля закiнчення 1952 року середньоï школи Василь вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету. Одержавши через п'ять рокiв диплом "лiтописця сучасностi", працював у редакцiях газет "Молодь Черкащини", "Черкаська правда", "Робiтнича газета". Проте змiстом i сенсом його життя була поезiя i тiльки поезiя. Про становлення поетiв, як правило, пишуть: вiршi складав ще на шкiльнiй лавi, друкуватися почав у студентськi лiта. Цей стереотип абсолютно не пiдходить для Василя Симоненка. По-юначому щиро повiривши пiсля XX з'ïзду КПРС в торжество правди, свободи й демократiï, вiн на повнi груди вдихнув озон хрущовськоï "вiдлиги" i не ввiйшов, а вiтром-вiтровiнням увiрвався в затхлу царину тодiшнього красного письменства. Вже першi його поезiï, що бурхонули на шпальти перiодики, засвiдчили: в украïнськiй лiтературi з'явився самобутнiй i зрiлий Майстер. Як справедливо зазначала народжена хрущовською "вiдлигою" критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалiстичними новацiями, не вишуканим мереживом слiв, а осяянням краси власноï душi, справжнiстю почуттiв, iнтелектуальною високiстю i молодечим завзяттям. Уже перша його збiрка поезiй "Тиша i грiм" (1962) стала яскравим явищем не лише в тодiшнiй зпекотiлiй лiтературi, а й у суспiльному життi Украïни. Такий творчий старт легко мiг запаморочити молодого поета, збити його на соцреалiстичнi манiвцi. Як це, до речi, сталося з багатьма його ровесниками-вiршописцями. Малообдарованi вiд природи, але жадiбнi до грошей i слави, вони наввипередки пробивалися у "вiрнi пiдручнi партiï", аби прицмулитися до номенклатурного корита, нахапати лiтературних премiй, одержати депутатськi мандати, всiстися в редакторськi крiсла, стати бодай тимчасовими власниками державних автомашин i дач, безкоштовних закордонних вояжiв. Симоненка нiтрохи не манила вся ця мiшура. Не з службового обов'язку, а за велiнням серця Василевi болiли рани рiдного народу, його злиденнiсть, безправ'я, загроза нацiонального виродження. Саме оприлюдненню цих пекучих проблем вiн i посвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатися партноменклатурi. А ще бiльше не подобалася ïй поетова непiдкупнiсть, його загострена соцiальна чутливiсть, причетнiсть до суспiльно-полiтичного руху, породженого розвiнчанням злочинiв сталiнiзму неконформiстським племенем шiстдесятникiв. Як вiдомо, напровеснi 1960 року в Києвi з волi пробудженого хрущовською "вiдлигою" юнацтва був заснований Клуб творчоï молодi. На суспiльно-полiтичнiй аренi на горе партократам з'явилася iнiцiативна й динамiчна громадська iнституцiя, яка ставила своєю метою об'єднати духовнi й фiзичнi зусилля молодого поколiння для розбудови оновленоï Украïни. Хоча на той час Симоненко жив i працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Iваном Драчем, Лiною Костенко й Iваном Свiтличним, Євгеном Сверстюком i Василем Стусом, Миколою Вiнграновським i Михайлом Брайчевським вiн став душею i окрасою цього Клубу. Охоче роз'ïжджав по Украïнi, як загальновизнаний поет брав участь у лiтературних вечорах i творчих дискусiях, виступав перед робiтничою та сiльською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесникiв нацiональну самосвiдомiсть i жагу до нацiонального вiдродження. Проте просвiтницька дiяльнiсть не задовольняла Василя. Вiд природи людина дiла, вiн прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, якi б унеможливили в майбутньому реставрацiï сталiнщини на рiднiй землi.
Скоро в Клубi творчоï молодi для Василя знайшлася робота до душi. Тодi, коли вiн прилучився до комiсiï, котра мала перевiрити чутки про масовi розстрiли в енкаведистських катiвнях i вiдшукати мiсце потаємних поховань жертв сталiнського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиïвських сiл, опитали сотнi й сотнi тамтешнiх жителiв, виявили урочища, де, за свiдченням селян, бiльшовицькi кати ховали слiди своïх мерзенних злочинiв, Саме за участю Симоненка на основi незаперечних речових доказiв для людства були вiдкритi таємнi братськi могили жертв сталiнiзму на Лук'янiвському i Василькiвському кладовищах, у хащах Бикiвнянського лiсу. За його участю тодi ж був написаний i вiдправлений до Киïвськоï мiськради Меморандум iз вимогою оприлюднити цi мiсця печалi й перетворити ïх у нацiональнi Меморiали.
Звичайно, керована "вiрними ленiнцями" Киïвська мiськрада брутально зiгнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убiєнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слiд вважати високим громадянським подвигом i водночас власноручним смертним вироком. Бо вiдтодi талановитий майстер слова опинився, за компартiйною термiнологiєю, "в сферi особливого зацiкавлення вiдповiдних державних органiв". Щоправда, ще задовго до полiтичного краху великого "кукурузника" Хрущова Симоненко чiтко i недвозначно усвiдомив, що за обнадiйливими "вiдлигами" не завжди настають жаданi весни. Бiльше того, йому дедалi чiткiше вчувалося лиховiсне потрiскування грядущих суспiльних морозiв. Хiба ж не про повзучу реанiмацiю сталiнiзму свiдчив бандитський розгiн iз застосуванням пожежних машин i водометiв мирноï сходки киïвськоï молодi бiля пам'ятника Тарасу Шевченку в соту рiчницю прибуття з Петербурга домовини з прахом Кобзаря для перепоховання в украïнськiй землi? А що означало спiшне видобуття сусловцями з iдеологiчних прискринкiв пронафталiненого жупела украïнського буржуазного нацiоналiзму? Чи як можна було розцiнити свавiлля цензури, яка в кожному правдивому словi поета чи газетяра вбачала "наклеп на прекрасну радянську дiйснiсть" або "паплюження соцiалiстичних iдеалiв"?..
Скорботною епiтафiєю Їзвучать слова, записанi Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року:
"Друзi моï принишкли, про них не чути й слова. Друкованi органи стали ще бездарнiшими й зухвалiшими. "Лiтературна Украïна" каструє мою статтю, "Украïна" знущається над вiршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квiтнi були знятi моï вiршi у "Змiнi", зарiзанi в "Жовтнi", потiм надiйшли гарбузи з "Днiпра" й "Вiтчизни"
- Скiльки в цих рядках гiркоти й доконечного смутку! Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три чисницi до смертi. Знав давно, але, будучи людиною мужньою i трохи фаталiстичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останнi днi життя, то це - усвiдомлення того, що примаскованi вбивцi, якi прирекли його в могилу, залишаться верховодити на бiлому свiтi й будуть безкарно чинити своï чорнi справи. Смерть двадцятивосьмирiчного лицаря украïнськоï поезiï уже три десятилiття оповита ядучим туманом загадок, легенд, мiщанських плiток. Нi, в правильностi висновкiв патологоанатомiв нiхто не сумнiвається, а от що передувало тим висновкам... Не тiльки в пору князювання "товариша" Щербицького в Украïнi, а навiть у роки горбачовськоï "перебудови" на цю тему було накладено якнайсуворiше табу. А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по-звiрячому "обробили", а точнiше - прибили охоронцi громадського порядку в мiлiцейських мундирах. Сталося це влiтку 1962 року. На залiзничному вокзалi в Черкасах мiж буфетницею тамтешнього ресторану i Симоненком випадково спалахнула щонайбанальнiша суперечка: за кiльканадцять хвилин до обiдньоï перерви самоправна господиня прилавка вiдмовилася продати Василевi коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових мiлiцiонерiв i, ясна рiч, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нiчого лихого, Василь пред'явив редакцiйне посвiдчення.
Якби на мiсцi Симоненка опинився будь-хто iз черкащан, конфлiкт на цьому, напевно б, i вичерпався. Але охоронцi порядку, побачивши перед собою вiдомого поета, раптом нiби показилися. Замiсть того щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею i побажати щасливоï путi-дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонне скрутили Василевi руки й на очах здивованого натовпу потягли силомiць до вокзальноï кiмнати мiлiцiï. I була ця наруга вчинена над автором популярноï в Украïнi книжки "Тиша i грiм" зовсiм не випадково. У цивiлiзованих суспiльствах завжди вважалося неписаним законом: тiльки поетам Бог дарував право бути речниками рiдного народу. У протруєнiй класовою ненавистю бiльшовицькiй iмперiï, де всi загальнолюдськi поняття поставленi з нiг на голову, право говорити вiд iменi трудящих нахабно узурпували партiйнi вождi. Аби позбутися будь-якоï конкуренцiï в боротьбi за вплив на маси, вони мобiлiзували всi ресурси пропагандистського, адмiнiстративного та карального апаратiв для дискредитацiï, обпльовування, а то й фiзичного винищення справжнiх народних речникiв. Недаремно ж в устах сталiнiстiв слово "поет" було символом не просто "гнилого iнтелiгента", а полiтичного вiдступника, примаскованого контрика, потенцiйного ворога народу. В останнiй фазi правлiння Хрущова перелицьованi сталiнiсти, послуговуючись досвiдом полiтичних судових процесiв 30-х рокiв, винуватцем усiх бiд в краïнi виставили творчу iнтелiгенцiю. I найперше мiсце серед вигаданих вiдьом за бiльшовицькою традицiєю було зарезервоване письменникам. Тому вихованi на постулатах неосталiнiстськоï полiтграмоти черкаськi стражi порядку, здибавшись iз вiдомим украïнським поетом, iдейно й морально були пiдготовленi до того, як iз ним вчинити. Уже нiколи й нiкому точно не встановити, яка "душевна" розмова вiдбулася в них iз Симоненком, але факт залишається фактом: тiєï лиховiсноï ночi Василь невiдомо чому опинився в камерi затриманих лiнiйного вiддiлення мiлiцiï аж у мiстечку Смiла, що за 30 кiлометрiв вiд обласного центру. Коли наступного ранку в редакцiï газети, де працював Симоненко, стало вiдомо про сумну пригоду Василя, в Смiлу негайно виïхали його колеги-журналiсти Петро Жук, Вiктор Онойко i поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поïздку опублiкувала 27 лютого 1992 року "Лiтературна Украïна". Ось уривок iз нього: "Коли Василь (визволений з ув'язнення друзями. - О. М.) сiв на переднє сидiння поруч iз шофером, повернувся до нас i закотив рукава сорочки: - Ось подивiться... Ми жахнулися: всi руки були в синцях. - А на тiлi, здається, жодних слiдiв. Хоч били. Чим били, не знаю. Якiсь товстi палицi, шкiрянi i з пiском, чи що. Обробили професiйно. I цiлили не по м'якому мiсцю, а по спинi, попереку. - За що? - вихопилося в нас. - Я, бачте, ïм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колiнах повзатимеш. Я ж ïх полiцаями обiзвав i ще... Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, i звикли ставитися до людей, як до бидла... - Василь вилаявся i потiм додав: - У тому казематi мене зачинили. Я почав грюкати в дверi. Довго не вiдчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак i прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не мiг i ворухнутися. Руки пекло, як у вогнi. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отодi вiн i почав мене лупцювати. I зараз вiдчуваю, нiби щось обiрвалось усерединi..." Щось обiрвалось усерединi... Оте Василеве зiзнання друзям "по гарячих слiдах" i є ключем до розумiння його передчасноï смертi. Саме в задрипаному лiнiйному вiддiленнi мiлiцiï мiста Смiли слiд шукати витоки Симоненковоï трагедiï. Так, його не вбили в каталажцi мордовороти в синiх мундирах, зате садистськими побоями прирекли на повiльне й мученицьке вмирання. Вiдтодi Василь уже не жив нормальним життям, а нудив свiтом. Бо нi на хвилину його не полишали нестерпнi болi в попереку, притамувати якi медицина виявилася безсилою.
I хоч що б там базiкали компартiйнi адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж нiяк не була випадковою. Як засвiдчили подальшi суспiльнi подiï, подiбним способом, запозиченим у гестапо, були "знешкодженi" журналiст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Iвасюк... Передчасна смерть позбавила Василя невiдворотноï неминучостi пройти через голгофу мордовських тюрем i потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам-шiстдесятникам. А в тому, що репресiï чатували на Василя, немає анiнайменшого сумнiву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланнi рогатки кожному його творовi на шляху до читача. А пiсля панахиди, коли ще й земля не запала на Василевiй могилi, з чийогось сатанинського благословення iм'я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, пiдлих iнсинуацiй, злiсних наклепiв. Слiпому було видно: поет Симоненко навiть мертвий був страшний i ненависний денацiоналiзованiй брежнєвськiй партократiï.
З неймовiрними труднощами Василевим друзям доводилося "пробивати" у свiт кожну його книжку. I все ж завдяки колективним зусиллям читач дiстав змогу одержати Симоненковi "Земне тяжiння" (1964), збiрку новел "Вино з троянд" (1965), "Поезiï" (1966), "Избранная лирика" (1968), "Лебедi материнства" (1981), том вибраних поезiй (1985) та двi книжечки для дiтей. Вiдiйшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року.
Олекса МУСIЄНКО Украïнське слово. - Т. 3. - К., 1994.





Заголовок 1 Заголовок 2
Василь Симоненко